Дослідження українських казок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дослідження українських казок

Земну кулю населяють люди багатьох національностей. Кожен народ, кожна нація має своєрідний і неповторний характер, своє національне обличчя, систему поглядів та уявлень, свою творчість. У характері народних традицій людей, що проживають на різних, часто віддалених територіях, є багато спільних рис та елементів, хоча зустрічається чимало відмінностей, навіть у культурних традиціях народів, що довгий час перебувають поряд.

Народна творчість, народна поезія, народна словесність чи фольклор (англ. - мудрість народу) - колективна уснопоетична творчість, що у досконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу за кращу долю, історію, побут, думки, прагнення й погляди трудового народу, а також побутує в його середовищі.

Казка - фольклорний розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події, що відбуваються з людиною чи твариною. Казки виникли в доісторичні часи і відігравали значну роль у духовному житті всіх народів.

Народні казки - художнє відображення історії українського народу. Казка - жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.

Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі «Вінок русинам на обжинки» у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й. Бодянський книгою «Наські українські казки» в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М. Максимович, П. Куліш, Д. Мордовець, К. Шейковський, М. Драгоманов, П. Чубинський та ін. У 1857 році П. Куліш видає «Записки о Южной Руси», казки є складовою частиною цієї книги.

Відомий письменник І. Рудченко вважається першим видавцем збірника українських народних казок. Під назвою «Народні південно-руські казки» збірник був опублікований у 1869-1870 роках.

Чималу кількість народних казкових матеріалів друкував у 60-х роках ХІХ ст. журнал «Основа». Завдяки сподвижницькій праці етнографа і фольклориста Б. Грінченка було видано «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (Вип. І-ІІІ, Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей.

У 1890, 1894 роках український письменник І. Манжура опублікував дві збірки «Казки, прислів'яі т. ін.», записані в Катеринославській та Харківській губерніях та «Малоросійські казки, прислів'ята повір'я, записані І. Манжурою».

Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка публікували казочки в «часописах для дітей» - «Дзвонику» та «Молодій Україні». Завдяки саме їх сподвижницькій праці збережені казки «Кривенька качечка», «Дивна сопілка», «Казка про Івашка», «Казка про коржика».

Умовно український казковий епос поділяють на казки про тварин, чарівні, соціально-побутові. Існують також новелістичні, гумористичні казки, казки-легенди, казки-анекдоти, казки-притчі.

Провести межу між різними видами казок досить важко. У казках про тварин часто наявний чарівний елемент, одухотворення предметів і явищ навколишнього світу, в багатьох чарівних казках діють тварини, наявна пригода, повчання, мораль. У чарівних казках дія відбувається у вигаданому світі, в соціально-побутових - усе неймовірне відбувається в реальному світі, елемент чарівного поданий у таких казках як своєрідний художній прийом, що допомагає повніше розкрити деякі явища дійсності, розвиток суспільного життя.

Учені багатьох країн прагнуть проникнути в таємницю схожості сюжетів, персонажів казок різних країн світу. Серед теорій, які вони пропонують, найбільш популярна - міфологічна (автори: брати Грімм, О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв). Усі казки розвинулись з прадавнього міфу, переказу про явища природи, про різні події, про богів. Інша теорія - міграційна: казки «мандрують» по світу (автори: Т. Бенфей, C. Ольденбург).

В. Пропп стверджував, що казка - це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображає певний етап життя народу, який її склав.

В основі казки - захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами - сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, - казки не пов'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями.

Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням.

Казка відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, співвідносними з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казки, як правило, побутують у багатьох варіантах.

Казка фіксує національні традиції. Мотиви, теми, образи, мова казок як невід'ємної складової частини усної народної творчості представляють самостійний світ, особливий для кожного народу, що впродовж історії розвивався у певних суспільно-економічних умовах.

