Поезія В. Стуса у контексті національно-літературного дискурсу

Поезія В. Стуса у контексті національно-літературного дискурсу

Віра ПРОСАЛОВА,

доктор філологічних наук, професор

Донецького національного університету

„Мистецтво наділяє творців владою, якій могли б цілком позаздрити володарі землі, якби мали достатню фантазію. Перо стає чарівною паличкою, яка видобуває з хаосу явищ дійсності новий, незнаний світ; водночас воно стає берлом, якому цей створений світ підкоряється незаперечно”. Ян Парандовський

В.Стус як митець-інтелектуал формувався на кращих зразках національної та світової культури. Інтенсивне засвоєння культурних надбань людства викликало нові задуми, сприяло його плідним пошукам, дозволяло виявляти своє „я”. Заявлена у назві статті проблема не вичерпує всього кола питань, пов'язаних зі становленням творчого феномена письменника, адже йдеться про професійного філолога, який самовизначався входячи у світ інших текстів, більшою чи меншою мірою суголосних йому. Щоб не розчинитися у численних, цілком доречних, на нашу думку, зіставленнях із творами Й.-В.Гете, Е.Верхарна, Г.Беля, Р.-М.Рільке, Г.Лорки, П.Целяна, Б.Брехта, Т.Еліота, А.Ахматової, Б.Пастернака, свідомо обмежимося національнолітературним дискурсом, що дозволить уникнути неістотних аналогій, випадкових зіставлень.

Національнолітературний дискурс, як і будь-який інший літературний, має чимало „нелітературних родичів” (Ц.Тодоров). Йдеться насамперед про екстралітературні чинники (суспільно-політичні процеси, соціокультурні реалії, тенденції моди тощо), які доводиться враховувати при аналізі мистецьких явищ, адже ці чинники - прямо чи опосередковано - впливають як на їх появу, так і рецепцію.

Мета цієї статті - виявити ті контактно-генетичні зв'язки, що були визначальними для становлення і формування В.Стуса; визначити їх зумовленість позалітературними чинниками; з'ясувати, як вони позначалися на його творчій долі; визначити парадигму типологічно подібних явищ, зіставлення з якими дозволить глибше зрозуміти сутність обраного автором шляху - життєвого і творчого. Необхідність комплексного підходу до аналізованої проблеми не викликає сумнівів, проте потребує „перечитування” значного масиву текстів, що виявляється неможливим у межах однієї статті.

Зазначений підхід дозволяє з'ясувати ті чинники, що визначали духовні пошуки В.Стуса, служили опорою в його протистоянні, а також виявити ті постаті, які були для нього духовними орієнтирами. З-поміж них слід назвати І.Величковського й Г.Сковороду, Т.Шевченка й М.Костомарова, В.Стефаника й В.Свідзінського, О.Довженка і М.Рильського, М.Бажана і В.Симоненка, В.Голобородька й І.Світличного та інших. Цей перелік, якщо навіть додати чимало нових імен, однак виявиться неповним і, крім того, нерівнозначним, адже немає інструментарію, який дозволив би виміряти силу впливу. Щоправда, сам автор, наче передбачаючи проблеми, що виникнуть у літераурознавців, залишив „Двоє слів читачеві” - щирі, довірливі зізнання про роль народної пісні в духовному житті родини, про свої юнацькі захоплення, які, змінюючись, відбивали його пошуки й смаки.

Виявлення чинників, що формували феномен письменника, передбчає з'ясування того, як він „перечитував” авторитетні тексти: Біблію, перлини усної народної творчості, твори класиків. Відгомони інших текстів нерідко набували в нього імпліцитного вияву, що ускладнює аналіз, надає дослідницьким пошукам гіпотетичного характеру. Проте вплив народної пісні відзначений самим автором і тому безсумнівний: „А співане тужно „Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи” - хвилює й досі” [1, 7].

