Естетична якість інтимної та еротичної лірики Дмитра Павличка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка

Інститут філології

Кафедра української літератури

Запорожець С.А.

ЕСТЕТИЧНА ЯКІСТЬ ІНТИМНОЇ ТА ЕРОТИЧНОЇ ЛІРИКИ

ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Курсова робота

Науковий керівник:

к. ф. н., доцент

Гризун А.П.

Суми 2010

Зміст

Вступ

Розділ І. Тематичне і жанрове розмаїття лірики Дмитра Павличка

1.1 Творчість Дмитра Павличка у контексті української літератури

1.2 Суспільне та особистісне начала у ліриці поета

Розділ ІІ Естетика любовної лірики Дмитра Павличка

2.1 Глибина сповідальності та розкриття авторського „я” в інтимній ліриці поета

2.2 Еротична лірика Дмитра Павличка (збірка «Золоте ябко»)

Висновки

Література

Додаток

Вступ

Біографія і творче кредо Дмитра Павличка - у його творах. Він живе так, як пише, а пише те, що думає, що підказує совість і чого вимагає національне буття, частиною якого є його багатогранна діяльність. Головна сутність постаті Дмитра Васильовича - поет. Про його спадщину писали класики української літератури та літературознавства, зокрема Олесь Гончар, Андрій Малишко, Максим Рильський, а також Микола Жулинський, Роман Лубківський, Віталій Дончик.

Для Дмитра Павличка поезія завжди є способом зізнатися читачеві у своїх думках і почуттях, звернутися до всевишніх сил із проханням зберегти його народ і Вітчизну, присягнути їм на вірність. А він мислить ідеями-символами, у кожному з яких сховано колосальний підтекст, що вбирає і себе глибину і досвід поколінь, ґрунтується на архетипах національного свідомого і підсвідомого.

Робота присвячена інтимній та еротичній поезії Дмитра Павличка. Його любовна лірика має ту щасливу прикмету, що, будучи глибоко особистісною і винятково суб'єктивною, вбирає в себе особливості доби - аж до найболючіших, зокрема політичних, невідривних від поетової долі і невід'ємних від його духовного життя.

Актуальність роботи полягає в тому, що через призму інтимної лірики Дмитра Павлика ми увиразнюємо своє світобачення. Його поезія навчає нас дбайливо і трепетно ставитися до найсвятішого і найглибшого людського почуття, ім'я якому - Любов.

Об'єктом дослідження є естетична якість інтимної та еротичної лірики Дмитра Павличка.

Предмет даної курсової роботи - поезії, які увійшли до збірок «Золоте ябко», «Пахощі хвої», «Таємниці твого обличчя» та інші.

Мета курсової роботи - здійснити огляд творчості Дмитра Павличка і показати специфіку естетичної якості його інтимної та еротичної лірики.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

· розглянути творчість Дмитра Павличка у контексті української літератури;

· здійснити ідейно-тематичний аналіз творчого доробку поета, заглибитися в особливості поетики Д. Павличка;

· з'ясувати суспільне та особистісне начала у ліриці поета;

· здійснити аналіз інтимної лірики Павличка;

· встановити характер еротичної лірики поета.

Дослідження має таку структуру: вступ, де ми з'ясували основні поняття і категорії, які складають теоретичну базу курсової роботи, визначили об'єкт і предмет дослідження; розкрили мету роботи, з якої висвітлили завдання; двох розділів - у першому ми розглянули творчість Дмитра Павличка у контексті української літератури, здійснили ідейно-тематичний аналіз творчого доробку поета, другий розділ присвячений естетичній якості інтимної та еротичної лірики Дмитра Павличка; висновків; літератури та додатків.

Розділ І. Тематичне і жанрове розмаїття лірики Дмитра Павличка

1.1 Творчість Дмитра Павличка в контексті української літератури

Творчість талановитого поета, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М.Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням української літератури.

Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, навколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків образ, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви -- мовби кола, що розходяться по воді від кинутого камінця все далі й далі але точка -- залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сягали. Ця точка -- особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образний еквівалент у всій творчості поета, ха­рактеризує його талант, вдачу, характер.

Першу свою збірку Д. Павличко назвав -- «Любов і ненависть» (1953). Книга вибраних поезій, яка вийшла 1975 року й підбила підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета -- «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж ідеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його славетним попередником -- і водночас сучасником [32, 34].

При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремивши його від потоку життя, того періоду історії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як цілісну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множинність поглядів на світ може скласти повноцінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили -- принаймні протягом тривалого часу -- в одну епоху, відображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й ненависті до фашизму.

Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розвиває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубежі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочитується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному процесі визначають сьогодні представники покоління.

Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкретній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи сатиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної поетичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого наслідування, але його уроки не пройшли марно [25, 71].

Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова -- в прямоті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще звертатиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.

Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьому розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста споглядальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого -- характерна риса його стилю. Кожна книга чи цикл має свою поетичну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно зараз, коли творчість поета набула філософської глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого обличчя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивершену форму [16, 15-16].

Минуле й сучасне, неволя й визволення -- то був відправний пункт, першопоштових поетових асоціацій. Дві долі краю -- дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йому за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга -- що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб розкриття старого й нового згодом конкретизується, обростає м'язами життєвих ситуацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випадок, коли поетика перебуває в прямій залежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського поета ми знаходимо все більше наслідків впливу на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне багатоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якості вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внутрішньо досвідом і мудрістю -- до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що викликані тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962) [32, 35].

Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких -- високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Франкова формула «Пісня і праця -- великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його історичного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісенністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні -- в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.

Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінними «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують неви­багливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, творів у пісенний жанр переходять вірші, сповнені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів [32, 36].

Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,-- «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилюють:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками [14, 171].

Червоне й чорне в українській народній вишивці -- не лише найдавніше й найпоширеніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася народом як вираження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а ширше -- життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори пе­редавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним [28, 66].

Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:

Два кольори мої, два кольори --

Червоне -- то любов, а чорне -- то журба.

Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих елементів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опирається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову повертається до вихідної точки.

Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літератури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і способів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенденція і вплинула на оновлення сонета в творчості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвитку поезії складніша і не вкладається пов­ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.

Д. Павличко належить до тієї категорії літераторів, які не обмежуються лише одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі письменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера­турно-критичних статей: «Магістралями слова» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признається -- і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».

1.2 Суспільне та особистісне начала у ліриці поета

Особливе місце в творчості Дмитра Павличка займає його збірка «Наперсток» . Особливе, бо кличе автора в небувалий, віртуальний час, де можливими є ї повернення в минуле, і погляд на події збоку, і найдивовижніші перевтілення, і розшифрування забутих письмен, і оживлення замовклих голосів. „Це книга запитань без відповідей і відповідей без запитань. Таке враження, ніби перебуваєш у майстерні скульптора: впереміш зліпки й початі роботи; посередині - стіл, що, обертаючись, демонструє форму, композицію, фактуру.” [7, 113].

„Наперсток” - не якийсь кардинальний злам у моїй творчості в розумінні відходу від класичних форм поезії, - запевняє автор у передмові. - Від них я відходив і раніше, але не так послідовно, як це сталося в „Наперстку”. Поезія такого роду має сповідальний характер, не терпить прикрас, зайвих слів, емоційних збурень. За формою - це вільне записування мислі, а за духом - правда, яка не любить приоздоблюватися, але й не набридає своєю наготою… „Наперсток” - це жаль за правдою мого і взагалі людського життя, найстрашнішою і найкращою прикметою якого є те, що воно проминає.” [12, 173].

Точніше не скажеш. Справді, це книга жалю. Особисте і загальнолюдське тут скріплюється воєдино такою силою думки, що власне пережиття набуває універсальності, близької і зрозумілої для кожного:

В якому столітті

Ти не народився б,

Завжди буде запізно і заскоро!

Запізно, бо все найважливіше

На цьому світі

Вже сталося без тебе,

Заскоро, бо найважливіше

На цьому світі

Ще станеться без тебе.

(„Запізно і заскоро”) [14 , 182].

І цей наче відсторонений та беземоційний погляд на власне життя висловлює людина, котра півстоліття тому вдавалася до патетики, коли йшлося про час і місця народження.

Що ж сталося з „ліричним героєм”? А те, що часто біографічні атрибути, як само собою важливі й зрозумілі, немовби розчиняються у плавильні життя, де існують інші критерії, до того, що було і що буде. І тут виходить на кінці таке природне почуття - жаль, аби слугувати провідником нероздільності минулого з майбутнім. Здається, в поезії, тобто у світі умовному, у світі химерних перетворень, де авторська сповідь стає майже предметно зримою і відчутною, годі відчути молодечо-зухвалу пристрасть, як то бувало в „Білих сонетах” та у „Золотому ябку”.

Натомість вступає в гру погляд зрілої допитливості. Це насамперед стосується своєрідного впізнання пережитого, побаченого, вистражданого, але й себе самого („Фотографії”, „Самотність”, „Вперше”, „Дума”). Трансформуючи уявне в реальне і, навпаки, часткове у загальне, мертвого в живе, моделює поет парадоксальні ситуації:

Я є частинка землі

По мені ходять

Мене перекопують

В мене засівають насіння

Мені дякують за врожай

Я мовчу бо знаю

Я є [14, 89].

В іншому випадку позірна розпливчатість авторового „я” кристалізується і набуває кшталту найвищої досконалості:

…моє життя,

Таке мале, і гостре, і безформне,

Іскриться тим же мармуровим блиском,

Що й храм, поставлений для Бога на горі [14, 74].

Перевтілення людей („Жінки”, „Крила”) цікаві рівною мірою, як метаморфози мертвої натури („Лялька”) або анімалістичні переміни („Кажан”). Ці захоплюючі процеси супроводжуються напливами найрізноманітніших настроїв - від ліричних до гостро сатиричних („Конференція”), де з силою викривальності, подібно до гравюр Гойї, проходять перед нами видива, що нагадують знаменитий „Сон розуму”. Але чи не найцікавішими для нас є нові подробиці „біографії коня” - улюбленого героя поезії Павличка. „У „Наперстку” цей вічний трудівник навіть грає роль коня Юзефа Понятовського, виявляючи чудеса обізнаності з історією України. Саме завдяки своєму походженню („адже всі мої предки були на службі в українських козаків”) він тактовно пояснює владоможцеві метаморфози історико-політичні: у старовинній королівській столиці утверджується - і дипломатично, і атрибутивно - незалежна Українська держава…” [21, 14].