У центрі української казки завжди перебуває герой-добротворець і антигерой-злотворець. Герой-добротворець визволяє рідну землю від зміїв, чужоземців, рятує красуню; антигерой засуджується, проганяється, гине.

Образу жінки, дівчини-героїні притаманні вірність коханому, материнському обов'язку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка.

Краса героя казки описується, як правило, кількома штрихами: «Такий гарний, що ну», «Що на світі такого нема». Традиційним засобом є протиставлення: герой у казці постає спочатку в потворному вигляді, а потім красенем / красунею («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну жону»).

Розглядаючи казку як глибоку i мудру книгу життя, потрібно звернути увагу на національні особливості діалогу. Досить часто вiн дуже лаконiчний, його треба вмiти прочитати. Запитання, яким зустрічають героя, звучить переважно так: «Чи по волi прийшов, чи по неволi?» Герой вiдповiдає: «Добрий козак усе по волi ходить». Дане питання, швидше, не з сфери етикету, воно є своєрiдним паролем, пiсля якого уже конкретизується справа, з якою приходять до предкiв, пращурiв.

Казка обрамляється традиційними висловами, початковими та фінальними формулами-кліше: «Сказала б казки - не вмію, сказала б приказки - не смію, сказала б небилиці - так багато плутаниці», «Живуть і хліб жують, і постолом добро возять», «Жив собі», «Був собі», «В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі», «І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло», «От вам казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок...».

З одного боку, казка ритмічна, насичена зміною одних дій іншими, які проявляються в русі персонажів, їх діалогах, з іншого - в казці досить часто є повтори подій, окремих висловів, що вказує на повільність оповіді. У ній відсутні великі описи природи, інтер'єру.

Казці притаманний своєрідний гумор. Наприклад, у кумулятивній казці «Дід, баба і курочка-дрібушечка» - дрібничка постає таким чудом, що вже згодом про неї говорять як про важливу подію.

Дослідники відзначають, що в жанрі української казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак - особливість часово-просторових зв'язків. Час, вік у казці - поняття умовні.

Герой, як правило, сталого віку: це дитина, юнак (хлопець, парубок), доросла людина (чоловік), або старець.

Зміна у віці відбувається не через перебіг років, а перехід з одного вікового стану в інший: «і коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Герой проводить у дорозі три, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять, але за ці роки він не змінюється, навпаки, повертається додому таким, яким покинув свою оселю.

Час відлічується лише дією героя, простір - теж величина умовна. У казці ми не знайдемо детальних описів природи, житла, оточення. Все це фон, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться в центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на 2 виміри - цей світ і той світ - реальність і «тридев'яте царство». Між цими вимірами досить плинна межа: змій з'являється із потойбіччя і викрадає царівну, у своє володіння за мить, а героєві доводиться подолати шлях довжиною у кілька років. Простір і час нерозривно зв'язані між собою. Реалізовується простір у вигляді порогу, воріт, річки, мосту, лісу, берега моря.

Дім у казці - це не просто житло, центр «свого» світу із цілим арсеналом компонентів. Через вікно вищі сили передають добрий знак у вигляді білого голуба або яскравого промінчика сонця. Героям казки слід бути обережним, адже через вікно може потрапити і злий дух.

Двері й поріг оберігають добробут хатини, не дозволяючи зовнішнім силам проникнути всередину, і таким чином відмежовують будинок від «чужого» простору. Щоб подолати кордон між двома світами, героєві необхідно дотримуватись певних настанов: «Приїзжає у десяте царство, дивиться - стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій і відчинив».

В українській казці приділяється багато уваги побутовим реаліям. Розповідач, зазвичай, перелічує все, що дав батько дочці на придане, все, що селянин придбав для свого господарства за щасливо здобутий скарб. Це іноді не на користь літературним якостям казки, але, з іншого боку, українські казки містять багатий матеріал для вивчення матеріальної і духовної історії українського народу.

