Роман Ф.М. Достоєвського "Ідіот"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роман Ф.М. Достоєвського «Ідіот»

Вступ

У рефераті проаналізовано тему смерті та тему спокуси злочином у контексті роману Ф.М. Достоєвського «Ідіот», з'ясовано роль образу князя Льва Миколайовича Мишкіна у романі, а також досліджено шляхи зображення соціального тла у творі.

1. Петербург як північна Голгофа

Відомо, що починаючи роботу над останньою редакцією роману «Ідіот», Ф.М. Достоєвський поставив перед собою завдання - зобразити повністю прекрасну людину. У листі А.Майкову він відмітив: «Давно уже мучила меня одна мысль, но я боялся из нее сделать роман, потому что мысль слишком трудная и я к ней не приготовлен…Идея эта - изобразить вполне прекрасного человека. Труднее этого, по-моему, быть ничего не может, в наше время особенно…» [22, 251].

Позиція Ф.М. Достоєвського у суспільній боротьбі його епохи сповнена протиріч, трагічна. Письменнику нестерпно боляче за людину, за її скалічене життя, тому він шукає вихід зі світу зла та насильства, але не знаходить. Роман «Ідіот» є свідченням того, наскільки складною була суспільна позиція Ф.М. Достоєвського.

У цьому творі не суспільство судить героя, а герой - суспільство. У центрі роману не вчинок героя, а саме життя, його суєта, що затягує князя Мишкіна та губить. Герой не намагається піднятися над людьми, але виходить, що він дійсно вищий за них, адже здатен прощати по-справжньому. Князь Лев Миколайович Мишкін постає перед нами як носій ідеї об'єднання усіх людей, якими б різними вони не були та до яких суспільних станів би не належали. Про це свідчить його ставлення до людей загалом. Він спокійно спілкується як з сім'єю генерала Єпанчина, так і з його камердинером. Манера розмови, при цьому, однаково спокійна та шаноблива. Також, перебуваючи на дачі у Лєбєдєва, Мишкін радо приймає усіх гостей, навіть сварить господаря, коли той відмовляється пускати до нього відвідувачів «недостойних» його титулу.

«- Во-первых, никакой не будет почтительности, если их так распустить; а во-вторых, им даже и неприлично…- объяснил он наконец на прямой вопрос князя.

- Да почему же? - усовещивал князь. - Право, вы меня всеми этими наблюдениями и сторожением только мучаете. Мне одному скучно, я вам несколько раз говорил…

…- Пускать или не пускать Птицыных и Гаврилу Ардалионовича? Пускать или не пускать генерала? - подскочил Лебедев…

- Отчего же нет? Всех кому угодно!... » [20, 213].

У пошуках морального ідеалу Ф.М. Достоєвський не міг вибрати нікого іншого, крім Ісуса Христа. Письменник був переконаний, що Христос потрібен людям як символ, як віра, інакше - людство погрузне у безглуздій грі інтересів. Саме тому можна прослідкувати риси Христа в образі Мишкіна. Хоча князь і звичайна людина, але моральна чистота, навіть деякі біографічні дані зближують його з ідеалом письменника. Князя Мишкіна зображено у віці Христа, який зазначено у Євангелії, йому двадцять сім років, він блідий з маленькою борідкою.

«Обладатель плаща с капюшоном был молодой человек лет двадцати шести или двадцати семи, роста немного повыше среднего, очень белокур, густоволос, со впалыми щеками и с легонькою, востренькою, почти совершенно белою бородкой. Глаза его были большие, голубые и пристальные; во взгляде их было что-то тихое, но тяжелое…» [20, 7].

Князь Мишкін задуманий як людина максимально наближена до ідеалу Христа, але, разом з тим, події та вчинки героя викладено як звичайні біографічні дані. Швейцарія введена у роман не випадково: з її гірських вершин спускається Мишкін до людей. Бідність та хворобливість героя, коли навіть титул «князь» звучить недоречно, знаки його духовної просвітленості, близькості до простих людей, готовність до прощення, співчуття та співпереживання несуть у собі характерні риси християнського ідеалу.

Мишкін у зображенні Ф.М. Достоєвського - людина, яка на своєму досвіді дізналася про страждання інших людей та переживає це страждання у душі. Людяність князя, його увага та чуйність до чужих страждань, здатність до самопожертви, моральна стійкість поєднуються з аскетичним відреченням від життя, з суцільним нерозумінням суспільної боротьби та соціальних інтересів. Мишкін керується не розумом, а серцем, інтуїцією. Він закликає до прощення, до милування тими радостями, які не можна ніяк відняти у людини навіть у найскрутніші часи. Земному, плотському коханню Настасьї Філіпівни та Аглаї Ф.М. Достоєвський протиставляє християнське почуття до них Мишкіна, в основі якого побратимські стосунки та відречення від будь-якого чуттєвого, егоїстичного начала.

Історія Марі, яку князь розповідає у петербурзькому салоні, нагадує євангельську історію Марії Магдалини, смисл якої - співчуття до грішниці. Доля Марі виступає ніби ідейною експозицією до історії Настасьї Філіпівни. Подібно до Настасьї Філіпівни, Марі «зганьбила» себе, через що страждає. Князь переконав дітей полюбити її, тим самим полегшивши її життя, зробивши її майже щасливою перед смертю. Таким чином, розповідь про Марі, на думку Ф.М. Достоєвського, має дати відповідь на питання про те, що потрібно зробити для спасіння Настасьї Філіпівни та інших нещасних. Співчуття та побратимське ставлення до людей могло б слугувати початком духовного об'єднання обездолених та створити в майбутньому умови для щасливого земного життя людства.