Не менш цікавим є ще один тематичний пласт. Тут майже немає епітетів і метафор, характерних павличківських неологізмів. Є лише слова. І вони живуть, бо їхня плоть, їхня зоряна речовина - у сутнісних глибинах:

Не кажи

Що нічого не сталося

Коли мати твоя заплакана

Не кажи

Що ти знаєш правду

Коли дружина твоя засміялася… [14, 212].

Інші твори „Святий Миколай”, „Михайло Горинь”, „Бабусі коло дороги” - це своєрідна галерея постатей умовних і реальних, але об'єднаних святим, неперебутнім почуттям.

Живі, барвисті, гомінливі картини вражають так, як у чорно-білому німому кіно - панорамні кольорові кадри, вмонтовані доцільно й талановито. Так поет повертається у рідну й природну стихію, про що влучно сказав польський критик Януш Джевуський: „Патріотизм Павличка далекий від пафосу. Символом України в його віршах є не тільки тризуб, а й вітер Дніпра, і волове очко, що літає над кущем ялівцю, і наперсток, що загубила в траві його мати, і біла скатертина, що нагадує рідне село. Щоб стати сином своєї землі, треба її спочатку покинути. Треба перейти через самотність серед чужих і через самотність поміж своїми, щоб нарешті збагнути, що батьківщина „пахне свободою і могилою, тюрмою і вічною снагою життя…”.[2, 11].

Дмитро Павличко - майстер рубаїв. Він сам так визначає їхні зміст і форму у найповнішому виданні своєї рубаяни: “Саме за рубаями, написали в різні часи, можна простежити певну послідовність моєї долі. Те, що мені найбільше боліло, з'явилося в дуже лаконічних формулах…»[46, 6]. Справді, послідовність поетової долі легко прочитується від “моментів істини”, які зафіксовано в катрені:

Щасливим був я двічі: як на сіні

Мене віз батько в присмерки осінні

І як відчув, що в мене в серці є

Те, що належить тільки Україні.

[14, 12].

Але приходить печальне передбачення:

Я власну вічність бачу без облуди:

О, де б мене не поховали люди -

Там грудка української землі

З мого зажуреного серця буде!

[14, 176].

Надзвичайно важливою для поета є сфера буття - “думка, у якій засвічуєшся ти”. Вона приваблює необмеженими можливостями: долати простір і час, відштовхуючись від буденного та банального, перемагаючи людську недосконалість, прагнучи людської гармонійності:

Ніхто не знає правди до кінця,

Чи був Творець, чи не було Творця.

Молімося до зримого творіння -

До людських душ, що світять, як сонця.

[14, 17].

Так від образів сірничка - свічки - променя проходить поет до сяйва людського духу, а воно, те сяйво, тлумачиться як універсальна, космічна, планетарна сутність:

В людині поміщається Вселенна,

Як в насінині проростінь зелена.

Думкам передають шалений рух

Планет і зір вогнисті веретена.

[22, 56].

Павличко в рубаях підтверджує свою віру в невмирущість людської душі, в духовну, а не лише в фізичну природу людини, її мислительну невичерпність:

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця.

Зламати легко, застругати важче -

Списати неможливо до кінця.

[22, 15].

Природні для рубаїв морально - етичні мотиви Д. Павличко освітлює глибокою філософською думкою, свідомо не уникаючи при цьому відвертої дидактичності, що є характерною рисою поетичного жанру, східної поезії загалом.

Не чужа вона і для української народнопоетичної творчості. Виростаючи з цих спільних традицій, рубаї Д. Павличка сповнені сучасного змісту і звучання. В них відчувається чітка позиція поета, громадянина, особистості.

Д. В. Павличко - поет, який не тільки відкрив в українській літературі новий жанр східної культури, а зумів передати ним тематику буденності і величності, яка притаманна сучасній літературі.

Розділ ІІ. Естетика любовної лірики Дмитра Павличка

2.1 Глибина сповідальності та розкриття авторського „я” в інтимній ліриці поета

"Поезію творить любов..." -- так написав у автобіографії Дмитро Павличко. Якщо продовжити думку поета, можна сказати, що все добре на землі робиться з любові -- інакше світ давно б загинув.

Інтимна лірика Павличка відзначається щирістю, пристрастю і глибиною. Вперше читач познайомився з нею у циклі віршів "Пахощі хвої", пізніше ця тема була продовжена у збірці "Гранослов" і особливо виразно піднеслася в збірці "Таємниця твого обличчя" У більшості віршів цієї збірки йде мова не про конкретні переживання чи стосунки, а про любов як творчу силу, що живе за законами вічного оновлення, є вічним началом.

Із вершини життєвого досвіду поет оспівує любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості, безсмертя людської душі, основу всього сущого [11, 50].

Кохання як могутній двигун людського життя -- наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, яку намагається розгадати поет, сягаючи філософських висот, доходячи до важливих істин: любов може бути не тільки джерелом радості і щастя, а й приносити страждання і розчарування.

За десятки столiть iсторичного розвитку людство пiдкорило чимало висот у рiзних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душi, в якiй незгасним вогнем горить священне i неподоланне почуття любовi. Служiння пй є вищим змiстом людського iснування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвiтньоп цивiлiзацiп.

