Козацьке літописання

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Козацькі літописи 30-80-х рр. ХVІІІ ст. як історичні джерела

2. Козацькі літописи як пам'ятки історичної думки

Висновки

Лiтература

літопис козацький україна

Вступ

Історико-літературні твори, складені військовими канцеляристами в 30-80-х рр. ХVІІІ ст., посідають надзвичайно важливе місце в інтелектуальній спадщині української еліти зазначеної доби. Вони відбивали історичні погляди, ціннісні орієнтації світської інтелігенції, були однією із специфічних форм вираження її станової та національної свідомості, політичної культури, уявлень про себе і сусідів, “вітчизну”, “націю” тощо. Значний інтерес становить також проблема сприйняття інтелектуалами Лівобережжя ідеї соборності українських етнічних земель. Детальна характеристика суспільно-політичних та історичних поглядів козацьких літописців важлива для сучасної історіографії ще й тому, що наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. відбувалося становлення української історичної науки. На жаль, через несприятливі обставини поза увагою вітчизняних дослідників залишилось питання впливу пам'яток козацького літописання на творчість М.Берлинського, М.Антоновського, Д.Бантиша-Каменського, І.Срезневського, М.Маркевича та ін., тоді як спадщина військових канцеляристів прислужилася науковому вивченню українського минулого, значною мірою сприяла зростанню суспільної свідомості, формуванню історичних поглядів учених першої половини ХІХ ст. у добу національного відродження.

Без докладного дослідження козацьких літописів неможливо зрозуміти феномен духовного життя Гетьманщини, післягетьманського періоду історії українського Лівобережжя, українського світу цієї доби загалом, а також специфіку розвитку української історіографії першої половини ХІХ ст.

Метою роботи є комплексне дослідження козацьких літописів 30-80-х рр. ХVІІІ ст. як історичного джерела та пам'яток інтелектуального життя Лівобережжя.

Реалізація цієї мети передбачала розв'язання таких завдань:

- охарактеризувати сучасний стан і повноту дослідження відповідних козацьких літописів;

- визначити джерельну основу та жанрову специфіку історико-літературних пам'яток 30-80-х рр. ХVІІІ ст.

- дослідити вплив козацьких літописів на ідейно-тематичне спрямування української історіографії першої половини ХІХ ст.

Об'єктом дослідження є козацькі літописи 1730-80-х рр. як носії джерельних свідчень з української історії та історіографії, а також наукові праці, присвячені їх вивченню.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 30-х рр. ХVІІІ ст. до початку 40-х рр. ХІХ ст. Вибір верхньої межі зумовлений особливостями впливу козацького літописання на подальшу українську інтелектуальну традицію.

Козацька старшина цього Лівобережжя відзначалася високим рівнем національної ідентичності, стійкими уявленнями про тяглість історичного розвитку та соборність українських земель, про належність українського світу до Європи. Більшість літописців обстоювала ідею відновлення Гетьманщини на засадах переяславсько-московської системи 1654 року. Визначено місце козацьких літописів 30-80-х рр. ХVІІІ ст. в українській історіографічній спадщині.

1. Козацькі літописи 30-80-х рр. ХVІІІ ст. як історичні джерела

Провідне місце в історико-літературних творах 30-80-х рр. ХVІІІ ст., складених на території Лівобережної України, займала військово-політична тематика, що було природно для тієї епохи й відповідного рівня розвитку вітчизняної історичної науки. З іншого боку, це зумовлювалося не лише характером історіографії, а й бурхливими подіями Національно-визвольної війни, Руїни, Північної та російсько-турецьких воєн першої половини ХVІІІ ст., які закривали собою інші прояви національного життя, а також авторським середовищем.

З двох великих ділянок української історії особливо ґрунтовно літописці розробляли історію воєн, намагаючись створити для читача якомога повнішу, вичерпанішу картину подій, ознайомити його не тільки з перебігом воєнних кампаній, а й з окремими збройними сутичками. Однак, з іншого боку, значна частина матеріалів з історії воєн не визначається необхідною деталізацією. Найбільшою послідовністю і ґрунтовністю вирізняються оповідання С.Лукомського про похід гетьмана І.Свірговського в Молдавію в 1574 р. та розповідь П.Симоновського про хід Національно-визвольної війни в 1649 і 1651 рр., які були написані на підставі іноземних джерел.

Поряд з військовою тематикою особливу увагу істориків 30-80-х рр. ХVІІІ ст. привертали дипломатичні взаємини. Літописці у своїх творах простежували зовнішньополітичні відносини відновленої Української держави з Польщею, Московією, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Вони повідомляли про формування й прибуття посольств, вручення грамот і подарунків, хід переговорів, укладання угод, демаркацію кордонів тощо.

Питанням соціально-економічного життя відводилося в літописах другорядне місце. Інтерес до історії церкви та екстремальних природних явищ виявлявся насамперед у Чернігівському та Лизогубівському літописах, які як за композицією, так і за способом викладу матеріалу наближаються до хронік попередніх століть. Автори ж синтетичних наукових праць, складених за єдиним планом у формі історичної оповіді, присвячують мало уваги подібній інформації. Скажімо, в “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського немає жодного спостереження за природними явищами та звісток про зайняття єпархій. Виняток становить лише згадка про ув'язнення Йосипа Тукальського, що має політичний характер.

Церковні проблеми перестають бути актуальними, оскільки, одержавши підтвердження на свої маєтності, церква у XVIII ст. поступово усунулася від активного впливу на державне життя Гетьманщини. Значна ж частина представників духовенства стала вірно служити інтересам Російської імперії.

30-80-ті рр. ХVIII ст. були періодом поступового переходу від традиційного літописання до наукових досліджень з філософією історії та посиленням критичного аналізу матеріалів. У зазначений хронологічний проміжок часу зростає зацікавлення освічених людей специфічними історіографічними та джерелознавчими проблемами. Представники національної історичної школи починають усвідомлювати, що історія є спеціальною галуззю системи наукових знань і робити перші вагомі кроки в дослідженні закономірностей історичного процесу.