З іншого боку, для Ф.М. Достоєвського було важливо, щоб Мишкін не вийшов євангельською схемою. Письменник наділив його автобіографічними рисами, що надало образу життєвості та правдивості. Мишкін хворий на епілепсію, що не може не відобразитися на його поведінці. Ф.М. Достоєвський стояв одного разу біля ешафоту, а у романі князь розповідає про відчуття людини за хвилину до смерті, про що чув від одного хворого, який лікувався у професора в Швейцарії. Несвітськість князя також є біографічною рисою самого письменника: почуття Мишкіна, коли він знаходиться у домі Єпанчиних, пережив і сам Ф.М. Достоєвський, коли залицявся до Ганни Корвин-Круковської - дочки генерала.

Наївність героя, його готовність приймати те, що він бачить, за чисту монету, лише шкодить йому, а на вечері у генерала Єпанчина, призводить навіть до нападу епілепсії: «Как-то тотчас и вдруг ему показалось, что все эти люди как будто так и родились, чтоб быть вместе; что у Епанчиных нет никакого «вечера» в этот вечер и никаких званых гостей, что все это самые «свои люди» и что он сам как будто давно уже был их преданным другом и единомышленником… Ему и в мысль не могло прийти, что все это простосердечие и благородство, остроумие и высокое собственное достоинство есть, может быть, только великолепная художественная выделка» [20, 471].

Князь Лев Миколайович Мишкін є втіленням християнської любові, але таку любов, любов-співчуття, суспільство не приймає.

«- Настасья Филипповна, - сказал князь тихо и как бы с состраданием, - я вам давеча говорил, что за честь приму ваше согласие и что вы мне честь делаете, а не я вам. Вы на эти слова усмехнулись, и кругом, я слышал, тоже смеялись….Вы сейчас загубить себя хотели, безвозвратно, потому что вы никогда бы себе не простили бы себе потом этого: а вы ни в чем не виноваты. Быть не может, чтобы ваша жизнь совсем уже погибла….Вы горды, Настасья Филипповна, но, может быть, вы уже до того несчастны, что и действительно виновною себя считаете. За вами нужно много ходить, Настасья Филипповна. Я буду ходить за вами. Я давеча ваш портрет увидел, и точно я знакомое лицо узнал. Мне тотчас показалось, что вы как будто уже звали меня… Я… я вас буду всю жизнь уважать, Настасья Филипповна, - заключил вдруг князь, как бы вдруг опомнившись, покраснев и сообразив, пред какими людьми он это говорит.

Птицын так даже от целомудрия наклонил голову и смотрел в землю. Тоцкий про себя подумал: «Идиот, а знает, что лестью всего лучше возьмешь; натура!» [20, 151].

Людям, які звикли думати лише про власну вигоду, звикли діяти згідно своїх корисливих поглядів, важко зрозуміти та прийняти таку любов. Навіть Настасью Філіпівну він не любов'ю любить, а жалістю, що вкотре твердить Рогожину: «Я ведь тебе уж и прежде растолковал, что я ее «не любовью люблю, а жалостью». Я думаю, что я это точно определяю» [20, 186]. Стосунки князя та Настасьї Філіпівни заплутані, адже Мишкін інколи і сам не розуміє ні себе, ні її, але точно знає, що треба бути з нею, адже вона обов'язково щось зробить з собою. Його чистота підкупляє, але не рятує його самого від загибелі.

Зіштовхуючи князя Мишкіна у романі з майже невідомою йому батьківщиною, Ф.М. Достоєвський свідомо будував дію роману так, щоб показати, як у душі героя поступово відображається Росія. Це має сприяти тому, щоб перед князем та усіма читачами розкривалися складні та болючі питання російського пореформеного життя.

Дія у романі «Ідіот» розгортається у двох планах: морально-психологічному та соціально-побутовому. І для того, щоб зрозуміти морально-психологічну проблематику Ф.М. Достоєвського, його дослідження «людської душі», потрібно проаналізувати соціальний фон твору - те, що до глибини душі хвилює героїв письменника.

Спостерігаючи занепад дворянства та розвиток буржуазних суспільних відносин у Росії, Ф.М. Достоєвський зображував ці процеси з точки зору спричиненого ними загострення суспільних та морально-психологічних протиріч. Події роману починаються в кінці листопада 1867 року та закінчуються влітку наступного року. Події 1867-1868 років підкреслені чисельними відгуками на події сучасної авторові дійсності, що вплелися у художню оповідь. Уже на початку роману герой, тільки повернувшись до Росії, помічає, що люди багато говорять про суди - роман створювався невдовзі після судової реформи 1864 року. Далі персонажі порушують у своїх розмовах такі злободенні питання російської сучасності 1860-х років, як залізні дороги, адвокатура, ріст кримінальної злочинності та ускладнення самого характеру злочинів тощо. Іншою, не менш важливою темою, що слугує предметом підвищеної уваги та обговорення у романі, є тема зростаючої історичної різниці між станами та поколіннями, пов'язана з розвитком критичної демократичної думки, особливо серед молоді.

