Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

На тему: «Солодка Даруся»: проблематика, поетика. (Марія Матіос)»

Вступ

Одним із невідкладних завдань літературознавчої науки є комплексне осмислення мистецьких явищ найновішої літератури. Вельми інформативними стосовно розуміння напрямку художнього пошуку, що його обирає як окремий автор, так і школа, генерація, течія загалом, є стильові домінанти творчості.

Проза Марії Матіос, будучи оригінальним і самобутнім явищем, максимально відповідає ідейно-стильовим параметрам української літератури порогу тисячоліть. Окремі грані творчої еволюції письменниці зауважено у відгуках І. Андрусяка, Є. Барана, А. Богуславської, Я. Голобородька, Т. Дзюби, А. Дімарова, Д. Дроздовського, П. Осадчука, Д. Павличка, І. Римарука, Р. Семківа, В. Соболь, Т. Тебешевської, С. Філоненко, Б. Червака, М. Якубовської та ін. Про неї охоче пишуть тижневики «Друг читача», «Голос України», «Літературна Україна», «Дзеркало тижня» та ін. Проте, незважаючи на посилену увагу до цієї постаті з боку критиків і літературознавців, її надбання вивчене ще недостатньо, навіть сукупно наявні на сьогодні розвідки чітко не вимальовують константних особливостей епічного дискурсу М. Матіос, риси творчого портрета і художнього стилю прозаїка проявлені лише частково.

Розгорнуте аналітико-синтезуюче дослідження прозового набутку письменниці допоможе скласти уявлення про її авторський індивідуальний стиль, що увібрав у себе як людські риси самої письменниці, так і головні риси її доби.

З'ясування домінант стилю спадкоємиці І. Вільде, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини дає можливість для цілісного сприйняття української прози як безперервного потоку.

Вивчення творчості М. Матіос доповнить історію української літератури кінця ХХ - початку ХХІ ст., відкриє певні перспективи для поглиблення наукового осягнення низки питань теорії літератури.

Мета роботи - провести дослідження та наліз твору Марії Матіос «Солодка Даруся».

Об'єктом дослідження є роман Марії Матіос «Солодка Даруся».

Предмет дослідження - проблематика, що розкривається в творі письменниці сучасної української літератури Марії Матіос «Солодка Даруся».

1. Теоретичні аспекти дослідження

1.1 Поняття поетики

поетика роман солодкий даруся

Поетика (грец. poietike - майстерність творення) - один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури. [17, 25]

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Про поетичне мистецтво» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми.

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Е. Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський), у 20 ст. - структуралістів і т. п.

Подеколи поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація і т. п.), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури - стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення. [24, 89]

Інколи поняття поетики використовується для обслуговування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші), цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку.

Важливість поетики як науки була відстояна і захищена від платонівської критики Аристотелем в його однойменному творі. Тоді вперше Аристотель запропонував вузьке і широке визначення поетики. З одного боку, Аристотель ототожнював поетику з поезією і поетичним мовленням загалом. Поезію ж він розумів як наслідування, імітацію (mimesis), протиставляючи їй прозу [33, 41]. Різниця між поезією та прозою вбачалась у чомусь глибшому, аніж тільки у формі (віршованій, римізованій), що також помітив і Н.І. Новосадський у своєму вступі до перекладу «Поетики» [3, 13]. З іншого боку, Аристотель вперше зробив спробу виділити поетику як окрему науку, протиставивши їй риторику, вважаючи останню мистецтвом переконання, а поетику - мистецтвом імітації та відтворення [21: 79]. Більш того, в «Поетиці» наявні перші міркування щодо терміна поетичне мовлення: діалектизм, метафора, прикраса та інші види роблять мовлення не грубим і не низьким, а слова загальновживані нададуть йому ясності [25, 158]. Відступаючи від звичайного, таке мовлення звучить інакше, ніж розмовне, а те, що в ньому є звичайні вислови, надасть йому ясності [14, 77].

Згодом, у середні віки проблематика мистецтва стала об'єктом вивчення філософії і естетики («табулатури» мейстерзінгерів, «Історія санскритської поетики»), а для поетики залишили вирішення нормативних питань, зокрема опис художньої форми («О образех» Херобоск). У часи Відродження і класицизму поетика виокремилась у самостійну науку («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Е. Тезауро та ін.), а в XIX ст. - збагатилась філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (брати Ф. та А. Шлегелі) і мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський) [24, 557].