Характер нації та обставини її життя відображаються в народних казках, і українські казки відрізняються від тих самих казок братів Грімм, як відрізняється українець від німця. Михайло Грушевський цілком слушно говорив про «органічне засвоєння інтернаціональних, мандрівних тем українським елементом». Цей український елемент наповнював інтернаціональну тему українським змістом і українським духом.

Українська народна казка, попри її багатоманітність, становить єдиний, монолітний блок нашої народної культури, утворений кількома потужними пластами, які виникли в різні історичні епохи. Найдавніші казки склалися задовго до виникнення державних утворень на нашій землі, до прийняття нашими предками християнства. Це, насамперед, казки про тварин, багато фантастичних казок, як-от, казки про однооку потвору, про Яйце-райце, про Котигорошка.

Цілком очевидно, що більшість християнських легенд і легендарних казок виникли упродовж кількох останніх століть, коли християнський світогляд остаточно утвердився в свідомості усіх суспільних верств, коли й наші селяни на церковних богослужіннях краще ознайомилися з біблійними оповідями. Безпосереднє знайомство з Біблією утруднювалося тим, що наш народ не мав Біблії рідною мовою.

Широко побутували легендарні казки про Ісуса Христа і його учнів Петра й Павла, про Матір Божу, про християнську доброчесність у всіх її виявах. А подеколи біблійні оповіді трансформувалися в народні казки, обрісши українськими реаліями, зокрема оповіді про Соломона, про Йосифа і його братів, про Самсона. Загалом, усі казки та легенди такого роду засвідчують глибоку релігійність нашого народу.

Водночас є багато побутових казок пізнього походження, в яких осуджується і висміюється неправедне життя церковнослужителів. У радянські часи охоче друкували сатиричні казки про попів і дяків з метою довести, що український народ осуджував Бога і релігію взагалі. Такий недобросовісний прийом широко використовувався у так званому атеїстичному вихованні.

Останній, найпізніший пласт наших казок - це побутові казки. У них віддзеркалені всі сторони життя українського сільського люду.

Проте було б помилкою вважати, що всі побутові казки склалися недавно. Тоді кожен регіон і кожна місцевість мали б свої, відмінні від інших казки. Насправді це не так: багато сюжетів побутових казок поширені в усій Україні - як на теренах, що входили до складу Австро-Угорщини, так і на тих землях, що століттями належали Російській імперії. Такою є, наприклад, казка про норовливу жінку, яку хитро і вміло приборкує молодий чоловік. Цей сюжет побутує скрізь і в багатьох варіантах.

Національні особливості народних казок, як найвиразніших за формою, зумовлені насамперед їх ідейно-тематичними та художніми нашаруваннями, специфікою художнього розвитку персонажів та історичною обумовленістю певних образів, впливом народної символіки та обрядів.

Українські фантастичні казки часто є філософськими притчами, що розшифровують такі вічні поняття, як «життя і смерть». Саме тут з великою глибиною узагальнення розкривається їх синкретизм і неподільність.

Смерть - це та сама Велика Мати, яка стоїть біля нашої колиски і яка стежить за полум'ям життєвої свічки, приходить тоді, коли вона догоряє. Образ смерті (казка «Кума - Смерть») ідентичний образу Морени-Купали, яку вшановували в день пробудження всіх животворящих сил землі, в день літнього сонцестояння. Смерть - це віха вічного коливання, вона осмислюється українцями не як трагічна сваволя, а як логічна закономірність коливання безсмертного духа в біологічному вимірі.

Українські казки-притчі стверджують, що любов сильніша за смерть, це єдина сила, яка є рушієм життя. Саме про це йдеться в поетичній, чуттєвій, глибоко символічній казці - «Життя і Смерть».

Зокрема, пам'ять про те, що гори є колискою цивілізації, що на них виникло життя, яке згодом перенеслось у долину, збереглась у святах Красної гірки, які широко відзначалися дівчатами і хлопцями напередодні Юрієвого дня. На горах запалювали вогні напередодні Великодня, в ніч на Купала безмежні українські степи були всіяні високими могилами - цими малими рукотворними горами, до яких так прагнула і тягнулася душа наших предків.

