Художній твір як цілісність. Змістоформа літературного твору. Елементи зовнішньої форми літературного твору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція на тему: "Художній твір як цілісність. Змістоформа літературного твору. Елементи зовнішньої форми літературного твору"

Дисципліна "Теорія літератури"

Художній твір як конкретна форма буття художньої літератури має системний характер. Значною мірою ідейно-естетичну системність визначає (детермінує) ейдологічна (образна) структура твору, відношення взаємозв'язку і взаємодії між різними типами образів.

За масштабами і місцем у творі як ідейно-естетичній (художній) системі розрізняють три типи словесних образів: 1) мікрообраз - це найменша елементарна художня величина як вихідна одиниця виміру образного художнього мислення, в якій художньо зображено маленьку частинку буття. Він може виражатися й одним словом-реченням або реченням, абзацом, а то й надфразовою єдністю; 2) макрообраз, що становить ієрархічно вищу цілісну словесно-художню величину, у структуру якої можуть входити тісно пов'язані між собою однорідні мікрообрази; 3) мегаобраз - це система наявних в одному художньому творі макрообразів (із їхніми складовими компонентами - мікрообразами) та окремих мікрообразів, які виступають як окремі художні деталі і мають власні функції у творі.

Добре таку ейдологічну структуру видно на прикладі малярських творів. Так, наприклад, картина Т. Шевченка „Катерина" буде мегаобразом, постаті Катерини, москаля та селянина - макрообразами, а деталі їх одягу, окремі частини статури, сокира, ложка чи колоски - мікрообразами.

Питання змісту і форми є загальнонауковими, філософськими, а не лише літературознавчими. Кожен предмет чи явище мають свої зміст і форму. Під змістом розуміють сутність предметів і явищ, їх якісну визначеність, їх характерні особливості. Змістом літературного твору називають ідейно осмислену тему, або єдність ідеї і теми. Можна дати й таке визначення змісту: зміст - це значення твору, котре випливає з його форми.

Під формою розуміють спосіб існування предмета, спосіб виразу і прояву змісту, його внутрішню організацію, те, що пов'язує елементи змісту воєдино і без чого неможливе його існування.

Зміст і форму розглядають у їх діалектичній єдності. Говорять про формозмістову єдність літературного твору. На думку німецького філософа Г.-В.-Ф. Гегеля, „зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту в форму". Звідси, будь-який зміст - формований, а форма - змістовна. На рівні тексту говорять про взаємозалежність когезійного та когерентного пластів тексту (когезія - зв'язаність тексту на рівні форми, когеренція - зв'язаність тексту на рівні змісту).

Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми.

До формальних чинників літературного артефакту (засобів розкриття ідейного змісту твору) відносять: архітектоніку, композицію, сюжет, систему персонажів, сукупність образотворчих засобів, мову, поетику назви, епіграф тощо. До чинників змісту зараховують тему, проблему, пафос, характери та ідею твору. Окремо виділяють смисл (сенс) художнього твору.

Мова художнього твору (мова художньої літератури, художня мова чи поетична мова) - мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення художніх образів; основний матеріал художника слова. Мова в художньому тексті служить для побудови художніх образів в уяві читача, виникнення власне художнього твору (естетичної реальності) в його свідомості, тому першорядною її функцією є образотворча (художньо-комунікативна, ейдологічна), а не комунікативна (функція спілкування, передачі інформації).

Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять „загальновживана мова" та „літературна мова". Один з найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана або розмовна мова. Вона використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від ситуації загальновживана мова набуває то більш побутового чи діалектного, то більш літературного чи професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами.

Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Ця мова складається на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш відстояне, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови. Літературна мова - це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів. Це мова, унормована на всіх своїх рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, орфоепічному, орфографічному та ін.), на відміну від розмовної мови, котра не має чіткої системи правил. Тому літературну мову ще називають нормативною мовою або мовою-стандарт.