Фольклорна стихія органічно ввійшла у художню канву творів і служила не орнаментом, не тлом, а органічним елементом тексту. Поезія „Ще й до жнив не дожив...” близька, наприклад, своїм ритміко-інтонаційним ладом до народної пісні, проте містить індивідуально-авторські образи (зокрема „отерплої душі”), що поєднуються із традиційними, фольклорними, надають їм трагічної тональності і зумовлюють неповторний синтез традиційного й індивідуально-авторського: „Ще й до жнив не дожив, / ані жита не жав, / не згубив, не лишив. / І не жив. І не жаль” [2, 128]. Внутрішнє римування, алітерації та асонанси посилюють виразність тексту, розширюють його смисловий простір. Поезія В.Стуса живилася соками фольклорної традиції, що простежувалася, проте, не лише на рівні поетики, а й в орієнтації на народну мораль і трудову етику.

Іноді маркером інтертекстуального зв'язку стає вже назва твору, що репрезентує текст, маніфестує його сутність. Так, назвою вірша - „За літописом Самовидця” - підкреслюються зв'язок і з літописною традицією, і достовірність зображеного, і риси барокової образності у творі. У художньо відтворених деталях вірша прочитуються вічні проблеми української історії: „той з ордами бродить, а той накликає Москву” [2, 207]. Відсутність єдності, мимовільна чи свідома зрада сприяють руйнації краю. „За літописом Самовидця” - це вільний парафраз, поетична інтерпретація болючої, мов рана, теми України-руїни, поданої в експресіоністичному ключі, із залученням барокових елементів:

...Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

І Буг почорнілий загачено трупом людським.

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

У пеклі запеклім, у райському раї страшнім [2, 207].

Повторення прокляття, що ґрунтується на антиномії, посилює емоційно-експресивний спектр твору. Мова вірша неоднорідна, строката, зіткана з антитетичних елементів, що відтворюють світогляд барокової людини. „Антитетика бароко є часто лише гра протилежностями, гра, що належить до численних стилістичних прикрас барокового мистецтва, - підкреслює Д.Чижевський. - Але значення антитетики глибше - вона належить, безумовно, до важливих елементів барокового світогляду” [3, 344]. Відтворити риси цього світогляду і барокової образності вдається поетові тому, що він засвоїв їх і не повторив при цьому Самовидця, а дав своє бачення болючих проблем, відгукуючись на описані в літописі події, тобто на інший текст і відтворені в ньому реалії.

Виявленню генетичних зв'язків, звичайно, сприяє експліцитний характер інтертекстуальної взаємодії. У цьому зв'язку спостереження І.Дзюби про цикл „Костомаров у Саратові” здаються не лише слушними, а й показовими: „І Костомаров як постать, і Саратов як топос - це лише спосіб сказати про себе та Україну, про себе в Україні: те, чого не сказати прямоговоренням (як через цензурні умови, так і тому, що переживання чужої долі дає поетові далекосяжніший стимул, ніж зосередженість на собі, й більшу поетичну свободу” [4, 15]. Через розкриття внутрішнього стану засланого Костомарова оцінюються і трагічне становище краю, і рівень суспільної свідомості: „Дотліває з димом / край оспалих синів-лакиз” [2, 83]. Ця характеристика проектується на сучасників, які навчилися виживати будь-якою ціною, навіть ціною цькування інших.

Слова В.Мисика („Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?”), обрані епіграфом до циклу, визначали його проблематику, прогнозували розвиток думки: чи знайде „жива душа” підтримку, свою „територію” для існування, чи спроможна вона витримати тиск „держави смерті”. Зміна часової парадигми не змінювала, проте, антигуманної сутності держави, тому й сприймається цикл як відгук на реалії сучасної доби, на цькування інакодумців, усіх тих, хто, за висловом автора, „не навчився жить”.

Як і в кожного поета, у творах В.Стуса можна віднайти сліди учнівства, беззастережного захоплення чи заперечення. На його особливому пієтеті до Т.Шевченка слушно наголошує М.Коцюбинська: „Це щось значно вагоміше від суто літературного впливу. Це - знак причетності до національної традиції. Підгрунтя, образнонастроєве тло” [5, 21]. Це школа національного виховання, джерело натхнення, альфа й омега духовного зростання. Шевченкове „Борітеся - поборете” ввійшло в кров і плоть В.Стуса, стало духовним орієнтиром для його героя:

Борітесь - так! Не думайте про смерть,

горіть в огні єдиного бажання,

Вам карбувати на своїх скрижалях:

постань на прю, на боротьбу, на герць.

