Авторське самоочікування в поезії Тараса Шевченка 1837 - 1847 років

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат

на тему: Авторське самоочікування в поезії Тараса Шевченка 1837-1847 років

Дослідники психології творчості стверджують, що саме митець чи не найбільше прагне віднайти власний сенс життя і зреалізувати його. Закономірно, що найповнішим віддзеркаленням душевних процесів і станів творця є його творча спадщина.

Наприклад, шевченкознавці не раз пов'язували індивідуальний емоційний досвід поета з відповідними ліричними рефлексіями та медитаціями. У зв'язку з цим варті уваги висновки І.Франка про ліричність та суб'єктивність таланту Кобзаря, психоаналітичні розвідки С.Балея про внутрішній світ поета, висвітлення у працях І.Т. Зайцева, Є.Маланюка, М.Шагінян, Ю.Івакіна та ін. специфіки художнього осмислення дійсності через тлумачення внутрішніх переживань автора, обґрунтування в роботі В.Смілянської ліричних та епічних форм вираження авторської свідомості, інтерпретація Б.Рубчаком "профілів" і "масок" поетичного "Я", аналіз В.Мовчашоком медитативної лірики митця, дослідження В.Пахаренка про екзистенційно-етичну проблематику його творчості тощо.

Безсумнівно, багатогранність і суперечливість як самої непересічної постаті Т.Шевченка, так і його художньо вираженої індивідуальної картини світу актуалізують відповідні дослідницькі шукання. Наприклад, у межах цієї статті ставимо за мету систематизувати й обґрунтувати в шевченківських поезіях 1837-1847 рр. уявлення, котрі розкривають самоочікування художнього "Я": що намагається розвинути в собі, чого та як хоче досягти і т.д. Водночас висловимо припущення про джерела походження (емпіричне чи власне художнє) названих виїде самоуявлень.

Такий предмет дослідження пояснюється власним підходом до аналізу внутрішнього світу автора у творчості Т.Шевченка окремого періоду. Відповідно до розробленої в психології так званої Я-концепції в індивідуальному досвіді людини міститься уявлення про себе (самозображення), самооцінка та зумовлений ними "оцінповольовий" компонент, "потенційнаповедінковареакція" - сподівання та конкретні дії, спрямовані на самовдосконалення й самоствердження (так зване Я-динамічпе). На нашу думку, розгляд такої системи самопрезентувань автора дасть змогу сформувати уявлення як про його набутий життєвий досвід, так і про заплановані шляхи становлення й зростання, а відтак, поєднуючи лінгвістичний, літературознавчий та психологічний інструментарій, можна обґрунтувати інтереси, цінності, уподобання, якості художньо вираженого образу авторського "Я".

Аналізуючи поезію Т.Шевченка 1837-1847 рр.,доходимо висновку, що в ній часто з'являється образ убогого сироти-невільника, який сподівається позбутися свого безталання й здобути найбажанішу для нього цінність - волю:

А я візьму сльози -

Лихо виливати;Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

Поволі гуляти!

"Катерина"

Подібне бажання йде від переконання, що заможні "сріблом-злотом сяють", проте щастя їхнє примарне, бо вони "з нудьгою та з горем / Жупан надівають, / А плакати - сором". За автором, справжнє багатство - жити за покликом серця, не обмежуючи своїх душевних поривань штучними умовностями матеріального світу. Як зауважував І.Дзюба, мотив "волі серця стане однією з констант Шевченкової поезії, набираючи щоразу нових модуляцій".

Ще з дитинства митець понад усе прагнув свободи. Маємо згадки про те, як Тарас часто кидав школу й усамітнювався в бур'янах або ховався на могилі. Тому брат Микита й не зміг привчити його до господарювання. Заняття хлопцеві швидко обридали, і він, за спогадами О.Лазаревського, "кидав у полі волів і йшов собі блукати по волі".

Органічне неприйняття Шевченком будь-яких обмежень у дитинстві та юності в зрілому віці зреалізується у вільнодумстві. М.Чалий згадував: "Управитель будинку Шевченкового пана у Петербурзі Прехтель зненавидів Тараса за його вільнодумні та ліберальні розмови з дворовими людьми, які й самі почали сваволити, ухилятися від роботи і заявляти дворецькому про свої людські права".