Мишкін, як Христос, приходить до людей зі своїми чистими поглядами та переконаннями. Він не збирається грати у брудні ігри, щоб домогтися чогось, адже завжди говорить те, що думає та знає. Його простота викликає спершу підозри, а потім вже деякі починають вважати, що це через хворобу. Князь зіштовхується з непорозуміннями та людською підлістю, і, спершу, стійко все витримує. Але все ж таки, світ ламає героя. Петербург стає для князя Голгофою, адже так важко примиритися зі стійкими правилами життя, які вже давно панують у суспільстві. І те, що Мишкін приходить без жодного злого задуму, з усією своєю добротою нічого не змінює, і неспроможне змінити.

Страшний світ власників, жорстоких, корисливих слуг грошей зобразив Ф.М. Достоєвський у романі. Тут і забезпечений генерал Єпанчин, егоїстичний, самовпевнений, який використовує будь-які можливості для власної вигоди та збагачення. Тут і Гаврило Іволгін - син збіднілого генерала, секретар Єпанчина, який прагне розбагатіти будь-якою ціною, і зовсім цього не соромиться. І лицемірний боягуз-аристократ Тоцький також тут.

Афанасія Івановича Тоцького зображено як яскравого представника буржуазно-дворянського прошарку суспільства. Цей джентльмен, справжній поцінувач і знавець жіночої вроди, має вплив та зв'язки, що означає повагу інших до нього. Ця благопристойна та пошанована у суспільстві людина виховує за свій рахунок маленьку дівчинку-сироту, яку потім робить лише прекрасним об'єктом власних утіх. Проте дівчинка виросла і перетворилася на вродливу, але нещасну жінку, яка прагне помсти: «Дело в том, что Афанасию Ивановичу было уже около пятидесяти лет, и человек он был в высшей степени солидный и установившийся. … Себя, свой покой и комфорт он ценил и любил более всего на свете, как и следовало в высшей степени порядочному человеку. … С другой стороны, опытность и глубокий взгляд на вещи подсказали Тоцкому очень скоро и необыкновенно верно, что он имеет теперь дело с существом совершенно из ряду вон, что это именно такое существо, которое не только грозит, но и непременно сделает, и, главное, ни пред чем решительно не остановится… Тоцкий, который, как все погулявшие на своем веку джентльмены, с презрением смотрел вначале, как дешево досталась ему эта нежившая душа, в последнее время несколько усомнился в своем взгляде… Но теперь Афанасий Иванович, прельщенный новизной, подумал даже, что он мог бы вновь эксплуатировать эту женщину» [20, 41]. Тоцькому не вдається більше «експлуатувати» Настасью Філіпівну, тому він вирішує її майбутню долю наступним чином: фіктивно він видає її заміж за Ганю Іволгіна, а фактично його друг і майбутній родич, а також і начальник Гані генерал Єпанчин одержує гарну коханку. А Гаврило Ардаліонович зовсім не проти. Його цікавлять лише сімдесят п'ять тисяч, які має отримати за дружиною.

Образ Гані важливий для розуміння деяких головних мотивів творчості Ф.М. Достоєвського. У цьому образі втілена тема влади грошей над усім людським у суспільстві. Ганя - особа бездарна, корислива, яка вирішує, що зможе володарювати, отримавши гроші. У цьому полягає неприйнятність для письменника. По-перше, влада грошей не може бути такою всесильною, не повинна бути. Моральні цінності та людські закони життя завжди були домінантами для Ф.М. Достоєвського, тому він не може прийняти нового устрою суспільства, в якому гроші стали ідолом, а моральні засади відійшли на другий план. По-друге, влада бездарності ні до чого хорошого не призведе, а капіталістичне суспільство того часу в Росії передбачало саме це.

Не оминув своєю увагою письменник і нігілістів, які постають перед нами у другому розділі твору та намагаються протистояти «несправедливості» своїми стійкими переконаннями. Слід відмітити, що Ф.М. Достоєвський втілює свої думки через переконання Єлизавети Прокоф'євни щодо жіночого питання: «Во-первых, зачем они замуж не выходят?» - спрашивала она себя поминутно. «Чтобы мать мучить, - в этом они цель своей жизни видят, и это, конечно, так, потому что все это новые идеи, все это проклятый женский вопрос!» [20, 291]. Єлизавета Прокоф'євна взагалі дуже яскравий і самобутній образ. Князь Мишкін помітив у ній щось дитяче, справжнє. Вона хоча і буває капризною, але, насправді, часто говорить цінні речі, саме тому здається, що письменник вклав у деякі її погляди свої власні. Реакція генеральші на події між Мишкіним та компанією Бурдовського ще один цьому доказ: «Тьху! все навыворот, все кверху ногами пошли… Чего вы давеча задравши головы-то вошли? «Не смей подступаться»: мы идем. «Нам все права подавай, а ты и заикнуться пред нами не смей. Нам все почтения отдавай, каких и не бывает-то даже, а тебя мы хуже чем последнего лакея третировать будем!» Истины ищут, на праве стоят, а сами как басурмане его в статье расклеветали. «Требуем, а не просим, и никакой благодарности от нас не услышите…» Сумасшедшие! Тщеславные! В Бога не веруют, в Христа не веруют! Да ведь вас до того тщеславие и гордость проели, что кончится тем, что вы друг друга переедите, это я вам предсказываю» [20, 253]. Відомо, що Ф.М. Достоєвський виступав проти ідей нігілізму, тому зображення сцени на дачі Лєбєдєва мало жорсткий викривальний характер.

