Творчий шлях Ігоря Римарука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчий шлях Ігоря Римарука

План

Вступ

1. Художні моделі історіософії в творчості І. Римарука

2. Збереження вічних цінностей у творчості І. Римарука

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”. У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного “прихованого Верґілія”- проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у “Псах святого Юра”; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти “леґітимації”, охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук - вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність “вісімдесятників”.

Ігор Римарук -- один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління -- відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та ` Ю.Андруховичем -- це ініціативна група) літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП -- це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

У творчості І. Римарука, одного із визнаних лідерів поетичного покоління 80-х років, есхатологічне світовідчуття є важливою складовою історіософської концепції. У всіх його збірках - починаючи від книжок 80-х років (“Висока вода”, “Упродовж снігопаду”, “Нічні голоси”, “Золотий дощ”) - до етапно підсумкової “Діви Обиди” (1997) і книги вибраного “Сльоза Богородиці” (2007) - простежується художня реалізація поетичної історіософії, яка тісно поєднана з есхатологічним мислення.

1. Художні моделі історіософії в творчості І. Римарука

Серед поетичного покоління 80-х років ХХ ст. І. Римарук вирізняється підкреслено неокласичною поставою: у його творчості переважають історіософські, есхатологічні, культурологічні мотиви та образи, а сам поет нагадує митця-книжника, залюбленого у національну та світову культуру. Святе Письмо та історія - основні підвалини філософічності Римарукової лірики. За вдалим визначенням критика О. Хоменка, І. Римарука можна назвати “київським історіософом і метафізиком”. У цьому і особливе місце І. Римарука з-посеред когорти сучасників, і його основна відмінність від інших представників покоління - В. Герасим'юка, І. Малковича, П. Мідянки - вісімдесятників, які підкреслено віддані регіонально патріотичній тематиці. І. Римарук розбудував і художньо зреалізував історіософську концепцію буття України Під поетичною історіософією розуміємо сукупність властивих цьому авторові поетично-філософських інтерпретацій, версій, оцінок національної історії, тлумачень її сенсу та тенденцій, а також визначення місця людини у ході історичного поступу, прагнення в нових суспільно-історичних умовах осмислити місію України у світі, неупереджено й об'єктивно поглянути на її історичну долю. Як і всі вісімдесятники, поет прагнув “наситити” історію конкретною життєвою ситуацією, а в ситуації історичного плану вловити момент неминущого значення, філософський сенс, не боячись узвичаєне, закріплене традицією прочитати заново, драматизувати” [8, с. 38]. Для І. Римарука історія втрачала культивовану радянською історіографією “ідеологічну вічність” та класову спрямованість.

Натомість визначальними стають мотиви історичної пам'яті, утвердження свободи нації і людини, “чуття” голосу віків, державницькі настрої.

Критики неодноразово наголошували на тяжінні поетичної думки І. Римарука до просторово-часової панорамності, розімкненості історичного часу - від княжої доби до сучасності.

Образ віків в інтерпретації І. Римарука набуває історіософського, а подекуди - і містичного виміру. Віки - це доля і окремого народу, і всієї земної цивілізації, водночас - це доля кожної людини, загубленої у безжалісному плині історичного часу. Проте значно частіше ключовий образ віків означає еволюційний розвиток нації, активне буяння їїдержавницьких устремлінь та визвольної боротьби (цикл “Слідинеминущі”). Людина в поезії І. Римарука пізнає історію через “історичну пам'ять як деяку духовну активність, як деяке визначене духовне відношення до “історичного”. Тільки в процесі одухотворення і перетворення в історичній пам'яті проясняється внутрішній зв'язок, душа історії” [3, с. 16].

Ліричний суб'єкт тяжіє до першовитоків, прагнучи вести діалог із минулим, у якому “віки” стають символом течії історичного часу, наповненого величними звершеннями: “Те, що здавалося пам'яттю, тишею, словом, - / лиш течія. Лиш любові й віків течія” [10, с. 6]. Саме пам'ять про минуле робить Римарукову людину“історичною”, тобто надає сенсу її існуванню, очищає душу від намулу гріховності “Наша пам'ять - гладенька й весела. / Та спливають д'горі / наші душі - затоплені села….” [10, с. 76]. У поезії І. Римарука відчувається перегук віків, історичних епох - давніх і зовсім близьких.

