Проблема людини і природи у творчості І. Драча

Проблема людини і природи у творчості І. Драча

Іван Драч - один із найсучасніших українських поетів. У літературу прийшов у 60-х роках. З перших його публікацій про нього широко заговорила критика. Це була справді нова поезія з новою поетикою. Поет прагнув до естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми джерелами, з мистецькими надбаннями свого народу. Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, який не всім вдається збагнути. Усю його творчість проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від першої збірки «Соняшник» до почорнобильської «Храм сонця». Він згідно з народною космологією вважає, що Сонце - наш батько, який дає життя всьому.

Іван Драч народився 1936 року народився в с. Теліжинці на Київщині.

Після війни біографія І. Драча складалася в прискореному темпі: за десятиліття -- до військової служби (1955 -- 1958) -- він здобув середню освіту, викладав російську мову та літературу в сільській семирічці, був на комсомольській роботі -- інструктором райкому комсомолу. Після армії вчився в Київському університеті (завершував навчання заочно, бувши співробітником «Літературної газети»), закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві (1964), працював у сценарному відділі Київської кіностудії ім. О. П. Довженка, редакції журналу «Вітчизна», в Спілці письменників України.Чимало списів ламалося навколо поеми «Ніж у сонці» (1961), якою молодий поет дебютував в «Літературній газеті» ще до виходу першої збірки -- «Соняшник».Нечасто перші книжки молодих літераторів стають таким помітним явищем, як «Соняшник». Ця збірочка, що містила сорок умовних балад, етюдів та інших віршованих або й не зовсім віршованих творів з примхливими образними асоціаціями, малозрозумілими для багатьох тодішніх читачів, і через двадцять років згадувалась як далеко не традиційна, задерикувата, гостросучасна.Драча в усіх його книжках не сплутаєш ні з ким. Але він, разом з тим, ніби кожного разу починається заново, ніби йде за власним закликом, проголошеним у другій збірці -- «Протуберанці серця»(1965): «Народжуйте себе».Поет «народжує себе» і в «Баладах буднів» (1967), і в збірці «До джерел» (1972) (хоч це в значній мірі підсумкова книга, вибране з попередніх видань), і в інших.1972p. вийшла збірка І. Драча «До джерел». До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних. Тут з'явився вірш «Зелена брама», який через десятиліття дасть назву книзі, що буде відзначена Державною премією СРСР.Та й збірка «Корінь і крона», яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга, складена з двох розділів -- «Подих доби» та «Подорожник», вивірила поета на життєспроможність і в координатах сучасності, і в координатах історії. За неї в 1976p. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з'єднує все творене ним, -- оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча -- передмові Л. Новиченка до «Соняшника». Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем «Ніж у сонці» та «Смерть Шевченка», драматичні поеми «Дума про Вчителя» й «Зоря і смерть Пабло Неруди»), і в мажорно-вибуховій, як у вірші «Небо моїх надій», що відкриває і першу збірку, і цикл «Дихаю Леніним» у книзі «До джерел», і збірку вибраного «Сонце і слово» (1978).Чергова книжка російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) в 1983р. відзначена Державною премією СРСР. «Зелена брама» у вірші, який дав назву книзі, -- це умовний образ входу в життя і виходу, початок і кінець.Значного резонансу набули драматичні поеми І. Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» і «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з'явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», 1982).І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори -- в збірці «Київський оберіг», 1983). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики. Поет, перекладач. Сутність творчості І. Драча -- розповідь про людину зокрема і людство взагалі, про життя і смерть, пошук ідеалу, істини й краси та форми вираження її. Лірика його -- модерна, поет свідомо шукає для себе нових жанрів, працює над поетикою, формою вираження почуттів і розумів. Перекладач поезій А. Вознесенського, Г. Лорки, Н. Хікмета, Ю. Словацького, П. Елюара та інших.Поезію Івана Драча «Крила» не можна сприймати як іронічну «новорічну казку» -- настільки глибинний підтекст криється за її зовні простим казковим сюжетом. Якщо замислитися над прочитаним, то зрозумієш, наскільки влучно викриває алегорія казки характер нашого суспільства. Поет окреслив його дуже своєрідно, показавши під образами-символами бажані новорічні подарунки, різноманіття матеріальних запитів наших сучасників: Новий рік дарує й «шапку смушеву», і «люльку дешеву», і «модерні кастети», і «фотонні ракети», і «солі до бараболі», «і валянки», і «мед од простуди».Сходинкою вище над матеріальними подарунки розташовувалися подарунки духовні: «доля багряна», «сонце з туману», тут же -- і сумні «три снопи вітру в полі», «смерть серед ночі». Як на мене, то за цими «подарунками» не важко впізнати буття наших співвітчизників. Та ось серед них -- сократична постать Кирила, у якого Куфайку з-під лопаток як ножем прошило. Пробивши вату, заряхтіли радо, на сонці закипіли сині крила. Голодні небом, випростались туго, Ковтали з неба синє мерехтіння...