Характерною рисою української історіографії цього часу є існування двох видів історико-літературних творів: власне літописних і нелітописних. До перших належить зокрема Чернігівський літопис, у якому збережена виразна порічна форма викладу матеріалу. Більшість пам'яток, створених світськими особами на Лівобережжі, тільки зовні нагадують літописи. За своєю суттю вони є систематичним зв'язаним викладом національної історії, написаним за єдиним планом, витриманим в одному стилі. У ХVІІІ ст., коли формувався сучасний тип історіографії, невід'ємною складовою систематичних історичних праць, елементом тогочасного наукового етикету стають вступи й передмови. У них, як правило, окреслювалися мета й предмет дослідження, наводилися використані джерела, іноді подавалися принципи систематизації матеріалів. Поява таких структурних частин у працях П.Симоновського, С.Лукомського, Г.Покаса, В.Рубана, О.Рігельмана тощо свідчила про поступовий перехід від особистої рефлексії автора до її зовнішніх форм, а саме до власне історіографічних досліджень.

В культурній традиції 30-80-х рр., коли історія ще остаточно не відокремилась від словесності, ідеалом історіописання для військових канцеляристів була белетризована оповідь про минуле, що, крім джерельних матеріалів, спиралася на певні суто літературні прийоми автора.

У таких історико-літературних творах, як “Короткий опис Малоросії”, Київський, Чернігівський та Львівський літописи, “Літописец, или описаніе краткое знатнійших дійств и случаев”, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана, Острозький літописець, “Хроніка” Феодосія Софоновича перша тема втілена у формі порічних записів, що дають найзагальнішу схему розвитку подій. Вони містять лише окремі елементи сюжету, небагато художніх деталей, зрідка в їх тексті трапляються тропи. Обробка літописцями інформації першоджерел здійснювалась, як правило, на стилістичному рівні. Другу групу пам'яток складають літопис Граб'янки, “Зібрання історичне” С.Лукомського, “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського та “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана. Автори названих творів змальовують повстання Наливайка у вигляді художньої розповіді, яка передає події в образній формі. Розповіді мають сюжет і художні деталі, деякою мірою можна говорити про наявність у них образу-персонажа. Однак засобами образотворення виступають тут лише вчинки й дії героя, а також авторська характеристика. Зображуючи постать Наливайка, письменники ще не використовують портрет, мовну характеристику, не намагаються відтворити думки й почуття гетьмана. Наукові прийоми у висвітленні подій 1596, 1597 рр. спостерігаємо лише в праці О.Рігельмана. Найяскравіше в історико-літературній прозі XVІІІ ст. постать Наливайка змальована автором “Історії русів". Чисто ідеологічні завдання змусили майстра слова максимально посилити роль творчого вимислу, наповнити оповідання виразними художніми деталями.

У формі порічних літописних записів, не вдаючись до подробиць, інформували читача про Корсунську битву Ф.Софонович, автори Хмільницького, Чернігівського літописів, “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев” та “Короткого літопису Малої Росії”. Ширші за обсягом оповідання, у яких викладається безпосередній перебіг бою, зустрічаємо в “Літописі Самовидця”, “Короткому описі Малоросії” та “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського. Художність у даному випадку досягається завдяки захоплюючому змісту зображуваних подій, вагомості історичних осіб, які беруть у них участь, конкретним утіленням ідейних поглядів авторів. Найбільших творчих успіхів у художньо-естетичному змалюванні історичних подій та їх оцінці вдалося досягти Григорію Граб'янці, Самійлові Величку й автору “Історії русів”. Батальні сцени, що вміщені до їх творів, мають завершений сюжет, містять елементи образотворення та різноманітні тропи (у відповідному уривку “Історії русів” тропи не вживаються; автор досягає тут художності іншими засобами).

На відміну від своїх попередників, які намагались дотримуватись історичної правди, творець “Історії русів” досягає вірного зображення епохи не за рахунок переліку дійсних історичних фактів, а глибоким проникненням у сутність подій, їх оцінкою з позиції свідомого українського патріота.

2. Козацькі літописи як пам'ятки історичної думки

Цей період характеризується посиленим наступом російського централізму на українську автономію, що врешті-решт завершився скасуванням гетьманства, зруйнуванням Запорізької Січі, закріпаченням селянства, знищенням решток державного життя й перетворенням Гетьманщини на звичайну провінцію імперії. Козацьке літописання цієї доби потрібно розглядати насамперед як наочний вияв завзятого й послідовного опору автономістів тогочасному російському імперіалізму в ідеологічній та культурній сферах. Літописна справа мала офіційну або напівофіційну політичну спрямованість та особливу підтримку гетьманського уряду. На нашу думку, саме на безпосереднє замовлення адміністрацій Данила Апостола й Кирила Розумовського були створені такі офіційні пам'ятки національної історіографії, як “Короткий опис Малоросії” та “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського. Їх поява свідчить про формування офіційних ідеологічних творів історичної літератури, що відповідали актуальним соціокультурним і політичним запитам провідних верств українського суспільства XVІІІ ст. Виникнення подібних праць потрібно розглядати також як наслідок поступу в духовному розвитку нашої нації, зокрема й успіхів історіографії, що стали можливими завдяки існуванню автономної Української держави. Володарі України XVІІІ ст. та члени їх родин охоче поповнювали власні бібліотеки різноманітними історичними джерелами, в першу чергу козацькими літописами.

Прагнучи використати кращі досягнення західноєвропейського просвітницького досвіду для стрімкого розвитку інтелектуального потенціалу козацької держави, уряд останнього гетьмана розробив спеціальну програму заходів у сфері освіти й науки. Запланована К.Розумовським реформа полягала в секуляризації системи освіти, яка повинна була б складатися з університетів та гімназій. У 1760 р. за тогочасними західноєвропейськими стандартами було розроблено проект Батуринського університету. Ще один університет планувалося відкрити на основі Києво-Могилянської академії, котра мала належати до його структури на правах богословського факультету.