Осмислюючи місце ХХ і ХХІ століть у розвитку нації, поет звертається до найвизначальнішої ідеї Апокаліпсису: зміна віків - це не тільки оголошення кінця історії, але й утверджувана в християнській екзегетиці ідея подолання зла всередині історії. Поетичні тексти І. Римарука позначені, з одного боку, історіософськими мотивами, художньо втіленими через героїку і драматичну напругу національно-визвольних рухів в Україні, з іншого боку, трансформують біблійний сюжет Апокаліпсису.

Звернення до Об'явлення Івана Богослова у І. Римарука має здебільшого опосередкований характер - на рівні алюзій та ремінісценцій, проте подекуди звучить і пряме апелювання до Святого Письма (“Останній біженець із різдвяних легенд”). Осмислюючи історію, поет бачить у ній відсутність волі, гріховність, втрату державності, панування оманливих ідеологій, наступ прагматизму на духовність. Відтак біблійний мотив гріховності визначає основний тон усіх збірок, посилюючи їх апокаліптичне звучання. Гріх трактується поетом як порушення існуючої у Всесвіті гармонії, як протиборство між Космосом і Хаосом.

Стихійна соціальна сила, хаос, який не піддається контролю, уособлюється в образі неволі, рабства, що віками переслідували українську націю. Ліричні персонажі Римарукової поезії, які представляють різні історичні епохи, опиняються під владою Хаосу, проте відчайдушно чинять йому опір, виборюючи волю (“Три потоки місячного світла”, “Смеркалось. Ми при багатті сиділи…”, “Де вона, гармонія правічна…”, “Стіна віків. Пісень лоза гнучка…”). Для історіософії І. Римарука характерне зображення української історії у стані безперервної нестабільності, циклічного процесу змін перемог і поразок.

Феноменом національної історії є тісне поєднання трагічного оптимізму, волі до боротьби, з рокованістю і навіть фатальною невідворотністю поразок. Ця думка є визначальною в етапній книзі “Діва Обида”, в якій історична доля нації осмислюється поетом у двох контрастних аспектах: з одного боку - одвічне прагнення народу до волі (“Бог розсипав насіння волі”, “там воля - безконечна і бездонна, там кожен вільний - скіф і гречкосій”), а з іншого - фатальні для української нації риси менталітету, що спричиняли поразку за поразкою: терпіння, млявість, сентиментальність, сердечність вдачі (кордоцентризм), символами яких виступає образ степу (“розкинув руки захмелілий степ”).

Поет філософськи осмислює вітчизняну історію, гостро переживаючи знесилення українського духу, сутність якого передано символічнимтобразом “захмелілого степу” [10, с. 204]. І. Римарук прагне відшукати гармонію в історичному поступі нації, проте бачить у ньому тільки безкінечну й тяжку боротьбу, чвари та міжусобиці: “де вона гармонія правічна / золота мелодія забута / ніж об ніж - се музика трагічна / … а меж тими меж ножами рута… / вік об вік - усе замало криці / все перемісила крівця темна …” [10, с. 163].

2. Збереження вічних цінностей у творчості І. Римарука

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння».

Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, -- це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог -- це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

Тема вірша «Зірка». Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», -- це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір'ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам'ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі -- творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за .обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», -- це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

Книга “Діва Обида” Ігоря Римарука - цікава і помічена в українській сучасній літературі. римарук історіософія

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) - і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно - зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида -- це стан. Стан слів та речей.Діва Обида -- це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг -- шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє -- страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв'язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним -- страхом втрати пам'яті. Пам'яті про неслухняних. Пам'яті, в ім'я якої необхідно «поставити вірш -- свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею -- страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов'язане зі змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять -- як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще -- страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб'є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з'явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою -- реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, -- означає уникнути застигання. Рідина -- ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина -- це ще й мала смерть, після неї -- генеральна репетиція «післясмерті»:

«Сорок -- це морок, це посвист ножа, часу і слова, ще не безмежжя і вже не межа --це післямова, післялюбов без гріха і гроша…Наче в «Токаї», сорок -- це корок… а клята душавсе ж витікає».

