В. Кожинов вважає стиль суттю твору, "яка схоплюється, впізнається у художній реальності, яку ми безпосередньо сприймаємо у самій формі твору. Форма розуміється при цьому, природно, не як горезвісна система художніх засобів або прийомів, а як цілковито змістовна форма". Як слушно зауважує А. Ткаченко, В. Кожинов говорить про зміст твору, упізнаваний через форму. Простіше кажучи, ставить знак рівності між стилем і змістом твору. Щоправда, цей знак вуалюється... "ритуальним вживанням постулату про діалектику змісту і форми". А стиль -- це насамперед спосіб організації форми, за словами А. Ткаченка, "естетично значуще відкидання чи дотримання канонів макропоетики, що проявляється передовсім через матерію ("одежу") художнього слова (форму). А з погляду індуктивного (від окремого до загального) -- це спосіб організації форми, що проявляє новий художній зміст". Так розуміє стиль більшість сучасних літературознавців. Найточніше, на наш погляд, визначення стилю дав О. Соколов: "Стиль -- це художня закономірність, яка об'єднує в якості його носіїв усі елементи форми художнього цілого і визначається у якості його факторів ідейно-образним змістом, художнім методом і жанром даного цілого". Стиль -- категорія естетична. Складниками (компонентами) стилю є мова, фабула, сюжет, композиція, ритм, темп, інтонація, звукопис, засоби творення образів. Ці елементи стилю називають О. Соколов, Я. Ельсберг, М. Гіршман, Д. Наливайко, О.С. Кухар-Онишко, Ю.І. Ковалів. Стилетворчими чинниками є напрям, течія, зміст твору, рід, вид, жанр. Кожен напрям, течія мають свої прийоми типізації. Д. Чижевський у підручнику "Історія української літератури" дає характеристику стилів "доісторичної доби", "доби монументального стилю", "доби орнаментального стилю", "літератури XIV--XV віків", "Ренесансу та реформації*", "бароко", "класицизму", "романтики", "біде-маєру" та "натуральної школи".

В українському письменстві кінця XIX початку XX ст. з'являється сецесійний стиль. Проблема сецесії в історії української літератури вперше була поставлена у монографії Я. Поліщука "Міфологічний горизонт українського модернізму" (1998 р.). Термін "сецесія" має німецько-австрійське походження. Він добре відображає полемічну спрямованість нового мистецтва. У Давньому Римі сецесією називали вихід плебеїв з міського громадянства на знак протесту проти влади. Цей термін має метафоричне значення. Під сецесією розуміють вихід з відповідної системи ціннісних орієнтацій, з певної мистецької доби. Сецесійний стиль став модним на межі XIX--XX століть в архітектурі, графіці, живописі. Я. Поліщук домінантою сецесійного стилю вважає "особливий спосіб поєднання топіки занепаду й відчаю з образністю вітальної енергії та оптимізму", "з одного боку продуктивне засвоєння літературою уроків французького символізму, а з другого -- схильність до змішування різностильових елементів, до еклектичної калейдоскопічності, до парадоксалізму". Сецесійна творчість поєднує в єдину цілість багатий і строкатий світ різних символів -- фавнів, кентаврів, сирен, німф, русалок, фортун, химер, фантастичних квітів, рослин, дерев, буйних морських хвиль, скелястих берегів, яскравих натюрмортів. Сецесійний стиль поєднав у художню цілість особливості символізму, декадансу, імпресіонізму. Сецесійні риси яскраво виявилися у поезії "Молодої музи", у творах М. Вороного, Лесі Українки, М. Коцюбинського.

Стиль -- категорія багатозначна. Можна говорити про стиль доби, літературної школи, течії, жанру, письменника.

Стиль доби (нім. еросhestil) -- це норми, мовні еталони, характерні для письменства відповідного конкретно-історичного періоду. В основі періодизації повинен бути естетико-стильовий підхід. Такий запропонував Дмитро Чижевський:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтика.

9. Реалізм.

10. Символізм.

Естетико-стильова концепція Д. Чижевського точно відображає розвиток літератури як мистецтва слова.

Укладачі хрестоматії "Українське слово" пропонують повнішу періодизацію культурно-мистецьких епох: Раннє Середньовіччя (до 988 р.). Зріле (високе) Середньовіччя (до 1240р.). Пізнє Середньовіччя (до середини XV ст.). Література Ренесансу (до 80-х років XVI ст.). Література Бароко (кінець XV -- XVIII ст.). Романтизм (перша половина XIX ст.). Реалізм (друга половина XIXст.). Модернізм (кінець XIX -- 20-ті роки XX ст.). Соціалістичний реалізм (30-ті рр. -- середина 80-х років XXст.). Постмодернізм (література від середини 80-х рр. і до сьогодення). Чистих мистецьких епох не буває, у кожній зникають старі тенденції і зароджуються нові. У національних культурах ці епохи мали свої особливості.