До сучасного наукознавства поетика дійшла в оновленому, більш широкому розумінні (Ж.-Ф. Ліотар, І.П. Ільїн, М. Епштейн, В. Єшкілев), передусім як вид світогляду, особливий та неповторний стиль автора, який є майстром не завдяки віршованій формі його творів, а в аристотелівському баченні як автор глибоко емоційного та образного стилю мовлення.

У словнику літературознавчих термінів В.М. Лесин та О.С. Пулинець пояснюють поетику як один із основних розділів літературознавства - теорію літератури, але при цьому зауважують, що «частіше поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту її частину, яка вивчає питання структури творів, їх композиції, поетичну мову та віршознавство, тобто питання форми літературних творів» [28, 286]. Натомість у Літературознавчому словнику - довіднику Р.Т. Гром'як ця позиція зазнає критики в тому плані, що розуміння поетики як вивчення композиції, поетичного, мовлення, версифікації та інших сегментів теорії літератури є наявною спробою «замінити її (поетику) одним із напрямів теорії літератури - стилістикою, яка має висвітлювати поетичне мовлення» [24, 557]. З цього можна зробити висновок, що навіть укладачі словників не є одностайними в питанні вичерпного і коректного витлумачення цього терміна. В.М. Лесин та О.С. Пулинець схиляються до вузького трактування поетики, тимчасом як Р.Т. Гром'як відстоює широке її розуміння, наближене до постмодерністського.

Попередні спостереження дозволяють констатувати, що в процесі свого розвитку поняття поетики не було статичним. До середини XIX ст. поетика зберігала значення загально естетичної категорії, яке надав їй Аристотель. О.М. Веселовський звузив його, увівши в науковий обіг термінопоняття історична поетика (за аналогією з історичною граматикою), що стало одним із основних в історії всесвітньої літератури [27, 7]. Але історична поетика повною мірою не пояснювала багатьох питань специфіки літератури як словесного мистецтва. Останні знайшли свій розвиток у теоретичній концепції О.О. Потебні, який сформулював основні ідеї лінгвістичної теорії словесності, тобто теоретичної поетики [27, 7].

Час від часу поетику іменують поезією. О.О. Потебня ж вкладав у цей термін широкий смисл, зазначаючи, що «поезія є одним із мистецтв, а тому її зв'язок зі словом має вказувати на загальні сторони мови та мистецтва» [27, 22].

Лінгвістичним дослідженням поетичної функції вербальних повідомлень у цілому і поезії зокрема присвячено працю Р.И. Якобсона, в якій погляд на поетику значно звужується («Лінгвістика і поетика»). Учений захищає поетику від літературознавців та критикує їхні хибні прагнення «вважати поетичне висловлювання відхиленням від норми» [36, 81]. Тут його думки є співзвучними з аристотелевськими, який уважав, що «високий та вільний від грубуватості стиль - це той, що характеризується незвичними словами» [34, 77]. При цьому Р. Якобсон стверджує, що поетика вивчає поетичні твори крізь призму мови та домінантну в поезії функцію, а тому поезія є відправним моментом у тлумаченні поетичних текстів [35, 81]. Він аргументує ефективність їхнього дослідження з психологічного чи психоаналітичного, а також соціологічного аспектів, наголошуючи, що всі функції твору підпорядковуються домінантній функції, і «кожен дослідник повинен враховувати те, що перед ним - поетична тканина поетичного тексту».

Погляди Р. Якобсона щодо поетики як суто лінгвістичної науки у своїй праці з інтерлінгвістики розвиває В.П. Григор'єв, вводячи термінопоняття лінгвопоетика [14]. Дослідник пише, що ледве не вся сфера так званої лінгвістичної поетики ще не вийшла зі стадії принципових методологічних суперечок між різними школами філологів [15, 11].

«Понад 60 р. після «Курсу» Ф. Соссюра, 50 р. після тез Ю. Тинянова і Р. Якобсона (1928 р.) та серії робіт Я. Мукаржовського поняття художнє мовлення і поетична мова в науковому слововжитку виступають як синоніми. Це свідчить про те, що і досі не розроблено загальновизнаної теорії поетичної мови, історія якого залишається до кінця не вивченою» [14, 11]. Отож, варто визнати, що на сьогодні проблеми, порушені В.П. Григор'євим, все ще не знайшли свого наукового вирішення. Очевидно, це можна пояснити досить полярним їх баченням літературознавцями і мовознавцями.