У період кінця 60-х років XIX століття у Росії почався значний розвиток адвокатури, що також знайшло своє відображення на сторінках роману. Князь Мишкін розмовляє з камердинером Єпанчиних, і в їхній розмові йдеть про суди також: «…Здесь про суды теперь много говорят.

- Гм!.. Суды. Суды-то оно правда, что суды. А что, как там, справедливее в суде или нет?

- Не знаю. Я про наши много хорошего слышал. Вот опять у нас смертной казни нет» [20, 21].

З точки зору Ф.М. Достоєвського, злочин є викриттям нелюдських тенденцій, які у більш прихованому вигляді властиві дворянському та буржуазному суспільству. Письменник не протиставляв злочин життю, але вбачав у злочині трагічну катастрофу, що свідчить про протиріччя між життям та свідомістю суспільної верхівки та відірваної від народу інтелігенції. У різних місцях роману Ф.М. Достоєвський нагадує читачам про відомі судові процеси кінця 60-х років. Він брав з кримінальної хроніки та судових звітів деталі, які вплинули на характеристику деяких його героїв та на саму фабулу роману. До того ж, письменник зробив у романі судові справи епохи предметом відкритого обговорення. Слід відмітити, що Ф.М. Достоєвський співставляє героїв твору з героями цих справ, намагаючись з допомогою цього співставлення показати характерні, на його думку, риси психології російського суспільства того часу. Так, Настасья Філіпівна двічі згадує по московського вбивцю та підкреслює, що Рогожин також спроможний вчинити злочин. Лєбєдєв, знайомлячи князя зі своїм племінником Докторенко, характеризує його як майбутнього вбивцю майбутньої сім'ї Жемаріних, натякаючи на злочин скоєний Вітольдом Горським у Тамбові у 1868 році. «Недавно все говорили и писали об этом ужасном убийстве шести человек этим… молодым человеком и о странной речи защитника, где говорится, что при бедном состоянии преступника ему естественно должно было прийти в голову убить этих шесть человек » [20, 299].

Сплеск злочинності свідчить про відкинення моральних норм людьми, про їх незначущість для сучасних письменнику громадян. Ф.М. Достоєвський був переконаний, що це сталося через зневіру у Бога, через заперечення християнської релігії та розвиток нових ідей у суспільстві, які не принесли нічого путнього, а натомість сплюндровують духовний спадок пращурів.

Досліджуючи творчість письменника, Н.В. Кашина у роботі «Человек в творчестве Ф.М. Достоевского» зазначила: «Средний, рядовой человек, как думал Достоевский, применяется к обстоятельствам, поэтому показать в искусстве такого человека - значит указать косвенным образом на состояние общества, влияющего на человека» [30, 266]. Всюди у романі герої, навіть другорядні, говорять про суспільство, в якому живуть, його вади. Істини Ф.М. Достоєвського вкладено у монологи Колі Іволгіна, Лєбєдєва, Єлизавети Прокоф'євни, Варі Лєбєдєвої, навіть Гані та Єпанчина, адже зображуючи їх, автор хотів викрити суспільні вади, показати те, що боліло йому особисто також. Від суспільного ладу не втекти, не можна його не помічати, коли зло усюди. Тому безліч незначних на перший погляд розмов розкривають нам повний образ того, що мало місце у 60-х роках у Росії.

Як для Христа Голгофа, так і для князя Петербург стає місцем, де він відчуває не тільки душевні страждання, а й фізичні. Князь повертається зі Швейцарії додому, в Росію, і здається, що стан його здоров'я має залишатися стабільним, адже він давно не відчував нападів епілепсії, але виходить інакше. Стосунки з Настасьєю Філіпівною, зокрема нестерпне поєднання її краси та безумства, до якого вона дійшла, віддається у серці князя стражданням та болем. Мишкін не може байдуже спостерігати за тим, як вона власноруч веде себе до загибелі, хоче занапастити власне життя. Коли він розривається між Аглаєю та Настасьєю Філіпівною, адже кожній жінці потрібно знати, що вона буде єдиною у серці коханого чоловіка, то не витримує: «И она и Аглая остановились как бы в ожидании, и обе как помешанные смотрели на князя. Но он, может быть, и не понимал всей силы этого вызова, даже наверно можно сказать. Он только видел пред собой отчаянное, безумное лицо, от которого… «пронзено навсегда сердце». Он не мог более вынести и с мольбой и упреком обратился к Аглае, указывая на Настасью Филипповну:

- Разве это возможно! Ведь она… такая насчастная!

Но только это и успел выговорить, онемев под ужасным взглядом Аглаи. В этом взгляде выразилось столько страдания и в то же время бесконечной ненависти, что он всплеснул руками, вскрикнул и бросился к ней, но уже было поздно!» [20, 504].