Як це: у звичайного чоловіка -- і крила?! Хіба таке буває? Ось і в спантеличеного Кирила, якому «доля маслом губи» не «змастила», тільки «туча» та «тіні» на серці. І давай він їх рубати сокирою та прилаштовувати у господарстві! А вони знов ростуть і ростуть на міст зрубаних. І тоді стає зрозумілим, що Кирило -- то десь і уособлення нашого народу, якому Бог від народження дав «сині крила», що радо підносять його над буденним світом. Підносять у піснях, у традиціях, у таланті, у праці і волелюбнім характері.Та цей приземлений погляд на світ не дає випростатися духовним крилам (може, тому Кирило -- і «гаспид»?). Цей погляд заганяє нас у рамки бути «люди як люди». Але хіба це життя Людини? Думаю, нам треба припинити обтинати «красиве» на догоду «корисному» і закинути ту безжальну сокиру в небуття.Перед тим, як чомусь навчитись, ми спершу відкриваємо для себе види мистецтв та їх витвори, коштовність яких осягаємо з часом.Усе життя ми збільшуємо кількість разків намиста, а разом з ними збільшується і кількість намистинок на мотузочках.Найвідомішим і найвитонченішим мистецтвом дехто називає поезію. Дійсно, вона є великою помітною намистиною у ґердані нашої свідомості.Та в іншому -- поезія є сповіддю душі людини, але аж ніяк не витвором мистецтва або людського хотіння. Поезія -- це правда душі, можливо, тому вона всім зрозуміла і доступна. Відмінність її полягає в тому, що вона вбирає в себе інші мистецтва: прозу, музику, живопис. Бо всі вони осідають у свідомості людини, впливають на її філософію та сприйняття життя, на ідеологію і почуття, на оточуючий світ. А це ми і намагаємось передати у віршах. Вольтер сказав колись: «Поезія -- це музика душі». У віршах віддзеркалюються всі людські вади і бажання, почуття і думки.Поезія змушує читати між рядками. Бо в ній головне не сполучення слів, а атмосфера, якою вони оточені. Традиційним для письменства є звернення Івана Драча до розкриття важливої ролі поетичного слова у людському житті. Для когось слово -- це зброя, для когось -- ледве не єдина умова збереження національної свідомості, державності, слово поезія святе, воно -- молитва. У творі ж «Балада про соняшник» автор порівнює поезію із сонцем. Здавалось би, звичайне і, так би мовити, буденне порівняння. Але якщо зупинитись на ньому, то можна побачити світло і тепло, які ллються із цих слів: сонце -- єдина зірка на небесному склепінні, що створює існування на землі, поезія -- зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява і пустка, без чуйність. Чи не це має на увазі письменник? Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння. Якщо б не було поезії, не було б почуттів, емоцій, як не було б живих створінь без тіней. Поезія -- це відбиток у дзеркалі слів нашого сприйняття життя, життєдайна стежинка золотого сонця на воді, яка тремтить, хвилюючись від вітру.А якщо пригадати те земне створіння, що завжди пов'язане з сонцем? Звісно, соняшник, відповімо ми, намагаючись згадати бабусин город і цю рослину на ньому. Чи, можливо, його насіння? Із появою сонця соняшник оживає і починає слідкувати за ним. І так прокидаються люди, які знайшли поезію у своєму серці.У творі «Балада про соняшник» описане «золоте німе захоплення» поезією -- недосяжним «сонцем на велосипеді» -- маленького хлопчака-халамидника, що просить покататися хоч на рамі. Серед дитячої, простої, теплої, але такої звичайної буденності хлопець-соняшник раптом помічає яскраве засмагле сонце у червоній сорочці, яке відкриває йому новий незвіданий світ. Соняшник вже не зможе відвести погляд від сонця. Народжений на землі, він назавжди пов'язаний зі світилом. Тільки люди, захоплені поезією, можуть провести інших у світ, де здійснюються мрії і банальність стає незвичайністю.Форма балади, обрана Іваном Драчем, як завжди підкреслює незвичайність звичайного. Твір насичений теплом і любов'ю до поезії, які передаються читачам. «Балада про соняшник» у кожного викликає різні асоціації і почуття. Хтось відчуває те, що відчуває кожен з нас, прокинувшись сонячного ранку вдома і знаючи, що попереду ціла відпустка. Дехто, якщо б його спитали, в які кольори розмалював він цей твір, відповів би, що тільки світлі, теплі і сяючі. Але є те, що єднає ці почуття і асоціації, -- вони обов'язково позитивні, добрі, милі, адже життя прекрасне тим, що кожної миті кожен із нас має можливість відкрити для себе нову, дивовижну грань світу. Вже перша збірка, у якій вміщена була «Балада про соняшник», дала підстави говорити, що він виявив новаторський підхід до зображення життя людей: у соняшника були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене, він бігав навипередки з вітром, він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, красиве, засмагле сонце. У золотих переливах кучерів. Поезія, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником. І фольклорним баладам було властиве подібне перевтілення дівчини в тополю, вербу, калину, козака - у явора, а в цій баладі диво сталося із хлопчиком-соняшником. Поет стверджує думку, що сонце - символ краси мистецтва, народної віри в нев'янучу його силу. Поетизацію сонця письменником ми бачимо і в «Етюді про хліб».