Ще один погляд на поетику як науку в широкому розумінні висловив свого часу Б.В. Томашевський [9]. Його думка про те, що поетика разом із риторикою становлять загальну теорію літератури, сягає часів античності, коли почало формуватися розуміння цих двох понять. Слідом за Аристотелем, науку, яка вивчає конструкцію нехудожніх творів, він вважає риторикою, а науку, яка вивчає конструкцію художніх творів, - поетикою.

Воднораз учений зауважує, що не тільки поетика займається вивченням художньої літератури, а й інші дисципліни. Завданням поетики, за Б.В. Томашевським, є вивчення способів будови літературних творів, об'єктом вивчення - художня література (зокрема способи комбінації словесного матеріалу в художній єдності), способом вивчення - опис та класифікація явищ з їх інтерпретацією.

Сучасний погляд на поетику, який висловлює американський лінгвіст Джонатан Каллер, полягає в тому, що поетика як наука про стратегії і тактики літератури, не зводиться до вивчення риторичних фігур [21, 80]. У ній можна побачити ширше розуміння риторики, яка вивчає можливості мовленнєвих актів будь-якого типу [там само]. Поетичний текст, на думку Д. Каллера, - це структура інтертекстуальна, «відлуння віршів, створених у минулому, від впливу яких важко позбутися» [11, 91]. Погоджуючись із Д. Каллером, вважаємо, що поетика постмодернізму - це колективна система поглядів, яка формувалася світоглядним досвідом багатьох поколінь, що переданий нам у спадок як ключ до розуміння творів минулого, сучасного та прийдешнього часу.

1.2 Особливості жанру повісті «Солодка Даруся»

Твір «Солодка Даруся» дуже сильний за своєю натурою. Починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках.

Це історія однієї невинно спаплюженої дівчини - Дарусі, яку всі називають солодкою. [28, 75]

Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде дуже погано від солодкого… А ті страшні болі лише потік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе.

В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів. [5, 42]

Твір, насичений мальовничими описами місцевого побуту та звичаїв, повертає в минуле на 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого.

Вражають методи до яких вдавалося НКВД, щоб залякати мирне населення:

«І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем-то люди вбиралися по-зимовому: у куфайки і старі сардаки.

Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок - і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради. Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка.

Вітер ворушив їм волосся на голові - і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного. У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. [1, 83]

Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою. На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима. Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок. Чоловіки стояли з опущеними долі головами. Було тихо - аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.» [21, 31]

Подібних злочинів не чинили навіть німці в період окупації цих земель.

Ця повість є яскравим свідченням того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх режимів взаємопов'язані. [18, 29]

2. «Солодка Даруся»: проблематика, поетика

2.1 Реалізація поетики у романі «Солодка Даруся»

Це історія однієї невинно спаплюженої дівчини - Дарусі, яку всі називають солодкою. Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде дуже погано від солодкого… А ті страшні болі лише потік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе.
Твір дуже сильний за своєю натурою. Починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках. В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів. Твір, насичений мальовничими описами місцевого побуту та звичаїв, повертає в минуле на 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого.
Вражають методи до яких вдавалося НКВД, щоб залякати мирне населення:
«І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем-то люди вбиралися по-зимовому: у куфайки і старі сардаки. Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок - і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради. Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Вітер ворушив їм волосся на голові - і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного. У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою. На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима. Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок. Чоловіки стояли з опущеними долі головами. Було тихо - аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.
Подібних злочинів не чинили навіть німці в період окупації цих земель.
Ця повість є яскравим свідченням того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх режимів взаємопов'язані. Дуже сподобались деякі фрази з повісті: «Слова можуть робити шкоду»; «Ніколи не зарано думати про завтра»; «Нікому не є так погано, як нашим ворогам, коли нам добре»; «Жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти»; «Усе минає».

2.2 Образна система, композиція

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» називають українською історією 30-х-70-х років XX століття в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Бу-ковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій. [26, 65]

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» - закодоване бачення світу - дає читачеві ключі до скарбниці людських почувань у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу. Враження від сприймання тексту дуже сильне: картинно все відчувається й уявляється, додається емоційний музичний ряд. Атмосфера твору дає можливість реципієнту зануритись у той історичний час і пересвідчитись у справедливості анотаційного слова до роману: «…історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця».