Любов постає перед нами у рiзних iпостасях: в усмiшцi матерi, у щебетаннi дитячих голосiв, у сонячних бризках лiтньоп днини. А в юностi обертається коханням, єдиним, незабутнiм, неповторним.

Дмитро Павличко поповнив скарбницю поетичних освiдчень у коханнi. Одна з його раннiх поезiй "Коли ми йшли удвох з тобою" вражає пронизливою щирiстю почуттiв, висловлених у нiжнозвучних поетових. рядках. Автор малює iдилiчну картину: лiричний герой та його дiвчина iдуть "вузькою стежкою по полю". Поетова "струнка, солодка згуба" необережно i грубо топче колоски пшеницi. Їп душа була не настiльки тонкою, щоб почути пхнiй розпачливий крик. Дiвчина сприймала красу i труд поверхово, не бачачи в них вiнця людського генiя та Божоп благодатi. I це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за майбутнє свого щирого почуття:

...я змовчав. Я йшов покiрно,

Бо я любив тебе надмiрно,

Але менi тодi здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно [14, 43].

Рiзне бачення свiту, протилежне розумiння щастя та сенсу iснування на Землi закоханими людьми і у цiй поезiп ще не розвивається до трагiчноп глибини. Та й у iнших iнтимних вiршах Павличка тужливi ноти не переходять у реквiємнi акорди. Любовна лiрика поета сонячна, напоєна пахощами рiдноп Гуцульщини, щедра i довiрлива. Навiть смуток листя свiтлий, мудрий, осмислений i пережитий по-фiлософському.

Варто лише перечитати його збiрку "Таємниця твого обличчя", до складу якоп входять перлини iнтимноп лiрики Д. Павличка, i переконатися в цьому.

У свопх вiршах поет виповiв, передусiм, усього себе, свою неповторну

особистiсть. Уся книга, вiд першого й до останнього рядка, наповнена iндивiдуальним чуттям автора. Гiперболiчне звучать рядки твору, що дав назву цiлiй збiрцi:

Найдовша з усiх дорiг

Дорога твого приходу.

Найбiльша з усiх таємниць

Таємниця твого обличчя [14, 68].

Простi слова, помноженi на почуття лiричного героя, карбуються в пам'ятi, викликаючи згадки та фантазiп. А далi глибина поетового кохання: "Ми прощаємося на день

Нiби розходимося на вiки" [14, 73].

Глибоке проникнення у внутрiшнiй, духовний свiт демонструють i тi вiршi зi збiрки, якi стали популярними пiснями. Яскрава метафоричнiсть вiрша-пiснi "Дзвенить у зорях небо чисте" вражає виразнiстю поетичних образiв. Душа, що в самотностi "неначе дерево безлисте", переживає благотворнi метаморфози, коли до неп приходять щаслива доля i справжня дружба. Але тiльки тодi, коли в нiй оселяється довгождане кохання, розквiтає по-весняному:

Як надiйшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снiгами зацвiла [14, 81].

Одним iз кращих результатiв творчоп спiвдружностi поета Д. Павличка i композитора О. Бiлаша стала пiсня "Я стужився, мила, за тобою". В основi твору улюбленi фольклорнi образи явора та його яворини. Вони ладнi сплестися в обiйми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збiгу обставин i з'єднати своп долi воєдино:

Вiн росте й спiває явороньцi,

I згорає вiд сльози роса [14, 154].

Так, героям iнтимних вiршiв Павличка iнодi доводиться вiдчути дотик безнадiп, стискаючи в руцi "мертвоп зорi неживе крило". Але митець переконаний у животворнiй силi кохання. Тому Д. Павличко силою свого окриленого слова звеличує прекрасне, вiрне, вiдкрите для добра i радостi почуття любовi, що сильнiше за смерть i муки, заздрощi й лицемiрство, вiддалi й час. Вiн закликає нас вслухатися в мелодiю власного серця, щоб не пропустити в нiй перших мажорних переливiв, що передують коханню, оновленню i веснi. А це значить, що iнтимна лiрика Павличка нестиме свiтло чистих почуттiв ще не одному поколiнню.

Характерними рисами інтимної лірики Д. Павличка є щирість і відкритість. Від його поезій світлішає душа і почуття переповнюють серце:

Я тільки раз, єдиний раз любив,

А скільки я ненавидів -- не знаю.

Ненавистю душі не погубив,

Любов мене замучила до краю [14, 93].

Поет оспівує різні грані і відтінки кохання: щастя, спокій, натхнення, ра¬дість. Саме про такі почуття йдеться в сонеті «Ще днів моїх багато за горою»:

Та є на світі лагідна рука,

Яка в мої думки і сподівання

Вливається, як в озеро ріка.

Вона дає моїй душі сіяння

І дбає, щоб не згаснула зарання

Відлита в слові кров моя дзвінка [14, 136].

У ряду «прекрасних дам», оспіваних поетом, бачимо «Мадонну» Рафаеля і Рембрандтову «Данаю», красунь Рубенса, і велично-скорботну Оранту - символ величі, краси й надії України.

Як зізнається автор «допитливий читач знайде тут і деякі вірщі-символи, котрі писалися начебто як любовні поезії, але йдеться в них про щось інше. Наприклад, вірш «Не знаю, хто мене зробив орлом» є водночас образом і стражденної жінки й України. Це стосується й таких речей, як: «Так, ти одна, моя любове…», «На цій землі жили мі споконвік…», «Заснути так, бодай на волосок…» [3 ,70].