Наведені біографічні факти свідчать про те, що Шевченко як неординарна особистість щоразу намагався позбутися того, що обмежувало його свободу. У листі до брата М.Шевченка від 15 грудня 1839 р. він писав: "Велике щастя буть вольним чоловіком".

Художнє "Я" не тільки гаряче переймається проблемою свободи, а й формулює своє бачення щастя і благополуччя. Воно мріє не розчаровуватись у коханні: "Усе думка побиває, / Як би ж так прожити, / Щоб ніколи такі очі / Серця не вразили" ("Не журюсь я, а не спиться..."); хоче мати щирих і вірних друзів: "И в этот час последней муки / Пошли мне истинных друзей / Сложить хладеющие руки / И бескорыстия елей / Пролить из дружеских очей" ("Тризна"), бути для друзів розрадою, допомагати їм у важку хвилину: "Поїдеш далеко, / Побачиш багато; / Задивишся, зажуришся, - / Згадай мене, брате!" ("На незабудь Штернбергові") тощо.

Як митець, свідомий свого призначення й обов'язку, поет ставив перед собою й відповідні завдання. Ще в "Кобзарі" 1840 р., зокрема в програмовії! поезії "Думи мої, думи мої...", автор висловив прагнення зворушувати своїм словом читачів, будити їх до активного осмислення дійсності, емоційно реагуючи при цьому на довколишній світ:

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком:

Щебече та плаче-

не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі...

Подібні надії, очевидно, і визначили, за Ю.Івакіним, "раціональне" й "емоційне" начала творчості Т.Шевченка. Варто нагадати, що творчим кредо поета було: "Одну сльозу з очей карих - / І... пан над панами!" ("Думи мої, думи мої...", 1840). Саме сльози є найважливішим маркером емоційного світу Шевченка і позивом поезії.

Перебуваючи в чужому краю, митець і його художнє "Я" найбільше мріє повернутися в Україну, де "степи широкі", де "в широкім полі воля", де "синєє море / Виграває, хвалить Бога, / Тугу розганяє" ("Н.Маркевичу"). Щоправда, такі романтичні очікування вже й на чужині дістати гіркий присмак і трагічне забарвлення (усвідомленням, що в Україні не тільки "козацькая воля... лягла спочить", а й "виросла могила, / А над нею орел чорний / Сторожем літає" ("Думи мої, думи мої..."). Вони були остаточно зруйновані. Л на "руїнах Суботова й Чиг-рина", де Шевченко, як писав П.Зайцев, "усім єством відчув ганьбу рабської сучасності, ввесь сором повної національної неволі, сором національної зради цілих поколінь".

Тепер уже митець задля порятунку України, що "заснула... / Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, / В калюжі, в болоті серце прогноїла /їв дупло холодне гадюк напустила..." ("Чмгрине, Чигрине..."), сподівається знайти нові, дієвіші слова: "До старого плуга / Новий леміш і чересло" ("Чигрине, Чигрине..."), що зможуть відродити колишню козацьку доблесть, славу, розбудити покірний народ до боротьби, очистити його помисли, розірвати невільницькі пута. Подібні прагнення ілюструють, як "зустріч з українською дійсністю розв'язує вагання і хутко кристалізує віддавна наболілі й вже готові до сформулювання думки та ідеї".

Доведений до відчаю побаченим у рідному краю, Шевченко спочатку прагне спокою - воліє полинути "високо за синії хмари", де "немає... власті, немає... кари" ("Сон" - "У всякого своя доля..."), тобто людського беззаконня й безчинств. Однак сильнішим (а відтак і постійним) виявилося бажання бути з Україною - "безталанною вдовою", поки не виросте національно свідоме покоління, що зуміє дати гідну відсіч усім ворогам.

Продовжуючи творити: "А поки що мої думи, / Моє люте горе / Сіятиму - нехай ростуть / Та з вітром говорять" ("Кавказ"), поет переймається долею свого "великого слова". Аналізуючи мотив слова серед інших універсальних мотивів Шевченкової лірики, І.Дзюба наголошував, що воно "було для Шевченка не тільки тим, чим він володів, а й тим, що ним володіло. Над його магічною силою він постійно застановлявся, намагаючись її зрозуміти, означити, вловити її пов'язаність з іншими силами життя. Тобто слово-суб'єкт стає і словом-об'єктом, предметом осягнень та оцінок (самооцінок)...".

Шевченко прагнув, аби його почули ті, кого він глибоко шанував, зокрема Шафарик:

Привітай же в своїй славі

І мою убогу

Лепту-думу немудрую

Про чеха святого…

Прийми, отче...

