Швейцарський період у житті Івана Огієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

13

Міністерство освіти і науки України

Кам'янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка

Реферат

на тему:

Швейцарський період життя Івана Огієнка

Виконав:

Студент 12-УП групи

Економічного факультету

Ткачук Іван Петрович

Перевірила:

Беркещук Інна Степанівна

Кам'янець-Подільський 2011р.

План

Вступ

1. Життя І. Огієнка у Швейцарії

2. Творча і видавнича діяльність І. Огієнка під час проживання у Швейцарії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес духовного, національного відродження українського народу від року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Водночас відбувається надзвичайно болісний і суперечливий, але разом з тим такий духотворчий процес переоцінки, переосмислення драматичних подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані, несправедливо оговорені або ж подано тенденційно чи зосереджено радянською офіційною пропагандою.

Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім'я Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і обов'язку. Свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно керувалася виключно інтересами української нації, служила власному народу.

Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації. А тому за радянської влади було покладено табу й на саме ім'я Огієнка, яке заборонялося згадувати в будь-якому контексті. Радянська влада і її українські лакизи нагороджували епітетами на зразок “петлюрівський міністр”, “варшавський утриманець Пілсудського”, “літературний денщик Скоропадського і фашистський запроданець”, “запроданець-іуда в рясі митрополита” .

1. Життя І. Огієнка у Швейцарії

Доволі велику частину свого життя Іван Огієнко провів на чужині, однією з таких країн була Швейцарія, куди він переїхав після того, як довгий час проживав у Польщі.

2 квітня 1945р. український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після 9 виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх -- останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні в очікувані візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців з Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку а кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на перше прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Наступного дня його доставили у в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від'їзд через Цюріх і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів опублікованих у «біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». З цього ж листа можна встановити, що відразу по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й -- перші розчарування. «Тут немає надіїна якусь заробіткові працю, нема надії легко в'їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буди жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюсь розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб». Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасову житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов'язків духовного проповідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополити Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього емігрантського періоду життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування -- здебільшого морального плану -- можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров'я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військовими канонадами Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, 30 квітня перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретан. На жаль вона не дала бажаного результату, а лише спричинила до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його , що без негайної повторної операції той може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину -- і покинення моїх вірних -- Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращення свого побутового, матеріального і морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе виснажений фізично перед , як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч у Берні -- й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому вирішує звернутися востаннє до всіх трьох дітей. У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що , можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім'ї Варшави. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх -- свідомих українців, ізгої своєї несправедливо безталанної України.

Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої, найскладнішої, операції.

Другого дня після підписання заповіту, 12 грудня, ще митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень, 19 грудня, ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час у притулку «Бетань».

З другої половини 1946 року здоров'я митрополита Іларіона пішло на поправку і тепер він більше часу міг віддавати науковій роботі .

Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконували митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946 р. він одержав запрошення від православної громади собору Святої Покрови з Вінніпега на переїзд до Канади. Це трапилося тому, що Огієнка і як державостворця і як ученого, і як релігійного діяча в захисті української справи добре знали не лише в Європі, а й на далекому американському континенті.

В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після облаштування на новому місці свого осідку за океаном.

18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення громади Собору Св. Покрови, що вважається святинею українського православ'я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.

2. Творча і видавнича діяльність І. Огієнка під час проживання у Швейцарії

В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва “Наша культура”.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Творчих задумів у Огієнка було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософія містерій». Тут, у Лозанні, було розпочату роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» -- «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду -- своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».

З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір -- «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості. огієнко

Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», «Легенди світу», «Туми» і «Українська літературна мова».

Після поліпшення здоров'я за короткий час митрополит Іларіон створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них -- «Українська літературна мова», «Географічні назви на українські мові», « Українська церква у час руїни», поеми «Остання хвилина», «Легенди світу».

Тепер, одужавши, найголовнішою для себе справою влежав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура». Та численні поїздки до Женеви у пошуках спільників і меценатів не дали для Огієнка результату, і він вирішив самостійно відновлювати діяльність видавництва. Для збирання коштів щоб відновити видавництво Огієнко розсилає листи у різні україномовні редакції із закликом відновлювати українську книгу. Один із таких листів потрапив у Париж до рук Павла Сомчинського -- молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польський друкарнях, але давно мріяв про видання українських книжок. Обговоривши всі умови було цими двома українцями було створено видавництво «Наша культура». І Павло Сомчинський перебрав на себе всі функції адміністратора видавництва з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити намірам цього молодика, на його думку, міг лише стан здоров'я самого митрополита. Після визоду в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов'язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чим швидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.

Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від'їзду митрополита Іларіона до Канади. Сам Павло Сомчинський щиро радів цій події, і у душі прагнув і сам переїхати туди, де було більш ширшим українське середовище, де працювати можна було б більше і результативніше.

Разом з тим Огієнко вів активне листування, передусім з українськими емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах, зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на той час українськими часописами Європи і Америки: “Український голос”, “Новий шлях”, “Український робітник”, “Свобода”, “Канадійський фармар”, “Америка”, “Пора”, “Наш клич”, “Перемога” - за 1947 р. у нього значиться 572 адреси. Їх географія - якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія, Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.

Висновки

Напередодні закінчення Другої світової війни Іван Огієнко, уже будучи митрополитом (березень 1944 р.) опинився в Швейцарії, де його релігійно-церковна діяльність була надто звужена. Він тут в основному займався науковою та видавничою справою, але й не полишав душпастирської роботи, маючи в своїй юрисдикції кілька православних парафій в Австрії та Німеччині. Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії; непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзині в результаті воєнної розрухи від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, важка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому, вже вкотре, сміливий і оптимістичний заклик до українців емігрантів об'єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура», що йому ефективно вдалося зробити за допомоги Павла Сомчинського. Також швейцарський період життя І. Огієнка позначився його високою продуктивністю у написанні наукових робіт.

Список використаної літератури

1. Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. -К., 2000

2. Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам'ять століть К. 1997. №5

3. Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. - К., 1961.

4. Тимошик М. “Лишусь навіки з чужиною...”. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження: Наук. видання. - Вінніпег - Київ, 2000. - 548 с.

5. Шептицький А. Лист до української православної інтелігенції // Пам'ять століть. - 1992. - №2. - С.71-72.

Размещено на Allbest.ru