Художню мову лише частково можна назвати різновидом літературної мови. Між ними витворюється складна система взаємостосунків. Передусім метою літературної мови є унормування комунікації (спілкування) в суспільстві, тоді як метою художньої мови є максимальна актуалізація висловлювання шляхом створення художніх образів. Основна функція мови художньої літератури не інформативна (чи комунікативна), а ейдологічна (образотворча).

З іншого боку, „поетична мова не може бути названа різновидом літературної мови, тому що вона має у своєму розпорядженні всі форми даної мови з точки зору лексики, синтаксису і т.д.- часто різні ступені її розвитку" (М. Ласло-Куцюк), тобто використовує весь арсенал загальнонаціональної мови, в тому числі і заборонені для літературної мови діалектні та просторічні пласти. Є художні твори, написані виключно діалектом (як у І. Франка, В. Стефаника чи М. Черемшини) або злодійським жаргоном (окремі тексти Війона). Художня мова має і власну лексику та фразеологію, яка використовується виключно в поетичних творах; наприклад, у Шевченка: братія моя; сизокрилий; луда; линути; благоденствіє; думи; на сторожі коло їх; марно сльози трачу та ін.

Однак незаперечним є і тісний взаємозв'язок між цими різновидами загальнонаціональної мови. Ідеться про те, що в художній літературі саме літературна мова найчастіше є тим тлом, на якому відбивається естетично вмотивоване, навмисне (свідоме) порушення норм. Таким чином, відношення між літературною та художньою мовою має два боки. З одного боку, письменник для вираження особистого, неповторного, власних міркувань, змалювання власної художньої дійсності відходить від норм літературної мови (вдаючись до актуалізації, використовує і тропи, і стилістичні фігури, і звукопис, і марковану лексику тощо). З іншого боку, щоб читач зрозумів і оцінив авторську оригінальність письменник спирається на норму літературної мови (мови-стандарт). Такий діалектичний зв'язок і дає буття літературному текстові.

Слід зауважити, що письменник може дуже багато зробити для унормування загальновживаної мови, коли такої норми не існує. Відомі приклади - творення німецької літературної (унормованої) мови Лютером, чеської - Й. Добровським, словацької - Л. Штуром та А. Бернолаком, російської - О. Пушкіним тощо. Зачинателем унормування української мови став Іван Котляревський, а основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко.

„Клітиною поетичного твору", за М. Ласло-Куцюк, є речення. Саме на рівні речення відбувається „перетворення звичайної мови на поетичну" (художню).

Метою художньої мови є максимальна актуалізація (від латинського - дійовий, справжній, нинішній) висловлювання. Під актуалізацією розуміють використання зображально-виражальних засобів художнього мовлення таким чином, що вони здаються незвичними, одивненими. Актуалізація постає в „обгрунтованих відступах" (Л. Щерба) від мовних нормативів, зумовлює смислове переінакшення мовних елементів у художньому тексті.

Протилежністю до актуалізації є автоматизація, яскравим прикладом якої може служити наукова мова. Автоматизоване мовлення характеризується точністю понять і тверджень, часто воно використовує усталену термінологію. Термінологія і є результатом автоматизації (стереотипізації), коли „кожне, навіть найновіше поняття має своє точне визначення". Тоді як автоматизація робить мовні засоби механічними, актуалізація усуває механічний характер, робить вживання мови свідомим.

У мові художнього твору актуалізуються не всі компоненти мови, а лише деякі або лише один, відповідно до мети, яку ставить перед собою автор. Однак при надмірному захопленні актуалізацією, що має місце в авангардистських та окремих модерністських та постмодерних творах, ми маємо справу з порожнім формалізмом, штучністю, претензійністю (книжки із порожніми сторінками, непов'язані між собою букви чи слова, надмірне цитування тощо). У справжньому літературно-художньому творі використовуються обидва способи перетворення типів загальнонаціональної мови у мову художню.

Який би художній твір ми не взяли, завжди якась одна сторона мови більш актуалізована, ніж інші, і тоді вона утворює мовну домінанту і їй підпорядковуються всі інші мовні компоненти твору. „Інтонація, семантика, порядок слів, синтаксис можуть бути підпорядковані ритму або навпаки, ритм, інтонація, порядок слів, синтаксис підпорядковані семантиці. Але можливі й інші комбінації".