· Хліб, як сонце, - каже народ.

· Витвір господині хати, він, як сонце, основа життя людини.

· Поет вдається до персоніфікації.

· На хмелі замішаний, видме груди.

· Скільки поваги і гордості за свою працю в хлібороба, та й у поета, бо він селянський син:

· В підсохлому тісті кленова лопата,

· Вийме з черені, де пікся в теплі,

· І зачарується білена хата

· З сонця пахучого на столі.

У збірку «Корінь і крона» входить цикл «Подих атомної». І. Драч тоді знаходився під впливом суспільної ейфорії щодо райдужного майбутнього мирного атома. Він багато разів був за кордоном, відвідав Хіросіму і Нагасакі, його увага була зосереджена на загрозі атомного знищення людської цивілізації. У вірші «Ода совісті» письменник роздумує, що вчений повинен морально відповідати перед людьми:

· Над вченим хай сяє моральне табу,

· Жодного грама науки для зла.

Чорнобильська трагедія. Вона болить всбому народу. Іван Драч ще в червні 1986 р. на з'їзді письменників кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди і гніву. Чорнобильська атомна електростанція була підшефною Спілки письменників України, письменники вірили вченим, науці. Поема «Чорнобильська мадонна» постала як спокута і прозріння дорогою ціною. За безладу безмір, за кар'єри і премії, немов на війні, знову вихід один:

· За мудрість всесвітню дурних академій

· Платим безсмертям - життям молодим…

Поет розуміє, що тепер на вічній дорозі стали розіп'ятими, не тільки він і його син, а все людство:

· Той огненний хрест, а на ньому і в нім

· Палає мій син у кільці вогнянім,

· Бо атомні цвяхи засаджені в руки,

· Бо зуби зорять од пекельної муки.

