Шевченко Тарас Григорович

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шевченко Тарас Григорович

1. Біографія

Шевченко Тарас Григорович - Український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною християнською козацькою культурою і звичаями України.

Шевченко народився у селі Моринці Київської губернії, в закріпаченій селянській родині козацького походження. Згідно родинних переказів його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII--XVIII ст., які були жорстоко придушені і призвели до порушення нормального суспільного життя у цьому регіоні (Черкащина, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина) на тривалі роки, призвели до голоду, холоду і значного зубожіння і закріпачення основної частини місцевого населення. Як свідчить минуле людства, саме такі нелюдські умови часто стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, завдання яких полягає у боротьбі за кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.

Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури, а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби розпочати навчання у маляра. Коли Шевченкові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані. З осені 1828 року до початку 1831 року Шевченко побував зі своїм паном у Вільні, де, можливо, відвідував лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У Вільні Шевченко був очевидцем революційних подій і міг читати патріотичні прокламації повстанців. З цього періоду зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки», що свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши до Петербурга в 1831 році, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати дворового маляра, віддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва.

Шевченко тричі приїздив в Україну. 1843 побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем, і на Полтавщині відвідав Є. Гребінку та родину Рєпніних. Тоді ж побачився з закріпаченою ріднею. Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», у якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. Під час цієї першої подорожі Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Цей задум він почав здійснювати після повернення до Петербурга, у лютому 1844. Перші 6 офортів цього циклу вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». Вийшов 1844 передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.

Напровесні 1846 Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер -- Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото» і в квітні того ж року пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. Не без впливу Шевченка укладено статут та інші програмові документи кирило-мефодіївців. 27 листопада 1846 р. Тарас Шевченко подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті, на яку його затвердили 21 лютого 1847 р. У березні 1847, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 -- 31, і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці -- це найважчі часи в його житті. Та -- незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження -- Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем. Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через 2 роки після смерті Миколи клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858) -- цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку, бо виїзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

2. Кохання Тараса Григоровича Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була молода дівчина, одноліток Тараса -- Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними -- Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер -- Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.»

Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася повґязати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була ще одна молода, 19-річна дівчина -- Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

3. Смерть

шевченко поет україна творчість

10 березня 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 13 березня його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів знаходився прах Т. Г. Шевченка в Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею потрапила до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про: «тихе пристанище і спокій коло Канева».

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору.

Размещено на Allbest.ru