Авторська дефініція роману «Солодка Даруся» - драма на три життя. Твір Марії Матіос складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» - драма щоденна, «Іван Цвичок» - драма попередня, «Михайлове чудо» - драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. [22, 60]

Відзначаємо: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» - оригінальне явище в нашому мистецькому житті. Він і за будовою, і за внутрішньою трагедійною напругою, і за структурою розкриття образів є неповторним. Письменниця виступила новаторкою, увівши новий жанр роману-драми в українській літературі. Читачів зачаровує майстерне поєднання двох шарів оповіді - літературної й діалектної, позначених елементами кінематографічності й драматургійності. Дмитро Павличко відзначав: «Такого стефанівського лаконізму, лексичного багатства, взятого з гуцульського діалекту села Розтоки, де виросла Марія Матіос, у нашій прозі ще не було. А як було, то хіба лиш під пером покутських класиків, але й там літературна мова й діалект не були так органічно поєднані, як це бачимо у «Солодкій Дарусі». [16, 59]

Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів - Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки. їхні колоритні, інтонаційно забарвлені голоси звучать у дискурсі оповідача як у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» позакадрові розмови - оцінні судження про головного героя Івана Палійчука.

Перехід від драматичних діалогів до авторської розповіді і навпаки сприймається реципієнтами як перебазування в іншу художню структуру. За допомогою таких комбінацій моделюється художній універсум роману. Така епічно-драматична організація тексту дозволяє нам власне й зробити висновок, що «Солодка Даруся» - це роман-драма (романна драма).

Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» обертає такі ключові поняття філософської системи екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору в особливості художнього стилю. [10, 78]

У «Дарусі» - драмі щоденній - події відбуваються в буковинському селі Черемошне десь у 70-х роках XX століття. Дарина, головний персонаж твору, німа, каліка. Про неї односельці думають, що вона несповна розуму, а тому роками сміються з нещасної й хворої, називаючи її «солодкою Дарусею». [13, 25]

У селі пам'ятають, що колись мала дівчинка підступному енкаведистові за льодяники-півники розповіла, як її батько - колгоспний заготівельник - добровільно віддав бійцям УПА молочні продукти (масло, сир, бринзу, сметану). Довірлива, щира дитяча оповідь про нічних вуйків, які не били її тата й вікна в хаті, послужила ворогові, призвела до втрати родини. Тепер Даруся щиро кається у своєму гріхові. Вона має напади дикого головного болю, який нищить її. [6, 41]

Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова - надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами».

Ніяких особливих подій у герметичному Дарусиному житті, здається, і немає. Усе подається крізь плин свідомості героїні: вона думає, бо «не вміє не думати», вона згадує своїх тата й маму і дитячі пустощі з сусідським Славком, «стоїть у холодній купелі осені і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом», плаче, «поклавши непокриту голову в самотню червону айстру». [10, 107]

Для Дарусі особливою подією є збирання і її похід до тата на могилу - епізоди приголомшливої сили в щоденній драмі Марії Матіос. Письменниця розповідає, як сирота цілісінький день збирається на цвинтар. Вона готує великодній кошик із сиром, маслом, молоком, хлібом, продумує, що має сказати татові. «До тата Даруся йде тільки серединою вулиці, їдуть машини, йдуть фіри, тягнуться люди - Даруся знає своє: вона по дорозі до тата - княжна». Дівчина розкладає на могилі принесені гостинці, утішається татовим голосом, що проривається до доньки з підземелля. [9, 52]

Марія Матіос подає незвичайної вражаючої сили картину - епізод вилітання Дарусиної душі на татовий поклик. До речі, з наукових праць знаємо, що в окремих людей відбувається вихід і повернення душі до тіла. Письменниця про це пише так, начебто вона сама в житті спостерігала за цими відчуттями. Чесно. Холоне кров у жилах, коли читаємо: «Дарусі здається, що бідна душа на якийсь час залишила її і полетіла на татовий голос. [12, 48]

Лишилося одне тіло, нібито й не Дарусине, не зболене і не зчорніле, а чиєсь чуже, незнане холодне тіло, по якому весело снують мурашки. Вона сидить, завмерла, майже не дихаючи, із заплющеними очима, ніби боїться, що ось-ось душа вернеться назад в її тіло, але вже без татового голосу. А голос пливе звідусюди, як призахідне сонце, - лагідне, недокірливе, терпляче. І Даруся схиляє таку ясну тепер, покірну голову, сама не знаючи перед ким: чи перед сонечком, чи отим голосом, що пеленає з ніг до голови, ніби хоче зігріти, чи налюбити, чи нажаліти…»

2.3 Постмодернізм в творі «Солодка Даруся»