Напрям і характер літописної роботи, що велася з приватної ініціативи, також визначалися патріотизмом, який був викликаний загрозою знищення національного життя. Опір централізаторській політиці петербурзького уряду сприяв активізації неофіційного літописання. Що ж до історичних творів, які представляли гетьманське літописання, то вони відрізнялися від обласних пам'яток складнішою формою викладу матеріалу й вищим ступенем історичних узагальнень.

Перетворення козацької старшини у привілейований стан землевласників спричинив потребу для неї в легітимізації свого соціального статусу. Через це захист станових інтересів соціальної еліти українського суспільства можна розглядати як внутрішній соціально-політичний фактор, що також сприяв пожвавленню історичних студій. Можна стверджувати, що з 70-х років для більшості старшин привілейоване становище було важливішим за питання політичної автономії.

Авторами історико-літературних творів XVIII ст. та їх численних списків були, як правило, козацькі канцеляристи - службовці Генеральної військової канцелярії або мережі місцевих канцелярій. Молоді люди приступали до виконання своїх обов'язків, отримавши різнобічну ґрунтовну освіту, в тому числі й знання кількох іноземних мов. До їх компетенції входило не лише поточне діловодство. Канцеляристам також доводилося брати участь у вирішенні господарських, судових і дипломатичних справ. Завдяки доступу до державних та інших офіційних документів вони добре орієнтувалися в суспільно-політичній ситуації, володіли солідними знаннями з української історії. Паралельно зі своєю професійною діяльністю вони залучалися до участі в бойових операціях.

В історико-літературних творах 30-80-х рр. XVІІІ ст. національно особливе простежується як в опредметнених у них авторських думках, так і в тих чи інших сюжетних лініях, контексті та соціокультурних архетипах. Найяскравіше різні зрізи національної свідомості виявляються тоді, коли історик порушує питання, що на час написання твору є найважливішим для долі його нації. Причому, літописні сторінки містять не лише пізнавальні, а й емоційні та оціночні форми вираження авторського світогляду. Історіографічні пам'ятки виразно засвідчують усвідомлення українцями XVІІІ ст. своєї етнокультурної неповторності. У текстах вона фіксується в етнічній та топонімічній лексиці; політонімах, якими позначено сусідніх та віддалених народів; переконанні про власну культурну інакшість і навіть вищість над росіянами та культурну відмінність від поляків, не кажучи вже за мусульманські народи. Українська інтелігенція ХVIII ст. розглядала кровну спорідненість і спільність походження як важливі фактори національної ідентичності. Перша з наведених ознак належить до біологічних, а друга є територіальною. Їх наявність говорить про комплексне багатоаспектне розуміння представниками тогочасної еліти поняття „нація”. Так, розповідаючи про злочини, які чинили січовики після перемоги на гетьманських виборах свого кандидата Івана Брюховецького, автор „Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев” з глибоким жалем вигукував: „Но запорожци - своя ридная кров малороссійска...”[31]

Незважаючи на те, що з царювання Петра І розпочався активний відплив талановитих учених і культурних діячів до Московії, більшість вихідців з України продовжувала ідентифікувати себе з власним народом. З іншого боку, ці просвітителі імперії залишалися в національно-культурному відношенні українцями і в очах земляків на Батьківщині: „А єпископа Кирила із Воронежа дожидаються в Чернігів ... Родом він... малоросіянин, Гадяцького полку, містечка Опішного священницький син”[32], - читаємо в другій редакції Чернігівського літопису. Про високе відчуття національної єдності, насамперед в етнокультурному аспекті, свідчить традиційно часте вживання на сторінках літописних творів таких етнополітичних термінів, як “народ”, “нація” й “вітчизна”. Найчастіше в літописній практиці XVIII ст. слово “народ” означало форму національної й етнічної єдності, тобто націю (“Общенародное от Русі челобитье, а паче от козаков”, “всему народови Малороссійскому, незносные…чинили крівди”). Це визначення застосовувалось і в розумінні населення держави, жителів Гетьманщини (“к тамошнему народу выcокоматернее благосердие”). У процесі розвитку цього первинного значення з'явилися семантично вужчі номінативні одиниці. У певних словосполученнях слово “народ” стало означати окрему велику суспільну групу людей - селянство (“посполитий народ”) або козацтво (“козацкий малороссійский народ”). Для позначення спільності людей, об'єднаних єдиною мовою, територією, глибокими економічними зв'язками, традиціями, рисами культури й характеру, вживається термін “нація”. Відносний демократизм поглядів козацьких літописців дозволяв їм, на відміну від шляхетської еліти, широко трактувати соціально-політичне поняття “малоросійської нації”, до якої вони зараховували не лише шляхту й козацтво, а й духовенство та міщан. Деякі приклади дають підставу твердити про ототожнення “нації” з усіма мешканцями гетьманської держави. Визначення “отчизна” (“отечество”) як назва країни стосовно людей, котрі в ній народилися та є її громадянами, застосовувалось і щодо України (“целость отчизни нашой, Украйны Малороссійской”, “князь Меншиков…нашої Української Вітчизни недоброхот”). Самоусвідомлення деяких інтелігентів XVIII ст. було настільки високим, що дозволяло їм трактувати Київську Русь як батьківщину своїх предків-українців, сприяло збереженню державницьких традицій. Причому літописці вважали, що протягом своєї багатовікової історії Україна була невід'ємною складовою частиною європейського світу. Це видно, бодай, із запису автора Чернігівського літопису: “Сарана велика була в Малій Росії і по інших європейських націях”[33]. Всіляко підносячи ідею служіння своєму народові та державі, українська інтелігенція водночас гостро засуджувала національне зрадництво.

Важливим складовим елементом національної свідомості для українського культурного середовища середини XVІІІ ст. виступає релігійний фактор. Розглядаючи православ'я як один з ефективних засобів у політичній боротьбі проти ополячення та окатоличення, українські історики виявляли значний інтерес до релігійних справ другої половини XVІ - першої половини XVІІ ст., особливо до Берестейської унії та її наслідків. Водночас, торкаючись політичних і соціальних подій другої половини XVІІ-XVІІІ ст., більшість військових канцеляристів уже надавала мінімальну увагу релігійним проблемам.