У розділі «Хрещатицька мадонна» письменник ск онцентрував увагу нажаху трагедії:

· У юрмищі хрещатицького дня

· Ти боса йшла, ти, сива Катерина. Народивши мертвого сина, вона збожеволіла:

· Який напій ти в квітень той пила,

· Коли, заквітла сином, ти ходила,

· Від ірода себе не вберегла -

· Тебе накрила та нечиста сила?!

· Алегорично і символічно звучать останні рядки:

· Несе сива чорнобильська мати

· Цю планету… це хворе дитя.

«Чорнобильська мадонна» - це поема-трагедія, скорботна пісня народу. Поет роздумує, як жити тепер в цій мертвій Чорнобильській зоні. Як врятуватися від поширення радіації? Мабуть, ніхто не може точно відповісти. Тому розділ називається «Запитання без відповіді».

· Всі криниці в целофанових капшуках,

· Всі колодязі затушковані

· питали тоді одне-однісіньке,

· Де знайти кілометри целофану

· На рукотворне Київське море

· Чи бодай на Десну зачаровану,

· З якої Київ воду п'є?

Іван Драч є патріотом не тільки в своїй поезії, а й у політичній діяльності, будуючи державу на загальнолюдських гуманістичних ідеалах.

Знайомлячись упродовж навчання у школі із поезією різних митців зарубіжної та української літератури, я сама для себе вигадала цікаву і корисну гру, яка допомагає перевірити, наскільки я зрозуміла та осягнула поетичний світ того чи іншого митця. Прочитавши усі запропоновані вірші, я намагаюсь схарактеризувати творчість письменника якимось одним словом, одним епітетом. Цей епітет має бути влучним і таким, щоб одразу по промовлянні цієї ознаки у свідомості поставало певне відчуття, узагальнене враження від прочитаного. Іноді таке слово добирається довго, іноді з'являється поступово, обертається, як кажуть, на язиці, ніби прояснюється… Я так звикла до цієї гри, що ті епітети, які одного разу дібрав до поетичної творчості митця, потім довго асоціюються тільки з нею. Коли я знайомилася з творчістю Івана Драча, слово-характеристика дібралося само собою, вихлюпнулося, як протуберанець із тканини віршів. «Поезія Івана Драча яка? -- запитую сам себе і сам собі відповідаю. -- Поезія Івана Драча це… сонячно!»

І насправді, поезія Івана Драча -- це сонячно. Це і сонячне тепло описів простого життя простих людей, мудрості і душевності селян, трудівників; і світла сонячна ніжність кохання, сонячний жар пристрасті; і невгасимий безжальний вогонь, коли йдеться про горе людей, про війни чи про несправедливість.

Перше, що помічаємо в поезіях Івана Драча -- нові образи, нетрадиційні, складні. Митець не обмежується примітивом, побутовим, навіть пишучи про побутове, образи використовує по-справжньому глобальні, величні, небуденні. Постійно супроводжують поетичні рядки І. Драча образи явищ природи, неба, зірок, космосу і сонця у всій його величі.

Поет дуже серйозно ставиться до поетичної творчості, це ми відчуваємо у кожному рядку, бо нема порожніх слів «для рими», кожне слово гостре і виважене, кожне по вінця наповнене змістом та образністю, кожне на своєму місці. Свої погляди на поезію висловив Іван Драч і у творах: «Наш бог -- поезія», -- пише митець, порівнюючи мистецтво слова із птицею, жар-птицею та Феніксом водночас.

Іван Драч був чи не першим, хто писав про найновіші віяння епохи, про найгостріші, найактуальніші теми: «Балада про кібернетичний собор», «Балада ДНК-дезоксирибонуклеїнової кислоти» та інші твори. Відповідно, ще в 70-ті роки поет попереджав людство, що технічний прогрес може бути небезпечним, він може зашкодити і людині, і природі… Трагедію Чорнобиля Іван Драч відобразив у поемі «Чорнобильська Мадонна».