Образ головної героїні Дарусі подано в еволюції, в динаміці. Так, у розділі «Даруся» (Драма щоденна) маємо екскурси в минуле, де подано кілька ситуацій з життя головної героїні. Вони є важливими у розкритті загадки «солодкості» Дарусі. Засвоєні перші уроки життя: «Слабі на голову-то Божі люди», мама «не є слаба на голову», бо у неї (як і у Дарусі) «часом болить голова, бо вона падала з дамби»; «не встидно., якщо ти не злодій і не брехун». В останньому розділі подано «анамнез життя» героїні від народження і до ключового моменту. Характерною особливістю розділу є й те, що тут особисте переплітається з суспільно-історичним. А якщо точніше, то показано дисгармонію між особистим та суспільним. Рівень суспільної свідомості ниций та дріб'язковий: люд сліпий до горя, а язикатий до щастя й добробуту інших («Ніби запалася жива людина в землю безслідно - аж страшно думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідським городі - а на другому краю села вже вадяться про цю дурничку. А тут таке…» чи «Те, чого не треба, ці люди-юди видять і знають…Але така погана людська природа, добрий чоловіче…»).

Щастя - категорія загального, а не особистого, як це має бути. «А людині…щасливій, треба видіти всіх. І всі тебе мусять видіти. Тоді всі рівні». І це «є істинна житейська правда»! Людська зависть - головна зброя людини проти людини, така собі суспільна хвороба, надзвичайно інфекційна, всепроникна і всепоглинаюча. Вона, як лавина, змітає, знищує все на своєму шляху. Тому тих, хто не сповідує таких суспільних заповідей, називають дурними, слабкими на голову, ненормальними, причмеленими, тобто це так звані «соціумні викидні»: солодка Даруся, Іван Цвичок, Михайло і його чудо (Матронка), Анна.

Причину внутрішнього неприйняття суспільства Дарусею, її повстанської німоти у зрілому віці (у першому розділі подається лише одна вагома деталь «заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу») слід шукати у дитинстві. Невипадково Марія Матіос подає величезний розділ про передумови, умови народження, виховання і перші повчальні, хоча й трагічні за наслідками, кроки солодкої Дарусі. Навіть назвою - «Михайлове чудо» (Драма найголовніша) - підтверджується ця думка: будь неладен отой червоний півник-льодяник, який офіцер смакував з такою насолодою!!!

Михайло з Матронкою, батьки Дарусі, дивували людей своєю поведінкою, способом життя. Хай навіть як не ховалися від них. Дивували, бо жили не так, як усі. Але «чи хто й справді наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна», та негаразди й біди почали активно вриватися у їх сімейне життя. Як змінюється в селі влада, так життя молодого подружжя міниться горем-бідою: несподівано зникає Матронка (подано опис історичних подій червня 1940 року); знаходить Михайло дружину («А тут ще таке - нова влада селом спацірує та лиш кров холодить у жилах»); нові випробування подружжя - процес одужання, з'ясування причин зникнення дружини («А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею»: нова влада порядкувала у селі, закриваючи Капетутерову корчму, Гершковий млин, школу перетворили в читальню, було вивезено десять сімей і т.д.); жорстокі підозри у зраді («коли б не війна, не швидкозмінне життя»: «в село повернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами» на чолі з Дідушенком).І знову біда! Та ще й не одна! Дідушенком зі своєю командою «зліквідовано останню банду і її главаря»: було по-звірячому вбито Івана (він же Яструб), зовсім юну дівчину та батька Івана Юрка Огронника. Кров, що запеклася на скронях у хлопця й дівчини, нагадувала маленькі засохлі ружі (ружа як символ дівочої краси, цноти й чистоти, з одного боку, та символ крові, смерті - з іншого). А соснова шишка, що прикривала «руде волоссячко її срамоти» (чи Даруся «ніби висохла соснова шишечка»), символізує родючість та плодючість, з одного боку, й розцінюється як надгробне дерево. [2, 178]

Наступна ключова подія, що сталася, - самогубство Матронки. Коса, що, на думку сусідок, мала бути обрізаною по шлюбі («Жінка, що має чоловіка, - то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло…чесав її, як дитину»), є гріх як «спор із Богом». Тому відрізати косу - означало позбутися гріха та, втративши людські сили, звільнитися зашморгу суспільного (як символ дівочої цноти та незайманості стає довга сива коса у солодкої Дарусі). Розчарування жінки у бездіяльності Бога (»… як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей…», «Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката?..а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив?»), несправедливостях життя остаточно зламали її скалічену душу. Епізод самогубства можна розцінювати як зав'язку («Відтоді Даруся втратила голос») або ж як кульмінаційний момент у межах третього розділу: сім'я в силу тих же об'єктивних суспільно-історичних причин зазнає краху, руйнації - біологічний зв'язок дитина-мати розривається.