Завдяки авторському отримано можливість відкрити для себе ще одну сферу, котра існувала лише в часових вимірах. Мова йде про тематичні цикли: «Пахощі хвої», «Таємниця твого обличчя» та «Золоте ябко». Перший - рефлксійно-медитативний приваблює юнацькою безпосередністю і чистотою; відлуння цих почуттів переходить у «Таємницю…» як гіркий досвід. Тут - набагато ширша гама думок і настроїв: мудрість, дозрівання душі конфліктують із «дозволеною» всім укладом життя мірою любові до жінки.

Твоя душа звіздаста і смаглява,

Як ніч, що вітер віхоли зняла.

Твоє волосся пахне, як отава

З-під скатерті різдвяного стола.

В моє життя ти з неба прилетіла,

Закрив я очі в радості німій,

Щоб у вогні твого сяйного тіла

Не спопелів гріховний погляд мій…[14, 208].

2.2 Еротична лірика Дмитра Павличка (збірка «Золоте ябко»)

Несподіваним спалахом одкровення Дмитра Павличка стала поява в досить зрілому віці еротичної збірки "Золоте ябко", де автор виклав потаємні мрії і фантазії, розкрив перед читачем найінтимніші бажання й подав крізь призму Еросу чуттєвий і звабливий лик Жіночності. Коли на обрії життя вже мерехтить зима, здається, ніби всі бурі пристрасті, весняні хмільні ночі й солов'їні світанки залишилися позаду, а попереду -- лише простір для філософських узагальнень, розсудливих метафор та монотонних рим. Тому, якщо філософічність зрілої лірики Д.Павличка сприймається як цілком природна, то еротизм "Золотого ябка" вражає. З другого боку, поява цієї збірки -- явище закономірне, -- адже поет увійшов у ту пору, коли відбувається переоцінка цінностей і хвилини молодого кохання сприймаються як дорогоцінні миттєвості щастя, найкращі моменти життя. Людина по-новому бачить місце чуттєвого кохання в своєму житті, тужливо повертається подумки в колишнє п'янке буяння весни й відверто змальовує потаємні нюанси земної пристрасті [9, 50-51].

Без чуттєвого потягу нема справжнього кохання. Як відзначав Стефан Цвейг, навіть при найчистішій формі поклоніння жінці закоханий несвідомо прагне володіти її тілом, цим природним символом найщільнішого злиття. Безпосереднє джерело чуттєвості -- це інстинкт, що здійснює потенційне безсмертя людини. Це той важіль, яким мудро користується природа для забезпечення безконечної тривалості життя на планеті. Як правило, у великих людей, яких торкнулося крило геніальності, що мають сильну волю й могутню духовну потенцію, кохання теж є високим, пристрасним почуттям. Прикладом цьому можуть служити життя і творчість Гете, Байрона, Пушкіна, Бальзака, Гюго та інших митців світу. В цьому ряду й Дмитро Павличко -- його поезії з домінантою еротичних переживань передають стан надзвичайного піднесення, злету, відродження, викликаний повнотою психічної та фізичної втіхи. Кульмінація насолоди й блаженства, "небесний біль" і "золотий вогонь" переповнюють серце його ліричного героя, даючи сили на повноцінне життя та надихаючи на творчість.

Перша поезія вводить ключовий образ Павличкової еротичної лірики, що дав назву збірці, -- "Золоте ябко". Яблуко (польською "ябко") асоціюється насамперед із повнотою, достиглістю людського життя й природи. Протилежна асоціація, викликана цим образом, -- заборонений плід -- це тілесна спрага, протягом тривалого часу недосяжна й нарешті утамована. Подібне значення яблука як символу земних бажань подано в примітках до книги "Між Едіпом та Озірисом". Найбільш розгорнуте тлумачення його дає "Словник символів" Джека Тресіддера: "Яблуко -- насолода, особливо сексуальна. Символізм, можливо, пов'язаний з тим, що серцевина яблука, розрізаного вздовж, нагадує вульву. Яблуко широко використовується як символ кохання, шлюбу, весни, молодості, родючості, довголіття чи безсмертя і тому пов'язане в християнській традиції зі спокусою" [9, 51]. інтимний еротичний лірика павличко

Фактично в цій збірці поет продовжує пошуки "таємниці обличчя" любові, відкриваючи для себе і для читача секрети протилежної статі, але вже в ракурсі еротичному.

Сексуальні переживання, будучи найбільш пов'язаними зі сферою підсвідомого, являють собою величезний потенціал для створення образів і картин. Цим повною мірою скористався поет. Його поезії -- відгомони еротичного почуття -- презентують буяння авторової фантазії і водночас є цікавим матеріалом для дослідження.

