Гротескний образ Квазімодо у романі В. Гюго "Собор Паризької Богоматері"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького

Кафедра української і зарубіжної літератури

ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

Образ Квазімодо в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Виконала: студентка ІІІ курсу

Подорожна Ганна.

Викладач: Зайдлер Н.В.

Мелітополь - 2010

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ ВІКТОРА ГЮГО

РОЗДІЛ 2. РОМАН «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

РОЗДІЛ 3. ГРОТЕСКНИЙ ОБРАЗ КВАЗИМОДО У РОМАНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Романтизм був універсальним художнім напрямом і в тому розумінні, що він охоплював літературу й мистецтво різних країн Європи та Америки. Але це не означає, що існував якийсь наднаціональний і над регіональний романтизм як більш-менш визначена структура, що по-різному проявлялася в національних літературах. Скоріше маємо справу з романтизмом -- німецьким і англійським, французьким і російським, українським та іншими, які розвивалися в різних умовах, відповідаючи на виклики життя, що дуже різнилися між собою, виходячи з різних культурних і художніх традицій. Звідси глибокі відмінності між ними як на змістовому рівні, так і в художніх системах. Водночас у них проявлялися, з різною мірою визначеності, спільні або близькі риси й тенденції і, зводячи їх до спільного знаменника, можна говорити про романтизм як типологічний феномен.

Повною мірою це стосується й французького романтизму, який був своєрідним утворенням у контексті європейського романтизму. Ця його своєрідність обумовлювалася різними чинниками, серед яких вкажемо найістотніші. Передусім, це суспільно-історичний чинник, те, що французький романтизм розвивався в країні, де відбулася велика буржуазна революція, де суспільно-політичне життя вирувало й відзначалося великою напруженістю, що проявилося в революціях 1830 і 1848 рр. Звідси більша втягненість французької романтичної літератури в суспільно-політичне життя й боротьбу, вищий рівень її за ангажованості порівняно з німецькою чи англійською. Слід зазначити, що ця втягненість проявлялася в різних формах: як у формі прямої участі письменників у суспільно-політичному житті (Шатобріан, мадам де Сталь, Констан, Гюго, Жорж Санд), так і в гостроті реакцій на це життя, пристрасності його негацій (Віньї, Мюссе, Нерваль, Боддер).

Не менш важливо брати до уваги традиції національної культури й те культурно-історичне середовище, в якому формувався й розвивався французький романтизм. Як відомо, Франція є тією країною, в якій у XVII-XVIII ст. найповніше розвинувся й пустив найглибше коріння класицизм, і по всій Європі ще на початку XIX ст. його ототожнювали з французькою культурою, вбачаючи в ньому її модель. Та й в самій Франції впродовж усього XIX ст. не бракувало письменників, митців, есеїстів, які вважали класицизм за художню систему, іманентну національній культурі. Так само у Франції найповніше розвинулося Просвітництво в його суто раціоналістичному варіанті (Вольтер та його школа), яке в естетико-художній сфері дотримувалося класицистичних орієнтацій. Всім цим зумовлювалася, з одного боку, гострота боротьби французького романтизму з класицизмом, яка досягла апогею в 20-тіроки, а з іншого -- набагато значніша пов'язаність з ним, у тому числі в поетиці й стилі.

Однією з найважливіших особливостей французької романтичної літератури був інтенсивний розвиток реалістичних тенденцій, які у 30-40-ві роки вилилися в реалістичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Однак не слід при цьому забувати, що в той час реалізм розвивався всередині романтичного руху і в тісному взаємозв'язку і взаємодії з ним. І у Бальзака, і у Стендаля -- у кожного на свій лад -- поєднувалися реалістичні й романтичні елементи, витворюючи цілісні й неповторні індивідуальні стилі. Ці письменники брали активну участь у романтичному русі і вважали себе романтиками, навіть "справжніми романтиками" -- на противагу іншим романтичним течіям. Після виходу в світ трактату "Расін і Шекспір" Меріме писав його авторові, своєму другові:"Сподіваюся, тепер не будуть більше називати романтиками панів Гюго, Ансло та їхню братію". Але Меріме помилився: справжніми романтиками були все ж Гюго та його "братія", вони ж з Стендалем торували шлях реалістичному напряму.

Звичайно, романтизм і реалізм -- різні літературні напрями, але не слід перетворювати їх у художні полярності, як це у нас раніше робилося, ігноруючи те, що їх зближувало й об'єднувало, особливо в першій половині XIX ст. Обидва у 20-30-х роках розумілися як учасники спільного художнього руху, представники "нового мистецтва", котре називали романтизмом, протиставляючи його "старому мистецтву" -- класицизму. Існували й фундаментальні естетико-художні принципи, які об'єднували їх у протистоянні класицизму та його запереченні.

Актуальність роботи полягає у новому погляді на романтичний твір, який під впливом соціально-політичних умов, здійснює перехід до реалістичного, утворюючи течію «нового мистецтва».