Епізод з півником-льодяником мав негативно-формуючий вплив на головну героїню твору. Виділяємо два моменти, які мають причинно-наслідковий зв'язок: 1.» Ми дитину брехати не вчили»; 2. самогубство матері.

Суспільство не приймає тих людей, які займаються, на їх думку, не тим, чим слід - не п'ють горілку і не дуріють від того, не пліткують та не плетуть інтриги, не заздрять й не продають одне одного, не брешуть. Даруся тільки того, що не розмовляє з людьми та розмовляє з квітами чи на цвинтарі з батьком - дурна (солодка) («Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному» / «Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити».); Іван Цвичок - звичайний собі чоловік, тільки й того, що «прирослий до піднебіння язик», «а що посмішкувалися над Іваном - так то не дивно: у цім краї посміювалися над усіма». Іван виготовлявй гарно гравудримбу, які Гершко, за принципом: «Ніж говорити, що думаєш, краще удримбу грати». Великим потрясінням як для Михайла, так і для Івана стали обвинувачення у злодійстві. Та вже коли Іван пристав до солодкої Дарусі - ото завдали вони роботи сусідкам надовго: «Хіба наромальна людина буде отако сидіти посеред білого дня і слухати, як дурний удримбу грає?. Господар не для того, щоби у дримбу жінці грати» (Варварка). Господар для того, щоб нерви мотати чи попід хатою ганяти - ось свята реальність!

Розуміння, щире бажання допомогти (обгородити могилку, вилікувати Дарусю), внутрішнє споріднення душ, спільна мова - єдині та результативно-дієві психоаналітичні засоби впливу на солодку Дарусю і їй подібних. Проте, як ми бачимо, і Даруся, й Іван Цвичок, поміщені у таке середовище, приречені на самотність і вигнання.

Отже, історія, як виявляється, справді їде колесами по людських душах і тілах. Якщо людина постає в одній іпостасі, то історія, як і життя, мінлива, як трояка-ружа: «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним; ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш; чекаєш одної, а воно тобі показує другу». Історичний процес обмежує людину, бо диктує або ж нав'язує власні ідеали й принципи життя. Хочеш суспільного визнання - приймай і живи за ними, а хочеш суспільного вигнання - живи за своїми ідеалами. [6, 22]

«Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.» Такий суспільно-історичний устрій має руйнівний вплив на людину, яка відстоює право на власне життя. Коли це виявляється неможливим, людина замикається у власному світі, вона відмежовується від зовнішнього (закриваються щільно вікна і двері), створюючи таким чином «світок у Всесвіті». Але, як не парадоксально, відмежуватися, розірвати отой біологічний зв'язок з історичною колісницею неможливо; ти зв'язаний з нею намертво. Така людина приречена.

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» називають українською історією 30-х-70-х років XX століття в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Бу-ковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій. [23, 65]

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» - закодоване бачення світу - дає читачеві ключі до скарбниці людських почувань у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу. Враження від сприймання тексту дуже сильне: картинно все відчувається й уявляється, додається емоційний музичний ряд. Атмосфера твору дає можливість реципієнту зануритись у той історичний час і пересвідчитись у справедливості анотаційного слова до роману: «…історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця».

Авторська дефініція роману «Солодка Даруся» - драма на три життя. Твір Марії Матіос складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» - драма щоденна, «Іван Цвичок» - драма попередня, «Михайлове чудо» - драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. [29, 60]

Відзначаємо: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» - оригінальне явище в нашому мистецькому житті. Він і за будовою, і за внутрішньою трагедійною напругою, і за структурою розкриття образів є неповторним. Письменниця виступила новаторкою, увівши новий жанр роману-драми в українській літературі. Читачів зачаровує майстерне поєднання двох шарів оповіді - літературної й діалектної, позначених елементами кінематографічності й драматургійності. Дмитро Павличко відзначав: «Такого стефанівського лаконізму, лексичного багатства, взятого з гуцульського діалекту села Розтоки, де виросла Марія Матіос, у нашій прозі ще не було. А як було, то хіба лиш під пером покутських класиків, але й там літературна мова й діалект не були так органічно поєднані, як це бачимо у «Солодкій Дарусі». [19, 59]

Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів - Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки. їхні колоритні, інтонаційно забарвлені голоси звучать у дискурсі оповідача як у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» позакадрові розмови - оцінні судження про головного героя Івана Палійчука.