Еротична фантазія "Ти дуже гарна, але я з тобою..." малює уявну картину спокуси. Загальне тло поезії якнайкраще відповідає настроєві ліричного героя: ліс, "де пахне тінь хмільна, де чорт під папороттю голубою на нас чекає з чаркою вина". Напівтемрява, хмільний дурман і чорт як елемент спокуси -- все це сприяє наступному перевтіленню ліричного героя. Перевтілення у цьому контексті -- спосіб дати вихід потаємним потягам, досягти в уяві того, що неможливе в реальності. Антитезовість і оксюморонність поетичної мови ("Питво і перевтілення химерне /Чекає там звабливе і страшне..."; "Боюсь, що я іржатиму від щастя..."; "Неначе смерті, /Боюсь і прагну я твого сідла") передає одномоментний внутрішній стан ліричного героя: його вабить і лякає надзвичайно гарний сексуальний об'єкт. Утікаючи у вир еротичних фантазій, ліричний герой уявляє себе конем, а кохану -- амазонкою. Незважаючи на страх (ліричний герой неоднораз повторює "Боюсь..."), йому кортить її завоювати. Кінь, що втілює сліпі сили первісного хаосу, неприборкані пристрасті й інстинкти -- найвлучніший образ, щоб передати приховані в глибинах підсвідомості ліричного героя еротичні бажання. Цей образ зустрічається і в інших поезіях Д.Павличка, де несе подібне смислове навантаження ("Ти пахнеш, наче конюшина біла...").

Поєднання яскравих еротичних фантазій і поетичного таланту привело до народження таких віршів, як "Спадала вниз оголена вода..." та "Мені твоїх поцілунків...". У першому під образом оголеної води легко впізнаємо ледь приховану автором жіночу постать: "дівчина, що вибігла з ріки". Низка епітетів увиразнює обриси її портрета: "оголена вода просяяна, весела, молода"; "плоть прозора і нага"; "тіло водяне", "мова дзвонкова". Дівчина життєрадісна, відкрита й легка, в ній -- гармонія поєднання сонячної жаги й прозорої звабливості та мінливості води. Цей портрет, сказати б, реальної мрії поряд з певними аспектами чоловічого сексуального ідеалу жінки дає читачеві величезну естетичну насолоду. Подібну функцію виконує й образ сирени злотохвостої в поезії "Мені твоїх поцілунків...", поєднуючи позитивні й негативні характеристики як символ жіночої чуттєвої краси й фатальної спокуси:

Ти плаваєш, як сонце

Чи як зоря глибинна.

Ах, твої пишні перса,

Соски, неначе вишні,

І порухи розкішні

І плавники, мов крила [17, 112].

Цікавий аспект чоловічої психології сприйняття жінки відкривають спостереження за образами, що уособлюють чи характеризують жіноче лоно. В Павличковій поезії то подекуди відвертий і реалістичний "кучерявий, гострий клин", уже згадане вище "золоте ябко", захопливе й промовисте "лона твойого диво", "небес м'якуш", що поєднує в собі семантику хліба й насолоди. "Лона орхідея" -- поетичний образ найвищої життєвої мети, що ввібрав символіку краси, родючості, вишуканості. Найяскравіший і найвиразніший образ створено в поезії "У дверях на летовищі стояла..."

Цей образ ще раз засвідчує, що в свідомості ліричного героя жінка постає хитросплетінням рис диявольських і ангельських. У більшості міфологій жіноче лоно описується як таємниче й темне начало, що таїть у собі як звабу, так і небезпеку й загрозу смерті. Подібне уявлення, безперечно, відбилось у процитованій вище поезії. Воно відображає традиційну чоловічу точку зору: материнська утроба як тепла, надійна схованка, джерело життя й водночас жіноче лоно як сексуальний об'єкт -- проникнення в нього пов'язане з подоланням труднощів і з небезпекою [9, 57].

Суперечливість думок і переживань -- характерна риса поетичного світу Дмитра Павличка -- відбилася й у поезіях еротичного плану. Підпорядкований своїй чоловічій природі, він умовно розбиває світ на протилежні дисонансиі атоми й складає з них своєрідну гармонію, немов мозаїку. Та ця гармонія неоднорідна, оксюморонна, бо ввібрала всі філософські шукання й роздуми авторової душі над феноменом кохання.

Інші поезії, увібрали всі характерні для Павличка образи земного кохання, метафорично зображають вихор жаги, пекучої згаги ліричного героя. Так, у вірші "В блакитному дощі...", відтворивши закон єднання протилежностей (тверде -- м'яке), автор немов насичує поезію енергією струму, що призначена донести до читача ритм серцебиття любовного акту:

В блакитному дощі Будь ніжна не переч

Під злотом блискавок Закону не наруш

Пучки як прохачі Ось плоть тверда як меч

Обійми як замок А ось небес м'якуш

У пазусі вода Як два посвітачі

Електрика в воді Що вибухнули в строк

В руці тремка звізда В блакитному дощі

Дівочої груді Під злотом блискавок [17, 56].

Тлом для цього вічного дійства двох автор обрав блакитний дощ. На противагу сірій осінній зливі, цей дощ уособлює літо, радість, відкритість, повноту почуттів, глибинну про-икність у жіноче єство. А беззастережний наказ, вимовлений на одному подихові, запрошує кохану до таємного танку єднання тіл.

