Життя і діяльність Б. Грінченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Грінченко Борис Дмитрович

(1863-1910)

письменник, вчений, публіцист, громадський діяч

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року нахуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг дознань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів,заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починаєписати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнюєвласними оповіданнями та віршами. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. Запоширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув'язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишитинавчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсностізмушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що,працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім'ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги.Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селахХарківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки.Учителювання Б.Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною,науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанровітвори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П.Вартовий, ВасильЧайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах таальманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні тадуми»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює вЧернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці --часом любої, дорогої, здебільшого -- нудної, наймитської. Моя пісня -- то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», -- зізнавався митець. Зачас роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і«Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п'єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило»(1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світутам, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали,зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895--1899 рр.),«З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777--1900)» (1901р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною МарієюЗагірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці -- чотиритомного «Словаря української мови» (1907--1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров'я письменника(наслідки харківського ув'язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно -- 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Життя і діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть,найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський:«Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність -- бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням йогожиття, -- важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигумитця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і часвітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як ТарасШевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського -- починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів -- Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінногонауковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем йогодіяльності стало СЛОВО. Слово -- це та субстанція, що акумулює в собі творчуенергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, -- уже неординарна особистість.Б.Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 рокуряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об'єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, вусяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі інавіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо». Головним змістом і смислом життя для Б.Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану,звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думий побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст ісуть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція,національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови,культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г. Квітки,М. Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність уцьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися відїдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо«дві душі: одна українська, а друга -- російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию».Працюючи на ниві просвітництва, Б. Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливозазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би іблизькі, а тоді, коли життя їх укупі -- таке, що дає їм змогу зазнавати в сійспілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб якнароду, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний,палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своєжиття, і свою подвижницьку творчість:

Прагне і розум, і серце великої працітакої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекідобра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо,найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один знебагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами,але й творцями свого часу. Час поставив їх на дорогу, власне, дав їм певнийвихідний пункт; час показав їм тії болі, що на їх вони мають озиватися; час вложивїм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту вперед чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу те, що їмпотрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний час. Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею --куди? Ти ж керуй туди спокійно, Де горить мета твоя, --відповідає один знайвиразніших представників такого типу людей, наш-таки, український, письменник ігромадянин Б.Д.Грінченко… …Справжня біографія Грінченка -- то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задлярідного народу, його повсякчасна готовність душу свою положити за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проложив у житті свою путь Грінченко. Стане тут у ряд -- і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство

С.Єфремов

письменник грінченко патріотична лірика

БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863 -- 1910)

Псевдоніми -- В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л.Яворенко.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня І863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині Протягом 1874 -- 1879 pp. він учився вХарківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений і ув'язнений зазв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Екстерном склавши іспит на народного вчителя, у 1881--1894 pp. працював учителем на Харківщині, Сумщині, Луганщині, окрім-періоду 1886-- 1887 pp., коли перебував напосаді статистика в губернському земстві на Херсонщині. Спілкувався з відомоюдіячкою народної освіти X. Д. Алчевською. На її запрошення він разом з дружиною працював у народних школах Харкова.

У 1894р. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, вінорганізував видання бібліотечки народно просвітніх книжок, став одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною -- письменницею М. Загірньою -- упорядкував музей української старовини В. Тарновського. З 1902р.письменник жив у Києві. У 1905р. він редагував першу українську щоденну газету«Громадська думка» (згодом «Рада»), наступного року журнал «Нова громада»; ставкерівником київського товариства «Просвіта», одним із організаторів Українськоїрадикальної партії (УРП).

В останні роки життя Грінченка посилились його переслідування владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту. Жандарми довели до смерті його дочку -- революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії.

Письменник помер 6 травня 1910р. умісті Оспедалетті в Італії. Його тіло було перевезене в Україну й поховане наБайковому кладовищі в Києві.

Борис Дмитрович Грінченко -- в українській літературі постать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадськийдіяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка»(1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи»(1895), «Хвилини» (1903). На початку 90-х pp. уже цілком природною була паралель:Б. Грінченко -- І. Франко. За твердженням А. Кримського,, «коли Франко є найперший письменник в Галичині, то Чайченко -- перший між новітніми українськими, опро-чегбудь-що-будь, його твори найбільш од усіх сучасних українських підходять доФранкових». Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, щопровідною темою лірики, а потім і прози письменника стало патріотичне чуття,переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики «Смутні картини» (1883), де задопомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з їїсумними селами й нивами, з «убогим», «обшарпаним» людом. Продовження йконкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в ліричній мініатюрі «Україна»(1883), де знаходимо вже обездоленої вітчизни,уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан ліричного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) «чує» пісню горя ймуки, що долинає з темниці. Ця пісня примушує читача «прокинутись» і такожприєднатись до боротьби:

Чи ви чуєте, браття кохані, вона Вас до бою ізновзаюшка!