Перехід від драматичних діалогів до авторської розповіді і навпаки сприймається реципієнтами як перебазування в іншу художню структуру. За допомогою таких комбінацій моделюється художній універсум роману. Така епічно-драматична організація тексту дозволяє нам власне й зробити висновок, що «Солодка Даруся» - це роман-драма (романна драма).

Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» обертає такі ключові поняття філософської системи екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору в особливості художнього стилю. [8, 78]

У «Дарусі» - драмі щоденній - події відбуваються в буковинському селі Черемошне десь у 70-х роках XX століття. Дарина, головний персонаж твору, німа, каліка. Про неї односельці думають, що вона несповна розуму, а тому роками сміються з нещасної й хворої, називаючи її «солодкою Дарусею». [7, 25]

У селі пам'ятають, що колись мала дівчинка підступному енкаведистові за льодяники-півники розповіла, як її батько - колгоспний заготівельник - добровільно віддав бійцям УПА молочні продукти (масло, сир, бринзу, сметану). Довірлива, щира дитяча оповідь про нічних вуйків, які не били її тата й вікна в хаті, послужила ворогові, призвела до втрати родини. Тепер Даруся щиро кається у своєму гріхові. Вона має напади дикого головного болю, який нищить її. [32, 41]

Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова - надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами».

Ніяких особливих подій у герметичному Дарусиному житті, здається, і немає. Усе подається крізь плин свідомості героїні: вона думає, бо «не вміє не думати», вона згадує своїх тата й маму і дитячі пустощі з сусідським Славком, «стоїть у холодній купелі осені і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом», плаче, «поклавши непокриту голову в самотню червону айстру». [20, 107]

Для Дарусі особливою подією є збирання і її похід до тата на могилу - епізоди приголомшливої сили в щоденній драмі Марії Матіос. Письменниця розповідає, як сирота цілісінький день збирається на цвинтар. Вона готує великодній кошик із сиром, маслом, молоком, хлібом, продумує, що має сказати татові. «До тата Даруся йде тільки серединою вулиці, їдуть машини, йдуть фіри, тягнуться люди - Даруся знає своє: вона по дорозі до тата - княжна». Дівчина розкладає на могилі принесені гостинці, утішається татовим голосом, що проривається до доньки з підземелля. [30, 52]

Марія Матіос подає незвичайної вражаючої сили картину - епізод вилітання Дарусиної душі на татовий поклик. До речі, з наукових праць знаємо, що в окремих людей відбувається вихід і повернення душі до тіла. Письменниця про це пише так, начебто вона сама в житті спостерігала за цими відчуттями. Чесно. Холоне кров у жилах, коли читаємо: «Дарусі здається, що бідна душа на якийсь час залишила її і полетіла на татовий голос. [31, 48]

Лишилося одне тіло, нібито й не Дарусине, не зболене і не зчорніле, а чиєсь чуже, незнане холодне тіло, по якому весело снують мурашки. Вона сидить, завмерла, майже не дихаючи, із заплющеними очима, ніби боїться, що ось-ось душа вернеться назад в її тіло, але вже без татового голосу. А голос пливе звідусюди, як призахідне сонце, - лагідне, недокірливе, терпляче. І Даруся схиляє таку ясну тепер, покірну голову, сама не знаючи перед ким: чи перед сонечком, чи отим голосом, що пеленає з ніг до голови, ніби хоче зігріти, чи налюбити, чи нажаліти…»

Висновок

поетика роман солодкий даруся

У результаті проведеного дослідження з'ясувалося: кожен митець слова має свою творчу манеру, художній світ, стиль. Щоб бути неповторним, оригінальним намагається використати широкий діапазон мовно-виражальних засобів.

Виявлені авторські інтенції в психологічних описах персонажів, явищ навколишньої дійсності, розроблена індивідуалізація мови, нове використання традиційного фольклорного елементу - вказує на величезне багатство мови та художню майстерність Марії Матіос.

Авторка багатьох творів є незрівнянним майстром метафоричного вираження почуття й думки, вона належить до тих митців слова, які у своїй творчості надають перевагу тропам, меншою мірою використовуючи прямі значення слів. Найбільш характерними та широковживаними в стильовому спектрі письменниці є персоніфіковані метафоричні образи, у яких світ природи взаємодіє з людиною, є частиною її життя. Завдяки цьому досягається розуміння спільності всього живого на землі, його взаємозалежність і взаємозумовленість.