Аналогом світової гори в міфології є так зване «світове дерево». Українська казка змальовує це дерево розгорнуто, у всіх розгалужених взаємозв'язках людини з тим многоликим світом, який воно символізує.

Українська казка дуже любить яблуню - материнське дерево, що дає золоті невмирущі плоди. Ці плоди подобаються і земним, і небесним, і підземним володарям. Сюжет викрадання яблук з царського садка дуже поширений у казках. Так само часто фігурує в українській казці яблуня-берегиня, яка втілює в собі ідею безконечності життя, вічної самовідтворюваності космосу.

Зла мачуха - образ втіленого Зла - наказує зарізати корівку, яку мати залишила своїй дочці-сироті. Але дівчина закопує кісточку з корівки в землю, з якої виростає яблуня. Зрубують яблуню, але з трісочки, яку заховала дівчина, знову виростає дерево, і так до безкінечності.

Світове дерево - це своєрідний зв'язок між мікрокосмосом людини і макрокосмосом, між небесними і підземними володарями. Власне, дерево - це місце їх перетину. Недаремно українці обожнювали дерева - дерева-обереги, які вважали втіленням Божої сили: калину, липу, вербу, явір, клен, дуб, березу, яблуню, вишню. Наші предки розуміли, що земний варіант світового дерева недосконалий, бо в його корінні ховається зло - змій, цей збунтований проти Бога розум, який постійно підточує дерево життя. Казка «Як Іванко до Сонця ходив» демонструє нам філософську формулу вдосконалення світу: на питання парубка, чому яблуня, яку він стрів по дорозі, не родить яблук, Сонце відповідає, що коріння її обвив змій. Треба вбити змія, пересадити яблуню в інше місце, і вона зародить. Так і вчинив головний герой.

Мотив змієборства, вічного протистояння добра і зла - в самій світоглядній основі українців. Жоден герой не дістане своєї судженої, перш ніж не переможе змія: «Царівна - жаба», «Біла челядина», «Анна Престоянна» та інші. Парубок випробовується на силу і вірність своїй судженій, його місія - побороти змія, аби цвіло і давало вічні плоди Дерево Життя.

Перемога справедливості і добра над злом також програмується своєрідним епізодом відрубування голів та відрізування язиків у змія. Цей мотив не випадково пов'язаний з одруженням героя після перемоги над змієм, історично це художня інтерпретація обряду ініціації (переродження, посвячення). В основі такого типу виконання обряду - уявлення про те, що саме в голові знаходиться тілесна душа. Відвойована у чужого племені, вона буде служити тому, хто її здобув, зберігати врожай, оберігати дім, худобу, достаток.

Нема жодної казки, в якій ключову роль не відігравала б вода - жива і мертва, цілюща і молодильна. Вода омиває світобудову гори чи світове дерево, вершини яких є домівками сонячного чоловічого начала. Вода і сонце - нероздільні, недаремно в древніх міфах сонячний кінь народжується з води, а в українських казках Сонце купається у водах, з яких виходить золотоволоса красуня.

Наші предки знали, яку могутню цілющу силу має божа роса. Вона фігурує як божественний символ. Шанували цілющі властивості дощової води, раділи веселці в небі, ворожили на врожай по крапельках води, що осідала на покришці глечика, в якому варились страви на Різдво. Святим обов'язком в житті вважалося посадити дерево і викопати криницю.

В українських казках дуже багато чарівних речей, фантастичних ситуацій, які сьогодні не видаються вже неймовірними вигадками. Наприклад, вода в склянці, яку залишає герой матері чи побратимам, йдучи на вирішальний бій, чи рукавиця на стіні, яка виконує ту ж функцію, що і вода. Коли герой втрачає силу і противник починає його переважати, вода в склянці перетворюється на кров, з рукавиці кров починає капати. У цьому випадку вода і рукавиця - це контактні медіатори, в яких утілена жива енергія героя. Давно відомо, що освячена вода має велику силу відганяти всіляке зло, бути контактором між героєм і близькими йому людьми.