Напевне, без цих програмових «добою», «до праці!» не було б Ірїнченка-лірика. У них -- безпосередній, прямий виявйого людської натури, запальної, діяльної, переповненої прагненням переконувати,впливати на свідомість співвітчизників. Одним із шедеврів нашої громадянської лірики другої половини XIX ет. став знаменитий вірш Б. Ірінченка «Хлібороб»(1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без праці й турботи про нащадків:

Праця єдина з неволі нас вирве:Нумо до праці, брати!

Глибинно пов'язанийіз символікою українського поетичного мислення (образи ниви, хліборобської праці,щедрого ужинку), вірш Грінченка виростає з традицій лірики Т. Шевченка, С.Ру-данського, Ю. Федьковича, М. Старицького, П. Грабовського і водночас є новим,свіжим словом української поезії.

У ліричній, як і в епічній поезії Грінченка, вияв ставлення до зради та зрадників займає одне з центральних місць. Поява цієї теми в найбільш особистіших творах поета засвідчує органічність патріотичних і громадських почувань митця, щоз'являлися в його душі не вряди-годи, а жили в ній постійно. Згадаймо хоча б цикл«З пісень про рідний край» зі збірки «Під хмарним небом» (1893), який, недрукувався в радянських виданнях творів поета. За ліричною тональністю та провідними образами цикл співзвучний із триптихом Лесі Українки «Сльози-перли», щопідзаголовком «Ридання» вперше з'явився у львівському журналі «Народ» (1891).Майже водночас написані твори двох поетів-ліриків зродилися як втілений у слововибух плачу, нестримних ридань над неволеюУкраїні:

Народ, що не знав на цім світіНад волю дорожче нічого. Навчивсь свою шию хилити, І зникла вся гордість у його.Він рідную мову-перлину У мовах слов 'ямського світу -- Міня на чужу москівщину Ікида, як драную свиту.

Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір -- повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбноїінтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні -- символ знань, якими інтелігенти культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті -- культурницькій роботі серед народу -- і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. Засвоїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького«Хмари». Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові -- це просвіта, анайдоцільніший політичний лад -- парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди зселянами, вчить їх грамоті, читає їм українськітвори.

Але надії Грінченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняєйого з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячнийпромінь» у житті Кравченка -- донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті письменник прагнув правди показати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власногонароду. Повісті «Соняшний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як«цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикальногодемократа».

Повернувшись до великої прозина рубежі двох століть, Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті «Середтемної ночі» (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша:старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у «господарі»,середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника «пропащої сили» -- теми, що так широко розроблялась у дожовтневій українській літературі (наприклад, образ Чіпки із твору Панаса Мирного «Хібаревуть воли, як ясла повні»). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак,зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продаєбатькове добро. Спійманий на гарячому Денисом, він подається до міста і там, незмігши знайти роботи, злигається з конокрадами. Під час здійснення продуманогоРоманом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де «люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячоїборотьби за шматок хліба, за правожити».

Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить наперший план у другій частині дилогії -- повісті «Під тихими вербами» (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті«темна ніч» стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою. Епіграфом до третьої, заключної частиниповісті письменник узяв слова з народної пісні: «Турки село звоювали, громадамилюдей: гнали». Ці турки -- місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіхди-блянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим.Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би надорозі.

Активно виступав Б. Грінченко і в жанрі малої епічної форми. Він -- автор п'ятдесяти оповідань, тематику яких можна звести до кількох основних груп: відтворення труднощів селянського життя(«Украла», «На розпутті»), показ побуту донецьких шахтарів («Серед чужих людей»,«Батько й дочка»), змалювання життя і: прагнень української інтелігенції(«Непокірливий»), життя: школи та твори про дітей («Сама, зовсім сама», «Дзвоник»,«Олеся»). Тобто, тематика малої прози письменника мало чим відрізняється від його повісті».

Особливо вдавалися Грінченку твори з життя дітей: «Олеся» (1890),. «Украла» (1891), «Кавуни» (1891) та інш. Вони відзначаються авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало: оповідання «Олеся», де йдеться про юнугероїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: «Яне поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вае, вороги, завела у цей ліс, і вине вийдете відціль». Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи житл».