"Єретик"

Звісно, це ж стосувалося й тих, кому він присвячував свої твори: В.Жуковського ("Катерина"); В.Григоровича ("Гайдамаки"); В.Рєпніної ("Тризна"); М.Щепкіна ("Заворожи мені, волхве...") і т.д. Чи не найбільше автор очікував розуміння від дівчат "чорнобривих", до яких так часто звертався, кому так щиро співчував. Подібне бажання він, до речі, пов'язував з турботою про власну душу:

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова

Що так вона щиро колись виливала

Що так вона нишком над ними ридала

Згадай же хто-небудь її иа сім світі -

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, - вам треба здагать!

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю любила співать.

"Гайдамаки"

Потреба бути почутим, визнаним, тобто погреба зворотного зв'язку є природною для будь-якої творчої особистості. Уже з програмового вірша "Думи мої, думи мої...", стверджував В.Пахаренко, видно, що "болісне переживання людського і свого власного горя та кордоцентрична ж таки надія знайти відгук, розуміння своїх поривів у чиїхось споріднених серцях (потяг до екзистепційного спілкування) стали у Шевченковій душі першомотивами творчості!".

Однак під впливом передусім Біблії, наприклад, твердження про тлінність плоті й слави людської та вічність слова Творця, поет у певний момент прагне зовсім іншого:

Смирись перед Богом, людей не займай,

Шукай собі брата в палатах і в хаті

І дбай домовину, а слави не дбай,

Бо вона не спинить віку молодого,

Не верне з-за літа нашої весни!

Отак-то, мій друже, молись, брате, Богу

І мене в молитвах своїх пом'яни.

"Відьма"

"Питання про концепцію адресата мовлення (як відчуває і уявляє його собі мовець або той, хто пише), - узагальнював російський дослідник М.Бахтін, - має величезне значення в історії літератури. Для кожної епохи, для кожного літературного напряму та літературно-художнього стилю, для кожного літературного жанру в межах епохи і напряму характерні свої особливі концепції адресата літературного твору, особливе відчуття та розуміння свого читача, слухача, публіки, народу". Скажімо, Шевчеикове розуміння творчості і свого покликання привело до формування не тільки окремого типу читача, а й, за висловом Г.Сивоконя, "широкої читацької аудиторії - не вибраної, ие гурткової, а таки народної аудиторії української літератури". творчість психологія шевченкознавство

Сильним було прагнення митця достукатися до сердець національно й соціально поневолених українців, а відтак бути ними ж (щоправда, уже вільними!) визнаним: "І мене в сем'ї великій, / В сем'ї вольній, новій, / Не забудьте пом'янути / Незлим тихим словом" ("Заповіт"). Однак подібне бажання здавалося нездійсненним у суспільстві суцільної покори "престолові-отечеству", тим самим зумовлюючи зневіру н невпевненість творця у своїх силах

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате...

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина

За честь, славу, за братерство

За волю Вкраїни.

Не заріже - викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві...

"Гоголю"

Тому в сподіваннях - бути почутим, сприйнятим своїм поневоленим народом - автор покладає великі надії на Бога: "Молюсь, Господи, внуши їм / Уст моїх глаголи" ("Давидові псалми: 53"). До речі,вірячи в Боже всезнання і всемогутність, художнє"Я" саме від нього хоче дізнатися, коли припиняться і ітого особисті страждання: "Доки буду мучить душу / І серцем боліти? / Доки буде ворог лютий /На мене дивитись / І сміятись!.." ("Давидові псалми: 12"), і загалом людські: "Пошлем думу аж до Бога, / Ного розпитати, / Чи довго ще на сім світі / Катам панувати?" ("Сон" - "У всякого своя доля...").Органічно не сприймаючи рабської осиалості або, за висловом Є.Нахліка, "духового лінивства", автор у поезії "Минають дні, минають ночі..." будь-якою ціною прагне діяння:

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою.

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Акцентуючи на власному, за словами О.Забужко, "жаданому-бажаному-воленому "потенційному" житті" та "дійсному не-житті, летаргії, "сні"", митець до такої ж активності, енергійності - запоруки самобутності - закликає і власний паро/ "Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров'ю / Волю окропіте" ("Заповіт").

