Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти України

РЕФЕРАТ

з української літератури на тему:

«Видатний діяч української культури Михайло Петрович Старицький»

Учениці 10-А класу

ЗОШ 1-3 ст. №4

Росоловської Вікторії

м. Слов'янськ 2007

Михайло Петрович Старицький народився 14 (2 за ст.ст.) грудня 1840 року в селі Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині, в небагатій Дворянській сім'ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще з часів Богдана Хмельницького.

Дитинство майбутній письменник провів переважно в селі Кліщинцях, у діда й баба Лисенків, людей, як на той час, досить демократичних. Розмовляли в домі діда українською мовою, “бо, - як писав Старицький - бабуня другої не знала”. Хлопець дуже любив слухати няньчині казки та українські народні пісні, що їх співали дівчата-килимниці. Початкової грамоти Михайла учив кліщинецький дяк.

На восьмому році життя хлопець втратив батька. Незабаром помер дід Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло почав учитися в Полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р.Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. відтоді Михайло Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя.

У дядьків Андрія та Олександра Лисенків юнаки познайомилися з “Енеїдою” І.Котляревського, “Кобзарем” Т.Шевченка, а потім і з деякими його недрукованими творами, які справили на них велике враження.

В гімназії М.Старицький багато читав творів російської та світової класики. Обізнався також ширше й з українською літературою, з прозою Марка Вовчка, Квітки-Основ'яненка та інших українських письменників. На цей час припадають його перші літературні спроби. Це були гумористичні вірші на теми гімназійного життя, написані російською і українською мовами.

Після закінчення гімназії М. Старицький вступає до Харківського університету, а наприкінці 1860 року разом з М.Лисенком переходить до Київського.

Київський університет на той час був центром прогресивної думки на Україні, більшість його студентів та частина викладачів брали участь у революційно-визвольній боротьбі проти царизму. Студенти жили тоді бурхливим громадсько-політичним життям, і в його вир поринули Михайло Старицький та Микола Лисенко. “Ми з Лисенком, - писав пізніше Старицький, - просиджували іноді вночі, міркуючи про... минуле нашої вітчизни та про долю-мачуху нашого селянина”. Юнаки були добре обізнані з нелегальною літературою, читали також журнали “Современник” і “Основа”.

Восени 1862 року М.Старицький тимчасово залишає університет і повертається на село для влаштування своїх маєткових справ. Тим часом почалося переслідування всього передового, зокрема було закрито недільні школи для трудящих, а 1863 року вийшов валуєвський циркуляр про заборону видання книжок українською мовою. Коли восени 1864 року М.Старицький повернувся до Києва, то там “застав уже майже безнадійну зневіру. Університету через хворобу серця він так і не закінчив, але занепадницьким настроям не піддався.

В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже 1865 року у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з'являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова, а пізніше він друкує переклади й оригінальні вірші у львівських журналах “Правда” й “Зоря”. На початку сімдесятих років М.Старицький разом з М.Лисенком влаштовує кілька літературних вечорів, а потім організовує український аматорський драматичний гурток, вистави якого з великим успіхом ідуть спочатку на домашній сцені, а згодом у міському театрі. Для цього гуртка Старицький написав оперети “Чорноморці” (за п'єсою “Чорноморський побит” Я.Кухаренка) та “Різдвяна ніч” (за повістю “Ніч на Різдво” М.Гоголя), яка пізніше була поширена і перероблена на оперу, а також водевіль на одну дію “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. У першій половині сімдесятих та на початку вісімдесятих років у Києві виходять окремими книжками його переклади, переробки, інсценізації та оригінальні твори. З цих видань на особливу увагу заслуговує альманах “Рада” (1883, 1884рр.), що, за визначенням І.Франка, був “мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду”, тобто після так званого Емського указу 1876 року, яким заборонялося не тільки українське друковане слово, але й театральні вистави та концерти українською мовою. В альманасі були надруковані повісті “Микола Джеря” І.Нечуй-Левицького, дві частини роману “Повія” П.Мирного, драма “Не судилось” М.Старицького та “Бібліографічний покажчик нової української літератури”, складений М.Комаровим. Видавничу діяльність М.Старицького пізніше високо оцінив І.Франко.

Альманах “Рада” передбачалося видавати систематично; він мав замінити літературно-науковий журнал, який не дозволяв видавати царський уряд. М.Старицький виступає тут як організатор літературних сил на Україні в добу жорстокого переслідування усього прогресивного.

Велике значення також мав переклад М.Старицького трагедії “Гамлет” В.Шекспіра, який йому вдалося видати 1882 року. Цей переклад високо оцінили М.Драгоманов, Леся Українка, а також І.Франко, який 1899р. писав, що він “читається легко і виявляє працею неабиякого майстра української мови”.

У жовтні 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українські вистави, і незабаром російська трупа Г.Аркашенка почала ставити українські п'єси, а невдовзі утворилася перша українська професійна трупа під керівництвом М.Л. Кропивницького. Ця трупа успішно виступала у Києві, Харкові та інших містах, але її матеріальне становище було дуже важке. З літа 1883 року на чолі цієї трупи став М.Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші. “Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до того, ні потім”, - відзначав І.Франко в своїй статті про українську літературу, надрукованій в одному з чеських журналів.

