Стильові особливості ранньої поезії М. Вінграновського

Стильові особливості ранньої поезії М. Вінграновського

Марія Перетятько,

аспірантка Донецького національного університету

Лірика Миколи Вінграновського була в центрі уваги критиків з моменту друку перших віршів. Питання про стильову оригінальність поезії митця висвітлювалося у роботах І. Дзюби, М. Ільницького, М. Рильського, В.Моренця, Т. Салиги та інших. І. Дзюба вказав на «масштабність поетичної думки й бентежну силу уяви» [3, 9] молодого поета. М.Рильський відзначив національну емоційну стихію митця. В.Моренець зауважив, що «лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих і благородних прагнень<…>» [5, 131]. На думку Т.Салиги, вірші Вінграновського «не мають словесного декору», а відтак, добірна лексика «творить свій особливий колорит» [6, 9].
Ці спостереження дають загальне уявлення про своєрідність мовно-образного мислення поета, проте не містять характеристики конкретних рівнів стильової самобутності митця на ранньому етапі творчого шляху.

Мета цієї статті полягає у з'ясуванні стильових особливостей ранньої поезії М. Вінграновського, оскільки, на нашу думку, без такого аналізу неможливо осягнути еволюцію життєвих і творчих позицій митця, прослідкувати трансформацію ключових образів та ідей, адже, як справедливо зауважив І. Дзюба, «Вінграновський як поет не стільки змінюється, скільки щоразу заново стає собою» [3, 11].

Вважаючи образну систему важливим стилетворчим чинником, ми сконцентрували увагу на виділенні ключових образів, які стають концептами художньої реальності. Реконструкція поетичного світу митця на основі цих образів забезпечить належний рівень достовірності, а сама наявність ключових образів свідчить про філософічність лірики митця, адже «наскрізні образи - стійкий показник не лише сучасної, а й класичної філософської поезії» [7, 296]. Як ключові в ранній ліриці митця ми ідентифікували образи землі, води, серця, шляху, мрії.

Образ землі посідає, на нашу думку, чільне місце в поезії М.Вінграновського, оскільки сам митець вважає, що «Батьківщина і народ - це вічна тема» [2, 2]. Ліричному героєві поета властиве шанобливе ставлення до рідної землі, що й зумовлює виразний антропоморфізм цього образу. Земля у свідомості ліричного героя є всемогутньою та щедрою силою, яка сприяє реалізації задумів і мрій, саме тому він звертається з найпотаємнішими благаннями до неї: «Подаруй мене, Земле, Вітчизні / І води подаруй із Дніпра. // <…> Подаруй мені дівчину, Земле!» [1, 72]. Прагнення бути корисним Батьківщині та мрія про особисте щастя злилися в єдиному закличному зверненні до рідної землі.

Ліричний герой щиро вірить у те, що благословення рідної землі супроводжує його на кожному етапі життя («Мій тихий путівець, / Мій кожен крок земля благословляє!» [1, 81]), він ставиться до неї з благоговінням, а тому засуджує споживацьке ставлення обивателів до землі. Подібний осуд виразно репрезентує поезія «За гай ступило сонце і пішло…», де рефренне «І хтось питає тихо: земле, спиш? // Уже спочила? Дай води з криниці!» [1, 70] уособлює ницість і мізерність інтересів убогих духом людей, які продовжують і « …в цю ніжну мить турботити її, / Свою любистком вистелену землю» [1, 70].

Образ води в ранній ліриці Вінграновського заслуговує на окреме наукове дослідження, адже саме там - витоки масштабного (фактично центрального, на думку Т. Салиги [6, 11]) образу Дніпра. У ліриці Вінграновського аквапростір представлений власне образом води, а також образами ріки, моря й океану. Образ води в ранній ліриці митця конотативно багатозначний, оскільки наявність цього образу в структурі поетичного твору сприяє створенню як позитивного, так і негативного асоціативного ряду. В одних поезіях вода як конкретна рідина стає для ліричного героя уособленням нерозривного зв'язку з Вітчизною, і саме тому він у вже згадуваному нами вірші прохає «Подаруй мене, Земле, Вітчизні / І води подаруй із Дніпра» [1, 72], або набуває переносного значення, сприймаючись як символ духовного багатства та моральної величі в контексті рядків про друзів («Як берегти мені цілющу вашу воду, / <…> Щоб з ваших вод я пив красу й свободу…» [1, 81]); а в інших демонструє людську споживацьку натуру ( «І хтось питає тихо: земле, спиш? // Уже спочила? Дай води з криниці!» [1, 70]), стаючи приводом для неспокою землі в час відпочинку.

