Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Рильського, Павла Тичини

Размещено на http://www.allbest.ru

РЕФЕРАТ

з української літератури

на тему: Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Рильського, Павла Тичини

Алчевськ

2006

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш "Мова", в якому поет з великою ніжністю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови.

Мова українського народу - самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збагачувати.

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міц-кевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словниками була найулюбленішим його заняттям.

У вірші "Мова" поет закликає і своїх сучасників частіше "заглядати у словник". На його переконання - "це пишний яр, а не сумне провалля". Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.

Вірш "Мова" написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеологами другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говорити про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його поезія "Мова" у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш "Рідна мова". Своїм незвичайним виступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до "гулу віків", "шуму століть". У ньому - "бурі подих", "неволі стогін", "волі спів", "сурма походу світанкова".

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її "велично-гідним духом".

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х - кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської "відлиги" М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія "Рідна мова". Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про "вільне слово" українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спроби відродження української культури у післякультівські часи.

Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші "Сонет про словник", поемі "Слово про рідну матір" та інших творах.

Музичнiсть поетичного слова Павла Тичини

Однiєю з головних особливостей чудової поезiї П. Г. Тичини було його свiтосприймання через музику. Коли читаєш його твори, здається, що музика, супроводжує кожен рядок поезiй, а потiм ще довго живе в душi, хвилює i радує. Про те, як поет був закоханий у музичнi теми, як володiв майстернiстю перекладати красу людей, велич часу, красномовно свiдчать його твори: поема - симфонiя "Сковорода", фуга "Шуми, епоха наша!", реквiєм "Похорон друга", "Дума про трьох Вiтрiв", "Пiсня про гармонiю", пiсня ноктюрн "Ви знаєте, як липа шелестить", вiршi зiрки "Сонячнi кларнети", "Музичний ранок в консерваторiї", кантата "Марiї Заньковецькiй".

Яскравим прикладом поєднання слова i музики є його поезiя "Сонячнi кларнети". Серед цих вiршiв особливе мiсце посiдає "Арфами, арфами…" - виняткове явище в художнiй лiтературi. Цей вiрш полонить музичнiстю, майстерним перекладом лiричного змiсту на мову музики. Тичинова арфа сповнює мене нiжнiстю, мелодiйнiстю, рядки нiби зачаровують. Вона звучить протягом усього твору, омузичує всi слова. Навiть слова "смiх", "плач", "думи", "засмучена" сприймають ся як уявнi мелодiї, що визначають змiст поетичного твору.

У ньому чути мажорне звучання, рiзноманiтне за кольоровими вiдтiнками: "арфами золотими", "квiтами - перлами", "нiжнотонни ми думами", "плач... перламутровий", "поточки, як дзвiночки" та iнше.

У чому сила гармонiї вiрша "Арфами, арфами…"? На мою думку, вона полягає у поєднаннi слова i звукових образiв, у чiткому ритмi, у композицiйному ладi. Цьому пiдпорядковане й симетричне розмiщення рядкiв, початок кожного куплета з паузою, позначено тире, а саме: "Арфами, арфами -", "Думами, думами -", "Стану я, гляну я -", "Любая, милая -". Такi словосполучення нагадують головну тему, фiксують душевнi порухи лiричного героя.

Своєрiднiсть стилю П. Тичини виявляється не тiльки в замилуваннi природою весни, а й у глибоких роздумах, якi вводять нас у чарiвну весняну музику: рильський тичина мова українська

Думами, думами - Наче море кораблями, переповнилась блакить Нiжнотонними…

I лине мелодiя Тичининого слова, гойдаючись на хвилях спiву душi автора. А вiн, рядок за рядком, оспiвує, розкриває перед нами красу i велич матiнки - природи. Навiть починаєш дивуватися: як же я ра-нiше цього не бачив, не помiчав, не чув цiєї мелодiї природи, не поринав душею у цю дивовижну красу? Заграли арфи i у моєму серцi…

У вiршi "Арфами, арфами…" я пiзнав Тичину - музиканта, вiдкрив у ньому майстра музичного мистецтва. Вiн побудував свiй вiрш за таким принципом, який допомагає як найвиразнiше досягти милозвуч ностi. Цьому сприяє введення певної кiлькостi складiв в окремих словосполученнях: "Арфами, арфами" (6 складiв), "Золотими, голосними обiзвалися гаї" (15 складiв); "Самодзвонними" (5 складiв). I от вже лине мелодiя:

Арфами, арфами - Зототими, голосними обiзвалися гаї Самодзвонними: Йде весна, Запашна, Квiтами - перлами Закосичена.

Музика твору "Арфами, арфами" сонячна, життєрадiсна, сповнена тих глибоких настроїв, якими вiдзначається вся поезiя Павла Григоровича Тичини.

Размещено на Allbest.ru