Осмисленим гімном кохання, побудованим за законами думки, видається вірш "Я відчуваю над твоїм чолом...". Можливо, навмисно автор поміняв ролями традиційні образи чоловічого (сонце) й жіночого (земля) начал. Адже, як стверджують філософи й психологи, статеве диференціювання ніколи не буває остаточним: у жінок присутні всі риси чоловічої статі, а в чоловіків -- жіночої, але у ледь розвиненому вигляді [25, 62]. Подібне в психіці ліричного героя змушує його відчути себе землею, материнським і життєдайним началом, а кохану вивести в образі, що традиційно символізує чоловіче начало -- сонце. Вона -- "осердя світла", "світлоносиця", життєва сила, джерело тепла й творчої енергії -- наділяється чоловічою активністю, що засвідчує повторення займенника й дієслів другої особи здни-и: "Ти обертаєш в хліб", "впадаєш в лють і рвеш вогнем", "Ти гніваєшся, "ти прийдеш". Себе ліричний герой відчуває пасивним, залежним. Цей цікавий експеримент -- знак усвідомлення автором взаємозалежності двох начал життя й певний демократизм у готовності сприйняти жінку як активну, дієву стихію.

Відверто еротичний образ жінки-спокусительки, чортеняти з маленькими рогами "під косами на голові" з поезії "Спідниця, втята на півслові..."поєднує реалістичні, романтичні та іронічні характеристики. Це яскравий портрет фатальної жінки:

Спідниця, втята на півслові, І погляд, що шукає цілі,

Неначе тятива туга, Брат ятагана й батога,

І ліфчика дзвінки шовкові, І зуби, як сніжинки, білі,

Де схована грудей жага, І млосна на устах юга… [17, 185].

Еротичною піснею захоплення коханою виступає поезія "Боже, яка ти в цілунку глибока...". Побудована за допомогою майстерних порівнянь, вона передає глибину почуття до жінки:

Боже, яка ти в цілунку глибока, Про океану рухливі рамена!

Наче безодня в тремтячій сльозі Боже, яка ти в коханні пестлива,

Із всевидющого Божого ока! Наче той вітер вівсяний, що спить

Боже, яка ти в торканні спрагненна, В полі, коли починаються жнива! [17, 47].

Відвертою медитацією на тему акту кохання як кроку до безконечності, до поклоніння жінці як земній богині, яка володіє вічністю, бо переносить вогонь життя від покоління до покоління, є поезія "Злітає сукня і сорочка...". Автор змальовує плотську любов як сцену "таємного творіння", де кохана виступає вічною, сталою матерією, землею, що трансформує енергію життя, володаркою над його майбутніми перевтіленнями (нащадками). Закоханий ліричний герой -- лише ланцюжок, зерно, колосок, який без землі приречений на загибель:

Зерно таємного творіння, Візьми собі, моя богине,

Що з Божої руки зросло, І передай за даль століть

Що в ньому сховане коріння Душі моєї всі клітини,

Й нового колоска стебло. А плоті -- лиш єдину кліть [17, 49].

Порівняно з попередньою інтимною лірикою у збірці "Золоте ябко" збільшується частота вживання образу зерна, що можна пояснити роздумами поета зрілого над прийдешнім; він сприймає тепер кохання як шлях до майбутнього. Зерно - не просто клітинка плоті, то крила, що несуть у вічність...

Усе життя ліричний герой Дмитра Павличка сповідує релігію поклоніння небесній насолоді, втіленій у образі Земної Жінки. Сексуальний ідеал його, як і більшості чоловічої половини людства, знадлива й жіночна вродливиця. Як стверджують дослідники, згідно з проведеним опитуванням, перше місце в шкалі цінностей осіб протилежної статі чоловіки впевнено віддають перевагу зовнішній привабливості. Які ж атрибути жіночності найбільше ваблять ліричного героя як представника сильної статі? Безперечно, відповідь на це знайдемо в поезіях "Золотого ябка": "Грудей жага", "Твої груди, наче свічі палахтять", "Твої пишні перса", "Тремка звізда дівочої груді".

Оскільки автор наділений не лише поетичним, а й філософським талантом, еротичне захоплення коханою неминуче стає предметом авторових узагальнень і призводить до появи поезій, де відбито поклоніння ліричного героя Жінці взагалі, Вічній Жіночності. Вона - межа досягнення цілісності. Бо, як зазначав М. Бердяєв, "ерос не є коханням, спрямованим на конкретну живу істоту, це любов до краси, верховного блага, божественної досконалості. Любов еротична -- то притягання висоти, рух угору, доповнення істоти ущербної, збагачення істоти бідної. Стать є ущербність, і вона народжує тугу за доповненням, рух до повноти, яка ніколи не досягається" [9, 53].

Така еротична образність поетичної мови митця відкрила читачам інтимні аспекти чоловічої сутності й збагатила українську літературу самобутнім даром відвертості у розкритті найпотаємніших стосунків двох люблячих істот. Кожен читач по-своєму сприйматиме збірку "Золоте ябко", але безсумнівним є те, що це -- яскраве явище в сучасній літературі, сильний акорд віршованої трилогії (збірки "Пахощі хвої", "Таємниця твого обличчя", "Золоте ябко") -- прекрасної пісні кохання романтичного й відважного лицаря.

Висновки

Здійснивши огляд творчості Дмитра Павличка і показавши специфіку естетичної якості його інтимної та еротичної лірики, ми дійшли висновку, що у поетичному світі, створеному Д.Павличком, осмислення кохання гармонійно поєднується із зображенням буднів і свят власного кохання. Нерідко в межах одного вірша можна простежити конкретику особистих переживань і водночас спробу осягнути вічну таємницю любові. Таке поєднання видається природним і викликає довіру до філософських істин, що ґрунтуються на життєвому досвіді поета.