Образи ріки, океану, моря (згадувані й у своєму первинному значенні певного водного простору - наприклад, ріка Кодима) переважно осмислюються молодим митцем як образи майбутнього («Скоріш пливи, нова ріко моя! // З глибин твоїх нові зійдуть світання <…>» [1, 84]), життєвого виру («Переді мною далеч океанна… // Лиш оступись, і доля - нанівець!» [1, 82]) та невідомого («Я плачу… далі - незглибиме море…» [1, 86]).

Образ серця є винятково важливим для розуміння стильових особливостей поезії Вінграновського, бо в його поезії домінує виражальне начало, «домінує серце, настрої душі, найтонші її інтонації» [6, 8]. Серце є безумовним осердям всіх найглибших переживань людини ( «І ні політика, ні генія вогонь / Вам ні сердець не палять, ані скронь!» [1, 80]), яке, як підказує метафоричне дієслово «палять», має пристрасно реагувати на всі значущі події в культурному та політичному житті країни. Серце стає своєрідною локалізацією інтуїтивного знання, адже саме воно дає впевненість у потрібності та плідності поетичної праці ( «Щасливий день мій, бо я серцем знаю, / В який народ мій перший плід впаде!» [1, 83]).

У традиційній класицистичній опозиції раціональне/ емоціональне в ранній поезії Вінграновського перемагає емоціональне («Кого мені в розхристаному полі? // Тут серце переборює думки <…> [1, 59]), оскільки саме серце, на думку ліричного героя, є першопоштовхом для виникнення думок («Про серце сказано, що з нього на свободу / Думки великі вийшли й повноцілість» [1, 86]), хоча лише витончений синтез переживань і філософічної глибини думки здатний створити з хаотичного світу образів досконалий поетичний твір ( «Далекі образи спішать мені в безсонні / <…> Вітаю вас! Ви - творча моя глина, / І я руками серця і думок / Бентежно виліпив із вас оцей вінок» [1, 80]).

Образ шляху є одним з найпоширеніших образів української літератури та фольклору. У поезії Вінграновського простір шляху репрезентований часто взаємозамінними образами дороги, стежки та путі. Образ стежки за своїм емоційно-естетичним наповненням неоднозначний. В одних поезіях стежка стає граничною локалізацією щасливого простору, до якого постійно прагне навіть сонна підсвідомість ліричного героя, оскільки стежка сприймається як місце зустрічей з коханою («Ви, як стежка, кохана, / Ходить сон мій по вашій стежині» [1, 57]). В інших поезіях цей образ, асоціюючись з трагічною смертю дружини, стає макрометафорою пам'яті («На стежині зосталась дружина / <…> Йдем додому, ідем до хати, / Проведи нас, сумна стежино!...» [ , 64]), на що вказує виразно песимістичний епітет «сумна стежина».

Зберігаючи фольклорну семантику, образ дороги в ліриці Вінграновського часто стає символом людської долі («Мій тихий путівець, / Мій кожен крок земля благословляє!» [1, 81]), причому в цьому контексті вже з'являється виразна ієрархія образів «шлях - дорога - стежка». Шлях стає уособленням єдиного правильного життєвого вибору, дорога символізує альтернативність життєвих позицій, а стежка асоціюється з ігноруванням глобальних проблем, з вузькістю та замкненістю людського світогляду на своєму власному житті: «Доріг багато, але шлях один!// Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: // Людська Земля - це не двоспальне ліжко!» [1, 81].