Значне місце в художній мові письменниці займає епітет, виявляючи функціональну різноманітність і специфічний характер. Авторка нагромаджує цей троп у великій кількості, намагаючись якнайдокладніше передати відтінки та нюанси зображуваних предметів і явищ.

Як і кожен письменник Марія Матіос звертається інколи до символів, у своїй творчій практиці вона надавала виняткового значення символові як носієві думки і почуття, спонуки до інтелектуальної творчості, до освоєння художньої мови, напр.: хрест, свічка, символічні кольори чорне та червоне.

Виразність і дієвість мови творів письменниці багато в чому залежить від побудови фрази, її конструктивних особливостей, саме тому Марія Матіос використовує різноманітні стилістичні фігури, що викликають увагу до зображеного, надають йому яскравості й рельєфності.

Антитеза вживається письменницею задля посилення виразності шляхом протиставлення думок, почуттів, рис характеру головних героїв. За допомогою антитези Марія Матіос робить речення не тільки багатим за змістом, але й винятково милозвучним і принадним.

Засобами художнього слова письменниця намагається вплинути на сприйняття творів. Добираючи нові засоби виразності, письменниця віднайшла їх у новаторському поєднанні слів, побудові речень. Майстерність зображення портретів, почуттів, психологічних станів героїв та навколишнього світу досягається за допомогою образно-тропеїчних засобів

Список використаної літератури

1. Антологія альтернативної української поезії зміни епох: Друга половина 80-х - початок 90-х років / Упоряд. Т. Доній, Ю. Лисенко. - Харків, 2001.

2. Белів Л.О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії - Ужгород: 2002.

3. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. - 2003.

4. Галич О. А Історія літературознавства: Підручник для філологічних спеціальностей. - Луганськ: ТОВ «Книжковий світ», 2009.

5. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. - К.: Критика, 2005.

6. Голобородько Я. Буковинська орнаментика Марії Матіос // Вісник національної академії наук України. - 2008.

7. Гундорова Т. Український літературний постмодерн. - К., 2005.

8. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. - К.: Критика, 2005.

9. Даниленко В. Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес. - К.: Академвидав, 2008.

10. Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. - К.: ВД «Стилос», 2003.

11. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Чарльза Є. та Віктора Є. Тейлора. - К., 2003.

12. Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко / Упоряд. Л. Таран. - К., 2002.

13. Жулинський М. Українська література на межі тисячоліть / Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2002.

14. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. - К., 2006.

15. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. - К., 2003.

16. Колесник Н.С. Ономастика художнього твору, методичні вказівки до спецкурсу. - Чернівці: ЧНУ, 2001.

17. Колесник Н.С. Українська фольклорна ономастика у загальнослов'янському контексті - Чернівці: рута, 2000.

18. Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалі марамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 83. - Слов'янська філологія. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2000.

19. Українська мова: Енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія, 2000.

20. Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстки другої половини ХХ - початку ХХІ століть. - Львів, 2005.

21. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. - 2000.

22. Плерома`98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.

23. Постомодернизм: Энциклопедия / За ред. Грицанова А. - Минск, 2001.

24. Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літературно-критичні статті й дослідження. - К.: Фенікс, 2006.

25. Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини). - Чернівці: «Буряк», 2002.

26. Червон Б. Символіка часу в творах Марії Матіос // Слово і час 2000.

27. Шевченко М. Дивацтва М. Матіос: [Про книги М. Матіос «Життя коротке» та «Нація»] Чернівці, 2000.

28. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. - К.: Задруга, 2003.

29. Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. - К., 2008.

30. Алешин А.И., Бандуровский К.В. История мировой философии. - М.: ACT; Астрель; Хранитель, 2008.

31. Бодрийяр Ж. Система вещей. - М.: Рудомино, 2001.

32. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Современная версия. - М.: Эксмо, 2004.

33. Бутакова Л.О. Принципы когнитивной поэтики // Актуальные вопросы лингвистики. Сборник статей. Тюмень, 2003.

34. Воробйова О.П. Когнітивна поетика: здобутки і перспективи / О.П. Воробйова // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - 2004.

35. Каллер, Джонатан. Теория литературы. - М.: Аст: Астрель, 2006.

36. Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин, держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006.

Размещено на Allbest.ru