Динаміка небесно-земних переживань ліричного героя коливається від духовно-ідеального пожадання вічності й чистоти до яскраво еротичного втілення почуття, сповненого конкретики відверто чуттєвих образів і картин. У світі ліричного переживання Д.Павличка опозиція земного й небесного в коханні часом набуває драматичної напруги, коли кохання асоціюється з гріхом смертельним, за який неминуче настає покара.

Оскільки автор - натура, наділена не лише поетичним, а й філософським талантом, еротичне захоплення коханою неминуче стає предметом узагальнень і призводить до появи поезій, де відбито поклоніння ліричного героя перед Жінкою взагалі, перед Вічною Жіночністю, Праматір'ю й Вічною Природою, Венерою - земною й близькою, в обрамленні з осіннього листя, звичайною жінкою, піднесеною до богині у своїй жіночності, природній красі, сексуальності. Суперечливість думок і переживань - характерна риса поетичного світу Д.Павличка - відбилась і в сприйнятті й осмисленні образу коханої в поезіях еротичного плану: вона втілює в собі найкраще й найгірше, святу й дияволицю.

Д.Павличко вдало використав величезний потенціал своєї фантазії й створив яскраву галерею уявних образів і картин. Передаючи почуття закоханого, автор постає перед нами як талановитий майстер поетичного живопису й творець влучних алегорій.

Література

1. Вовнюк П. З обов'язку нових каменярів. Кілька думок про Д. Павличка // Жовтень. - 1989. - №9. - С.116.

2. Гречанюк С. Його небо - його поле // Українська мова і література в школі. - 1989. - № 9. - С.11-12.

3. Гришаєнко Н. Основні мотиви лірики Дмитра Павличка // Українська мова і література в школі. - 1991. - №1. - С.69-73.

4. Жулинський М. Два крила несамовитого Павличка // Урядовий кур'єр. - 1999. - 28 вересня, - С. 56-63

5. Ільницький М. Дмитро Павличко. - К.: Дніпро, 1985. - 238 с.

6. Ковалів Ю. Українська поезія першої половини ХХ ст. // Українська мова і література. - 2000. - №12. - С.40-43.

7. Лубківський Р. Посвітач добра і любові // Дзвін. - 2004. - № 9. - С. 110-126.

8. Лубківський Р. Сповідь. Молитва. Присяга: Літературний портрет Дмитра Павличка. - К.: Веселка, 2004. - 31 с.

9. Маковей Г. Еротична лірика Д. Павличка (збірка „Золоте ябко”) // Слово і час. - 2002. - №11. - С.50-57.

10. Моренець В. Дмитро Павличко // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В. Дончика. - К., 1998. - С.37, 64.

11. Моренець В. На зрізі контрастних переходів і заперечень // Дивослово. - 1999. - №9. - С.49-50.

12. Неділько В. Дмитро Павличко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. / Упоряд. В. Яременко. - Т. 3. - К., 1994. - С.170-177.

13. Никанорова О. В мені землі моєї кров. - К., 1981. - 236 с.

14. Павличко Д. Вибране / Упор., передмова О. Непорожній. - К.: Радянський письменник, 1986. - 264 с.

15. Павличко Д. Живу, як той гірський потік: Поезії // Галичина. - 2004.

16. Павличко Д. За нас. - К.: Рада, 1995. - 36 с.

17. Павличко Д. Зелені свята // Літературна Україна. - 2005. - 16 червня.

18. Павличко Д. Золоте ябко: Поезії. - К.: Основи, 1998. - 207 с.

19. Павличко Д. Коломия // Галичина. - 2001. - 14 квітня.

20. Павличко Д. Любов і ненависть: Вірші та поеми. - К.: Молодь, 1983. - 272 с.

21. Павличко Д. Наперсток. - К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. - 56 с.

22. Павличко Д. Рубаї. - К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2003.

23. Павличко Д. Сонети // Літературна Україна. - 2006. - 2 березня.

24. Павличко Д. Сонети // Літературна Україна. - 2007. - 1 лютого.

25. Равлів І. Тематичне і жанрове розмаїття Павличкової лірики 90-х // Слово і час. - 1998. - № 9-10. - С.53-86.

26. Равлів І. Час і простір у „Покаянних псалмах” Дмитра Павличка // Київ. - 1997. - № 5-6. - С.124-128.

27. Сьомочкіна О. Дорога як „велика подорож життя”// Дивослово. - 2005. - № 4. - С.54-56.

28. Тихолоз Б. Майстер різьбленого стилоса, або Два кольори опришкової душі // Дивослово. - 2004. - № 9. - С.65-69.

29. Ткаченко Л. Ностальгія Дмитра Павличка // Слово і час. - 1999. - №10. - С.37-39.

30. Фасоля А. Як ви умирали, вам дзвони не грали // Українська мова та література в школі. - 2002. - № 10. - С.13-16.

31. Шаховський С. Лірика і лірики: Питання майстерності і стилів української радянської поезії. - К., 1960. - 175 с.

32. Яременко В. Панорама української літератури ХХ ст. // Українська мова і література. - 2001. - №11. - С.34-36.

Размещено на Allbest.ru