Майже в усіх казках простежується такий феномен, як початок і кінець, народження і смерть. Наприклад, вода і камінь ототожнюються у свідомості одночасно і з життям, і зі смертю. Якщо вода, в нашому розумінні, - це життєдайна сила, то для мислення значно важче пов'язати камінь зі світотворчим началом.

У сучасному розумінні камінь не втратив свого сакрального змісту, про що свідчать численні ідіоми, які використовуються у житті: «не кидай камінь у чужий город», «сиди каменем» тощо.

Українська казка зберегла найдавніше значення каменю як вівтаря для жертвоприношень. У космогонічних казках пісок сіється на камінь, з якого постають земля, сонце, місяць, зорі. Камінь у казках заступає вхід і вихід до потойбічного світу, а це символізує той космогонічний переділ цілого на дві частини, небо і землю, що явив собою упорядкування космосу. Звідси призначення каменю - підтримувати встановлений порядок, зберігати структуру світобудови.

У фольклорі українського народу збереглися казки про велетнів, які жили на землі і давно вимерли. Це люди надто великі на зріст і надмірної фізичної сили. Ніхто не знає, звідки вони взялися і так само - куди поділися. Аналогічно велетні походять від хаосу, пов'язані з землею і потойбічним світом.

Образ велетня постає у подвійному вигляді і спричиняє у фольклорних творах теми змієборства, корені якого сягають давніх космогонічних уявлень про боротьбу батька і сина. У казках - це бої змія з богатирем-велетнем.

Багато атрибутів казки безпосередньо пов'язані з народними обрядами: скажімо, побивання вербовою гілкою перед Великоднем, заклинання в молитвах тією ж гілкою, яку тримає в руках Божа Мати, вдарення чарівним прутиком - це дійство одного жанру. В казці палац перетворюється в яблуко чи яйце, цілі світи змішуються у свою мікромодель - і це теж фіксоване в народній звичаєвості.

український казка сюжет персонаж

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Березовський І.П. Українська народна творчість. - К.: Наукова думка, 2003. - 211 с.

2. Бріцина О. Українська народна соціально-побутова казка: Специфіка та функціонування. - К.: Знання, 1999. - 254 с.

3. Васильєва Л. Особливості перекладу слов'янської казки українською мовою (лексичний та фразеологічний аспекти). - Л.: Світ, 1999. - C.534-543.

4. Вашук Ф.Т. Про художні особливості української народної казки// Народна творчість і етнографія. - 1999. - № 1. - С.78.

5. Гром'як Р.Т. Літературознавчий словник-довідник. - К.: Академія, 1997. - С.330-331.

6. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. - К.: Ред. часопису «Народознавство», 2001. - 576 c.

7. Дунаєвська Л.Ф. Українські народні казки. - К.: Веселка, 2000. - 325 с.

8. Закувала зозуленька: антологія української народної творчості. - К.: Веселка, 1999. - 331 с.

9. Лановик М. Українська усна народна творчість: Підруч. - К.: Знання-Прес, 2001. - 591 c.

10. Пасічник Є.О. Особливості вивчення фольклорних творів. - К.: Знання, 2003. - 251 с.

11. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. - К.: Знання, 2002. - 337 c.

12. Степанишин Б. Космос українського фольклору // Українська мова і література в школі. - 2000. - № 2. - C.18-21.

13. Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна творчість: Навчально-методичний посібник. - К.: Либідь, 1998. - 187 с.

14. Юзвенко В. Фантастичні казки у системі жанрів фольклору. - К.: Знання, 2002. - 254 с.

Размещено на Allbest.ru