Після розриву з Аглаєю князь залишається з Настасьєю Філіпівною та доглядає її, заспокоює, дивиться за нею як за малою дитиною, але разом з тим, щось у душі поривається знайти молодшу дочку Єпанчиних та все пояснити їй. Він перебуває у стані, коли прості речі здаються незрозумілими, ніби у маренні. Князь Мишкін не розуміє, чому його не пускають до Аглаї, чому їй вже не потрібні його вибачення. Все навколо відбувається з ним, він готується до весілля, але здається, що він подумки десь далеко.

Князь знаходиться у стані душевного надриву. Сприяло цьому багато чинників, подій, які не пройшли безслідно. Рогожин посягав на життя Мишкіна, після чого у князя стався напад, Бурдовський зі своєю компанією зганьбили його перед сім'єю Єпанчиних, після чого Лев Миколайович декілька днів почувався недобре, зустріч на вокзалі з Настасєю Філіпівною - все це призводить до маральних страждань героя, неспокою, хворобливості, постійних переживань та нестримного бажання, інколи, покинути все та просто зникнути. «Мгновениями ему мечтались и горы, и именно одна знакомая точка в горах, которую он всегда любил припоминать и куда он любил ходить, когда еще жил там, и смотреть оттуда вниз на деревню, на чуть мелькавшую внизу белую нитку водопада, на белые облака, на заброшенный старый замок. О, как бы он хотел очутиться теперь там и думать об одном, - о! всю жизнь об этом только - и на тысячу лет бы хватило! И пусть, пусть здесь совсем забудут его. О, это даже нужно, даже лучше, если б и совсем не знали его и все это видение было бы в одном только сне» [20, 307].

У жорстокий світ грошей, де все купується та продається, раптом приходить дивна людина - князь Лев Миколайович Мишкін, який прагне віддати свою душу заради ближнього, безкорисливий, співчутливий, чистий серцем. Усе, що він говорить та робить, зовсім не схоже на те, що роблять інші. Усі схибнуті на грошах: Рогожин отримав спадок і впевнений, що тепер Настасья Філіпівна, будь-що, буде його; Гаврило Ардаліонович Іволгін готовий ввести у свій дім дружину, яка зганьбить чесне ім'я його матері та сестри заради грошей, які важать для нього значно більше всього іншого. А князь Мишкін з'являється без грошей, з маленьким вузликом - своїми речами, навіть камердинер у домі Єпанчиних дивується цьому. Несподівано отримавши гроші у спадок, князь швидко роздає їх.

Князь Мишкін - правда, що потрапила у світ брехні, тому їхнє зіткнення і боротьба очевидні. Але суспільство надто жорстоке та «хворобливе», тому у ньому гине все чисте й прекрасне, як гине Мишкін. Він втрачає спокій, його хвороба нагадує про своє існування, тому він повертається до Швейцарії.

роман достоєвський ідіот

2. Чиновник Лєбєдєв як тлумачник Апокаліпсису

Наше знайомство з Лєбєдєвим Лук'яном Тимофійовичем починається з перших сторінок роману. Він їде у вагоні третього класу до Петербурга та втручається у розмову двох людей - Рогожина та князя Мишкіна. Ф.М. Достоєвський спершу характеризує цього персонажа описуючи його зовнішність, вік та соціальний статус: «… - ввязался в розговор один сидевший рядом и дурно одетый господин, нечто вроде закорузлого в подьячестве чиновника, лет сорока, сильного сложения, с красным носом и угреватым лицом … » [20, 8].

Слідкуючи за розмовою трьох пасажирів, можна помітити, що Лєбєдєв належить до числа людей, які можуть багато розповісти про пошанованих та впливових людей, також він усім своїм єством виражає до них повагу й в курсі всіх останніх новин. Ф.М. Достоєвський описує його як всезнайку: «Эти господа всезнайки встречаются иногда, даже довольно часто, в известном общественном слое. Они все знают, вся беспокойная пытливость их ума и способности устремляются неудержимо в одну сторону, конечно за отсутствием более важных жизненных интересов и взглядов… Люди, о которых они знают всю подноготную, конечно, не придумали бы, какие интересы руководствуют ими, а между тем многие из них этим знанием, равняющимся целой науке, положительно утешены, достигают самоуважения и даже высшего духовного довольства…» [20, 9].

Поїздка у потязі завершується взаємною симпатією князя та Рогожина, а Лєбєдєв добивається запрошення останнього, чому дуже зрадів, адже Парфен Семенович напередодні отримав значний спадок, що давало можливість усім його товаришам добре погуляти.

Хоча Лєбєдєв і незначна фігура, але він посідає особливе місце у романі. У своєму дослідженні «Идеи и образы Ф.М. Достоевского» М.С. Гус відмічав: «Он (Лєбєдєв - О.Ш.) противопоставлен «положительно прекрасному человеку» как его антипод: он по своей сущности и поведению двурушник, законченный провокатор - «гениальный» предатель» [19, 336].

Дійсно, Лєбєдєв зображений у романі з негативної сторони. Він здатен на підлість, зраду та інші неприємні вчинки, до людей часто відноситься лише згідно їх положення у суспільстві, і у своїй підлій натурі зізнається князю Мишкіну: «Ну, вот вам, одному только вам, объявлю истину, потому что вы проницаете человека: и слова, и дело, и ложь, и правда - все у меня вместе, и совершенно искренно. Правда и дело состоят у меня в истинном раскаянии, верьте не верьте, вот поклянусь, а слова и ложь состоят в адской (и всегда присущей) мысли, как бы и тут уловить человека, как бы и чрез слезу раскаяния выиграть! Ей-богу, так!...» [20, 276].