Вірші ж Драча сповнені тремтливої любові до природи, часто картини природи суголосні почуттям поета. Наприклад, у таких рядках:

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

У цілому Іван Драч є справжнім новатором у ліриці як для свого часу: він висловлює почуття щиро, як і багато хто з поетів, але кохання у творах І. Драча поєднує риси духовного, святого почуття і риси земних пристрастей, цілком земного потягу людей одне до одного… У будь-якому разі поет надає коханню великого значення, значення почуття, яке дає сили людині, приносить у її душу світло…

Навчитися людина може

Будови найвеличніші споруджувати,

Космічні кораблі найкращі,

Човни підводні атомні.

Коли ж вона любити не навчиться,

Все ж дикуном залишиться, і годі.

Епоха молодості Івана Драча була дещо схожа на нашу: люди були зорієнтовані на технічний прогрес, захоплені досягненнями розуму та науки… Іван Драч не цурався наукових відкриттів, стежив за поступом технічного прогресу, навіть створював вірші на цю тему, але разом із тим намагався дещо відволікти увагу людей від техніки і змусити їх подивитися на сонце, на яскраве і вічне сонце мистецтва, на яскраве і вічне сонце справжніх, щирих людських почуттів, які існували і існуватимуть, незважаючи на технічні досягнення, бо є вічними, як світ, як Всесвіт, вічними як …сонце!