Предметом дослідження є роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Об'єктом дослідження є образ Квазімодо у романі «Собор Паризької Богоматері».

Мета роботи полягає у детальному вивченні і аналізі образу Квазімодо у романі, у підбірці цитат, що якомога краще характеризують персонаж, у виведенні висновків стосовно місця і ролі образу у романі.

Розділ 1. ТВОРЧІСТЬ ВІКТОРА ГЮГО

Віктор Гюго - найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким ”.

Творчий шлях Гюго умовно розділяється на три періоди:

перший (1820-1850) - реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману;

другий (1851-1870) - створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

третій (1870-1885) - осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартина. Але його власний поетичний дар був набагато міцніший, ніж дар його вчителів. Саме йому судилося провести реформу французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку.

У 1827 р. Гюго звертається до жанру романтичної історичної драми. Драма “Кромвель” відображає події Великого Англійського Бунту ХУІІ ст., які Гюго зрозумів у романтичному дусі. Але передмова до драми є набагато більш відомішою, ніж сам твір. “Передмова до «Кромвеля» давно вже розуміється як окрема теоретична праця і вважається маніфестом французького романтизму. Намагаючись довести рівноправність авторитету «давніх» і авторитету «нових», Гюго розподіляє розвиток світової літератури на три періоди: перший - первісний (вершина «Біблія»), другий - античний (вершина поеми Гомера) і третій - християнський ( вершина Шекспір ). Таким чином Гюго руйнує основу класицизму - ствердження незмінності античного ідеалу краси. Більш того, Гюго висловлює думку про відірваність мистецтва класицизму від реальних потреб людства. Античність давно минула, наступила нова ера, яка вже зовсім по іншому дивиться на людину, розуміючи її не як істоту, абсолютно підкорену космічній необхідності, а як поєднання ангела і звіра, небесного і земного. І хоча рок завжди панує над людством, все ж християнська епоха надає людині свободу вибору між вічним і смертним. Тому мистецтво Франції повинно відмовитися від застарілої орієнтації і піти новим шляхом, шляхом Шекспіра, який відображав життя «природно», у суміші високого і низького, комічного і трагічного. Але заклик до наслідування природі не привів Гюго до реалізму. Драми Віктора Гюго - «Марьон Делорм», «Ернані», «Рюі Блаз» стверджували права романтичного мистецтва на французькій сцені, але найбільш відомим твором першого періоду творчості вважається роман «Собор Паризької Богоматері» (1831).

романтизм гюго квазімодо есмеральда

Розділ 2. РОМАН «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

Роман «Собор Паризької Богоматері» був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, в 1831році. Історичні події не могли не зробити важливого впливу на світогляд художника. Звертаючись до історії, письменник не ставив перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, прослідити історичний розвиток характерів.

Роман вражає багатством і динамічністю дій. Створюється враження, що автор переносить читача з одного світу в абсолютно інший. Так гучну тишу собору раптово змінюватиме шум Гревської площі, де кипить життя, де так чудно з'єднаються жорстокість і веселість, трагічне і смішне. Але всі нитки дій неодмінно зводяться до собору , який і є головним героєм. Він управляє долею кожного, навіть другорядного персонажа.

Тема конфлікту любові і ненависті, краса і потворність, а так само проблема «відторгнутих суспільством» людей, виникнення і втрата нових ідей - все це дотепер залишається актуальним, непідвладним часу.

Головним ідейно-композиційним стрижнем роману є любов циганки Есмеральди до двох героїв: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря собору Квазімодо. Ця любов виявляє два характери. Персонаж Клода Фролло викликає співчуття, жалість. Слід сказати, що життя у цієї людини не склалося із самого початку: мрія виявилася роздавленою обставинами. Собор став його будинком, місцем, де молода людина залишила душу і пристрасть. Так вийшло, що відчуття, які, як йому здавалося, були поховані у минулому, захопили його. Він починає боротися з своєю пристрастю, але програє.

У самому романі «Собор Паризької Богоматері» виділяється безліч сюжетних ліній. Але найбільш трагічний момент гри долями людей.

Затворниця Ролландової башти - Гудула, ненавидячи циганів, оскільки ті вкрали її дитину, проклинає Есмеральду, а у фіналі жінка впізнає у своєму заклятому ворогу втрачене дитя. Дочка гине на очах у матері.

Нарешті, потрібно відзначити майстерність в зображенні масових народних сцен: представлення містерії, життя « Двору Чудес», події на Гревській площі.

Тяжіючи в своїй філософській концепції до ідеалістичних узагальнень, Віктор Гюго зумів у своєму романі передати колорит тієї епохи, до якої він звернувся.