У козацьких хроніках 30-80-х рр. XVІІІ ст. йдеться переважно про історію Наддніпрянщини, котра стала центром творення гетьманської держави. Починаючи з гетьманства Мазепи, основна увага авторів прикута до подій на Лівобережжі. Але літописці по суті тримали в полі зору всю українську етнічну територію. Особливо цінною є інформація, що засвідчує розуміння тогочасною інтелігенцією українськості таких прикордонних регіонів, як Надсяння, Холмщина, Берестейщина, Турово-Пінщина та Слобожанщина. П. Симоновський, О.Рігельман та автор “Історії Русів” вмістили до своїх праць Білоцерківський універсал, автор якого розглядав як “истинныя с древних віков земли и провинціи наши… а именно: Кіевскую, Галицкую, Львовскую, Хельмскую, Бельзскую, Подольскую, Волынскую, Перемышлевскую…”[34].

Хоч резиденціями правителів України в др. пол. XVІІ-XVІІІ ст. були Чигирин, Батурин і Глухів, але в тогочасній суспільній свідомості Київ продовжував виступати як головний релігійний, культурний та економічний центр українських земель. “Государыня Императрица Елисавета, - писав автор “Історії русів”, - в 1744 году благоволила посетить, со всем двором своим Малоросію, путешествуя в главный город ея, Кіев”[35].

В історичному розвитку кожної нації ідея соборності нерозривно пов'язана з проблемою державності. Адже за відсутності власного апарату політичної влади об'єднання всіх етнічних земель у кордонах однієї національної держави виявляється неможливим. З іншого боку, гасло возз'єднання всіх українських територій аж до Вісли сприяло розгортанню й поглибленню державотворчих процесів, особливо за гетьманування Б.Хмельницького й П.Дорошенка. Загалом у суспільній свідомості Лівобережжя середини - другої половини XVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності як природної цілісності всіх українських земель і духовної консолідації нашого народу.

Геополітичний напрям формування державної території проглядається на сторінках літописних пам'яток порівняно рідко. Це й не дивно, оскільки у XVІІІ ст. посилився процес інкорпорації України до складу Російської імперії. Тому політична думка національних інтелектуальних сил зосереджувалась у першу чергу на обороні автономії, а не на геополітичних проблемах. Літописні матеріали дають підстави припускати, що Б. Хмельницький вважав опанування Чорноморського узбережжя одним з пріоритетних національних інтересів. Отже важливим геополітичним завданням, що постало перед відновленою Українською державою, була нейтралізація Кримського ханства та колонізація причорноморських степів осілою хліборобською цивілізацією. Розглядаючи пам'ятки вітчизняної історіографії, ми знаходимо інформацію, що до сфери стратегічно важливих інтересів України входила також південна Білорусія, значна територія якої внаслідок успішних воєнних операцій 1654-1655-го рр. потрапила під козацький контроль.

Щоб обґрунтувати право на автономне існування Української держави, військові канцеляристи в міру своїх можливостей зверталися до ділових паперів, які, зокрема, стосувалися сфери зовнішньої політики. За відсутності оригіналів на допомогу приходили стилізація чи творча фантазія. Тобто вимисел виступає тут як технічний прийом, що дає змогу авторові підкріплювати власні аргументи відсутніми в оригінальних джерелах, але такими необхідними “фактами”.

У всіх без винятку історіографічних пам'ятках 30-80-х рр. XVІІІ ст. робиться наголос на литовсько-польському походженні українських прав і вольностей. Деякі з авторів генетично пов'язували політико-правове становище Гетьманщини зі статусом Київського князівства та його мешканців у складі Великого Князівства Литовського. Історики підкреслювали, що, вступаючи на престол, монархи Ягеллонської династії надавали привілеї, основні положення яких закріплювали суспільний і адміністративний устрій українських земель, принципи організації та діяльності місцевих органів влади, основні права громадян тощо.

Щоб засвідчити соціальну значущість козацтва, літописці намагалися переконати читача, ніби ще на початку XVІ ст. цей соціальний стан уже мав формальний юридичний статус. На їх думку, сама природа козаків як оборонців населення держави давала підстави для зрівняння представників цієї суспільної категорії зі шляхтою. Укладачі літописів підкреслювали, що у XVІ ст. козацтво як юридичний суб'єкт постійно розвивалося під протекцією короля та Речі Посполитої. Особливо зручний матеріал для таких міркувань можна було знайти у так званій „Баторієвій легенді”, яка розглядалася протягом XVІІІ ст. в Гетьманщині як важливе правове джерело. Всупереч історичній дійсності, єдиною причиною реформ літописці вважали прагнення Стефана Баторія з максимальною ефективністю використати потенційні можливості козацтва шляхом удосконалення його організаційної структури. Найдокладніша інформація про характер подій 1576 р. міститься на сторінках праці П. Симоновського. Давши розгорнуту „канонізовану” розповідь про зміст реформи й висловивши своє особисте ставлення до неї, наприкінці він сформулював, правда у дещо узагальненій формі, основний принцип козацького імунітету: „Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы были, ни какова дела не имели и в правление их никогда не мешалися”[36].

Причинами польсько-українського конфлікту, на думку літописців, були грубі порушення магнатами й шляхтою попередніх договорів, укладених при добровільному об'єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану і створення унії. При цьому козацькі канцеляристи докладали всіх зусиль, щоб довести легітимність дій української сторони. Виходячи із заданих наперед ідеологічних настанов, вони подавали події Визвольної війни не як бунт проти законної влади Речі Посполитої, учасники якого керувалися тільки егоїстичними інтересами грабунку й наживи, а як об'єктивно неминучу й законну революцію в ім'я гуманістичних ідеалів національної та соціальної справедливості. З історичної перспективи вагомим доказом того, що король вів переговори з козацьким військом і визнав за ним право захищати свої привілеї навіть силою зброї стала для свідомої інтелігенції легенда про „Владиславові привілеї”. З її змісту випливало, що монарх, який в очах тодішнього суспільства був єдиним джерелом влади та справедливості, особисто санкціонував збройну боротьбу українського народу.

