Характеристика персонажів із твору В. Шекспіра "Гамлет"

Характеристика персонажів із твору В. Шекспира «Гамлет»

1. Офелія

Шекспірівський образ Офелії завдяки своїй художній ємності та глибині знайшов багаторазове втілення у словесності різних країн та епох, внаслідок чого він належить до вічних образів світової літератури і розвинувся з часом до своєрідного “знаку” культури. Особливо в мистецтві XIX-XX століть фігура Офелії стала ключовим поняттям у соціально-критичному дискурсі про взаємовідносини статей, посилаючись на категорію “вічно-жіночого” у розумінні Й.В. Гете. З цього погляду шекспірівська героїня є також шифром взаємовідносин “суб'єкт-природа-суспільство”. Рефлективність образу Офелії, його філософське навантаження та міфологічне розширення дають змогу простежити у процесі розвитку мотиву зміну соціально-культурних парадигм, розвій панівних ідей, осягнути відповідний дух часу. Імагіноване начало простору туги і безмежності, який творить основу цієї художньої фігури, як певна естетична стратегія переборення стало реакцією на досвід розірваності й відчуження, що накопичувала людина під наростаючим тиском навколишньої реальності. Уже в трагедії “Гамлет” образ Офелії структурований як фігура віддзеркалення, площина для проектування чоловічих роздумів та уявлень (Полоній, Лаерт, Гамлет). До того ж ці проекції є деструктивними: в одній особі поєднується традиційна типізація жінки як святої чи повії. Кульмінаційним пунктом емблематизації образу є смерть Офелії, що завершує процес її перетворення на алегоричну фігуру з міфологічним навантаженням. В описі смерті відчувається спорідненість античної і християнської традицій: з одного боку, міфологізована істота, з іншого - християнська фігура мучениці. В міру того, як душа утопленої розчиняється у воді, одухотворяється природа, яка відіграє у сцені смерті особливу роль. Міфологізація уможливлює представлення мертвої Офелії в особливому, недосяжному, сакрально-цнотливому зв'язку. Уже в трагедії “Гамлет” образ Офелії структурований як фігура віддзеркалення, площина для проектування чоловічих роздумів та уявлень (Полоній, Лаерт, Гамлет). До того ж ці проекції є деструктивними: в одній особі поєднується традиційна типізація жінки як святої чи повії. Кульмінаційним пунктом емблематизації образу є смерть Офелії, що завершує процес її перетворення на алегоричну фігуру з міфологічним навантаженням. В описі смерті відчувається спорідненість античної і християнської традицій: з одного боку, міфологізована істота, з іншого - християнська фігура мучениці. В міру того, як душа утопленої розчиняється у воді, одухотворяється природа, яка відіграє у сцені смерті особливу роль. Міфологізація уможливлює представлення мертвої Офелії в особливому, недосяжному, сакрально-цнотливому зв'язку. Рецепція образу Офелії у сучасній німецькій літературі засвідчує продуктивність, дієвість і широкі можливості цього мотиву, насамперед, що стосується діагностики становища людини у світі. Очевидно, що саме вихідні дані шекспірівської героїні забезпечують їй тривале функціонування навіть у зовсім нових контекстах. На основі детального аналізу розвитку мотиву Офелії в мистецтві С.Кіндлєр характеризує цю художню фігуру як “пусту форму”, виходячи із наростаючого скорочення суб'єктності героїні в трагедії В. Шекспіра, який послідовно мінімалізує її стримані висловлювання і реакції аж до повного їх згасання у смерті дівчини. У результаті того, що в образі чітко виражена структура амбівалентних уявлень про жіночність, “пуста форма Офелія” і в подальшому зберігає можливість проектування різних поглядів, світоглядних позицій і оцінок. Саме відсутня індивідуальність, так часто інкримінована їй, є основою її виживання у мистецтві. “Пасивне ставлення Офелії до навколишнього світу не лише породжує запитання про її позицію у п'єсі, силу чи слабкість її характеру, але також є приводом до суттєво різноголосих інтерпретацій. У дослідженнях прослідковується все ж тенденція охопити в однозначній характеристиці її рефлексивну структуру, яка існує лише як точка пересікання перспективно варіативних зовнішніх описів”. Зв'язки жіночності і смерті, жіночності і свободи слід виділяти не лише на тематичному рівні тексту, а й на комунікативному. Розвиток мотиву Офелії у сучасній літературі засвідчує перетворення героїні із сприйнятого безмовного об'єкта на сприймаючий суб'єкт, що активно словесно обґрунтовує свою позицію. Сучасні тексти, структуровані мотивом Офелії, представляють високого степеня семантизовані наративні модуси, що активно беруть участь у конституюванні дискурсу свободи. Те, що шекспірівська Офелія як драматична героїня не виразила себе словесно, компенсується у трагедії В. Шекспіра багатозначністю символічного висловлювання образу. Ця полі семантика дає можливість сучасним інтерпретаторам використовувати образ як риторичну фігуру. При цьому переконливою є як жива, так і мертва Офелія. Особливе значення продукує все ж “промовляючий жіночий труп”.