В. Пахарепко вважає, що поняття "стиль доби" слід застосовувати обережно, бо:

а) воно ховає у собі небезпеку схематизувати мистецтво; спримітизувати неповторні художні феномени;

б) геній найчастіше виламується зі свого стилю доби (скажімо, Шевченко, безсумнівно романтик, але його творчому набутку тісно в межах цього стилю);

в) буває важко визначити межі духовних епох -- часто трапляються переходові явища, а то й стилі: рококо (між бароко та класицизмом);

г) найчастіше відсутня синхронність стилів у культурах різних націй та в різних царинах культури (наприклад, "бароко в Україні проіснувало близько двохсот років, у Росії ж 20--30 років і виявилося слабко, а класицизм навпаки").

Ці застереження, на думку В. Пахаренка, деяким науковцям здаються "надто серйозними і неподоланими, тому вони відкидають поняття стиль доби". Стиль доби творить мистецький напрям (літературні угруповання, школи, течії).

Свої вимоги до стилю висувають роди, види, жанри. Наприклад, політичний роман має документальну основу, яка не виключає домислу, узагальнення. Його композиція своєрідна: автор включає у твір документи" газетні матеріали або радіоповідомлення, свої роздуми, коментарі, здогади, діалоги. Мова політичного роману насичена специфічною лексикою (політичною, дипломатичною).

Свій стиль має кожен видатний письменник. Посередні і дрібні письменники свого стилю не мають. Індивідуальний стиль письменника залежить від напряму, течії, змісту творів, роду, виду, жанру, особливостей світосприйняття. Досліджуючи стиль письменника, необхідно уважно проаналізувати зміст і форму його творів. Стиль письменника розвивається, удосконалюється, змінюється. Еволюція стилю -- це не завжди поступ. Можна вивчати стиль і одного твору.

Крім терміна "стиль", побутує термін "тип творчості". Ф. Шиллер у статті "Про наївну і сентиментальну поезію" (1794--1796 рр.) називав два типи творчості: реалістичний та ідеалістичний: "у стані природної простоти, де людина діє ще одночасно всіма своїми силами як гармонійна єдність, де, таким чином, цілість її природи повністю виражає себе у дійсності, -- там стають поетами через максимальне повне наслідування реального світу, а тут, у стані культури, де згадана вище гармонійна взаємодія всієї людської природи є тільки ідеєю, поетом буде той, хто підносить дійсність до ідеалу, або -- і це зводиться до того ж самого -- зображує ідеал". "Наївний поет, -- відзначає Ф. Шиллер, -- обмежуючись тільки наслідуванням дійсності, не висловлює суб'єктивного ставлення до неї, а "сентиментальний" (суб'єктивно-почуттєвий) дотримується двох видів сприймання: сатиричного (дійсність як предмет антипатії) або елегійного (ідеал як предмет симпатії).

Аналізуючи творчість письменників, які належать до різних типів творчості, Ф. Шиллер перших називає реалістами, других -- ідеалістами. Звідси -- коріння антинаукової концепції реалізму (антиреалізм --- основна опозиція в історії світового мистецтва).

Подібні міркування висловив Л. Тимофеев, який вважав, що в історії літератури існували лише два типи творчості -- реалізм і романтизм.

Б. Мейлах і Д. Наливайко виділяють три типи творчості: реалістичний, романтичний і класицистичний. Однак все багатство творчості не можна вкласти в рамки двох чи трьох типів творчості. А. Ткаченко зауважує, що можна називати різні типологічні полюси. Наприклад, за типами світорозуміння і світовідчуття: позитивістський та інтуїтивістський, матеріалістичний та ідеалістичний, міметичний, відображувальний і реалістичний. Ці типи творчості зустрічаються в художній літературі від античних часів до сучасності і не можна зводити до них "все розмаїття художнього творення".

Плюсами ідеї типів творчості А. Ткаченко вважає "змогу співвідносити особливості певного стилю... з психологічною типологією мислення-відчуття та художнього бачення, і з найзагальнішими філософськими підвалинами, і з мистецькими виявами гри-змагання, "діонисійського" й "аполлонічного" типів творчості... За всієї розмаїтості людських індивідів, вони надаються до типологізації відповідно до особливостей темпераментів, характерів, асоціативних здібностей... Відтворюючись із покоління в покоління, ці особливості лишаються досить консервативними, принаймі протягом осяжної історії людини мистецької. Від її інтровертності (зверненості в себе) чи екстравертності (назовні), інших психічних чинників залежать і особливості перебігу творчого акту (вибуховість чи пригальмованість, переважання участі "верхньої"" чи "нижньої"" свідомості -- за Франком, ступеня участі підсвідомого -- за Фройдом...)".