Благословляючи праведника в російськомовні поемі "Тризна", автор просить у нього душевноп зцілення, полегшення своїх страждань, а також плекає надію перейняти його "тайное ученье":

И научи владеть сердцами

Людей кичливих и своим,

Уже растленным, уже злым...

Любить гордящихся людей

И речью кроткой и емпреньем

Смягчать народних палачей.

На основі подібних сподівань, підсумовувал; О.Забужко, "можна припустити, що Шевчеикове архетипальне одинацтво... за своєю світоглядовою ти пологією стоїть ближче не стільки до індивідуалі стичної самоти романтичного митця, скільки якраз де цієї зумисної, визивної соціальної "змаргіпалізованості" пророків стародавнього Ізраїлю...".

Натхнений життєвим подвигом "вещателя молодого", митець теж хоче присвятити своє життя наближенню "святої правди на землі" ("Чигрине Чигрине..."), заслужити вічне блаженство: "И в вечной жизни с упованьем / ...на небо вознесусь" ("Тризна"). Щоправда, зустріч його душі з Богом можлива за умови звільнення стражденного українського народу ("Заповіт"). До речі, саме на цій підставі О.Пріцак стверджував, що Шевченко відчував себе "не тільки поетом", а й "пророком, Єремією України". Натомість О.Забужко спостерегла, що Шевченко тут "сам бере на себе зобов'язання стати тим, що в українському фольклорі зветься "заложним мерцем" та розцінюється як найжахливіше лихо, котре тільки може спіткати живу істоту". При цьому дослідниця переконувала, що лірик не вважав таке боговідступництво гріхом. На нашу ж думку, у поезії "Заповіт" беззаперечним є авторське усвідомлення власної особливої місії та нелегких випробувань па шляху до її здійснення.

Отже, внутрішній світ художньо вираженого "Я" в поезії Тараса Шевченка 1837-1847 рр., окрім самозображення й самооцінювання, презентований і самоочікуванням - сподіваннями й конкретними діями, спрямованими на самовдосконалення й самоствердження.

Ми з'ясували, що "Я" в іпостасі вбогого сироти-невільннка, якого доля кинула на чужину, хоче позбутися безталання, здобути волю (це було властиве й Шевченкові), не розчаровуватись у коханні, бути розрадою й підтримкою для своїх щирих і вірних друзів. Як митець, "Я" прагне: емоційно реагувати на довколишній світ; своїм словом сіяти неспокій; бути активним і дієвим, почутим і поцінованим; розбудити поневолений український народ і врятувати Україну. Як пророк, що усвідомлював власну обраність, Шевченко хотів володіти не тільки своїм, а й людськими серцями, наближувати святу правду на землі н цим заслужити вічне блаженство на небі.

Усе це дає змогу стверджувати, що найбільше поет переймався тим, що пов'язане з його творчим покликанням, відчуттям особливої місії в історії українського народу. Саме тому в його творах варіюються мотиви творчої та громадянської активності, рабської оспалості, слави, ностальгії, синівської відповідальності за долю України, Божого всезнання, всемогутності та допомоги, усвідомлення власної непересічності. Художнього автора майже зовсім не хвилює особисте благополуччя. Відповідно мотиви власної недолі, волі-неволі, кохання, дружби трапляються в його поезії 1837-1847 рр. значно рідше, ніж у пізнішій творчості.

Література

1. Балей С. З психології творчості Шевченка. - Черкаси : Брама, 2001

2. Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. - К.: Абрис, 1997

3. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. -К.: Мистецтво, 1994

4. Типи читача в структурі поетичних текстів Т.Шевченка / М.Зубрицька // Збірник праць 30-ї наукової шевченківської конференції. - Донецьк : ДонДУ, 1994

5. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. - К.: Рад. письменник, 1986

6. Медитативна лірика Т.Г.Шевченка / В.Мончанюк. - К.: Наук, думка, 1993

7. Шевченко і польські та російські романтики / Є.Нахлік. - Львів, 2003

8. Пахарєнко В. Начерк Шевченкової етики. - Черкаси, 2007

9. Смілянс ька В. "Святим огненним словом...". Тарас Шевченко: поетика. - К.: Дніпро, 1990

10. Цєпа О. Еволюція образу автора в поезії Тараса Шевченка (1837-1847) - Кіровоград, 2008

11. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: у 12 т. / Т.Шевченко. - К.: Наук, думка, 2001

Размещено на Allbest.ru