Лук'ян Тимофійович тлумачить Апокаліпсис п'ятнадцять років і вважає, що робить це дуже добре: «Тут же, в толковании сем, я равен вельможе» [20, 180]. Незважаючи на свої ганебні вчинки, Лєбєдєв вірить у Бога та виступає проти атеїстів та матеріалістів: «…я вас всех вызываю теперь, всех атеистов: чем вы спасете мир и нормальную дорогу ему в чем отыскали, - вы, люди науки, промышленности, ассоциаций, платы заработной и прочего? Чем?» [20, 331].

Лєбєдєв хоче довести, що одні матеріальні блага без моральних застав обов'язково приведуть людство до загибелі. Пояснюючи свою думку, він наводить такі міркування: «Но друг человечества с шатостию нравственных оснований есть людоед человечества, не говоря о его тщеславии; ибо оскорбите тщеславие которого-нибудь из сих бесчисленных друзей человечества, и он тотчас же готов зажечь мир с четырех концов из мелкого мщения…» [20, 333].

Щодо протиставлення Лєбєдєва князю Мишкіну слід сказати, що Ф.М. Достоєвський наділив їх дещо спільними переконаннями. Розмовляючи з Іполітом, Мишкін висловлює думку, що у давні часи люди були добріші ніж зараз через їхнє світосприйняття, релігійність. М.С. Гус зазначав: «Идея людей прошлых веков, людей односоставных - это, конечно, идея религиозная, Христос, утраченный новими людьми…То, что было сказано Мышкиным, ясне, прямее высказывает Лебедев. Этот иуда «торгового» девятнадцатого века громит свой век за то, что в нем «богатства больше, но силы меньше; связующей мысли не стало»…Мысль эта, как выходит из рассуждения Лебедева - вера в Бога, религия» [19,337].

Лєбєдєв фігурує у романі як другорядний персонаж, але саме його обрав Ф.М. Достоєвський для тлумачення Апокаліпсису. Лєбєдєв зовсім не схожий на хорошу людину: його вчинки та думки говорять самі за себе, але він, хоча б, цього не приховує і здатен зізнатися у своїх гріхах. Можливо, Лєбєдєв з усіма своїми вадами, складним та підлим характером якнайкраще підходить на роль тлумачника, адже у російському суспільстві XIX століття, здається, зовсім мало залишилось порядних та чесних людей, а світ поглинули чвари за гроші, положення у суспільстві та інші блага.

3. Спокуса злочином в контексті роману «Ідіот»

Приїхавши до Петербурга, князь Лев Миколайович Мишкін одразу ж знайомиться з людьми і через них дізнається про Настасью Філіпівну Барашкову. Трагедія Настасьї Філіпівни проходить через увесь роман і особливо швидко вона розвивається у першому розділі. Лєбєдєв під час розмови з Рогожиним та Мишкіним дає таку характеристику: «…Ан та самая Настасья Филипповна и есть, чрез которую ваш родитель вам внушить пожелал калиновым посохом, а Настасья Филипповна есть Барашкова, так сказать даже знатная барыня, и тоже в своем роде княжна, а знается с некоим Тоцким, с Афанасием Ивановичем, с одним исключительно, помещиком и раскапиталистом, членом компаний и обществ…» [20, 12]. У цій же розмові стає зрозумілим, що Рогожин має сильне бажання будь-що одружитися з нею, і радіє з того, що має достатньо грошей. Це наштовхує на думку, що він хоче її купити, як до цього відносився і Тоцький. Також можна помітити, що Рогожин не те щоб любив її, а ніби відчував хворобливу пристрасть. Князя особа Настасьї Філіпівни також зацікавила, але зі своїх причин, які відрізняються від помислів Парфена Семеновича Рогожина.

Побачивши вперше портрет Настасії Філіпівни, князь помічає не тільки її надзвичайну красу: «- Удивительное лицо! - ответил князь, - и я уверен, что судьба ее не из обыкновенных. Лицо веселое, а она ведь ужасно страдала, а? Об этом глаза говорят, вот эти две косточки, две точки под глазами в начале щек. Это гордое лицо, ужасно гордое, и вот не знаю, добра ли она? Ах, кабы добра! Все было бы спасено!» [20, 34]. Князь відчуває щось погане, пов'язане з нею, у нього передчуття біди.

Навколо Настасьї Філіпівни киплять пристрасті: Рогожин хоче отримати її будь-що; Тоцький домовляється через генерала Єпанчина з Ганею щодо одруження - якщо все вийде, Гаврило Ардаліонович отримає разом з весіллям великий спадок за нею, а Тоцький зможе спокійно будувати своє життя; генерал Іван Федорович сподівається на допомогу Гані, щоб домогтися Настасьї Філіпівни вже після одруження, адже на старості років спокусився її красою; а у багатьох поважних сім'ях Петербурга Настасью Філіпівну вважають лише утриманкою, яка не гідна їх і може своєю присутністю навіть зганьбити їхнє чесне ім'я. У будь-якому випадку, така особа, як Барашкова Настасья Філіпівна, нікого не залишає байдужим, але сама вона дуже нещасна.