Значна частина літописців відкрито чи завуальовано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. Вони висловлювали переконання, що політико-правові взаємини України з імперією повинні базуватися на основі Переяславського договору 1654 р. Причому, добровільний характер цієї угоди посилював її вагомість у очах наших співвітчизників. Важливе значення для розуміння політико-правового рівня національної свідомості мають гетьманські статті XVІІ-XVІІІ ст., до змісту яких за потреби зверталися літописці. Українські історики прагнули наголосити на двосторонності зобов'язань сторін під час їх укладання й наводили лише найважливіші та найкорисніші для гетьманського уряду пункти, а невигідні свідомо замовчували. Використані у праці П.Симоновського імперські документи 1742-1751 рр. є яскравим свідченням політико-правової окремішності Гетьманщини, яку ще в середині XVІІІ ст. добре усвідомлювали не лише українці, а й росіяни. Вагомим доказом цього є й сцени прийому українських правителів і дипломатів при царському дворі, що наведені в “Короткому описі про козацький малоросійський народ”.

Високоосвічені інтелігенти аналізували національні “права і вольності” не стільки як морально-етичну категорію, скільки з боку їх предметно-практичного окреслення й документального оформлення у правові акти. Звідси таку велику увагу канцеляристи надавали характеристиці правових взаємин, міждержавних стосунків і політичних зобов'язань сторін.

Літописці звернулися до дослідження вітчизняного минулого з метою збереження історичної пам'яті нації. Природно, що основним об'єктом дослідження для військових канцеляристів стала козацька доба національної історії. Попереднім періодам у світській історіографії XVІІІ ст. відводиться значно менше місця.

А проте більшість літописних пам'яток починається з часів Київської Русі, оскільки в умовах перебування більшості етнічних українських територій під владою сусідів духовні сили етносу були звернені до часів державної незалежності, єдності й могутності. Тісний зв'язок між подіями ІХ-ХІV і XV-XVІІІ ст. безумовно сприяв утвердженню в українському середовищі усвідомлення тяглості національної історії за відсутності правлячої династії. Висвітлюючи процес формування козацького стану, канцеляристи представляли козаччину як основний чинник українського життя після втрати незалежності.

Тема боротьби козацтва проти турецько-татарської експансії знайшла яскраве відображення на сторінках літописів. Прославляючи бойові подвиги, героїзм і відвагу козаків, історики тим самим наголошували на їхніх заслугах перед Річчю Посполитою.

Чимало питань української історії кінця XVІ - першої половини XVІІ ст. у досліджуваних пам'ятках стосуються польсько-українського конфлікту. Чітко усвідомлюючи органічний взаємозв'язок між усіма антипольськими збройними повстаннями, історики оцінювали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що велася з різною інтенсивністю, починаючи з 1590-их рр.

На конкретному історичному матеріалі автори розповідають про формування Української держави в 1648-1764-му рр. Багато уваги звертають вони на визвольну війну під проводом Б.Хмельницького, оскільки саме цьому гетьману вдалося відновити національну незалежність.

Основне місце в історико-літературних працях 30-80-х рр. XVІІІ ст. посідає проблема українсько-московських взаємин. Необхідно було нагадати заслуги козацтва перед Росією в боротьбі з Польщею, Османською імперією, Швецією тощо та, з іншого боку, детально запротоколювати випадки кричущих порушень північним сусідом прав усіх станів українського суспільства. Творці досліджуваних нами історичних пам'яток нерідко були не лише свідками, а й безпосередніми учасниками багатьох важливих історичних подій XVІІІ ст., тому на сторінках деяких літописів зустрічаємо докладну інформацію про тогочасні українсько-російські взаємини.

Знайомлячи читачів з історичними фактами, літописці одночасно формували в них почуття спорідненості з усіма своїми предками, наголошували на єдності поколінь. Таким чином вітчизняна історія поставала не лише як пам'ять про минулі події, а і як пам'ять про всіх спільних родичів по висхідній лінії. Розповіді про героїчне минуле сприяли також формуванню почуття національної гордості. Більшість авторів прагнула виразити відданість, повагу й любов до свого народу. Героїчна й трагічна історія України розглядалася ними як засіб виховання справжнього патріотизму й національної свідомості.

ІV розділ має назву “Вплив козацького літописання на розвиток національної історіографії кінця XVІІІ - першої половини ХІХ ст.” Наприкінці XVІІІ ст. в Україні розпочався процес національного відродження. Воно виявлялося у зверненні тогочасної інтелігенції до народного життя, активному вивченні нею фольклору й етнографії, становленні нової української літератури, що творилася живою народною мовою. На формування світогляду української еліти помітний вплив справили демократичні ідеї французької революції та національні рухи серед поневолених слов'янських народів. Національне відродження, що на перших стадіях виявлялося в культурній та науковій сферах, породило в українській історіографії кінця XVІІІ - першої половини ХІХ ст. інтерес до використання та дослідження так званого козацького літописання.

На історичні студії першої половини ХІХ ст. тією чи іншою мірою впливали державницькі патріотичні ідеї, наявні в історико-літературних пам'ятках попереднього періоду.

Зокрема ряд сюжетів праць В. Рубана й П.Симоновського, що стосувалися подій української історії ХVІ-ХVІІІ ст., привернули увагу Максима Берлинського під час роботи над його фундаментальною “Історією міста Києва”.