Можна погодитися з А. Ткаченком, що "в різні епохи, залежно від рівня естетичної культури, здатності генерувати нові художні ідеї,... людина мистецька може виявляти себе то в приземлено-реальній іпостасі, тій, що кладе в основу діяльності (зокрема, творчої") набутий досвід.., позитивістську філософію чи, ширше, матеріалізм (від "стихійного" до "діалектичного"); то в іпостасі піднесено-ідеальній, романтизованій, в основі якої -- інтуїтивістський тип світовідчуття; то в прагненні поєднати полюси в гармонійне "третє" чи взагалі вийти за межі тріадичного мистецького "я".

З найдавніших часів у літературі існують реалістичний і романтичний типи творчості. Вияви реалістичного типу творчості є в міфах, казках, легендах, в окремих творах античної літератури (Гесіод "Роботи і дні"), середньовічних фабліо, шванках, у літературі епохи Відродження (Петрарка, Боккаччо, Чосер, Сервантес, Рабле, Шекспір), Просвітництва (Лессінґ, Дідро, Філдінг, Діккенс), у творчості письменників XIX ст. (т. зв. критичних реалістів), натуралістів і соціалістичних реалістів. Має рацію

A. Ткаченко, що "реалістичний тип творчості не вичерпав всі свої можливості, оскільки в його підґрунті -- один із полюсів психологічної типології людини мистецької".

Особливості романтичного типу творчості почали формуватися у сентименталізмі, що утвердився наприкінці XVIII ст. Стильові константи романтизму: розкута композиція, вільна форма, наявність ідеальних характерів, алегоричних сцен, контрастів, філософсько-узагальнених образів, підвищена емоційність, змінний ритм.

У літературі XX століття виділяють такі типи творчості (стильові течії): героїчна, драматична, романтична, критична (сатирична) (І. Волков), ліри-ко-психологічна, філософсько-аналітична, сатирично-лірична (Є. Константинов), романтична, експресивно-реалістична, умовно-реалістична, казково-міфологічна, метафорична, символічна (О. Ельяшевич), лірична, романтична, лірико-романтична (Л. Новиченко).

У ліриці виділяють такі стильові течії, як народно-пісенна, агітаційно-лірична, класична. Особливостями народно-пісенної стильової течії є близкість до усної народної творчості, використання риторичних фігур -- звертань, повторень, лексичних і синтаксичних інверсій, постійних епітетів і метафор, різного роду тавтологій, народно-пісенних формул. Такі стильові елементи характерні для лірики П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, А. Метлинського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, С. Руданського, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки,

B. Самійленка, Олександра Олеся, М. Вороного, П. Тичини. Особливості агітаційно-ліричної стильової течії: відкрита тенденційність, ідейність, пристрастна громадянськість. Ліричний герой у творах цієї стильової течії виступає від імені певної соціальної групи. Різновидом агітаційно-ліричної стильової течії є публіцистична лірика. Ця стильова тенденція яскраво проявилася у творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, С. Олійника, Д. Павличка, В. Коротича, І. Драча, П. Скунця. Ознаками агітаційно-ліричної стильової течії є використання у творах назв та імен, експресивність, наявність публіцистичної лексики, великої кількості риторичних фігур, звертань, запитань, окликів, вживання гіперболи, алегорії, метафори.

Класична стильова течія виразно виявилася у літературі романтизму, у поезії символістів та акмеїстів. Основні форми такої лірики - сповідь, розповідь про внутрішній пошук істини. Різновидом класичної стильової течії є філософська і медитативна лірика. Основні теми -- природа і кохання. Ці стильові елементи наявні у творах Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Стуса.

У літературі 90-х років XX ст. В. Пахаренко виділяє такі стильові течії: традиційна народницько-реалістична з домінуванням неоромантики (А. Дімаров, Р. Іваничук, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, П. Осадчук, Д. Павличко, С. Пушик); модерністська (Емма Андієвська, Василь Барка, Б. Бойчук, М. Вінграновський, В. Голобородько, І. Драч, В. Дрозд, О. Забужко, О. Ірванець, В. Кордун, П. Мовчан, В. Неборак, Ліна Костенко, Ліда Палій, Ю. Позаяк, Марія Ревакович, В. Рубан, Б. Рубчак); постмодерністська з рудиментами авангардизму (І. Андрусяк, Ю. Андрухович, М. Бобак, П. Загребельний, А. Охрімович, С. Проток, О. Ульяненко, І. Ципердюк, В. Шевчук).

Кожен талановитий письменник вносить у стильову течію щось своє, індивідуальне, яке не піддається типології, повній уніфікації.

У кожному новому стилі живе досвід стилю старого, його традиція. Ці традиції талановиті письменники використовують творчо. Так, стиль Салтикова-Щедріна сприйняв стильові традиції М. Гоголя і Ф. Рабле.

У стилі відображається національне художнє мислення, національна свідомість. Національне виявляється у пейзажах, ритміці, інтонації, в характерах, тропах, художніх деталях, мові.