Дослідниця Н.В. Кашина відмічала: «Трагедия этого характера в противоречивости нравственных установок. С одной стороны, частные цели и действия Настасьи Филипповны говорят о свойственных ей высоких нравственных качествах - честности и доброте, о неформальности ее нравственных установок, по которым она в самом деле «ни в чем не виновата» и «не такая», с другой - стремление к самоутверждению исходит из признания своей виновности и порочности, которая существует лишь в мнении презираемого ею же слоя общества, руководствующегося формальными нравственными нормами» [30, 227].

Князь Мишкін передбачає насильницьку смерть Настасьї Філіпівни від руки Рогожина, хоча і сам не знає, з чого він це взяв: «Да что же, жениться я думаю, и завтра же можно; женился бы, а чрез неделю, пожалуй, и зарезал бы ее» [20, 34]. Ганя ненавидить Настасью Філіпівну, хоче занапастити її життя заради власної вигоди - збагачення, у чому зізнається князю: «Если захочет жить смирно, и я буду жить смирно; если же взбунтуется, тотчас же брошу, а деньги с собой захвачу. Я смешным быть не хочу; прежде всего не хочу быть смешным» [20, 110]. Загалом, у багатьох висловлюваннях Гаврили Ардаліоновича відчутні нотки самовпевненості, якоїсь наполеонівської навіть. Він вважає, що найголовніше - гроші, а з ними він зможе досягнути усього. Заради грошей, чужих грошей, він навіть ображає свою сестру та б'є князя по обличчю. Випробування з грошима, кинутими у полум'я, ще раз наводять на думку, що людина, яка так ганебно вагається чи «вбити» власну гідність, чи залишити гроші (а залишивши їх, втрачає свідомість), що Ганя настільки переймається питанням власного збагачення, що здатен на будь-який злочин.

З Парфеном Семеновичем Рогожиним все набагато складніше, адже через ревнощі, які затьмарили здоровий глузд, він посягає на життя Мишкіна. Їхні стосунки дуже заплутані: спочатку і князь і Парфен симпатизували один одному, але після того, як Рогожин відчув у Мишкіні суперника, і їхнє побратимство, і обмін хрестами, і запевнення з боку князя, що не завадить весіллю відійшли на другий план. Рогожин від моменту, коли Настасья Філіпівна сказала, що буде його, став ніби звіром, з невеликими проблисками людської натури. Він ходив за нею усюди, а коли його проганяли - стеріг її біля будинку, щоб лише побачити, відчути шорох її плаття.

Князь Мишкін приходить до Рогожина додому і вони спілкуються про все: останні події, стан Настасьї Філіпівни, їхні стосунки, але розмова натягнута, видно ї нервову хворобливість Парфена, роздратованість, навіть, злість по відношенню до князя.

« - Что же, твою любовь от злости не отличишь, - улыбнулся князь, - а пройдет она, так, может, еще пуще беда будет. Я, брат Парфен, уж это тебе говорю…

- Что зарежу-то?

Князь вздрогнул.

- Ненавидеть будешь очень ее за эту же теперешнюю любовь, за всю эту муку…» [20, 190].

Цього ж дня Рогожин намагався зарізати Льва Миколайовича, але напад хвороби завадив скоєнню гріха: «Два давешние глаза, те же самые, вдруг встретились с его взглядом. Человек, таившийся в нише, тоже успел уже ступить из нее один шаг. Одну секунду оба стояли друг перед другом почти вплоть. Вдруг князь схватил его за плечи и повернул назад, к лестнице, ближе к свету: он яснее хотел видеть лицо.

Глаза Рогожина засверкали, и бешеная улыбка исказила его лицо. Правая рука его поднялась, и что-то блеснуло в ней… С ним случился припадок эпилепсии, уже очень давно оставившей его… Надо предположить, что такое впечатление внезапного ужаса, сопряженного со всеми другими страшными впечатлениями той минуты, - вдруг оцепенили Рогожина на месте и тем спасли князя от неизбежного удара ножом, на него уже падавшего» [27, 208].

Рогожину не вдається вбити князя, але після цього, наступна спроба вже була виконана безпомилково, проте жертвою стала Настасья Філіпівна. Рогожин вбиває, але не здатен це перенести стійко. Складається враження, що це зробив не він - так болісно, ніби зійшов з розуму, водночас, і кричить і сміється уві сні: «Рогожин изредка и вдруг начинал иногда бормотать, громко, резко и бессвязно; начинал вскрикивать и смеяться» [20, 538]. Після злочину здоров'я Парфена було підірване, і він два місяці провів у лікарні, а після цього був засуджений на п'ятнадцять років.

«Он был осужден, с допущеним облегчительных обстоятельств, в Сибирь, в каторгу… и выслушал свой приговор сурово, безмолвно и «задумчиво» [20, 539].