1799 р. у Петербурзі побачив світ ІV том “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” Й.-Г.Георгі, частину розділів до якого написав Михайло Антоновський. В основу великого розділу “Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію” останній поклав матеріали “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана й О.Безбородька. Антоновський майже посторінково, а в багатьох місцях трохи не дослівно використав названий твір. Щоправда, він провів певну редакторську роботу, зокрема вніс кілька незначних доповнень з інших джерел, висловив особисту думку стосовно низки фактів тощо. Загалом же ХХІІІ розділ “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” є своєрідною редакцією праці В.Рубана й О.Безбородька. На жаль, за своїми науковими якостями й методичними прийомами праця Антоновського виявилась не на висоті тогочасних вимог (вчений просто репродукував творчу манеру своїх попередників).

Читачі кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. могли познайомитись з козацькими літописами не тільки безпосередньо, а й опосередковано - через сучасні історичні праці, укладачі яких, у свою чергу, спиралися на матеріали хронік військових канцеляристів.

Наприклад, активне використання Ж.-Б.Шерером в “Аналах Малоросії” оригінального списку “Короткого опису Малоросії” (на інформації останнього базується весь другий том праці французького дослідника) сприяло увиразненню національної своєрідності українців у Західній Європі та піднесенню авторитету української історіографії на європейському рівні. З іншого боку, відразу після своєї появи “Анали” стали широковідомими на Україні. Безпосередні запозичення на сторінках “Історії русів” багатьох повідомлень з другого тому цієї праці свідчать про опосередкований вплив “Короткого опису Малоросії” на невідомого історика. Проведений нами текстуальний аналіз також дозволяє стверджувати, що ті уривки з “Історії русів”, які наводилися деякими вченими як доказ авторства Григорія Полетики, насправді були запозичені творцем “Історії русів” з книжки Шерера.

Дисертантові також вдалося встановити, що складений у 1813 р. “Летописец о Малой России или сокращенная история о козацких гетманах и о всем случившемся и примечания достойном в Украине”, що зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, є не одним із списків “Короткого опису Малоросії”, як вважали попередні дослідники, а дослівним перекладом ІІ тому “Аналів”.

20-30-і рр. ХІХ ст. були переломними в розвитку національної історіографії. За рахунок залучення істориками архівного матеріалу розширилося коло джерел та зросла їх питома вага, формувалось нове ставлення до джерел, що полягало в посиленні критичного аналізу. Причому під вогонь критики потрапили козацькі літописи ХVІІІ ст. і, особливо, “Історія русів”.

Виходячи з міркувань про об'єктивність відображення дійсності, деякі вчені схилялися до думки, що саме чужоземців - Г.Боплана, П.Шевальє, Й.Пасторія, а не Псевдокониського чи Граб'янку треба вважати основоположниками української історичної науки. Загалом у 20-30-ті рр. відбувалося послідовне накопичення історичного досвіду та розвиток теоретичної думки.

Серед багатьох джерел “Історії Малої Росії” Дмитра Бантиша-Каменського були “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського, “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана та чотири списки “Короткого опису Малоросії”.

У першій частині, що охоплює події від ІХ ст. до 1653 р., вищеперелічені пам'ятки відіграли третьорядну роль. Водночас на розповідь Д.Бантиша-Каменського про історію Київської Русі визначальний вплив справила “История государства Российского” Миколи Карамзіна. Окрім названої праці поміж головних джерел для зображення литовської доби була також “Historie generale de Pologne” П.-Ж. де Соліньяка. І тільки там, де йдеться про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами, зустрічаються окремі фрагментарні вкраплення матеріалів із праць вітчизняних істориків 30-80-х рр. ХVІІІ ст. Основну інформацію про події 1648-1653 рр. дослідник черпав з іноземної літератури.

Зате сюжети з військово-політичної, соціально-економічної та культурної історії України 1654-1657 рр. були написані Д.Бантишем-Каменським насамперед на основі документів архіву Колегії іноземних справ, а також українських історико-літературних творів ХVІІІ ст. Користуючись методом взаємодоповнення й коригування названих груп джерел, дослідник подав відносно вдалий системний виклад історії козацької держави, що існувала в Середньому Подніпров'ї. Третю частину своєї праці, що охоплює події 1687-1764 рр., він побудував насамперед на основі документальних матеріалів московських архівосховищ, а також архіву Чернігівського губернського правління.

Отже, в комплексі джерел “Історії Малої Росії”, котра переважала подібні попередні видання ґрунтовністю, документальністю й науковістю, знайшлося відповідне місце і для козацьких літописів 30-80-х рр. ХVІІІ ст., які, за винятком ІІ частини, відігравали для Бантиша-Каменського допоміжну роль порівняно з доробком іноземців і архівними документами.

Інший напрям у використанні історико-літературної спадщини козацьких канцеляристів започаткував Ізмаїл Срезневський. У другій частині “Запорозької старовини” він звернувся до “Короткого опису Малоросії” при зображенні картин польського гніту, облоги Збаража, перших років гетьманства Івана Брюховецького, подвигів Семена Палія тощо. Особливо значний за обсягом уривок, в основу якого покладено це джерело, присвячений подіям 1654-1657 рр. У примітках до другої частини І.Срезневський спирається також на “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана. Укладач вмістив до “Запорозької старовини” кілька квазіпосилань на рукопис П.Симоновського з тим, щоб надати правдивості власним вигаданим фактам. Так само письменник придумав і фабулу про заснування запорожцями Федора Линчая Микитинської Січі. Щоб переконати публіку в реальності цього факту, майстер слова вирішив послатися на список “Короткого опису Малоросії” Олекси Дівовича. Оскільки вказана праця не була опублікована, то пересічному читачеві нелегко було викрити стилізатора.

Зусилля Срезневського були спрямовані не стільки на пояснення причин історичних подій і встановлення їх достовірності, скільки на розвиток захоплюючого сюжету та створення образів окремих героїв. Белетризація також полягала в посиленні психологічної характеристики персонажів, драматизації окремих колізій, активному залученні фольклору тощо. Таким чином, І.Срезневського певною мірою можна розглядати як історика-письменника, що стояв біля витоків вітчизняної історичної прози, зокрема повісті й оповідання. Але він не тільки давав простір творчій фантазії, а й на власний розсуд редагував оригінальні тексти джерел. Усвідомлюючи вразливість подібних втручань, цей автор для більшої переконливості придумав і джерело для деяких своїх сюжетів - “Повесть о том, что случилось на Украине...”. Дана підробка складена досить витончено та винахідливо, але під час текстуального аналізу ми виявили у ній ряд конкретно-історичних і мовностильових недоречностей.