Страх писати і поруч -- страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати -- не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий -- є. Писати -- щодня примножувати його. Біль -- найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі -- зась. Найстрашніший біль -- спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислення дару -- це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і -- чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар -- це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити речі справжніми іменами». Але бути поетом -- відбувати термін ув'язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки -- закутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок -- мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали -- зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав'язану, штучну. Жити з цим усвідомленням -- перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, -- вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник -- лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад -- і тоді оповісти про все… А хіба це -- не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними -- безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю. Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії - велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє... Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса - маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам траваістинно кажу вам водаістинні кажу вам словадопоки горить звіздаістинно кажу вам огоньістинно кажу вам земляістинно не з лона кажуз долонь пробитих вам немовля.

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було Бог...”, але є - “гетьманський сад і Гетсиманський сад”... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення - одкровення цілком українсько-слов'янське, і як багатозначно звучить оце - “Одкровення від Ігоря”...

Та це - тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні - і не сказати про них не можна. Насамперед - вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В'ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим'юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову - такий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді - не так, бо насправді то друзі, а як не друзі - то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:

Через дальні глухі перевалиПлентав голос - голодний спудей, а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній - безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от: Зрине з провалля БогНа золотих вітрах, -і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть - як строгу антитезу - Умберто Еко, а за рядками:

Старим обрусом столу незастелим -помислимо... і спалим, перед тимпроцитувавши голосом веселим, що навіть дим солодкий. Навіть дим... -стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур... Отже - Римарук... Книга, співзвучна і юності:

Висновок

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його.твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи-мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.

Отже, у поезії І. Римарука спостерігається зрощення есхатології та історіософії. “Поет, безсумнівно, і сам усвідомлював власну місію - залатати вихопленими із “вільної золи” недогорілими клаптиками дня прорвані віки одвічного українського катастрофізму” [13]. Поезія І. Римарука наповнена ідеями кінця епохи, філософськими розмислами про долю і призначення української людини, можливості духовного відродження нації. У “спілкуванні” з історією поет віднаходить духовне опертя, порятунок від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями.

Список використаних джерел

1. Андрусяк І. Поет форми / І. Андрусяк

2. Анісімова Н. Міфологічні джерела поезії Оксани Лятуринської / Н. Анісімова. - Запоріжжя : Просвіта, 2005. - С. 19 - 34.

3. Бердяев Н. Смысл истории / Н. Бердяев. - М. : Мысль, 1990. - С. 16, 39.

4. Булгаков С. Н. Апокалиптика и социализм (Религиозно-философские паралели) // Булгаков С.Н. Сочинения: В 2 т. / С.Н. Булгаков. - М. : Мысль,

1993. - Т. 2. - С. 390.

5. Голобородько Я. Поетична меритократія : Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк / Ярослав Голобородько. - К. : Факт, 2005. - С. 37.

6. Грабович Г. Шевченко якміфотворець : монографія / Григорій Грабович. - К. : Рад. письм., 1991. - С. 153.

7. Гумилёв Л. География этноса в исторический период / Л. Гумилев. - Л. : Наука, 1990. - С. 33.

8. Ільницький М. Сучасна українська поезія / М. Ільницький. - К., 1987. - С. 38.

9. Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії др. п. ХХ ст. / Володимир Моренець // Слово і час. - 2002. - № 9. - С. 41 - 44.

10. Римарук І. Сльоза Богородиці: Вибране / Ігор Римарук. - К. : Дніпро, 2007. - 398 с.

11. Римарук І. Бермудський трикутник. Книга триптихів / Ігор

Римарук. - К. : Брама, 2007. - 112 с.

12. Талалай Л. В чеканні третього листа / Леонід Талалай // Літературна Україна. - 2002. - 7 лютого. - С. 3.

13. Хоменко О. Десять років довкола озера. Огляд українського

літпроцесу в 1993 - 2003 рр. / О. Хоменко

Размещено на Allbest.ru