Людина уявила себе царем природи, її законів: стала змінювати русла рік, осушувати й зрошувати землі, творити моря, літати в космос, -- зовсім забувши, що вона лише маленька частинка Всесвіту, нехтуючи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час і це терпіння кінчиться і вона жорстоко покарає своїх кривдників. Саме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 року. Людина і природа, їх взаємозв'язок -- така ідея поеми "Чорнобильська мадонна", що вийшла з-під пера відомого письменника і державного діяча І. Драча. Своєрідність поеми в тому, що автор поставив перед собою завдання відобразити не саму трагедію, а стан душі, яка має осмислити те, що сталося. "Чорнобильська мадонна" -- це своєрідна скорботна пісня матері-України. Центральне місце в поемі посідає заголовний образ. Не випадково звертається поет до образу Мадонни, який стільки віків надихав митців пера, пензля та деригентського жезла. Мадонна -- це щаслива молода жінка з немовлям на руках, здоровим, рожевощоким немовлям. Якою ж буде дитина Чорнобильської мадонни, коли поруч рудий ліс і ріка Прип'ять?! Нормальною чи мутантом із ногами різної довжини, нижньою частиною, схожою на риб'ячий хвіст, без очей чи з Трьома головами? Та й чи буде ця дитина взагалі?! Героїня вірша "Трактористка" щодня ковтає пилюку з чорнобильськими радіонуклідами, бо не для неї трактор із герметичною кабіною. Вона здатна ще раз повірити вченим, що доза радіації мінімальна, і прохає лише не брехати, бо їй "ще треба родити". Радіація -- це велике лихо, лихо без кольору і запаху, якого не побачиш і не почуєш, від якого важко сховатися. Це чиясь старенька мати сама наївно ховається під целофановою плівкою і ховає під нею та взуває у старі кирзаки свою корову. Але зовсім не наївне запитання поета: Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ п'є воду. Розмірковуючи над Чорнобильським лихом, поет не може обминути тих, хто спроектував і розставив на родючих українських землях атомні електростанції. Здавалось, у них є вагомі виправдання, бо важко знайти таку кількість енергоресурсів, якої потребує промисловість. І Майже мої ровесники біжать по перекриттю, скидають на землю шматки графіту з реактора, хоч лічильник Гейгера пищить "так потойбічно", що навіть роботи виходять із ладу. Серед цих хлопців міг бути і я, якби народився трохи раніше. Цього разу світ врятований, врятований ще раз життям молодих. У фіналі твору поет знову порушує питання: людина і природа, природа і наука. Так, наука має розвиватися, науковці повинні робити відкриття, але не для того, щоб знищувати природу, вкорочувати вік людині. Захворіла наша планета. Захворіла через бездумні відкриття, дякуючи нашій байдужості. А що буде далі? Людина повинна усвідомити, що вона таки не цар природи, а невід'ємна її частина. І найменший злочин перед Матір'ю-природою неодмінно обернеться, якщо не проти самого винуватця тієї чи іншої екологічної катастрофи, то проти дітей і онуків його, впавши карою на їхні ще безгрішні душі. Найстрашніше ж, якщо їх не буде... Страшно За безладну безмір, кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один; За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям -- життям молодим. Зупинимось же, доки не пізно. Біймося мертвої планети Земля. Досить того, що у нас вже є мертва зона... Феномен Івана Драча. Якщо говорять, що талант сягає зір, то це мовиться про автора "Соняшника" - І.Драча. Уже в перших своїх творах як поетичною формою, так і їхнім змістом він висловив, незгоду жити й творити за звичками і приписами тоталітаризму, утвердженими примусово - силою, кров'ю, репресіями. Його рання поезія знаменувала бунт кращої частини української молоді, яка дізналась про жахливі злочинства сталінізму (хоча тоді було оприлюднено далеко не все). Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у сфері поезії, де насаджувався єдиний принцип соціалістичного реалізму. Творчість була строго регламентована, як і всіляке інше волевиявлення. Перша збірка "Соняшник" (процитовані слова з опублікованої тут поеми "Смерть Шевченка") з'явилась 1962 р. разом з першими збірками Василя Симоненка і Миколи Вінґрановського. Особливістю поетичного світу Івана Драча є його постійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Це поет, який не створює власних традицій, не знає самоповторів, постійно йде до недосяжних обріїв досконалості. Ніби кожного разу народжуючись знов і знов, провідна зірка його поезії прагне якомога ясніше, виразніше висвітлити драматизм людей другої половини XX ст, віднайти гармонію в дисонансах епохи, круговерті страждань і перемог, відкриттів і страхів, злочинів і надій, любові і ненависті, переслідувань і визнань, чеснот і падінь, добра і зла. "Можливо, бувають часи й прекрасніші, проте цей час - наш, у нас лише це життя, щоб його прожити". Жан Поль Сартр (підкреслення - Сартра). Іван Драч одразу зробив свій вибір.Він зламав усталені норми мистецтва соціалістичного реалізму, виступив реформатором поезії, співвіднісши її з добою науково-технічної революції. Поет упевнено запроваджував до своїх творів лексику новітніх наукових відкриттів, збагачуючи світ поезії незнаними до того засобами. Він широко розсунув межі українського поетичного слова. Здобутки світової цивілізації (а значить, національні традиції), космізм, на основі якого поет творить новітні образи, міжпланетні простори, невідомість космічних галактик, сива печаль Козерога й інших небесних світил, ракети, космодроми, романтика науково-технічної революції - і разом з тим гостре усвідомлення національної належності, гідності і поваги до своїх коренів, як і до кожної окремої людини, котра являє собою не "гвинтик", а цілий Всесвіт.Так, час, у який виступив молодий Іван Драч, здавалося, не сприяв розквіту поезії. Та хіба поети вибирають епохи? Вони самі створюють їх. Талант і воля митця перебороли обставини, підкорили час, зробили його справді своїм, Драчевим, щоб бурхливо, яскраво, новітньо прожити його у власній творчості. Ніякі приписи соціалістичного реалізму, ніякі намагання влади не зупинили поета на його шляху реформатора української поезії. І коли кажуть, що XX ст. у світовій поезії пройшло під знаком модернізму, то найбільш виразним поетом-модерністом України можна вважати саме автора "Соняшника".Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліженці на півдні Київщини в сім'ї робітника радгоспу. Працював у школі, служив в армії, навчався на філологічному факультеті Київського університету та кіносценарних курсах у Москві.