Образ мрії в ранній поезії митця ми ідентифікуємо як винятково позитивний, хоча сам поет вказує на певну трансформацію свого світогляду щодо мрійливості. Мрія репрезентована в ліриці Вінграновського як стимулятор інтелектуального розвитку людини («І серце вечеря своїм сподіванням, / і думка-порадниця мріями свіжими <…>» [1, 61]); як кінцева (проте недосяжна) мета, реалізації якої треба присвятити своє життя («Бажав би я усе життя мовчать: // Творити труд свій і для мрії жить <…>» [1, 82]); як політ нестримної фантазії молоді («Доки хода і воля не змужніла, / <…> Куди нас тільки мрія не носила!» [1, 82]).

Вже у «Вінку на березі юності» відчувається певне змужніння ліричного героя, позиціювання себе як більш досвідченого, а відтак, менш мрійливого, юнака. У рядках «Блакитні мрії! Добродійні груди! // Не знали ви, що в світі у зеленім / Живуть з колиски мертвородні люди!» [1, 83] простежується певна дистанційованість дорослішого поміркованішого реаліста від молодшого мрійливого максималіста. Очевидно, що ця відстань не могла бути великою, але вже ці рядки репрезентують певне скептичне ставлення до вибудовування світу відповідно до мрійливої фантазії.

Ранній поезії Вінграновського притаманна пафосність і декламаційність, оскільки в ній, як слушно зауважив І. Дзюба, «розкошувала стихія юнацької піднесеності» [3, 10]. Його лірика репрезентує численну кількість різноманітних вигукових конструкцій. Так, риторичний вигук «Спочатку чув: твій шлях - лише до тина! // А потім чув: ти - гвинтик, не людина! // А зараз чую: гордий і неспинний!» [1, 83] символізує протест проти радянської ідеології тотального зрівнювання людей і знаменує утвердження віри в унікальність людської особистості. Вигук «Осліпніть, очі, де зневір'я дим, / Замріть душі зневірливої схлипи!» [1, 82] вказує на наявність чіткої життєвої позиції, а відтак, на переконаність у світлому майбутньому, оскільки вже був зроблений правильний вибір.

Лірика Вінграновського не тяжіє до моралізаторства, проте в ній спостерігається наявність різноманітних афористичних висловів, що на лексичному рівні свідчить про філософічність поезії митця. У деяких віршах афористично сформульована фраза розташована в середині твору, але частіше поет закінчує нею вірш, підсилюючи її звучання та надаючи значення фінального підсумкового акорду («Як мало ненавидіти й любити! // І як багато жить, щоб тільки жити» [1, 76], «Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого, / Коли в душі ні доброго, ні злого, - / Пропаща юність і життя пропаще!» [1, 85]).

Творчість митця просякнута одухотвореним сприйняттям природи, що зумовлює персоніфікацію абстрактних понять («Серпень ліг під кущем смородини» [1, 56], «Вітер колоски смикнув за вуса» [1,58]). Прагнення конкретизувати предмет, дати характеристику чи передати враження від побаченого або осмисленого сприяє епітетизації лірики. Епітет в поезії Вінграновського в емоційному плані є одним з максимально багатофункціональних тропів, оскільки саме епітетом і змальовується глибина людської трагедії («Дядько ніс на вогні Європи / Перебомблену юнь свою» [1, 64]), і характеризується сакральна сутність творчого процесу ( «Шука священних слів душа доспіла» [1, 82]). Для переважної більшості поезій митця характерна наявність порівняльних конструкцій, за допомогою яких вербалізуються інтроспективні переживання («Вже згадки дихають в обличчя, наче коні …» [1, 80]), зображується спонтанний процес створення поезії від враження до оформлення («На крилі небокраю / хтось дмухнув на червону хустину, / І з'явився мій вірш, / ніби хлопчик рудий з-поза тину <…>» [1, 57]) або просто передаються особливості краєвиду («Хмара, / наче піп, від небокраю / Зупинилась слізно на городах» [1, 58].