12.3 Літературна школа

Літературна школа -- це професійна близкість групи письменників. Автори "Словника літературознавчих термінів" В. Лесин і О. Пулинець під школою розуміють "тенденції, ідейно-художні особливості", манеру письма, "властиві літераторам, що знаходяться під значним впливом великого письменника, свого сучасника чи попередника. Так говорять про пушкінську та некрасівську школи в російській класичній поезії, про шевченківську та франківську школи в... українській літературі" . В "Краткой литературной энциклопедии" (М., 1962--1978), в "Літературознавчому словнику-довіднику" (К., 1997) окремих статей, присвячених поняттю "літературна школа", немає.

Користуючись висловом П. Сакуліна, поняття "літературна школа" можна віднести до "блукаючих" термінів. "Недостатня увага до смислового наповнення терміна літературна школа, -- відзначає А. Савенець, -- ... призводить до змішування понять, зокрема тих, шо позначають письменницькі спільноти різних ступенів організації, віднесення їх до однієї парадигми".

Ф. Шлегель ототожнював літературну школу зі стилем. За його словами, школа -- це "закономірна однорідність стилю".

Під школою розуміють сукупність принципів пізнавання і відтворення світу. До речі, так визначають і метод.

Літературну школу ототожнюють з напрямом, літературною течією. У "Літературознавчому словнику-довіднику" як напрям характеризується "озерна школа", "натуральна школа". Д. Наливайко, виділяючи течії в межах романтизму, називає "байронічну", "гофманівську" школи. У підручнику "Теория литературы в связи с проблемами эстетики" читаємо: "За певних обставин у рамках одного літературного напряму часто утворюються групи письменників, споріднених і за естетичними, і за суспільно-політичними поглядами. Таку ідейно-естетичну спільність прийнято називати літературною течією... Літературну течію, до якої входять найближчі творчі послідовники якого-небудь видатного письменника, зазвичай іменують літературною школою. її представники є однодумцями в усіх істотних питаннях художньої творчості".

Літературну школу ототожнюють з гуртком, літературною групою, угрупованням. Рамки школи ширші за них, але вони вужчі від понять "методу" та "напряму".

Так що ж таке літературна школа? Які ознаки їй притаманні? Які співвідношення її з іншими письменницькими спільнотами? М. Сулима відзначає: "Вважається, що про літературну школу можна говорити тоді, коли очевидною для певної групи митців є єдність програмно-творчої установки, тематики, жанру і стилю. Важливо, щоб ця група заявила про себе акцією, вчинком, маніфестом, якимсь колективним виданням".

Найбільш точне визначення школи дає Ю. Ковалів: "Специфічне утворення в літературі, група письменників, об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її"2. Літературна школа формується на основі стильової подібності. Вона може мати різні часові рамки. "Іонічна школа" в грецькій літературі XIX ст. функціонувала з 30-х до 90-х років. Школа майже завжди існує в рамках одного літературного роду ("київська школа" поезії), але може виходити за його рамки ("житомирська прозова школа").

Школа може не мати відомих (помітних) учнів.

Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в такому випадку йдеться про "шевченківську", "франківську" школи. Школа може переростати у стильову тенденцію (байронізм), течію (французький символізм), набувати особливостей методу ("натуральна школа"), угруповання ("парнасці", "неокласики").

Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа" поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину. "Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі. "Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Галя Мазуренко, І. Ірлявський, І. Колос. Ця школа не мала ні програми, ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації, трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність України.

В останні роки зроблено перші кроки до осмислення особливостей "київської школи" поезії. Це опозиційне крило шістдесятництва. Дебюти "київської школи" припадають на середину 60-х років XX століття, коли закінчилася хрущовська відлига, почалися арешти творчої і наукової інтелігенції. "Київську школу" поезії представляють В. Голобородько, М. Воробйов, В. Кордун, В. Рубан, М. Григорів, І. Семененко, М. Рачук, Марина Лісова, Алла Павленко, П. Марусик, М. Москаленко. Поети "київської школи", -- на відміну від шістдесятників, які іноді загравали з режимом, писали прокомуністичні вірші, -- не йшли на співпрацю з владою, уникали громадсько-політичної лексики, ідеологічної зашорсності, політичної заангажованості, пробували відродити міфопоeтичну свідомість, трансформувати давнє міфологічне мислення, опиралися на новітню філософію і психологію, активізували народно-поетичні уявлення, зосереджували увагу на людині, природі, всесвіті, зверталися до давніх поетичних традицій, використовували вільний вірш, уникали декларативності і злободенності.

Галина Карплюк у статті "Стильові особливості постів київської школи" відзначає: "Про "київську школу" поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якої стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби все відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія"'.

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" -- на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи -- рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн -- метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.