Вивчення джерельної основи “Повести” свідчить про використання її автором, крім праці Рубана, ще “Історії русів” і, що дуже ймовірно, “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, надрукованої в 1830 р.

Варто зазначити, що досі не знайдено не тільки оригіналу пам'ятки, а й жодного її списку з XVIII - початку XIX ст. Науці відомий лише список, який був власноручно укладений І.Срезневським на початку 30-х рр. XIX ст. Хоч українські історики та письменники другої половини XVIII ст. активно зверталися до різноманітних джерел, проте слідів використання “Повести” ми не знаходимо в жодному з творів цього періоду. Перші згадки про цей літопис зустрічаються на сторінках “Запорозької старовини”.

Той факт, що всупереч літописній традиції невідомий автор прикладає назву “гайдамаки” до учасників національно-визвольної боротьби кінця XVI - XVII ст., також є свідченням неавтентичності твору. У безпосередньому зв'язку з поглядами укладача “Повести” розглядає проблему походження та історичної ролі гайдамаків І.Срезневський. Учений ототожнює їх з тими козаками, котрі не були записані до реєстру й не мешкали на Запоріжжі. Кілька квазіісторичних фактів, які фігурують на сторінках хроніки, відображені також у стилізованих думах та історичних піснях, що були вміщені до “Запорозької старовини” (загибель гетьмана Свірговського під Кілією, ім'я гетьмана Наливайка Павло, битва цього полководця з поляками під Чигирином, діяльність повстанських ватажків Лисенка Вовгури та Харченка Гайчури в 1648 р. тощо).

Однією з основних стильових особливостей літопису є його зв'язок з фольклором. Перш за все впадає в око ритмічний характер мови в багатьох місцях тексту. Причому важливим елементом ритму нерідко виступають рими, що надають музикального характеру прозовій мові, підсилюють виразність змісту, створюють емоційну напруженість. Такі особливості звукової організації мови “Повести” ставлять її осторонь від інших історико-літературних пам'яток XVIII ст. Наявність значної кількості постійних епітетів, прикладок і тавтологій також свідчить про фольклорні впливи на лексичний склад твору. Проте механічно підібрані автором народнопоетичні засоби не сприймаються як органічні складові компоненти тексту. Деякі з них можна розглядати як знаряддя стилізації під фольклор.

Для мовної еволюції історико-літературної прози XVIII ст. характерний поступовий перехід від книжної української та слов'яноукраїнської мов до російської літературної мови. На відміну від пам'яток цього жанру, що були створені в другій половині XVIII ст., лексичний склад “Повести” характеризується надзвичайною строкатістю, неприродним і штучним поєднанням старослов'янської, української та російської лексики. Подібні методи обробки першоджерел і відповідне поводження з мовними засобами практикувалися в епоху романтизму з його інтересом до історії, фольклору й народної мови. Загалом стилізації, до яких вдавався Срезневський, серед іншого свідчать про моральну та історичну вартість так званих козацьких літописів для тогочасної патріотично налаштованої інтелігенції.

Коректніше, порівняно з І.Срезневським, використовував творчий доробок істориків ХVІІІ ст. Микола Маркевич. Оскільки “Короткий опис Малоросії” та “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана ведуть своє походження від літопису Граб'янки, то й інформація з них зустрічається в тексті “Історії Малоросії” досить рідко. Як правило історик віддає перевагу першоджерелу, а не похідним утворенням. В основу розгляду подій до 1657 р. Микола Андрійович поклав “Історію русів”. Постійне залучення з метою розширення своєї праці “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського науково коректне й логічно виправдане. Спираючись на вміщені до неї архівні матеріали, дослідник мав змогу детально висвітлити перебіг важливих подій середини XVII ст., особливо тих, що стосувалися дипломатичних взаємин гетьманського уряду з сусідніми державами. Третім за важливістю джерелом, яке було використане в І томі, є літопис Граб'янки. У ІІ томі Маркевич у першу чергу послуговувався монографією Д.Бантиша-Каменського. Уміщений до неї корпус архівних документів склав фактичну базу політичної історії України 1658-1770-х рр. Поряд з цією працею науковець активно залучає для висвітлення вітчизняного минулого “Історію русів” та літопис Граб'янки. Козацькі хроніки 30-80-х рр. використовуються лише для внесення дрібних доповнень і уточнень до відомостей цих трьох основних джерел. Неточності у висвітленні фактів і подій, що зустрічаються на сторінках “Історії Малоросії”, як правило, можна пояснити недосконалістю джерелознавства першої половини ХІХ ст. Зокрема, до появи в тексті монографії ряду літературних сюжетів призвело занадто довірливе ставлення дослідника до матеріалів “Історії русів”.

Некритично оцінивши свідчення невідомого письменника, ніби його твір складено на основі документів і щоденників Богдана та Юрія Хмельницьких, Маркевич робить помилковий висновок про повну об'єктивність “Історії русів”. Другою причиною був авторитет Георгія Кониського, в авторстві якого дослідник нітрохи не сумнівався. Ученого приваблювали в цьому творі й відомості про події української історії XVI - першої половини XVII ст. Адже про цей період збереглися досить скупі звістки в інших вітчизняних пам'ятках. І нарешті, зміст памфлету відповідав суспільно-політичним поглядам і культурним уподобанням Маркевича, задовольняв його ідейні переконання та літературні смаки.

Багатовікова традиція літописної історіографії відмирала досить повільно. Тому М. Маркевич нерідко застосовує такі особливості роботи з джерелами, котрі були характерні для літописців. Це й механічне поєднання матеріалу, що іноді призводить до дублювання, вказівка на наявність двох або кількох версій без намагання визначити їх достовірність. Коли ж така спроба й робиться, то перевага, як правило, надається вітчизняним джерелам перед іноземними, що іноді спричиняло спотворення історичних реалій.