Саме студентом заявив Іван Драч про себе як поет. В університетському холі привертала увагу яскрава саморобна афіша про те, що на черговому засіданні літературної студії студент Іван Драч читатиме поему "Ніж у сонці". Галя, який здійнявся навколо цього факту, був першою реакцією влади на незвичну, новаторську поезію, що поламала обмеження думки і її вислову. 1961 р. поема вийшла друком в "Літературній газеті", де вона зайняла цілу сторінку і була представлена таким же молодим і бунтівним критиком Іваном Дзюбою. "Феєрична трагедія", як визначив її жанр автор, мала величезний розголос, навколо неї вирували діаметрально протилежні пристрасті.Першу збірку "Соняшник" відкривала передмова авторитетного літературознавця, визнаного критичного метра Леоніда Новиченка -"Іван Драч - новобранець поезії": "Прикмети цікавої, сильної, своєрідної, хоч ще, зрозуміло, не "встояної", не оформленої творчої особистості виразно відчутні в віршах Драча.. Виразною й симпатичною індивідуальною рисою в .віршах молодого поета є вже сама інтенсивність поетичного переживання, його незвичайно висока "температура..."У творчості молодого Драча вирізняється поема "Смерть Шевченка". Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елементи ірраціональні, марення, далекі голоси, голосіння матері - України. Складається симфонія з, прологу і двох частин: "Вишневий цвіт" і "Вишневий вітер". Твір великої ваги як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Одним із контрапунктів симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий поет ще у ті часи, чатовані пильними імперськими ідеологами, назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства:Ця висока "температура" висловів, незвичайна метафористичність і розкутість думки одразу впадає в очі тим силам, які пильнували політичну цнотливість поезії, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства. Саме тоді Микита Хрущов, залишивши письменникам функцію "автоматників партії", пішов у брутальний і жорстокий наступ на інтелігенцію. Певна річ, керівні сили тодішньої України намагалися бути правовірнішими правовірних. Старші майстри М. Рильский, А. Малишко (які теж спочатку з очевидною ревністю поставилися до свободи самовиразу молодих, а потім відчули благотворний вплив їх розкутості) намагалися відвести удар від нових творчих паростків. Молодих письменників, і серед них талановитішого й яскравішого Івана Драча, почали відповідно до правил "пролетарської етики" "виховувати" і виправляти, їх цькували, принижували, погрожували "від імені колективу трудящих", від імені "могутнього багатонаціонального колективу радянських письменників" і навіть устами першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного вимагали в ім'я чистоти української літератури припинити "формалістичні викрутаси із словом", котрі "неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів". В атмосфері витала тінь'кривавого сталінського прокурора Вишинського. Чисельні наради, активи, збори, пленуми, за висловом Івана Дзюби, "переростали в божевільну "психічну атаку". Треба було мати неабиякий гарт, сміливість і просто звичайну витримку, щоб вистояти. Іван Драч, який на той час здобув літературне визнання не лише в Україні, а й у Росії й закордоном, продовжував свою літературну працю і не відійшов від своїх творчих принципів.Протягом 35-літнього творчого неспокою поет видав збірки "Протуберанці сонця" (1965 р.),"Балади буднів", "Поезії", (1967 p.),"До джерел" (1972 р.), "Корінь і крона" (1974 p.), "Київське небо" (1976 p.), "Шабля і хустина" (1981 p.), "Теліженці" (1985 р.) та ін. Він автор сценарію "Криниця для спраглих", за яким режисер Юрій Іллєнко у середині 60-х років зняв фільм, але він пролежав під забороною 25 років. Заглибленням у рідну історію, справжніми дослідницькими відкриттями стали кіноповісті "Іду до тебе" (Леся Українка), "Київська фантазія" (Микола Лисенко), повість "Григорій Сковорода", книга літературознавчих статей "Духовний меч".2. "Балада про соняшник", увійшла до скарбниці українськоїпоезії. Балада - чи не найулюбленіший поетичний жанр поета, однак це зовсім не канонічна балада, а саме його, Драча, утвір-винахід, який поєднав у собі ознаки кількох різних жанрів.- Асоціативна природа "Балади про соняшник". Асоціативність - ускладнена і своєрідна якісна ознака, поетичного стилю Івана Драча, яка є органічною для його мислення. Вся поезія, врешті, заснована на асоціаціях, але ускладнена, метафорична асоціативність, що переходить у символи, стає образним ладом поезії, дається далеко не всім поетам. (Саме слово "асоціація" у цьому випадку означає психологічний зв'язок між окремими уявленнями, думками, почуттями, внаслідок якого одне з них спричиняє інше.)З рядків балади постають сюрреалістичні видива, в яких соняшник, що мав, "тіло шорстке і зелене", бігає "наввипередки з вітром", "красиве засмагле сонце" їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним. Дивний і магнетичний вплив справляють одразу на читача ці образи. Хочеться запам'ятати ці рядки, щоб ніколи не розлучатися з їхнього своїрідною красою.Твір написано вільним віршем - верлібром, і саме образ соняшника є цементуючим його началом. У глибинних пластах твору -тоненька постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з буйною, неординароною уявою. Одного разу - і це трапилось миттєво, як осявання, навколишній світ засяяв перед ним ніколи не баченим дивом:Нова краса, естетика сюрреалістичних асоціацій, заснованих, однак, на реалістичних деталях, постала в цій баладі, що підносить інтуїцію, осявання як основу поезії.Хлопчина-соняшник вже ніколи не міг відвернути свою золоту голову від цього видива, від чарів, що навіки полонили його, від звіданих почувань:Згадаймо, що наприкінці 50-х років велосипед ще був незнаною розкішшю, до якої так хотілося долучитися кожному сільському підліткові. І тоді стає зрозумілішим і ближчим цей образ сонця-поезії, хвилинного осявання, бажання подовжити це осявання ("Дайте покататися, дядьку!").Свавільна рука митця на мить відслонила завісу сюрреалістичної примхливості, і муза поезії сяйнула святковими кольорами:Українська душа, дотикнувшись до свята творчості в буденному плині життя, породила естетику осявання, естетику святкової миті і відкриття. І тому такою болючою і трагедійною стане пізніше для Драча зіткненняз атомним монстром Чорнобилю, яке породить хаос і відчай у душі поета.

Івана Драча справедливо вважають поетом, характерною рисою творчості якого є пошук нового змісту і форми. Його художнє мислення відзначається різноплановістю: прозорі образи, якічасто мають міцну фольклорну основу, чергуються зі складними метафорами, що інколи переростають у символи; філософічність роздумів про загальнолюдські цінності поєднується із картинами приземленими, буденними за зовнішніми ознаками, але значними за своєю глибинною суттю. І. Драч ніби вибухнув у літературі 60-х років, викликавши бурю неоднозначних оцінок. Таким він лишається й понині, бо його жага пізнати світ і людину в цьому світі невичерпна. «Художнику -- немає скутих норм. Він -- норма сам, він сам в своєму стилі...» -- так сам поет декларував свій погляд на літературу, ствердивши право митця на постійний пошук. Визнаний новатор в українській літературі, І. Драч сміливо вводить у вірші наукову лексику, незвичайні асоціативні ряди, ускладнену метафоричність і символіку: «Надії бубнявіють цвітом вишні», «пилюка зір», «встає бульвар на тополиний зріст», «в мікрофон криниці» тощо. Кожний образ І. Драча багатозначний, глибинно невичерпний. Ускладненість його поезії є органічною, випливає з природи поетового світобачення.За три десятиріччя літературної діяльності поет видав кільканадцять збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. Його твори виходили в перекладах на мови народів СРСР та основні мови світу. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1976) та Державної премії СРСР (1983). Творчість І. Драча набула широкої популярності і в нашій країні, і в зарубіжжі. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови, і кількість перекладних видань зростає.