Олесь Гончар як письменник

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918--1995)

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати -- на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933р.-- після закінчення семирічної школи в с Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина).

Протягом 1933--1937 pp. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с Мануйлівка, потім -- в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937р. почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонері!», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Поступив на філологічний факультет Харківського університету.

У 1938 --1941 pp. створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі «Україна» надрукував романтичне оповідання «Модри Камень».

Протягом 1946--1947 pp. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948р.), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

Прапороносці - роман-реквієм, це - гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім'я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з "проривом “до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров'ю, з її тяжкою солдатською героїкою”.

Олесеві Гончару долею судилося бачити одну із найжорстокіших воєн в історії людства на власні очі, пережити війну вразливою душею і чутливим серцем, перенести війну на своїх плечах. Доля поклала на його юнацькі плечі важкі мінометні плити, і здається, що ці плити лягли назавжди, на все життя. Відразу ж по війні Олесь Гончар у романі “Прапороносці” силою художньої уяви “покладе” на плечі солдата-українця Хоми Хаєцького всю землю. У трагічні хвилини оборони дамби запитає комісар Воронцов у насупленого старшини: “Важко, товаришу Хаєцький?” - “Ой, товаришу замполіт... Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш...” - відповість життєрадісний подоляк, вивершуючи титанічний шлях “зрощення” своєї особи та історії. Історія стала його. Хоми Хаєцького, долею. Долею звичайного рядового солдата незвичайної війни. Як і долею мільйонів тих творців перемоги над фашизмом, які вернулися покаліченими фізично й морально з фронтів і які зазнали по війні принизливого колгоспного закріпачення, гіркоти державної байдужості до їхньої героїчної звитяги, а то й нових сталінських репресій. А вірилося, що буде інакше життя по війні. “Після цієї війни люди повинні стати нарешті... людьми”, - переконаний лейтенант Черниш. Бо була ця війна страшною, жорстокою, водила дантовими колами пекла ХХ століття чистих і грішних, “обіцяла” для людства моральне прозріння, а то й трагічне очищення від вселенських гріхів. Не судилося.

Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, -- скрізь простежуються найвищі цінності життя -- свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстрації і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів.

У 1947--1959 pp. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959--1971 pp. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959--1986 pp. -- секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Українська література 60--70 років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років

Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року.

У1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. -- роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964р.).

У 1966р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике».

У 1968 р. був опублікований роман «Собор».

Протягом 1970--1976 pp. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-- 1993 поків».

Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» -- і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з'явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман -- вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто усіх, хто не прославляв, а «очорнював» радянську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше -- «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей -- інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування -- неповний перелік того, що потім назвуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70--80 роках.

У 1986р. в інтерв'ю журналу «Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охоронців імперії).

Для Олеся Гончара 1968 рік був ювілейним: 3-го квітня йому виповнювалось 50. У січні в журналі «Вітчизна» вперше опубліковано «Собор», у лютому він з'явився у видавництві «Дніпро» в серії «Романи й повісті», а от третє, вже книжкове видання,-- у «Радянському письменнику» -- спіткала сумна доля: із запланованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був «арештований» у Львові й до читачів майже не дійшов. Чи міг письменник передбачити, яка сумна доля спіткає його книгу? Перші відгуки на роман були позитивні: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцінили новий твір Олеся Гончара, відзначаючи його велике інтелектуальне наповнення, пошуковий, дискусійний план, гостропроблемність і полемічність. Листа надіслав Гончарові й Григір Тютюнник: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, Знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»... їх шкода. То, може, хоч ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!» Як ми знаємо, Григір Тютюнник мав рацію: після позитивних відгуків у пресі впродовж січня-березня 1968 для Олеся Гончара і його твору настала чорна смуга. У квітні почалася планомірна кампанія публічного шельмування «Собору». У пресі з'явилися організовані відгуки «анонімних читачів», які роман рішуче засуджували, навіть не гортаючи його сторінок. Тих, хто позитивно оцінював роман, чекали утиски, звільнення з роботи, залякування. Сумну роль у цій кампанії зіграв перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко (друг Брежнєва), який з подачі своїх підлеглих впізнав себе в образі Володьки Лободи, адже він також «здав» свого батька до будинку для перестарілих. До того ж собор, описаний у романі, був дуже схожий на Ново-московський храм у Дніпропетровську. Обуренню високого чиновника не було меж, і Ватченко,, заручившись підтримкою «зверху», почав діяти. У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив автора роману в тому, що він «очорнив» радянську дійсність, спрямував зміст «Собору» «проти людей праці», по-наклепницькому показав «духовні риси» трудівників, отже, загалом роман «ідейно порочний, шкідливий, пасквільний». Цькування розпочалося... На підтримку Олеся Гончара в «Литературной газете» М. Бажан опублікував статтю «У повній силі росту», в якій назвав «Собор» великим успіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором: «Його герої -- в більшості своїй хороші, добрі, чесні -- живуть зовсім не в якійсь вигаданій, декоративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче вода насосом, оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, яка примушує звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад...». Проте механізм розправи з Олесем Гончарем і його романом було запущено, і згодом з'являються «розгромні» статті академіка Шамоти, Федя і їм подібних.