У прагненні пояснити причини й відтворити послідовність подій, застосувати наукову критику, особливо в полеміці з польськими авторами, М.Маркевич діє як історик. Варто також підкреслити, що, на відміну від літописців, він ніколи не займався стилізаціями, не видумував факти, а черпав їх повністю із своїх джерел.

Літописні відомості були використані М.Маркевичем і в історичних екскурсах об'ємної розвідки “Реки Полтавской губернии”. У ній гідрографічна характеристика вдало доповнюється історичними довідками, почерпнутими з “Літопису руського”, “Короткого опису Малоросії”, “Опису України” Г.Боплана, “Літописної оповіді про Малу Росію” О.Рігельмана, “Історії русів”, різноманітних грамот, універсалів тощо. Окремі замітки з праць А.Шафонського, О.Рігельмана, В.Рубана містяться в рукописі твору “Статистика прошлого столетия. Монастыри киевские. Духовенство вообще, расколы и пр.” Під час роботи над словником української мови упоряднику також доводилось частенько заглядати в козацькі літописи.

Історіософські погляди М.Маркевича значною мірою формувалися під впливом ідей європейського романтизму. Історик розглядав українське минуле насамперед як низку героїчних діянь видатних співвітчизників. Через це він приділяв велику увагу героїчним особистостям, які були носіями демократичних ідеалів українського народу та втіленням національного духу. Певна романтична ідеалізація М.Маркевичем історії своєї Батьківщини, захоплення традиціями козаччини та гетьманщини зрештою сприяли піднесенню національної свідомості й патріотизму.

Загалом з другої половини ХІХ ст. розпочався також новий етап у використанні та дослідженні козацького літописання, особливістю якого було те, що наявна в історико-літературних пам'ятках белетристика була піддана критиці з позицій історизму та об'єктивності.

Висновки

В результаті дослідження дисертант дійшов таких висновків, які виносяться на захист:

1. Чільною темою літописних пам'яток була військово-політична історія українського народу. Підпорядковане значення мали соціально-економічні питання, події церковного й культурного життя, звичаї, побут, екстремальні природні явища.

2. Автори козацьких літописів як правило використовували створену за останнім словом науки західноєвропейську систему відліку часу. Разом з цим для внутрішньої та зовнішньої впорядкованості передачі подій вони в окремих випадках зверталися також до традиційних обрядових і народних побутових способів датування.

3. Авторська редакційна робота укладачів історико-літературних пам'яток полягала у використанні різноманітних джерел, у тому числі праць іноземних авторів і документальних матеріалів; у розширенні джерельної інформації за рахунок власної літературної творчості; у доповненні й уточненні хронологічних, топонімічних і ономастичних деталей; у оформленні посилань на використану літературу; у спробах наукової критики, що базувалась на законах формальної логіки та мовностилістичних правках.

4. Проаналізовані джерела свідчать про відносно високий рівень національної ідентичності серед козацької старшини Лівобережжя середини-кінця ХVІІІ ст. Вона виявляється в активному використанні етнічної й топонімічної термінології, в усвідомленні культурної вищості над росіянами та культурної відмінності від інших народів, у наявності сформованих негативних стереотипів психологічної характеристики деяких етносів, у засудженні національної зради тощо.

5. Вплив релігійного фактору як важливого елементу національної ідентичності оцінюється літописцями історично, а саме під час характеристики польсько-українського конфлікту.

6. Досліджені пам'ятки свідчать, що у свідомості української інтелігенції середини - другої половини ХVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності. У центрі уваги авторів завжди є територія України. Вони цікавились подіями, що відбувалися в усіх українських історико-етнографічних регіонах незалежно від належності цих земель до гетьманської держави, причому прекрасно розуміли українськість пограничних теренів, зокрема Надсяння, Холмщини, Берестейщини, Турово-Пінщини, Стародубщини та Слобожанщини.

7. На сторінках історико-літературних пам'яток впадає у вічі політико-правовий компонент національної свідомості, що не виникає стихійно на побутовому рівні, а завжди є продуктом діяльності інтелігенції. Автори всіх досліджуваних творів наголошують на литовсько-польському походженні українських “прав і вольностей”. Для піднесення соціального статусу козацтва вони доводять, що вже в ХVІ ст. за характером служби та притаманним громадянським цінностям цей стан дорівнював шляхті або принаймні наближався до неї. Укладачі більшості історико-літературних пам'яток висловлюють переконання, що внаслідок успішного розгортання Національно-визвольної війни в 1648 р. була утворена фактично незалежна Українська держава, котра стала суб'єктом міжнародного права й отримала визнання ряду зарубіжних країн. Більшість авторів прямо чи опосередковано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. При цьому вони були переконані, що політико-правові взаємини України з петербурзьким урядом повинні визначатися Переяславською угодою 1654 р.

8. Хоч основним об'єктом дослідження літописців є козацька доба, проте більшість творів починається з епохи Київської Русі, що є свідченням актуалізації історичної пам'яті, котра спиралася на ідею давньоруського континуїтету.

9. Тема боротьби з татаро-турецькою агресією знайшла цілеспрямоване застосування для героїзації історії козацтва, осмислення його як суспільного феномену Речі Посполитої.

10. Ясно усвідомлюючи органічний зв'язок між усіма антипольськими повстаннями, військові канцеляристи розглядали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що точилася з різною інтенсивністю від кінця ХVІ ст.

11. Основне місце в козацьких літописах відводиться зображенню українсько-російських взаємин, що було зумовлено наступом абсолютизму на автономію Гетьманщини та потребою забезпечити входження козацької еліти у дворянство в др. пол. ХVІІІ ст.

12. Розвиток історіографії кінця ХVІІІ - початку 40-х рр. ХІХ ст. слід розглядати в тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадським рухом академічної та культурної стадій національного відродження.