Борітеся - поборете! [2, 34].

Герой шевченківського типу, що став на шлях боротьби, знайшов, отже, у поезії В.Стуса послідовну художню реалізацію.

Тому вплив Г.Сковороди і Т.Шевченка не можна вважати рівнозначним. Іпостась філософа, хоч й імпонувала йому, проте позначилася здебільшого на концептуальному рівні віршів, ніж на системі образів. Спроби ж осучаснити образ філософа-мандрівника викликали неприйняття: „У своїй поемі він [тобто П.Тичина. - В.П.] на догоду часові пробує модернізувати мандрівного філософа, вийнявши його із сфери проблематики морального самовдосконалення людини і ввівши в завужений простір питань класової боротьби, нібито єдиної панацеї од усіх (у тому числі й моральних) соціальних вад” [6, 296]. Подібні аберації не лише спотворюють образ, а й перекреслюють його сутність.

В.Стусові близька ідея самопізнання Г.Сковороди як необхідної умови пізнання загалом. Він вважає самопізнання духовною основою протистояння і вимушеного, насильно накинутого йому жорстокими обставинами самособоюнаповнення.

В.Стус як митець інтелектуальної напруги не лише засвоював досвід попередників, а й синтезував, трансформував його, творячи свій поетичний світ, висловлюючись про інші висловлювання. Інтелектуальність розцінювалася ним не як атрибут чи додаток до твору, а як „ступінь обізнаності з тим, про що поет пише, ступінь заглиблення в об'єкт, ступінь розуміння зв'язку цього об'єкта з кардинальними питаннями життя людини, народу, людства” [6, 181]. Йдеться, отже, про пізнавально-креативні можливості художньої діяльності, що все більше захоплювала, ставала життєтворчою.

Палімпсестичність як характерна ознака стилю, усвідомлена самим автором, виявляла наполегливу роботу думки, процес невтомного шліфування творів, підтверджувала наявність у них чужих „голосів”, фрагментів інших текстів, що засвоювалися, зазнавали трансформації, заперечувалися, тобто набували найрізноманітніших виявів. В.Стус реагував на чужі твори, під їх впливом писав свої, що ставали посередниками між ним і культурною традицією.

Одні захоплення змінювалися іншими, у процесі пізнання й самопізнання вироблялися власні смаки, виваженішими ставали оцінки. „Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього, - зізнавався В.Стус. - Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке” [1, 8]. У поцінуванні чужих творів застосовувалися іманентні їм, тобто аналізованим явищам, критерії. „Поетичний край Свідзінського, - підкреслював В.Стус у статті „Зникоме розцвітання”, - підпорядкований своїм законам, відкритим не осмислюванням, а чутттєвим згадуванням, прозрінням, інтуїтивним осяянням” [6, 355]. Літературознавець відзначав роль інтуїтивного пізнання, творчої інтуїції, яким відмовлялося у праві на існування.

Феномен Стуса не можна уявити без засвоєння життєвого і творчого досвіду старшої генерації письменників: П.Тичини, М.Рильського, О.Довженка, М.Бажана, Л.Первомайського, А.Малишка, Остапа Вишні. Це, однак, не означало сліпого копіювання чи наслідування когось із них, адже це суперечило незалежній вдачі молодого автора. Рецепція творчої долі П.Тичини, скажімо, оцінювалася ним як „сходження на Голгофу слави”, життєвого шляху О.Довженка - як спроби повернутися до себе. Епістола „Останній лист Довженка” написана В.Стусом під впливом листа кінодраматурга до президії Спілки письменників України від 10 жовтня 1956 року. У листі висловлювалося бажання повернутися в Україну, щоб „бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритися” [7, 349].