Це привернуло ще більшої уваги до опальної книги, тисячі читачів надсилали Гончарові листи підтримки. Тоді влада вдалася до замовчування: твір було офіційно заборонено, вилучено з бібліотек та книгарень, не допущено запланованого російського перекладу для всесоюзного читача. Тільки через 20 довгих літ повернувся «Собор» в літературний обіг. 1987 року його було перекладено російською мовою, а згодом вийшли нові видання й українською. Так цей «багатостраждальний» твір увійшов у літературний процес 60-х і 80-х років.

Візитною карткою кожного літературного твору є його назва. З одного боку, наскрізний образ роману -- собор -- напівзруйнована пам'ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, собор -- символ історичної пам'яті народу, духовності, краси, гармонії, зв'язку поколінь, критерій гідності людського життя, символ самої України, яка у риштованні обіцянок щасливого майбутнього, розтерзана, спустошена, обплутана дротами.

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...»

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори -- захисників цієї величної споруди та недругів.

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами -- це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника направлена проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов'язаннями визначеного таланту) -- про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хочете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді стосуються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.

У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу: козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану тощо. Але, найбільш вражаючим серед них (і найдратівливішим для офіційної влади) виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йому службовий кар'єризм, владолюбство, цинізм, посягання на людську свободу й багато інших суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобода передовсім своїм «батькопродавством», яке є його визначальною якістю. Створена за аналогією з «христопродавством», ця образна характеристика сприймалася і в контексті з такими явищами, як денаціоналізація, потурнацтво, національний нігілізм тощо, набувала в романі історичної глибини.

Олесь Гончар вклав в уста своїх героїв (Миколи Баглая, його старшого брата Івана, Ромці Орлянченка, Геннадія та інших) роздуми про смисл буття; а в образі Володьки Лободи викрив соціально-узагальнений тип кар'єриста, людини без пам'яті, без совісті, показав радянську дійсність без прикрас і гасел; порушив проблеми екології (М. Баглай розробляв фільтри для димових труб, Ізот Лобода оберігав Скарбне); в гуманістично-творчому ключі осмислив проблему пам'яті, історії рідного народу, гармонії між людиною і природою в епоху НТР; його турбували джерела національного нігілізму, споживацтва, злочинної байдужості, «культ підсмаженого поросяти з хроном», руйнування моральних цінностей, оказбнення духовного життя людини, доля жінки-трудівниці (Єлька Чечіль і її мати, Вірунька Баглай, Шпачиха), турбота дітей про старих батьків та інші проблеми, які окреслювались пунктирно (наприклад, питання про чистоту рідної мови -- лист безграмотного хлопця з армії до €льки або відсутність паспортів для селян з позиції сьогодення -- як викриття «сільського рабства» в тодішньому СРСР).

Таке розмаїття філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, екологічних мотивів засвідчило поліфонічність твору. Можна також говорити про емоційно-настроєве багатоголосся роману (ліризм, мажорність, мінорність, гумор, іронія тощо) як визначальну рису неповторного авторського стилю. «Собор» за жанровими ознаками дослідники називають проблемно-філософським романом, бо автор не просто аналізує абстрактні морально-етичні категорії. Його передусім хвилюють проблеми духовності сучасників, пошуки ними сенсу буття, питання про історичну пам'ять і наступність поколінь, джерела національного нігілізму, споживацтва, злочинної байдужості в ставленні до національних святинь і природи.

Роман складається з 26 розділів, двох вставних новел «Чорне вогнище», «Бхілайське вогнище». Основне місце дії -- робітниче селище (передмістя) Зачіплянка над Дніпром. Центральною віссю роману є собор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долі кожного з героїв. Час основної дії автор окреслює вказівкою -- це 1963 рік, проте є в романі й ретроспекції (повернення часу назад) -- у часи Великої Вітчизняної війни (2-й розділ, народження Миколи Баглая, спогади про війну у 6-му розділі), у період громадянської війни («Чорне вогнище»), у козацьке минуле XVIII ст. (історія створення собору); хронологічні межі твору розширює й передісторія Єльки (Олени Чечіль).