12.4 Літературна група

Окреме місце в літературному процесі займають літературні групи. "Літературна група", - - за визначення Ю. Коваліва, -- це "спільнота письменників, об'єднана близькими творчими інтересами, стильовими уподобаннями, розумінням специфіки художньої творчості". Літературні групи можуть бути офіційними (формальними) і неофіційними (неформальними), членськими і референтними, мати свого лідера або дотримуватися правила внутрішньої рівності. Вони мають конкретно-історичний характер. Помітний слід у художній літературі залишили групи "неокласиків'', нью-йоркська група, Асоціація Комун культу (1924 р.), Київська Асоціація письменників (1923--1924 рр.), Асоціація панфутуристів (1921). Групу "неокласиків'' склали київські поети, літературознавці та перекладачі "розстріляного відродження" -- М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Рильський. Це було неформальне товариство вільних митців.

"Спільними для "неокласиків", -- відзначає Ю. Ковалів, -- стали принципи "аристократизму духу", творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, тобто до калокагатії, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Це зумовлювало їхнє захоплення досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафорики, кларизмом та філігранністю творів французьких "парнасців", мовленнєвою вишуканістю поезій представників російського срібного віку, а також зацікавлення українською класикою, розбудовою національного, перейнятого "вітаїстичною" енергією письменства".

Нью-Йоркська група виникла у середині 50-х років XX століття, вона об'єднала українських письменників-емігрантів. До неї входили Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Женя Васильківська, Патріція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк. Вони орієнтувалися на сюрреалізм, у світогляді -- на екзистенціалізм, виступали проти соціальної та національної заангажованості митця і зв'язків із традиціями української літератури. Сьогодні нью-йоркська група є явищем модернізму. До нью-йоркської групи згодом приєдналися Ю. Коломієць, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. Близька до нью-йоркської групи "київська школа".

Асоціація Комун культу (АсКК) є угрупованням, яке виникло внаслідок об'єднання Аспанфуту з Березолем (1924 р.). Керували Асоціацією Комун культу М. Семенко і М. Яловий, вона мала друкований орган "Гонг Комункульту". У 1925 році частина членів організації увійшла до "Гарту", інша започаткувала групу "Жовтень".

Асоціація панфутуристів (Аспанфут) з'явилася у Києві у 1921 році на основі групи "Фламінго", "Української групи поетів-футуристів" і науково-мистецької групи "Комкосмос". Членами групи були М. Семенко, Г. Шкурупій, О. Слісаренко, М. Терещенко, М. Ірчан, М. Бажай, Ю. Японський. Свої твори вони друкували у газеті "Катафалк искусств", "Жовтневому збірнику панфутуристів" і збірнику "Семафор у майбутнє".

Київська Асоціація письменників (Аспис) проіснувала з 1923 року по 1924 рік. Членами організації були Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Терещенко, М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, Д. Загул, Григорій Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка. Вони критично ставилися до таких літературних груп, як "Плуг" і "Гарт", відстоювали свободу творчості.

"Плуг" -- спілка селянських письменників (1922--1932 рр.), яка заявила про необхідність утверджувати нову культуру, пропагувати ідею змички села і міста засобами традиційного реалізму. Рівень творчості багатьох "плужан" був досить низьким. Керівник спілки "Плуг" С. Пилипенко вважав, що немає ніякої різниці між письменником і робсількором. Спілка "Плуг" видавала альманах з однойменною назвою і місячник художньої літератури й критики "Плужанин" (1925--1932 рр.).

"Гарт"-- Спілка пролетарських письменників (1923--1925 рр.), яку організували Микола Хвильовий, В. Коряк, В. Сосюра, К. Гордієнко, І. Кулик, Іван Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Сенченко, М. Тарновський, П. Тичина, М. Бажан. "Гартованці" заявляли, шо мають намір створити єдину інтернаціональну комуністичну культуру, пропагувати комуністичну ідеологію, боротися з міщанством і націоналізмом. Після розпаду групи частина її членів склала основу "розстріляного відродження", сформувала ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури). Ця організація з'явилася у Харкові в 1926 році, проіснувала два роки. її очолював Микола Хвильовий, який проголошував гасла: "психологічна Європа", "азіатський, ренесанс", "романтика вітаїзму". До групи входили відомі митці "розстріляного відродження": О. Довженко, Іван Дніпровський, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, Г. Коцюба, О. Копиленко, І. Сенченко, Петро Панч, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, М. Яловий, Ю. Яновський. ВАПЛІТЕ припинила своє існування внаслідок ідеологічного тиску 28 січня 1928 року.

У 90-х роках XX століття з'явилися такі літературні угруповання: "Асоціація Нова література" (С. Квіт, В. Цибулько, Є. Пашковський, Л. Кононович, С. Лавренюк), "Гурт ім. Марка Проклятого" (М. Розумний, С. Руденко), "Музейний провулок, 8"(В. Борисполець, О. Бригинець, В. Жовнорун), "Творча асоціація 500" (А. Кокотюха, М. Розумний), Харківська "Червона фіра" (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук), Івано-Франківська "Нова дегенерація" (І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк), Львівський ЛУГОСад (І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський), Тернопільський "Західний вітер" (В. Махно, Б. Щавурський, Г. Безкоровайний), "Асоціація 500"(С. Руденко, А. Кокотюха), Бу-Ба-Бу (Бурлеск -- Балаган -- Буфонада) -- Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець.