Розділ 3. ГРОТЕСКНИЙ ОБРАЗ КВАЗИМОДО У РОМАНІ

Романтичне мистецтво створює не типові, буденні, а надзвичайні образи. Гюго розумів Шекспіра у романтичному дусі і зосередив увагу на такій якості його образності, як універсальність. Універсальні образи поєднують в собі конкретику і величезне узагальнення, за ними стоїть певна філософська проблема, яка віками не втрачає своєї актуальності. Такими є образи Дон Кіхота, Гамлета, Макбета, короля Ліра. Такими є образи роману Гюго. Романтики намагались творити образи, які б далеко виходили за кордони сучасного життя. Вони творили індивідуальну міфологію на рівні міфології античної, або християнської, і будь яку міфологію сприймали як абсолютну правду. Клод Фролло втілює середньовічне нехтування усім земним. Це талановита людина, але людина викривлена. Гюго доводить: нехтування людським, тілесним, природним породжує зло. Пристрасть Фролло до Есмеральди немає нічого загального із любов'ю, в тому числі із любов'ю християнською. Клод Фролло - злочинець, але і нещасна людина, жертва трагічного і жорстокого ставлення до реального світу, яким грішило середньовіччя. Есмеральда - циганка (правда, тільки за вихованням) і француженка ( за походженням ). Її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його суб'єктивне, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. Гротесковий Квазімодо, потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою на нещасного дивитися не може - «Брудна пика! От мерзенна душа! Тьху!».

Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов'ю до ренесансної Мадонни. Так Данте кохав Беатріче, так Петрарка ставився до Лаури. До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не знав, що в світі існує любов, краса і добро. Добрий вчинок дівчини із Двору Чудес став для Квазімодо «щиросердною подією», перевернув його життя. Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу, забитого й безправного, нерозумного й рабські покірного. Але не завжди. До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито у стані сну. Він бачив перед собою тільки величезну споруду собору, служив їй, і був її частиною. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом без свідомим, жорстоким, і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати. Так Гюго засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставлення до революційних подій.

В «Соборі Паризької Богоматері» Гюго, слідом за В. Скоттом, переміщує історичних особистостей на рівень фону (Людовик ХІ, Гренгуар), а на авансцену виводить особистостей вигаданих (Фролло, Есмеральда, Квазімодо), але, на відміну від Скотта, Гюго малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорією «концентрованого дзеркала», активно використовує контраст і гротеск. Есмеральда - не просто красива дівчина, вона є унікально вродливою, Квазімодо - не просто потвора, його вигляду люди боялися навіть тоді, коли він був немовлям.

«… спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток і одна нога була коротша за другу.»

«Величезна голова вкрита рудим волоссям, між плечима - здоровенний горб, другий, такий ще - на грудях; ноги такі криві, що сходилися тільки в колінах, схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності - якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги…».

Суть цієї «майже» людини змінило кохання, і він виявився здатним не лише вирвати кохану з рук «правосуддя», але і зважився на вбивство Фролло. Квазімодо обдарований внутрішньою красою, незважаючи на потворну зовнішність.

ВИСНОВКИ

В Квазімодо втілюється демократична ідея Гюго: потворний ззовні, знедолений по соціальному статусу, дзвонар виявляється найбільш високоморальним з поміж усіх героїв. Він повний істинного гуманізму, моральної сили. Кохання робить з ним майже казкові метаморфози. Він змінює свій гнів до світу на милість, але в той же час становиться одержимим і залежним від свого кохання.

Квазімодо - художнє втілення теорії романтичного гротеску, яку виклав Гюго у передмові до свого «Кромвеля». Це один з характерних для письменника образів, що уособлює тему знедоленості, «винних без провини». Гротеск для Гюго - «міра для порівняння», засіб контрасту внутрішнього і зовнішнього.

Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.

Список використаної літератури

1. Д. С. Наливайко, К. О. Шахова. Зарубіжна література ХІХ ст. Доба романтизму. - Тернопіль, 2001. - 416 с.

2. Артемова Л. О. Доля, що вирішує все // Зарубіжна література в школах України. - 1998, № 3. - С. 6-9.

3. Баратова Т.М. Гюго Віктор. Собор Паризької Богоматері // Зарубіжна література в школах України. - 2006, № 1. - С. 96-102 с.

4. Гюго Віктор. Собор Паризької Богоматері / К.: Дніпро, 1989. - 469 с.

5. Литвиненко Н. В. К проблеме специфики жанра. Собор Парижской Богоматери. В. Гюго // Вопросы филологии. - 1999, № 2. - С. 89-92.

6. Назарець В. О. Загадка Есмеральди // Зарубіжна література в навчальних закладах - 2001, №1 - С. 48-51.

7. Повшедна Н. С. Тема трагічності людської долі в творах Віктора Гюго // Зарубіжна література в школах України - 2005, № 5. - С. 24-30.

8. Рогозинський В.В. // Всесвітня література та культура. - 2001, № 3. - С. 33-41.

Размещено на Allbest.ru