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах - Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших.

Залишивши через хворобу театр М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами, зокрема над прозовими. разом з тим він бере активну участь у роботі Літературно-артистичного товариства як член правління й організатор літературно-драматичних вечорів.

1902 року М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори уже відомих письменників і початківців, зокрема західноукраїнських. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі вийшов лише один такий альманах (“Нова рада”), та й то вже після смерті письменника, 1908 року. того самого року вийшла його збірка “Поезії”.

Літературну діяльність М.Старицький почав головним чином як поет-перекладач. Він перекладав твори понад двадцяти слов'янських і західноєвропейських поетів, прозаїків і дама торгів та багато сербських народних дум і пісень, частину яких видав окремою книгою. Активна перекладацька діяльність М.Старицького викликана його бажанням розширити обрії української літератури і познайомити читача з творчістю видатних письменників світу. Переклади допомогли йому виробити оригінальний поетичний стиль, збагатили українську літературу новими темами й ідеями, сприяли розвитку літературної мови, піднесенню її, кажучи словами самого поета, “в генеральський чин”, щоб нею можна було “висловити культурну, освічену річ, висловити найтонші краси високих поезій”.

Жити й творити Старицькому доводилося в умовах постійних жорстоких адміністративних і цензурних утисків, переслідувань, поліцейських наглядів і обшуків. Тому не вся його поетична спадщина - оригінальна й перекладна - дійшла до нас. В одному з листів (1900) він писав, що якось, чекаючи жандармського обшуку, дав закопати “два здоровенних зшитки власних поезій в болото, і вони згнили там”, а в іншому листі знову пише, що його віршів “сила розгубилась і розвіялась по вітру”.

Перші оригінальні поезії М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Переважна частина поезії Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини ХІХ століття, а також боротьбою слов'янських народів проти турецького поневолення.

Своїм змістом поезія М.Старицького 70-х років вливалася в широке русло демократичної літератури, водночас вона змикалась із загальноросійською поезією революційного народництва. Проте вона залишилась виразно національною, як поезія Шевченка, Франка і Лесі Українки.

Вже с самого початку своєї поетичної творчості М.Старицький виступав новатором. Виробивши свій власний стиль, він не пішов слідами епігонів Шевченка. розглядаючи поезію М.Старицького, І.Франко підкреслював, що серед поетів-сучасників “він був першим із тих, кому доводилося проламувати псевдо шевченківські шаблони і виводити нашу поезію на широкий шлях творчості”.

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. репертуар обмежувався приблизно двома десятками п'єс. Перед діячами українського театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький, як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки талановитим керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом другої половини ХІХ століття. В одному з листів (1901) він називає тридцять своїх п'єс, але ще не всі вони знайдені.

На сьогодні відомо двадцять чотири закінчених драматичних твори М.Старицького, з них половина оригінальні, а решта - переробки п'єс та інсценізацій прозових творів інших авторів. Драматургія Старицького тематично та жанрово багата й різноманітна. У своїх дамах, комедіях, водевілях, оперетах та лібрето до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.

Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза - загалом близько шістдесяти творів: сім великих історичних романів, чотири історичні та дві соціально-побутові повісті, два мемуари та кілька десятків оповідань і нарисів, сім з яких відомі лише за назвами, а самі твори ще не розшукано.

Найбільше значення з прозової спадщини М.Старицького мають його історичні романи, в яких відображені епохальні періоди боротьби українського народу за своє визволення, починаючи з середини XVII і майже до середини ХІХ століття. Створенню історичних романів та повістей передувало глибоке вивчення письменником великої кількості різноманітних джерел - документів, літописів, мемуарів, а також наукових праць багатьох авторів з історії України, Польщі, Росії, Литви, Криму, не тільки українських та російських, але й польських, французьких, німецьких.

У всій цій історичній літературі й джерелах було чимало фактичних помилок, розбіжностей, суперечливих, а часто й ворожих українському народу тенденційних тверджень. М.Старицький критично підходив до цих праць, приймав одне, відкидав інше, часом подавав історичні факти у власній інтерпретації, але завжди залишався на послідовно демократичних позиціях. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький.

Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. Українських журналів і газет тоді не було, а видавати свої твори окремими книгами Старицькому не дозволяли його матеріальний стан та хвороба. Через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори.

Помер М.П.Старицький 27 (14 за ст.ст.)квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.

М.Старицький був одним з основоположником українського професійного реалістичного театру, визначним театральним і громадським діячем, організатором українських літературних сил в глуху добу реакції, коли українська мова, культура жорстоко переслідувалися царизмом. Він багато зробив для розвитку і збагачення української літературної мови.

Діяльність М.П.Старицького надзвичайно різноманітна і багатогранна. він був видатним діячем передової демократичної культури, справі розвитку якої віддав сорок років життя і невсипущої праці.

старицький поет літературна драматургія

Список використаної літератури

1. Старицький М.П. П'єси/ Вступ. стаття В.У.Олійника. - К.: Мистецтво, 1984.

2. Сокирко Л. М.П. Старицький: Критико-біографічний нарис. - К., 1960

3. Комишаченко М. Михайло Петрович Старицький. - К., 1968.

Размещено на Allbest.ru