12.5 Літературна течія

Ширшою категорією від літературного угруповання є літературна течія.

Течія -- це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. За словами Ю. Коваліва -- "динамічна єдність концептуальних ідейно-естетичних, світоглядних, передусім стильових принципів, що охоплює творчість багатьох письменників, сформована на певній стадії літературного процесу".

В.М. Лесин і О.С. Пулинець ("Словник літературознавчих термінів") ототожнюють течію з напрямом. У багатьох вузівських підручниках термін "течія" не виділяється як окреме специфічне явище у розвитку літератури. У статті "Літературний напрям" ("Літературознавчий словник-довідник". -- К., 1997. -- С. 419) читаємо: "Стильові тенденції меншого масштабу, ніж літературний напрям, називаються течіями, струменями тощо". Ми дотримуємося думки, що напрями ширші за течії, вони можуть мати течії. Категорія "течія" вужча від категорії "напрям", "метод", але ширша від літературної школи. Як складову частину напряму розглядають літературні течії О. Соколов, М. Каган, О. Рев'якін, В. Воробйов, Г. Сидоренко, Ю. Ковалів.

Літературна теч і я має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості. Український символізм, наприклад, з'явився пізніше, ніж французький. Він відрізняється від західноєвропейського і російського. Як відзначають Ю. Ковалів та І. Дзюба, "український символізм у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначеністю; водночас у ньому менше езотеризму, окультності і містицизму, більше відгуків на життя, він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми "національного містицизму...".

Літературна течія може мати свій стиль. Його мали символісти, футуристи, імпресіоністи.

12.6 Художній метод

Художній метод (грец. methodos -- шлях дослідження, спосіб викладу) -- одна з наймолодших категорій у літературознавстві. Вона з'явилася у 20-30-х роках XX ст. Цей термін використовували російські символісти В. Брюсов, А. Бєлий. О. Соколов вважає, що метол зародився разом з мистецтвом. Питанням методу цікавився ще Арістотель. Він називав три типи мімезису:

1) наслідувати дійсність такою, якою вона є;

2) такою, як про неї думають чи говорять;

3) якою повинна бути.

Арістотель веде мову про різні методи творчості, але термін "метод" не вживає. Р. Декарт у філософському трактаті "Роздуми про метод" (1637 р.) виклав основні принципи раціоналізму: вимога строгої систематизації знань, вироблення канонів і правил, які регулюють пізнавальну діяльність людей.

Провідні вчені сходяться на думці, що художній метод -- це загальні принципи відображення дійсності. "Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу". У теоретичних поглядах на художній метод бракує чіткості. Метол ототожнюють з напрямом, течією, стилем. В. Лесин і О. Пулинець під методом розуміють "сукупність основних принципів художнього відбору жиги них явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва". "Одні вчені, -- зауважує Ю. Борєв, -- визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі -- як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності; треті -- як систему світоглядних спрямовуючих творчості". Розмірковуючи над цими визначеннями, Ю. Борєв відзначає, що на формування методу впливають усі три фактори: "дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в Його історичній та соціальній визначеності й художньо-розумовий матеріал, накопичений у попередні періоди".

Д. Наливайко вважає метод головним нервом напряму, категорією гносеологічною й аксіологічною. А. Ткаченко зауважує, що метод як категорія гносеологічна (пізнавальна) й аксіологічна (оцінна), "не конче повинен бути "головним нервом" напряму. Бодай тому, що мистецтво загалом і мистецтво слова зокрема, мають власні "нерви", які відрізняються від філософії, соціології, інших виявів людського раціо. Інша справа -- наука (в тому числі -- мистецтво та літературознавство), котра послуговується певними методами... аналізу, синтезу, прогнозу". На думку Є. Васильєва, кожен метод має напрями, "метод, як шлях художнього пізнання не обмежений часовими та географічними рамками, хоч і є історично зумовленими. Напрям же є спільністю митців на основі методу; він пов'язаний з певною добою та країною (країнами)"3. Відомі терміни "античний реалізм", "реалізм Відродження", "реалізм Просвітництва" можна, вважає Є. Васильєв, застосовувати до реалізму як методу, якому, за спостереженням С. Петрова, властиві:

1) універсальність зображення людини;

2) соціальний і психологічний детермінізм;

3) історична точка зору на життя.