4. Тема смерті в романі «Ідіот»

У дослідженні «Человек в творчестве Ф.М. Достоевского» Н.В. Кашина наводила деякі факти щодо причин наявності у романах письменника саме насильницької смерті: «В черновых записях к романам Ф.М. Достоевский порой напоминает себе: «трагичнее», «где трагизм?»…присутствует во всех романах мощная тема социально обездоленного, униженного, задавленного обстоятельствами человека. Есть и другие темы, отражающие человеческое страдание, которые Достоевский не разрабатывал как главные, но последовательно включал в романы. Одна из них - извечная трагическая тема человеческого сознания - смерть, неизбежное физическое уничтожение человека. …То, что человек может быть приговорен к смерти другими людьми и казнен, - вот это, как одно из выражений бесчеловечных социальных отношений, Достоевский болезненно воспринимал и эту боль стремился передать читателю» [30, 233].

Тема смерті виступає у романі «Ідіот», але вона звучить окремо по відношенню до сюжету, навіть не впливає на нього. Але саме ця тема зображена настільки детально та яскраво, що навіть моторошно. Ф.М. Достоєвський вводить цю тему неодноразово у розповідь, до того ж детально, кінематографічно, ніби картини, описує все, пов'язане з нею. Це стосується розповіді Мишкіна в будинку Єпанчиних про одну людину, яка стояла на ешафоті та чекала смерті.

Думка про життя як цінність є однією з основних для художнього світу Ф.М. Достоєвського. Прикладом цього слід процитувати роздуми Мишкіна про насильницьку смерть: «Подумайте: если, например, пытка; при этом страдания и раны, мука телесная, и, стало быть, все это от душевного страдания отвлекает, так что одними только ранами и мучаешься, вплоть пока умрешь. А ведь главная, самая сильная боль, может, не в ранах, а вот что вот знаешь наверно, что вот через час, потом через десять минут, потом через полминуты, потом теперь, вот сейчас - душа из тела вылетит, и что человеком уж больше не будешь, и что это уж наверно; главное то, что наверно. Вот как голову кладешь под самый нож и слышишь, как он склизнет над головой, вот эти-то четверть секунды всего и страшнее» [20, 22].

Думка-образ про напевну смерть, тобто про смерть, якої не уникнути, розгортається також у сповіді Іполіта - його необхідне пояснення: «Я положительно знал, что у меня чахотка, и неизлечимая; я не обманывал себя и понимал дело ясно. Но чем яснее я его понимал, тем судорожнее мне хотелось жить; я цеплялся за жизнь и хотел жить во что бы то ни стало…. Зачем я действительно начинал жить, зная, что мне уже нельзя начинать; пробовал, зная, что мне уже нечего пробовать?» [20, 348].

Розповідь князя і сповідь Іполіта сприймаються слухачами байдуже: Аделаїда Єпанчина вирішила змінити тему розмови, запитавши князя, чи був він закоханий, а публіка на дачі Лєбєдєва просто вирішила розійтися по домівкам після прочитання сповіді.

Ф.М. Достоєвський сторінками роману показує нам не тільки своє ставлення до життя та до смерті, але й заглиблюється у сучасне йому суспільство, яке рясніє повідомленнями про вбивства. Про це усі говорять, наводять приклади, запитують, чи відомо щось про те, чи інше вбивство. Але усе це разом видає повну картину тогочасного життя людей та усього суспільства.

Висновки

У романі «Ідіот» Ф.М. Достоєвський піднімає ряд проблем, які його хвилювали більш за все. Письменник не міг змиритися та спокійно дивитися на те, як нові ідеї знищують існуючі моральні норми та устої, порушують рівновагу між добром і злом у суспільстві. Словами своїх героїв автор звертається до здорового глузду людей, які не розуміють, що ідея власного збагачення, культ грошей у суспільстві, панування ідей нігілізму призводять до насильства, сплюндрування усього святого, що було закладено ще у давні часи їх пращурами. Зображення широкого соціального тла сприяє кращому розумінню стану сучасної письменнику Росії.

У образах Гані, Рогожина, Тоцького, Єпанчина Ф.М. Достоєвський втілює свої переконання, що влада грошей може призвести до прийняття людиною можливості скоїти злочин заради власного збагачення; що думка про можливість купити за гроші все антигуманна; що наявність значних коштів ще не означає та зовсім не передбачає наявність моральних якостей у їх власника.

Зображуючи князя Мишкіна та Настасью Філіпівну, письменник вимушений признати, що сучасне йому суспільство настільки жорстоке та хворобливе, що ніщо чисте та прекрасне вижити у ньому не здатне. Люди не приймають у свій світ чесного, благородного князя, який не може по своїй натурі не те щоб образити когось, а навіть у думках соромиться говорити про людей зле. Людина з чистими помислами намагається протистояти несправедливості, але суспільство перемагає у цій боротьбі. Краса ж, яка покликана врятувати світ, нічого не варта і також гине.

Ф.М. Достоєвський не тільки викриває та осуджує «хворобу» суспільства, але й звертається до тем, які весь час пробуджували у ньому інтерес. До них належать тема смерті та тема спокуси злочином. Відомо, що письменник був переконаний у недоторканності людської особистості, тому вважав скоєння злочину насильством не тільки над іншою людиною, але і над самим собою. Тема смерті є актуальною у всій творчості Ф.М. Достоєвського, зокрема, тема насильницької смерті, адже у багатьох романах письменника смерть наступає внаслідок посягання однієї людини на життя іншої.

Размещено на Allbest.ru