Б. Грінченко, як і І. Франко, В.Короленко, В. Стефаник, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію своїх маленьких героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів та монологів; введених до тексту. Монологи допомагають розкрити; душевний стан героя, якнайглибше передати йогопочуття. Наприклад, внутрішній монолог Марини із оповідання «Сама, зовсім сама»:«А жити ж як? Які зароблені гроші були -- уеі вже потраченої Зостався тільки п'ятак на півхліба. Вона тим жила два дні. Тепер треба шукати роботи. Де? Вона вже знала,що та хазяйка, в якої вона жила, вже іншу замість неї взяла. Піти попроситися,може б прийняла знов... А як ні? Що тоді?» В оповіданні йдеться про тяжку долю дівчини: Марини в якої померла мати і яка втратила роботу (бо певний час доглядалаза хворою матір'ю); Митець з великим тактом розповідає про спробу Марини; знайти роботу, про побутові складнощі і, врешті-решт, про її самогубство.

Почуття повнокровного художнього буття в дитячих оповіданнях Б. Грінченка досягається не лише відображенням багатогранності життя, але й різноманітністю форм та інтонацій -- від тонкого ліризму до справжнього драматизму. Ось як за допомогою діалогу передається внутрішній стан дівчинки Ксені з однойменного оповідання:

«Я поцілував її просто в очіі побачив, що вона плаче.

-- Ксеню,голубко, чого ти?

--Ох, Василю, так чогосьтяжко... Дома б'ють та лають... Он поїхали --хліба некинули...

-- Як то? Ти нічого ще не їла зранку?

--Нічого.

-- Чому ж ти мені не сказала?Так... нащо. Я й без хліба перебуду.

Але явжене слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею».

Або (із оповідання «СестрицяГаля»):

«Цей випадок розігнав Іванові мрії. Він підійшов до плачущих дітей.

-- Неплачте, діти, годі! -- промовив він, голублячиїх.

-- Я маму хочу! -- невгавав малийВасилько.

--- Маму! -- хлипала, тручи рукамиочі, Одарка.

-- Мами нема, дітки... -- тихо,ледве промовив батько.

-- Мами нема:вона... пішла...».

У першому випадку письменник акцентує увагу читачів на тяжкому житті Ксені, бо мачуха постійно знущалася з неї. Автор розкрив багатий внутрішній світ дівчинки, її вразливість. У другому -- відтворено трагічну ситуацію: вмирає мати, залишивши чоловіка з трьома малими дітьми.

У своїх творах Б. Грінченко настільки вживається в світ дитини, що інколи неначе дивиться на навколишню дійсність її очима, а деякі фігури дорослих стають другорядними. Наприклад, вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповідання «Екзамен»,. «Дзвоник»,«Грицько») не є об'єктами спостереження письменника, вони відіграють лише допоміжну роль.

Факти життя Б. Грінченка в дитинстві та юності сприяють глибшому проникненню в реальну життєву підоснову його оповідань, саме дитячі та юнацькі враження позначились на багатьох творах письменника взагалі і дитячих оповіданнях зокрема. Але наявний у них значний автобіографічний елемент все ж не дає нам права ставити знак рівняння між авторомта оповідачем.

Хотілося б зазначити, що Б. Грінченко досяг значних успіхів і як учений у багатьох галузях науки. Особливоцінними є його збірники етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські»(1897), 3 томи. «Етнографічних матеріалів» та чотиритомний «Словарь українськоїмови» (К, 1907 -- 1909). Як діяч народної освіти Грінченко писав підручники,педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школіукраїнською мовою «Рідногослова».

Літературознавець С. Єфремов упостаті Грінченка вбачав «символ цілої епохи безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Дзвоник», «Каторжна», «Середтемної ночі», «Під тихими вербами», «Соняшний промінь», «Брат на брата», «Яснізорі», «На новий шлях», «Олеся», «Украла», «Серед чужих людей», «Батько й дочка»,«Сама, зовсімсама».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Левчик Н. Борис Грінченко// Історія української літератури XIX ст. УЗ кн. Кн. 3. -- К., 1997.

2. Погрібний А. Борис Грінченко влітературному процесі кінця XIX -- початку XX століття. -- К-, 1990.

3. Погрібний А. Життя і творчість БорисаГрінченка.// Дивослово. -- 1994. -- № 3.

Размещено на Allbest.ru