Вірші Вінграновського написані літературною мовою, проте часто в них зустрічаються усічені форми дієслів 3 особи однини («В полі вітер шука порожнини» [1, 64] або 1 особи множини («Йдем додому, ідем до хати» [1, 64]). Оскільки світосприймання митця звільнилося «від штампів і стереотипів суспільної свідомості» [5, 15], у його поезії наявні різноманітні неологізми («тихоплинні слова» [1, 57], «бурво океанне» [1, 80], «жити в білоденні» [1, 83], розмовні («срібнокрилі хвищі» [ , 82]) й урочисто-архаїчні слова («з благословенним словом» [1, 68], «сивиною сія» [1, 72]).

Обсяг статті не дозволяє детально зупинятися на всіх композиційних особливостях ранньої поезії митця, тому акцентуємо увагу лише на виразній анафоричності, антитетичності та наявності апосіопезних конструкцій у віршах Вінграновського. Анафора вказує на усвідомлення нездійсненності юнацьких мрій («Я мріяв всіх дівчат перелюбити, / Я мріяв світ для них перетворити» [1, 83]), наголошує на важливості кожної миті життя («У кожнім дні своя пора світанна, / У кожнім дні поновлення своє» [1, 84]), знаменує готовність прийняти майбутнє у всій його різноманітності («Попереду - народження й прощання, / Попереду - минучість й неминучість» [1, 86]). Синкретичність почуттів («Він [труд митця - тут і далі примітки наші] шлях і щастя, і біди» [1, 79]), багатогранність життя («Я вже спішу страждати і любить» [1, 82]) та юнацький максималізм
(«І всіх людей надвоє розділити, / Поганим - вмерти, а хорошим - жити…» [1, 83]) підкреслює антитеза. Апосіопеза традиційно стає знаком недомовленості в моменти драматичних життєвих ситуацій («Я плачу… далі - незглибиме море…» [1, 86], передає відчуття глибокої задуми («Вже згадки дихають в обличчя, наче коні …» [1, 80]).

Рання лірика Вінграновського не орієнтована на формальні експерименти, у ній «не зіткнешся з оголеною версифікаційною механікою» [6, 9], проте, окрім звичайних катренів і перехресного римування, вона репрезентує зразки астрофічних поезій («Ви, як стежка, кохана… »), білих віршів («Ми підійшли до скирти, і впізнала…»), сонетів («Сонет», «Вінок на берегу юності»).

Отже, наявність ключових образів як конденсаторів аксіологічних орієнтирів митця підкреслює на образному рівні філософічність лірики Вінграновського та вказує на патріотизм, емоційність і максималізм ліричного героя. Стиль ранньої поезії митця характеризується метафоричністю, епітетизаційною орнаментальністю мови та багатством лексичного складу. На формальному рівні лірика Вінграновського тяжіє до уникнення версифікаційних експериментів, проте це не зумовлює одноманітності композиційного оформлення віршів, оскільки поет часто передає складні душевні стани за допомогою антитечних, анафоричних конструкцій і апосіопез.

Перспективою розвитку теми цього дослідження є виявлення стильової своєрідності лірики Вінграновського на всіх етапах творчого шляху з метою визначення трансформації ключових образів, переконань та художніх орієнтирів відповідно до актуальної для конкретного періоду життя аксіологічної системи, а також зіставлення у стильовому аспекті поезій Вінграновського з віршами його сучасників, спрямоване на виявлення типологічних та індивідуально-авторських домінант мовно-образного мислення митця.

Література

1. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. - Тернопіль: Богдан. - Т.1 - 400 с.

2. Вінграновський М. Батьківщина і народ - це вічна тема // Літературна Україна. - 1980. - 8 травня. - С. 2

3. Дзюба І. Духовна міра таланту // Вінграновський М. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1986. - С. 5-23.

4. Моренець В.П. Істина - в дорозі // Талалай Л. Вибране. - К.: Дніпро, 1991. - С. 3-20.

5. Моренець В. Микола Вінграновський // Історія української літератури ХХ століття: У 2 книгах / за ред. В. Дончика. - К.: Либідь. - Кн. 2. - 130-136.

6. Салига Т. Поет - це слово. Це його життя…// Вінграновський М. Вибрані твори у 3 т. - Тернопіль: Богдан. - Т.1 - С. 5- 56.

7. Соловей Е. Українська філософська лірика. - К.: Юніверс, 1999. - 368 с.