2. Гамлет

Гамлет, принц датський, - прекрасний образ гуманіста, який зіткнувся зі світом, ворожим до гуманізму. Підступне вбивство його батька розкриває перед сином зло, що панує в країні. Обов'язок помститися за вбивство батька для Гамлета - не звичайна, кровна помста. Вона виростає для нього в громадський обов'язок боротьби за праве діло, у велику і важку історичну задачу. Звихнувся час наш. Мій таланте клятий, Що я той вивих мушу виправляти! Однак у цій боротьбі Гамлет зволікає, деколи жорстоко дорікаючи собі за бездіяльність. Іноді висловлюється думка, що Гамлет є слабкодухою від природи людиною, мислителем і споглядачем, не здатним до рішучих дій. Але це не так. У героєві трагедії показана та могутня сила почуттів, якою відрізнялися люди епохи Відродження. Він важко переживає загибель батька, і ганебний шлюб матері. Гамлет кохає Офелію, але не знаходить з нею щастя. Його жорстокість і образливі слова в поводженні з дівчиною свідчать про силу кохання і розчарування.

Гамлет відрізняється шляхетністю й виходить з високих гуманістичних уявлень про людину. Саме звідси випливає його колосальне озлоблення, коли він стикається з оточуючим його світом брехні та злочинності, підступністю та блюзнірства. Гамлет здатний на велику й вірну дружбу. У своїх стосунках він чужий феодальним упередженням, людей він цінує за особистими якостями, а не за становищем, яке вини посідають. Єдиним його близьким другом виявляється студент Гораціо. Зневажаючи царедворців, Гамлет приязно зустрічає людей мистецтва - акторів. Його любить народ, про що з тривогою говорить король.

Гамлет - людина філософської думки. В окремих фактах він уміє бачити вираження великих загальних явищ. Але не сама про собі здатність до роздумів затримує його дії в боротьбі, а ті похмурі висновки, до яких він приходить в результаті розмірковувань над усім оточуючим. Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом. Якщо у світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він справді «розглядався» а «час звихнувся». Світ уявляється Гамлетові або городом, де буяють бур'яни, або в'язницею, добре впорядкованою, з казематами, камерами й підземеллями. Гамлет називає світ «буйним садом», що плодить лише дике та лихе сім'я. Він заявляє своїм товаришам, які приїздять, що «Бути чи не бути» Гамлет висловлює сумніви щодо цінності самого життя. Перераховуючи різноманітні біди людини, він змальовує звичаї суспільства. Бідність він сприймає як нестерпно важку для людини, адже їй доводиться терпіти

3. Клавдій

Образом-антиподом Ґорвендила є його брат Клавдій. За характеристикою брата, Клавдій - мрійник та фантазер, невиправний брехун, обдарований та чарівний цинік, що звик досягати усього, не докладаючи жодних зусиль. Думається, за такими словами ховається відображення заздрості, яку брати відчували один до одного. Тему двійництва братів підсилює образ тіні: Клавдій говорить про себе: „темна та безпутна тінь короля”, так само називає його сам Ґорвендил „брудна заздра тінь”. Цілісною особистістю Клавдій стає лише вбивши брата та посівши його місце.

З образом Клавдія та його кохання до Гертруди пов'язаним є символ хижого птаха, уособлення свободи.

4. Гертруда

Найбільш яскравим та психологічно насиченим образом роману є Гертруда. З самого початку читач бачить королеву сміливою і розумною жінкою, що „відчуває в собі кров воїна”. Гертруда наділена незалежністю суджень. Проте, образ незалежної самодостатньої жінки суперечив суспільним стереотипам того часу, в якому розгортаються події. Королева не могла реалізувати себе, адже постійно перебувала під владою чоловіків. Ґорвендил та Гамлет здавалися їй двійниками - володарями та охоронцями тунелю, кінцем якого була смерть. Ця нереалізованість стала фатальною і для чоловіків, яких доля пов'язала з Гертрудою, адже „ані один, ані другий не знав її до кінця”.