В історії літератури виділяють такі методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Цікаво малює міні-портрети цих методів П. Сакулін. "Класицизм -- струнка фігура воїна в гордій позі, з величною протягнутою рукою. Сентименталізм -- ніжна, тендітна дівчина, сидить, підперши підборіддя рукою; на обличчі сумна задума, очі замріяно спрямовані вдалечінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм -- красивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве волосся розвівається за вітром; зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм -- зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм -- нечупарно одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках -- нотатник, на ремені висить кодак; неспокійно і критично озирається по сторонах. Символізм -- нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу".

"Категорію художнього методу, -- зазначає Є. Васильєв, -- необхідно сприймати не догматично та абстрактно... Художній метод --... живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літературному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника".

Художні методи по-різному досліджують дійсність. Реалістичний метод надає перевагу раціональному, детермінованому підходу до світу перед чуттєво-інтуїтивним, спрямовує увагу на суспільне життя (проблеми економіки, політики, моралі, побуту). Романтичний зосереджує увагу на бажаному, належному, на ідеалі. Він надає перевагу чуттєво-інтуїтивному підходу до дійсності, використовуючи й раціональний.

Реалістичний і романтичний методи змальовують світ у різній послідовності. Реалістичний передусім матеріальний, наближаючись до духовного, романтичний -- спершу духовний. Особливості цих методів добре розкрив Д. Чижевський, порівнюючи їх. Любов до простоти -- ухил до ускладненості; нахил "до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок або, навпаки, прагнення надати творові навмисне незакінченої, розірваної "вільної" форми; прагнення до прозорої ясності думки -- нехтування ясністю, бо, мовляв, важливіша "глибина", хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла"; прагнення виробити унормовану, нормалізовану, "чисту мову" -- шукання своєрідної оригінальної мови, любов до мовних дивацтв, використання діалектизмів і жаргонів; прагнення дати найточніший вислів -- намагання розкрити найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це і не на користь творчості; "прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії або, навпаки, напруження, руху, динаміки. Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або прагнення та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новизну і т. д. З одного боку, переважає ідеал спокійної урівноваженої краси, з іншого -- краса не є єдиною естетичною цінністю літературного твору, поруч краси стоять інші цінності, та до естетичної сфери приймається навіть незугарне".

М. Моклиця до романтичних методів відносить бароко, сентименталізм, романтизм і неоромантизм, до реалістичних -- античний реалізм, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм. "Усі вони, -- відзначає дослідниця, -- різні, бо сформувалися у різні епохи, але споріднені між собою однаковими естетичними настановами: романтики всіх часів відтворюють свій внутрішній світ, і це для них головне (фантазія і уява спричиняє поширення умовних форм), реалісти всіх часів намагаються відтворити дійсність, тому підпорядковують мистецтво життю (у такому разі панують життєподібні або, використовуючи термін Арістотеля, міметичні, тобто наслідувальні форми у мистецтві). В епоху модернізму відбулося органічне з'єднання романтичного і реалістичного типу світосприйняття, коли суб'єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об'єкт для естетичного опанування".

Художні методи постійно чергуються, напрями народжуються лише раз, розвиваються і згодом назавжди припиняють своє існування.

Розділ 13. Літературний напрям

Літературний напрям -- не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. Автори "Літературознавчого словника-довідника" називають такі чинники літературного напряму:

1. Світоглядний... фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місця людини у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж відносяться ідейні переконання, спрямовані па зміну наявних суспільних відносин, суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється сучасність, а також погляди на роль і значення літературної творчості в житті суспільства, історичної епохи, людської культури в цілому.

2. Поетика як система більш-менш нормативних правил... Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і т. ін.), визначає його літературну суть.

3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі...

4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників".

Зміна напрямів виражає закономірності літературного процесу. Творчість багатьох письменників виходить за межі напрямів. В. Гюго починав свою творчість як класицист, а згодом перейшов на позиції романтизму. О. Пушкін, Т. Шевченко були і романтиками, і реалістами. Літературні напрями мають національні особливості.

Дотримуючись періодичності літературного процесу, запропонованої Д. Ч (іжевським, розглянемо розвиток художньої літератури в естетико-стильовій системі координат.

Окреме місце у літературному процесі займає фольклор -- перша стадія художньої словесності. На основі фольклору сформувалася писемна література. М. Грушевський писав: "Хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних..., але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом".

Фольклор за типом творчості має романтичний характер, він з'явився як протилежність міфології з її практичним реалістичним змістом. Писана література, що почалася як антитеза до фольклору, мала реалістичний зміст. До того ж у фольклорі домінує колективне творення, а письменство -- індивідуальна творчість. Фольклорні зразки, поширюючись в усній формі, набували варіантності, у них зникали індивідуальні особливості, пов'язані з місцем і часом дії, зоставалося загальне, характерне для різних місць і часів, і всієї нації. У писаній літературі відображалося індивідуальне світосприйняття і світорозуміння, а у фольклорі -- душа нації.