Динаміка розгортання сюжету не є надто швидкою: події розгортаються повільно, нема інтригуючих поворотів, автор зосереджений на розкритті внутрішнього світу героїв, осмислення ними минулого, сучасного, майбутнього. У кожного з персонажів роману своє розуміння смислу буття. У Миколи Баглая нічний собор викликає думки про людське призначення на землі: «І після тебе прийдуть, житимуть на цій Зачіплянці люди іншого складу, інших професій, кібернетики які-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть? Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним в житті людини. Ніби все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення... Та чи так це? Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом?

Не одне покоління молодих українців училося за цією емоційно наснаженою книгою, як треба любити рідну землю. Тому можна не сумніватися: у новій історії України талановите слово Олеся Гончара, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування.

У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, -- окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» -- «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»

І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, -- в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.

Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми -- надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК -- в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те -- потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона його здатна викликати.

У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно).

МОЇ РОЗДУМИ НАД ТВОРАМИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Моє перше знайомство з творами Олеся Гончара відбулося дуже давно. Коли я був дуже малим і ще не вмів читати, моя мама прочитала мені тоненьку дитячу книжечку «Ілонка». Книжечка була добре ілюстрована і цим привертала мою увагу. Мене приваблювала маленька дівчинка, яка довірливо сиділа на руках у якогось чоловіка і дивилася в далечінь. Я довго зберігав улюблену книжечку, а згодом, підрісши, читав її своїй молодшій сестрі. Що сподобалось мені в цій новелі Олеся Гончара? Мабуть, щирість і простота розповіді. З того, вже тепер далекого дитинства, я проніс любов до рідного слова. І все це завдяки одній тільки новелі.

Я прочитав багато творів свого улюбленого письменника. Олесь Гончар для мене уособлення усіх людських чеснот, бо тільки дуже хороша людина може так писати про іншу людину: людину-воїна, людину-трудівника.

Мені здається, що про Велику Вітчизняну війну я дізнався значно більше саме з творів Гончара, ніж з підручника історії. Тепер, дивлячись на сивих ветеранів, я пильніше прислухаюсь до їх спогадів, уявляю юнаків і дівчат, які в грізні роки лихоліття стали на захист рідної землі.

Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились -- і стало в нашому місті більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не у всіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відреклися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули батьки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьблять не тільки свою державу, а і увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони повинні залишатись людьми. Сподівалось, що наше покоління буде спроможне дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій все буде зроблено в ім'я людини.

Серед моїх улюблених творів Гончара є роман «Людина і зброя». Гортаючи сторінки твору, я неначе знову проходжу вулицями рідного Харкова у воєнні часи, неначе зустрічаюсь з героями твору, сміливими студбатівцями. Говорять, що сила нашого народу не в зброї, а в людях. Підтвердження цьому я знайшов на сторінках роману, у роздумах Богдана Колосовського: «Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя -- у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».

Дуже вразив мене і роман «Твоя зоря». Дійсно, поки є серед нас такі люди, як Кирило Заболотний, то є з кого брати приклад, є на кого рівнятись. І добре, коли перед людиною завжди сходитиме зоря, зоря чистоти, щирості, гуманізму.

Я впевнений, що Олесь Гончар був саме такою людиною, як його герої, вірною і відданою. Адже в усіх його творах -- частинка його душі, яку він щедро подарував нам, читачам. Скільки б не пройшло років, а твори Олеся Гончара будуть актуальними, бо людяність, яку ці твори пробуджують у читачів, -- вічна категорія, без якої не може існувати жоден народ.

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ О.Т. ГОНЧАРА

гончар літературний письменник творчість

Олесь Терентійович Гончар -- всесвітньовідомий письменник і громадський діяч. Його високо гуманістичні твори вражають глибиною і масштабністю мислення. Письменника турбує не тільки доля рідної України, а і доля всього людства. Уже в першому своєму визначеному творі -- трилогії «Прапороносці» устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, яке вони приносять людству. У його творах основним об'єктом дослідження є людина. Людські вчинки і людські помисли, людська велич і людська чистота -- ось чим захоплюється письменник! Він обвинувачує як загальнолюдське зло так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом перерости у велику біду, що здатна призвести до трагедії багатьох людей або навіть людства в цілому. Вболівання за долю людини, високий патріотизм і гуманізм -- ось найяскравіші ознаки творчості Олеся Гончара.

Перу письменника належить значна кількість романів, повістей» оповідань, новел, критичних нарисів та статей. Твори перекладені більше як 40 мовами світу. Все прогресивне людство шанує прогресивні тенденції його творчості.

Внутрішнім пафосом письменника-патріота пройнято сторінки однієї з останніх книжок Олеся Гончара «Чим живемо. На шляхах українського відродження». У добірці статей, передмов, виступів, вибраних з доробку 60--90 років розкривається не тільки громадянська і творча позиція письменника, а і людське єство видатного майстра прози.

Відданий син України, Олесь Терентійович Гончар присвятив їй багатство і щедрість свого таланту і свою синівську любов.

Размещено на Allbest.ru