Отже, автоматизація та актуалізація поєднуються в художньому тексті. Автоматична мова передбачає денотативне вживання слів, натомість художня часто послуговується ще й конотацією. Під денотацією розуміють вживання слів у поетичному тексті в прямому значенні (класичний приклад переважно денотативного слововживання є „Садок вишневий коло хати" Т. Шевченка). Конотація (від латинських слів - разом і відмічати, позначати) - додаткове до основного, денотативного значення знака (слова чи речення), що міститься в художньому тексті. Саме явище конотації („прирощення смислу") лежить в основі тропів.

Тропами (з грецької - зворот) називають слова, вжиті у переносному чи зміненому значенні. При цьому беруться до уваги вторинні (конотативні) ознаки предмета або явища, котре називається, основне ж значення слова (денотат) залишається поза увагою. Тропи дають змогу коротко і яскраво схарактеризувати особливість того, про що йде мова. Тропи зустрічаються іноді і в розмовній мові („хвіст черги", „серце як камінь", „язик до Києва доведе" тощо), але найчастіше використовуються у художніх творах як один з важливих засобів індивідуалізації та типізації, витворення повнокровних художніх образів. Головна властивість тропів - яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. До основних видів тропів зараховують: порівняння, епітет, метафору, метонімію, синекдоху, алегорію, іронію, гіперболу, перифраз, символ, синестезію, оксиморон та ін.

Фігури поетичної мови (поетичного синтаксису), або стилістичні фігури (від латинських слів - грифель для писання та зовнішній вигляд, образ) - це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури порушують норми літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. Вони індивідуалізують мовлення автора, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін.

На фонетичному рівні мови художнього твору маємо справу з художнім звукописом. Під звукописом розуміють систему звукового інструментування, спрямовану на створення звукового образу. Специфічне поєднання звуків (особливо у поетичному тексті) має на меті витворити певну мелодію, кольорові уявлення, психічні настрої (при цьому звук „у", наприклад в символістів, асоціювався зі станом суму, „а" - радості, „о" - піднесення і т.п.). Галузь літературознавства, „яка вивчає і класифікує звучання літературного, в першу чергу віршованого твору як певної звукової цілості", називають фонікою.

Основними елементами художнього звукопису виступають: гармонія і дисгармонія, евфонія і какофонія, алітерація та асонанс, звукові повтори і звуконаслідування.

Так, наприклад, поєднання асонансу (на „і" та „и") та алітерації (на „с") дозволяє Ліні Костенко витворити звуковий образ шурхоту осіннього листя, мінорного настрою:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна,

Невже це осінь, осінь, о! - Та сама...

До лексичного рівня художньої мови відносять специфічну лексику - різні „марковані" слова, тобто слова, що належать до відповідного розряду „-ізмів": діалектизмів, професіоналізмів, арготизмів, жаргонізмів, архаїзмів, історизмів, неологізмів, поетизмів тощо.

Художнє мовлення, що є практичним втіленням художньої мови, має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу. Під поезією (з грецької - творчість) розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Термін вірш (з латинської - повтор, поворот) має кілька значень, одне з них наступне: вірш - це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці). Амбівалентність (взаємозамінність) цих термінів проявляється ще й у тому, що віршовані твори певного поета, нації чи епохи називають поезією.

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.

Під ритмом (від грецького - такт, розміреність, узгодженість) розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух. У прозі, де ритм менш помітний, чергуються словосполучення і речення (синтагми). Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.

Віршовий ритм постає і через співвіднесення віршів (віршових рядків - ще одне значення терміну „вірш") як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), і за рахунок їх кількості (силабіка), і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), і за рахунок наголосів у вірші (тонічне віршування). У поетичному тексті ритм витворює враження „плавності" або „стрімкості", інших ознак експресивності, широкий діапазон переживань - від суму до радості. У ритмі відбиваються конкретно-історичні властивості (класична українська поезія відрізняється від античної чи давньоперської), риси національного світосприйняття.