"Із-за вдосконалення, поширення писемної літератури (загальніше цивілізації), -- відзначає В. Пахаренко, -- фольклор невпинно слабне, згасає (спочатку на рівні творення, а тоді й па рівні поширення), його залишки деградують, переходять у т. зв. масову культуру, кітч. Цей сумний, хоч і неминучий, процес згасання фольклору спостерігаємо нині, зокрема, і в Україні".

У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X) ст.) і орнаментальний (XII--XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився у той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають з "Повісті врем'яних літ": короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне і політичне життя Руси. осуд чвар і здирниці ва князів, заклик до єдності усіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є у літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum -- прикраса) стиль припадає па XII--XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У "Слові о полку Ігоревім" розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: "Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську". Битва змальована як "учта", "посів", "жнива": "Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю". Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: "наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав". Мова "Слова о полку Ігоревім" мелодійна, багата па асонанси та алітерації ("уже бо Сула не течет cеребреними струями"). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль -- реалістичний, а орнаментальний -- романтичний.

Переходова доба (XlV--XVcm.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.

Ренесанс та реформація (XVI--XVH ст).

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor -- відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце у мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304--1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313--1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265--1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452--1519 pp.), Франсуа Рабле (1494--1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547--1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564--1616рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об'єднувало Ренесанс та реформацію -- це критика середньовіччя і католицької церкви.

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвиша-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450--1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470--1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513--1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

На зміну Ренесансу у XVII ст. прийшла доба бароко.

13.1 Бароко

Бароко (італ. barroco -- дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII--XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін "бароко" належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко -- занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Відомі три версії щодо походження терміна "бароко":

1. Португальське "реrоlа bаrrока " -- перлина неправильної форми.

2. Термін "бароко" походить від латинського "bаrоко ". Цe різновид силогізму, який відзначався складністю і дивовижністю у схоластичній логіці.

Обидві версії, зауважує О. Морозов, свідчать про різні аспекти сприйняття напряму. Перша версія акцентує увагу на вишуканому аристократичному елементі, а друга -- на зв'язку із схоластичним світоглядом.

3. Французьке "bаrоquеr" -- значить розчиняти, пом'якшувати контур. Спершу термін "бароко", за словами Д. Чижевського, "прикладали...

лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних"'. У XIX ст. термін "бароко" застосовують до музики, скульптури, живопису і літератури.

Побутує думка, що першим щодо літератури термін "бароко" використав Ф. Ніцше, який писав про барочний стиль грецького дифірамба і красномовства. У 1888 році швейцарський вчений Генріх Вельфлін опублікував книгу "Ренесанс і бароко".

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI -- на поч. XVII ст. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст.

Напрям бароко об'єднує різні школи і течії. В італійській літературі відома школа "маринізм", її лідер пост Джамбаттіста Маріно. Іспанський ґонгоризм пов'язаний з іменем поета Ґонгори-і-Арготе. В англійській літературі помітним явищем була "метафізична школа", яку представляв Джон Донн, в німецькій - "друга сілезька школа" з лідером Х.Г. Гофмансвальдау.

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базі-ле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що "культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури -- знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави". Далі Д. Чижевський зазначає, що бароко, переймаючи спадщину ренесансу, "цілком приймає "відродження" античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові"2. У присвяті себе служінню Богу, у стражданнях за віру герой літератури бароко знаходить мету життя.

Д. Чижевський акцентує увагу і на індивідуальних особливостях бароко, зокрема на "динамізмі", рухливості. Письменники розповідають про мандрівки, відважні авантюри героїв. У цей час з'явилися "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта, "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо. Крім сюжетного динамізму, письменники бароко використовують динамізм тематичний: зміни, метаморфози у житті персонажів, плин хмар, води, струмків, і психологічний: постійні зміни внутрішнього стану. Мотиви швидкоплинності життя поєднуються з мотивами змісту людського життя, покликання людини. Літературі бароко властиве трагічне напруження, настрої скепсису, розчарування. У багатьох творах звучить ідея -- життя скороминуще, людина - піщинка у Всесвіті, вона приречена на страждання і смерть. Німецький письменник Андреас Гріфіус заявляв, що життя в світі хаосу є гіршим від смерті. На думку іспанського поста Гонгори-і-Арготе, не варто народжуватися, краще померти. Життя ілюзорне. П. Кальлерон дав своїй драмі назву "Життя є сон". Такі особливості Відродження, як оптимізм, гуманізм, простота, прозорість, ясність письменники бароко відкидають, замінюють вигадливістю, пишнослів'ям. Мистецтво для них -- гра розуму, забава. "Бароко, -- відзначає І. Іваньо, -- було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й ангельські уявлення. Для цього стилю характерні поєднання чуттєвості і аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності". В результаті християнсько-міфологічного синтезу Богородиця постає в образі Діани, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються "амури" і "купідони".

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ -- поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, "високе" і "низьке", жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. "Людина, -- за словами А. Макарова, -- була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога".