Поет Володимир Свідзинський

Поет, учений, патріот Володимир Свідзинський (1885-1941)

Це був справді неповторний поет. Поет своєрідно-український, якого не знаю, чи можливо перекласти, хіба що переспівати іншими мовами.

Ю. Смолич

Із старої пожовклої фотографії на нас дивиться обличчя людини з пильним поглядом замріяних очей та з коротко підстриженими чорними вусами. Типовий український інтелігент кінця XIX - початку XX ст. Проте в цьому погляді є щось таке, що докорінно відрізняє його від сотень, тисяч людей: якийсь неземний вогонь та біль, наче туга за чимось безповоротно втраченим на небесному виднокраї...

Так, це - Володимир Свідзинський, одна з найталановитіших і, водночас, найтрагічніших постатей української літератури І половини XX ст. Обпалена пекельним вогнем і змучена життєвими бурями, осміювана в часи «великого перелому», вона все ж зуміла виконати на Землі свою місію. В окремі хвилини свого страдницького життя поет несподівано для самого себе прозрівав. Недарма ж в його поезії досить часто зустрічаються такі спільні для всіх «посвячених» поняття, як мотив Світової Зірниці, звіролюдини (сучасний стан еволюції людства), небесного предковічного вогню, одвічного буття Вищого Розуму та медитаційної тиші. Звідси - і творче та життєве кредо поета: Не в бога смерті і рабства - Вірю в одвічне буття Творчої сили і радості світлої І що я її паросток, Листок на гілці, дитя¹.

Свій життєвий подвиг поет розпочав над берегами Південного Бугу в Маянові (невеликому селі Тиврівського району Вінницької області), де він з'явився на світ 26 вересня (8 жовтня за н. ст.) 1885 року в багатодітній сім'ї місцевого священика Євтима (Юхима) Оксентійовича Свідзинського та його дружини Наталії Прохорівни (крім Володимира, у подружжя ще були сини Георгій, Вадим, Олег, Павло та дочка Олена)². Жила сім'я хоч і бідно, але дружно та згуртовано. Згодом, вже будучи визнаним майстром слова, Володимир з любов'ю та теплотою згадував це невеличке, мальовниче подільське сільце, з якого він вийшов у світ («Охайно позамітано двори», 1938 рік):

...Чолом тобі,

Землі ласкавої куточку милий!

Ти дав мені колись щасливі дні,

Прийми ж ізнов, і другом будь мені, і

І миром оклони мій вік похилий³.

У 1894 році хлопець починає навчатися в Тиврівському духовному училищі, яке успішно закінчує в 1899 році. Потім - навчання в Кам'янець-Подільській духовній семінарії, зі стін якої свого часу вийшли незабутні С.В. Руданський, А.П. Свидницький, М.Д. Леонтович. Проте хлопцеві духовна кар'єра не судилася: в 1904 році через хворобу він звільняється з 4-го курсу семінарії. Приблизно через три роки Володимир подає документи на Вищі комерційні курси в Києві (згодом - Київський комерційний інститут). Тут його наставниками були такі відомі українські громадські та культурні діячі, як О. Русов, О. Корчак-Чепурківський, М. Довнарпольський, К. Воблий та інші. Там же, у Києві, Володимир Свіпінський знайомиться із Павлом Тичиною. Це знайомство переростає у тривалу творчу дружбу.

У січні 1913 року Володимир Свідзинський завершує навчання в Києві і повертається додому до батька, в село Бабчинці Невдовзі, на замовлення Подільської земської управи він обстежує народні промисли Подільської губернії. Результатом цієї роботи стала фундаментальна праця подільських графів «Кустарні промисли Поділля», видана у Києві в 1916 році. Один із розділів цієї книги, присвячений ткацькому промислу, був написаний Володимиром Свідзинським на основі власних етнографічних спостережень в 16 населених пунктах Подільської губернії. У зв'язку з цим відомий дослідник творчого та життєвого шляху поета О. Рибалко зазначав, що вміщений в книзі нарис В. Свідзинського «Ткацький промисел» є «економічним і етнографічним описом кустарного ткацького виробництва. Автор докладно розповідає про поширення й характер, історію цього промислу на Поділлі, дає його економічну характеристику, зокрема спиняється на питаннях праці, капіталу, збуту виробів тощо. Найбільший розділ нарису присвячений техніці виробництва, причому особливу увагу дослідник звертає на українську народну термінологію ткацтва, рясно наводячи лексичний матеріал, записаний з уст подільських ремісників і селян»⁴.

Надалі в пошуках заробітку юнак переїздить до Житомира, де влаштовується на роботу у Волинській контрольній палаті, яка відала збором різних недоїмок та платежів. З 23 березня 1916 року ми вже зустрічаємо Володимира Свідзинського в діючій армії помічником контролера VII класу при штабі 7-ї армії Південно-Західного фронту (з осені 1917 по весну 1918 року штаб цієї армії знаходився у Бару)⁵.

З розвалом царської Росії та повстанням на її уламках незалежної Української держави Володимир Свідзинський звільняється з діючої армії (березень 1918 року) і повертається до попереднього місця роботи. З жовтня 1918 року він опиняється у Кам'янці-Подільському, одному з епіцентрів тогочасного українського суспільно-політичного та культурного життя, де влаштовується редактором у видавничому відділі Подільської народної управи. Забігаючи уперед, потрібно відзначити, що кам'янецький період в житті поета був одним із найплідніших. В Кам'янці він зустрічає свою долю - вчительку Зінаїду Йосипівну Сулковську, яка в 1921 році подарувала йому доньку Мирославу (на жаль, подружнє життя поета надалі складається не зовсім вдало, і тому дружина переїздить до Вінниці. Там же, 12 липня 1933 року вона помирає)⁶.

Надзвичайно плідно та активно в цей час поет працює на науковій ниві. З усією впевненістю можна сказати, що Володимир Свідзинський був одним з фундаторів та організаторів архівної справи на Кам'янеччині (працював з січня 1921 року архіваріусом Кам'янецького українського університету, очолював з листопада того ж року повітовий комітет охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи, а з 11 грудня 1922 року працював в новоствореному повітовому архівному управлінні, де з 10 січня 1923 року виконував обов'язки секретаря)⁷.

Більше того, 9 серпня 1923 року Володимира Свідзинського призначають на посаду завідуючого Кам'янець-Подільським поштовим архівним управлінням (перебував на ній до 29 серпня). Про те, у яких умовах довелося працювати новому керівнику, свідчить пояснювальна записка до кошторису від 23 лютого 1923 року: «Архуправління з свого боку находить, що незабезпеченість від знищення в Кам'янці архівних матеріалів велика, бо сил тут мало, професура ІНО (Інституту народної освіти). яка раніше цікавилася архівними ділами, часто з небезпекою для свого життя, тепер виїзжає звідтіля (проф. Клепатський). Так що архіви, які и тепер нищаться, потім ще в гіршому стані будуть.

Що до концентрації архівів, то вона конче потрібна, бо ті установи. В помешканнях яких знаходяться зараз архіви, не тільки не охороняють їх, а навпаки. Виконком склав дрова в архіві Казенної Палати, який міститься в півпідвалі його будинку, відібрав ключ під архуправління і при цій дров'яній операції звичайно частина архівних матеріалів зникла, книжки порозкидані і т.д. Архів З'їзду Мирових Суддів знаходиться в будинку, дах якого згорів, без всякої урядової охорони; архів губ. зем. Управи повітземвідділ намагається викинути, бо в частині помешкання устроїв зсипку зерна; архів Консисторії в будинку, занятому міліцією, розкрадається». Крім цього, ще у 1921 році під час обшуків у приміщенні архіву були знищені справи Головноуповноваженого уряду УНР, архів повітпродкому 1919 року; у 1922 році знищені під час утилізації архівного матеріалу комісією повітвиконкому справи лікарняного, в'язничного, паспортного і, частково, ветеринарного, коробкового збору та газетного відділів¹⁰. І, нарешті, з приміщення міліції, де зберігались розібрані справи архіву Консисторії, 28 вересня 1923 року невідомими зловмисниками було викрадено 200 пудів архівних документів¹¹. Так що традиції вандалізму та нищення історичної пам'яті свого народу на нашій землі мають глибоке коріння.

Однак і в цих важких умовах Володимиру Свідзинському фактично самотужки (крім нього, у штаті архіву з 11 вересня 1923 року був лише сторож Іван Тимофійович Кавецький) вдалося зробити чимало для збереження та примноження національної архівної спадщини¹². Зокрема, у звіті про виконану роботу за вересень 1923 року він зазначав: «Протягом місяця мною виконані наступні роботи:

1. Приведено до порядку частину архіву Селянського банку, яка була розкидана в безладдю по підлозі.

2. Розпочато на вимагання Кам'янецького І.Н.О. і з наказу відділу керування перевезення т. званого «Університетського архіву, себто архіву Дворянського Зібрання і Жандармського Управління до будинку Центр, архіву. Перевізні засопи дано Відділом Керування.

3. Виконувалася поточна канцелярська робота.

Отже, не буде перебільшенням сказати, що саме завдяки та ким людям, як Володимир Свідзинський, вдалося упорядкувати і зберегти для нащадків значну джерельну базу, яка досить по страждала в ті буремні роки. Завдяки йому також було введено в обіг цілий ряд нових, безцінних в науковому відношенні джерел Зокрема, це стосується зареєстрованих ним 337 метрик з високохудожніми заставками, малюнками, орнаментами тощо. Це також і значна фольклорна спадщина (до наших днів дійшла праця «Народні українські пісні про останню світову війну», видрукувана в часописі «Освіта» за №3 в 1919 році).

З січня 1923 року по липень 1925 року Свідзинський також був аспірантом науково-дослідної кафедри історії та економіки Поділля при Кам'янецькому інституті народної освіти. Підготував ряд ґрунтовних історичних розвідок «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», «Боротьба подільських селян з польськими легіонерами в 1918 році», «Події на селах подільських у 1917-1918 роках» та багато інших¹⁴.

Проте, сягнувши певних висоту науковій діяльності, Володимир усвідомлює, що головне його покликання, справа усього життя - поезія. Писати він почав ще з малих літ і, як свідчить його брат Вадим (1888-1978), навіть друкувався в журналі «Нива»¹⁵.

Проте перший досконалий вірш («Давно, давно тебе я жду») був надрукований лише в 1912 році в журналі «Українська хата»¹⁶. Всього ж за життя поета вийшло три збірки його творів: «Ліричні поезії» (1922 рік), «Вересень» (1927 рік) та «Поезії» (1940 рік). Варто також відзначити, що чимало творів В. Свідзинського було розпорошено на сторінках різних періодичних видань часів Української революції. Кілька таких творів представлено в книзі К. Завальнюка і Т. Стецюк «Як на вільне, на радісне свято...» (Вінниця, 2007), яка є антологією української поезії доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років¹⁸. Серед представлених у книзі поезій В. Свідзинського зустрічаємо і невідомий раніше твір «Допомога», опублікований 26 лютого 1920 року під псевдонімом В. Свіденко в кам'янець-подільській газеті «Наш шлях». У цьому сатиричному фейлетоні автор дошкульно висміює численних псевдо-патріотів, пристосуванців та лицемірів, для яких Україна виступає лише для задоволення власних егоїстичних інтересів, для отриманий у тяжкий воєнний час «крім добових ще й допомоги».

На тлі вищесказаного стає зрозумілим, чому після загибелі поета 1941 році його твори були вкриті мороком забуття. Лише у 1986 ці завдяки зусиллям київського науковця В.В. Яременка побачила збірка поезій В. Свідзинського²⁰. На нашу думку, що він ніколи не був співцем політики, яку проводила партія більшовиків з 1917 року. Саме тому поет за життя піддавався горі п критиці за аполітичність, архаїчність, відхід від правди життя.

Так, характеризуючи вихід книги «Вересень», Яків Савченко відзначав: «Я не хочу вгадувати, на скільки саме років запізнився прийти в літературу Свідзинський, але ясно, що його творчість й світогляд - цілковито поза нашою добою»²¹.

Так, відомий митець має рацію. Творчість Свідзинського була не лише поза звичним земним простором. Сам поет так характеризував свою творчість:

Не метає огнів блискавиця

В замисленім співі моїм,

А ні бою смертельна криця

Не гримить і не іскрить у нім.

Я плеканець полів сумовитих

І тиші грабових гаїв.

Я над озером днів пережитих

Віти серця глибоко склонив²².

Сила, що живила душу поета, піднімала його до небесної висі, - рідна природа, з якою він, здавалося, зливався воєдино. Ось як, наприклад, проникливо та натхненно він змальовував картини природи рідного Поділля:

Черет і осока обняли сонний став,

І пусто скрізь.

Лиш дівчина порою,

В забутий парк забрівши самотою,

На галяві серед високих трав,

Коли південь виблискує й палає,

Із бабки срібної візок собі сплітає²³.

Часом у своїх поезіях Свідзинський здається пророком, що зумів піднятися над земною суєтою і злетіти вгору, у сферу Світової Зірниці, ім'я якій - Любов. В одному з своїх віршів поет писав:

Ти, вуст моїх слово вірве,

Перейди за темряву, що вгорі,

Над сонним пониклим світом

Доторкнися до слуху зорі.

І скажи: «Зірнице, ти - сонце.

І я од світла іду.

Моє світло - ім'я йому розум -

Сіяє в земному саду»²⁴.

В 20-х роках Свідзинський пише загадкові для своїх сучасників рядки, які в 1991 році почали втілюватися в кров та плоть:

…Тоді ж то, визволена з пітьми,

Обмитая в крові,

Зростить земля нам цвіт незнаний

І дасть плоди нові.

О ні, не буде кар і помсти,

1 не проллється кров:

В очах зірниці світової -

Любов, одна любов²⁵.

Пророче звучать і наступні рядки Володимирових поезій, в яких йдеться про майбутню еволюцію сучасного звіролюдства:

В темній алеї

Смутен іду.

Запах тополі

Віє в саду.

Місяця чоло

Дим обволік.

Зникне, як дим той,

Звір-чоловік.

Землю покриють

Інші сади,

Інші істоти

Прийдуть сюди.

Буде їм чутний

Шелест зірниць.

Зірвуть печаті

Всіх таємниць²⁶.

Крім чудових, витончених лірико-філософських поезій, Свідзинський був також автором майстерних перекладів з інших літератур. Так, йому належить один з найкращих (і, до того ж, перших в українській радянській літературі) перекладів «Слова о полку її Ігоровім» (1938 рік), комедій Аристофана, вірменського народного епосу «Давид Сасунський» (1939 рік), творів А. Чехова, І. Тургенєва, М. Горького та багатьох інших письменників. Більшість цих перекладів була здійснена ним у харківський період життя (1925-1941 роки). Саме тоді Володимир Свідзинський з деякими перервами працював літературним редактором журналу «Червоний шлях» (і 1936 року - «Літературний журнал»), а також у Техвидаві (з січня по вересень 1932 року)²⁷.

Сучасники, його колеги по перу, завжди з теплотою відгукувались про цю дещо флегматичну та мовчазну людину, яка завжди була готова прийти на допомогу у скрутну хвилину, підтримати і словом, і ділом. Давня дружба з'єднувала поета з П. Тичиною, Ю. Смоличем, П. Панчем, Ю. Яновським, В. Елланом-Блакитним, І.О. Вишнею. Як згадує Ю. Смолич, «Свідзинському, перед тим, як подати до друку, прочитував свої твори Павло Тичина»²⁸.

На жаль, сталінська репресивна машина виривала друзів поста з життя один за одним. З болем і скорботою відгукувався на цю вакханалію поет в 1939 році:

Тоді іду блукати в інші луки.

Там холодом північної роси

Торкаються мене невидні руки

І з темряви, з Великої розлуки

Звучать давно безмовні голоси.

Невдовзі темні хмари починають збиратися і над головою самого Володимира Свідзинського. З наближенням німецьких військ більшовицька влада гарячково починає арештовувати та винищувати свідомих українських діячів (Львів, Луцьк, Дрогобич, Вінниця). Не уникнув цієї долі і Свідзинський. 27 вересня 1941 року він був заарештований органами НКВС у Харкові, де проживав з дочкою Мирославою по вулиці Лютівській, 29. У пред'явленій йому постанові на арешт зазначалось, що «Свидзинский В.Е. в прошлом служил при Петлюре в министерстве прессы, резко-антисоветски настроен против мероприятий партии и правительства. Систематически ведет антисоветскую агитацию, восхваляя германскую армию и ожидая ее прихода».

Ці ж самі збиті звинувачення невдовзі пролунали і на слідстві, яке вів сержант Нечаев. Вочевидь, це слідство було недовгим, а його результата заздалегідь визначені, оскільки у кримінальній справі на В.Є. Свідзинського був присутній лише один протокол допиту від 2 жовтня 1941 року. Про його характер яскраво свідчить зміст запитань слідчого та відповідей в'язня:

«Вопрос. Где и в качестве кого вы служили при Петлюре?

Ответ. В издательском отделе в качестве литературного редактора в г. Каменец-Подольське, издавались там только учебники и местный журнал «Экономическая жизнь Подолии».

Вопрос. Следствие располагает данными о том, что вы вели антисоветские разговоры по поводу войны Германии и СССР, восхваляли германскую армию и ожидали ее прихода. Расскажите следствию о проводимой вами антисоветской деятельности?

Ответ. Это не верно, немцев я ненавижу и таких разговором не вел. Об этом может подтвердить критик Гельдфанбель Григории Михайлович.

Протокол с моих слов записан верно, мной прочитан»³².

У цій же справі нічого не сказано про обставини загибелі талановитого поета. Лише у коротенькій довідці центральної картотеки Спецвідділу НКВС СРСР від 4 травня 1942 року вражаюче байду же проступила інформація про те, що «следовавший из тюрьмы г. Харькова в тюрьму г. Иркутска сгорел в с. Кутырки Урпазовского района Курской области» (нині Бєлгородської К.З.). Однак, як саме загинув поет і від чого згорів, у справі нічого не сказано.

Довгий час щодо обставин загибелі Володимира Свідзинського панувала офіційна версія, за якою ешелон із в'язнями, що прямував на схід, дорогою зазнав бомбардування німецької авіації. В одному із вагонів, охоплених полум'ям, якраз нібито і перебувай Володимир Свідзинський, один із найтонших поетів-ліриків нашої доби...Час зупинився для нього 18 жовтня 1941 року.

Проте обставини загибелі поета виглядали зовсім інакше, про що була змушена мовчати підцензурна радянська преса. Одним із перших про них заговорив відомий україніст з Канади Яр Славутич у документальній книзі «Розстріляна муза» (Детройт, 1955). У цьому вражаючому мартиролозі Яр Славутич писав: «Схоплений енкаведистами, поет у великому гурті українців під арештом відходив на схід. Поблизу Харкова, спинившись на нічліг, охоронці колони загнали заарештованих у якусь велику будівлю, а вранці, щоб позбутися тягарю і швидше втекти від німців, що наступали вже на п'яти, облили бензином наповнену людьми дерев'яну будівлю і запалили. Так 1941 р. загинув, спалений живцем, один із найбільш обдарованих представників високого мистецтва української поезії»³⁴. Розповідь Яра Славутича згодом була доповнена свідченням біженок, харків'янки Марії Борисівни Манц, яке у 1990 році записала її дочка М. Постоєва: «Прийшли у село Непокрите. Побачили там жахливу картину: згорівший величезний корівник і юри скалічених вогнем трупів ще палали. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти; тих, кому вдавалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гаками трупи, щоб закопати. Були ще живі, і обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але Моди не дали, жінки кричали: «Живий, живий, облиште!» ...Були ми там днів з п'ять. Потім прибув ще етап (теж інтелігенція). Німці тупали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селяни розібрали по своїх домівках. Мабуть, усі повмирали. Навіщо спалили людей. Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати»³⁵. Серед тих, хто загинув у пекельному вогні, був і Володимир Свідзинський.

До речі, про це ж писав і сучасний дослідник В. Петров, посилаючись на статтю О. Веретенченка («Наші дні». - 1943. - №11): Свідзинський спалений живцем більшовиками у клуні з десятими інших людей під час евакуації». Разом із ним тоді ж загинули О. Сорока та О.Введенський.

Здається неймовірним, але поет передбачив свою смерть ще 20-роках. В одному з віршів він писав:

В полум'ї був спервовіку

І в полум'я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє³⁷.

Ці ж мотиви, пройняті моторошною містикою та фатальністю, проступають і в наступній поезії:

Під голубою водою

Живу я, живу...

Золотоокий рибак надо мною

Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка - знаю -

Не раз, не два я промкнусь,

В благовінню садів погуляю,

А Спопеліє, застигне смутно Жовтава зоря в імлі,

Ніч надійде нечутно.

І не знайде мене на землі³⁸.

Проте поет знає, твердо переконаний, що буття для нього на цьому не закінчується:

Не буде як лист деревний,

Ні як травинка, позбавлена слова,

А буду як сонний граніт

Над гомоном вод невпокійних.

Замкнуся в мовчанні важкім.

Зіллюсь з невиразною мислю

В великім усім....

Так далеко проникати в глибини буття, несучи звідти обпалене вогнем слово, міг лише справжній поет, поет-пророк. Ним і був, без сумніву, Володимир Свідзинський, натхненні слова якого линутимуть до нащадків через віки.

Джерела та література

1. Свідзинський В.Ю. Поезії / Упоряд., вступ, ст. та прим. В.В. Яремепка. - К., 1986. - С. 52.

2. Свідзинський А. «Я виноград відновлення у ніч несу...»: Володимир Свідзинський - творець перекрасного. - К., 2003. - С. 14, 22.

3. Свідзинський В. Ю. Поезії... - С. 120.

4. Рибалко О. Знайдено в архівах: До життєпису В. Свідзинського // Вітчизна. - 1989. - №1. - С. 145.

5. Там само.

6. Степанов Ф. «В очах зірниці світової...» // Вітчизна. - 1992. №10. - С. 127-128.

7. Державний архів Вінницької області. - Ф.Р-650. - Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 145 (зв.).

8. Там само. - Арк. 141.

9. Там само. - Арк.42-42 (зв.).

10. Там само. - Арк.69 (зв.).

11. Там само. - Арк.132-133.

12. Там само. -Арк. 145-145 (зв.).

13. Там само. -- Арк.142-142 (зв.).

14. Рибалко О. Вказ. праця. - С. 146.

15. Безверхній С. У тихому і зеленому Шпикові // Комсомольське плем'я. - 1970. - 23 червня.

16. «Українська хата»: Поезії 1909-1914 / Упоряд., вступна стаття, біогр. довідки, приміт. В.О. Шевчука. - К., 1990. - С. 186.

17. З-над Божої ріки. Літературний бібліографічний словник Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.I. Подолинного. - Вінниця, 2001. - С. 301.

18. Завальнюк К.В., Стецюк Т.В. «Як на вільне, на радісне свято...» / Українська поезія доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). - Вінниця, 2007. - С. 309-312.

19. Свіденко В. Допомога // Наш шлях. - 1920. - №38. - 26 лютого.

20. Степанов Ф. Вказ. праця. - С. 128.

21. Свідзинський В.Ю. Поезії... - С. 119.

22. Державний архів Харківської області. - Ф. 6452. - Оп. 1. - Спр. 4790. - Арк.б-б (зв-). Там само. - Арк. 1а 12. Там само. - Арк.7-8 і ). Там само. -Арк. 10 (зв.).

23. Славутич Я. Розстріляна муза / Славутич Яр. Твори: В 5 т. - К., 1998. - Т.З. - С. 74.

24. Зборовець І. Обставини загибелі поета В. Свідзинського // Краєзнавство. - 1995. - №1-4. - С. 55.

25. Там само. - С. 54.