Ритм вірша у силабо-тонічній системі визначається характером чергування наголошених і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка (кількістю стоп у ньому), відсутністю або наявністю цезури (паузи) і видами клаузул (тобто ритмічного закінчення рядка, починаючи з останнього наголошеного складу).

Одиницю виміру та визначення віршового ритму називають стопою. Це - найкоротший відрізок певного віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває: 1) двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), 2) трискладова (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос) та 3) чотирискладова (пеон).

Визначальною умовою структурування вірша є визначення його розміру (чи метра). Для тонічної системи віршовий розмір характеризується кількістю наголосів, для силабічної - кількістю складів, для силабо-тонічної - кількістю стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури (якщо вона є). Наприклад, вірш „Сувид" Ліни Костенко написаний п'ятистопним ямбом із змінною цезурою після другої стопи:

художній твір вірш проза

Тут Сувид скрізь. // Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то, як грім, // гуркоче за Десною.

Рима (з грецької - мірність, сумірність, узгодженість) - суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах на окситонні (чоловічі) та парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч - на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось - точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі - суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні76. У білому вірші рими відсутні.

Строфою (від грецького - поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають астрофічними (як-от думи, „Поставлю хату і кімнату..." Т. Шевченко тощо). Водночас поетичний твір, у якому поруч уживаються різні строфи, називається нерівнострофічним. Нерівнострофічною є, наприклад, поема Т. Шевченка „Гайдамаки".

Незважаючи на подібність між прозовим (від латинського - пряма мова) (невіршовим) мовленням та розмовною мовою, ці поняття не є ідентичними (тотожними). Дехто і дотепер вважає, що у повсякденному житті він користується „прозою" (як відомий герой Грибоєдова). Прозові твори мають свою складну і внутрішньо закономірну структуру, яка принципово відрізняється і від віршового ритму, і від загальновживаної мови, вимагаючи від автора не меншої майстерності, ніж вірш.

Основною метою і поезії, і прози є витворення художніх образів, однак засоби першої відрізняються від другої. Якщо поезія базується на звукових паралелізмах, то прозу формують в основному синтаксичні паралелізми. Тропи у прозі відіграють помітно меншу роль, ніж у вірші. Якщо для поетичного мовлення джерелом „художньої енергії" часто витупає взаємодія різноманітних тропів, то для прозового найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Важливе значення для прози має сюжет, характер обставин та персонажів, задіяних у творі.

Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути написані як віршовано мовою (поезією), так і прозою. Наприклад, епічний (чи ліро-епічний) роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай". Хоча, переважно, епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні чи ліро-епічні - до віршованого. Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а ліричні - поетичними.

Часто говорять про ритмізовану прозу. Ритм прози найчастіше трапляється в епічних творах, написаних прозою і створюється він відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць - звуків, синтагм, певним розміщенням слів і словосполучень у реченні чи абзаці. Для ритмізованої прози характерними є і наступні семантичні особливості: емоційна напруженість, лірична схвильованість, поетична образність. Ліричні запитання, вигуки, повторення певних музичних прийомів мають емоційну природу. Саме емоційний зміст найчастіше підказує перехід до ритмізованої прози. Автор використовує ритмізовану прозу в особливо ліричних місцях епічного твору. Ритмізована проза зустрічається у творах М. Гоголя, М. Черемшини, В. Стефаника, А. Головка, Ю. Яновського, О. Довженка тощо.

Переважно невеликий за розміром ліричний твір, написаний прозою, називають „поезією в прозі" (або віршем у прозі). Особливо розвивався модерністами. Виступали у цьому жанрі Дніпрова Чайка („Морські малюнки"), М. Черемшина („Симфонія"), О. Кобилянська („Рожі"), В. Стефаник („Амбіції") та ін.

Окремо слід уточнити етимологічно споріднені терміни „верлібр" та „вільний вірш". Верлібр (з французької - вільний вірш) - різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен. В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) - це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить - різну довжину фраз, рядків (див. байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.

Размещено на Allbest.ru