Реальному факту В.Стус надав іншого, викривального відтінку, ввівши не властиві проханню елементи („опазурились солов'ї, одзьобились”). Стусівська версія останнього листа кінодраматурга істотно різниться від висловленого О.Довженком прохання - вистражданого, зболеного і тому особливо зворушливого. „Пустіть мене до мене” [Кн. 1, 92] - так відтворюється прохання вкоріненого в рідну землю митця, чия воля виявилася окраденою. Позначена особистісним сприйняттям психологічної драми великого митця, покараного за любов до України, епістола виявляє особливості авторської рецепції, зокрема містить їдкі характеристики сучасників, котрі своєю агресивністю, нетерпимістю до інакодумців перевершили всі сподівання. Повернення до рідних місць сприймається В.Стусом як віднайдення своєї сутності, своєї автентичності. Вимушене існування в столиці О.Довженка й свідомо обране ним протистояння - полюси одного явища, означеного як внутрішня еміграція.

Контактні зв'язки В.Стуса не обмежуються, звичайно, шістдесятниками і потребують конкретно-історичного підходу, адже коло знайомств не лишалося стабільним: з переїздом до Києва то розширювалося, то (під час арештів) помітно звужувалося, щоб замкнутися на самому собі, на вузькому просторі в'язничної камери. Подібний конкретно-історичний підхід виявляє Д.Стус, називаючи найближчими приятелями аспірантського періоду Аллу Горську, Леся Танюка, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського, Євгена Сверстюка, Михайлину Коцюбинську - тих, кого зараховують до другої хвилі шістдесятницького руху. У колі знайомих В.Стуса були творці самвидаву, правозахисники, дисиденти.

Особливо важливими були безпосередні зв'язки з І.Світличним - ерудованим філологом, „доброоким” поетом, ініціатором самвидаву, незрадливим другом і однодумцем. Спілкування створювало той мікроклімат, який був конче необхідним для становлення В.Стуса як митця. „Іван, - як стверджує Д.Стус, - був чи не єдиною людиною, яка не лише не ставилася скептично до Стусових поетичних експериментів (захоплення донецьких друзів та товаришів по поетичній студії були малосуттєвими, бо Василь добре усвідомлював різницю рівнів), а, навпаки, підтримувала їх, уселяла віру та давала наснагу після чергових „непублікацій” [8, 162]. В.Стус зажди підкреслював його доброту, називаючи „добровусим” (вірш „Усміхнися, добровусий...”), „доброоким”, „вусатим сонечком” („Не можу я без посмішки Івана...”) і відчуваючи гостру потребу в безпосередньому спілкуванні - особливо дорогому йому, бо зумовленому спорідненістю душ. Йдеться про такі форми літературної співпраці, як творчі імпульси, дружні поради, що мали набагато важливіше значення, ніж нещира похвала. У процесі спілкування народжувалися нові задуми, власні художні рішення, образні аналогії, віднаходилися суголосні відчуття.

Контактні зв'язки В.Стуса потребують врахування їх динаміки, диференціації на зовнішні і внутрішні, безпосередні й опосередковані. „Класифікація зв'язків на зовнішньоконтактні і внутрішньоконтактні має історико-літературне значення, оскільки вона допомагає досліднику простежити не лише послідовність прилучення літературних явищ до певного середовища, але й відтінити їх історичну значущість” [9, 118-119]. Безпосередні контакти не зводяться до взаємоооцінок, компліментарних відгуків. Вони відзначаються широким спектром відтінків: апологічних, наслідувальних, іронічних, критичних, пародійних, сатиричних тощо, розмаїттям форм літературної рецепції.

Зацікавлення В.Стуса пошуками М.Вінграновського, його художніми експериментами вилилося, наприклад, у переписування його віршів, що згодом помилково потраплять до зібрання його творів. Чутливий до змін, В.Стус помічав найменші душевні вагання, гостро засуджував спроби мімікрії: „Бач, як ламається Микола [тобто Вінграновський. - В.П.] від геніального до просто дешевого. Але я вірю в нього найбільше - він найчистіший талант” [10, 41]. М.Вінграновський, до речі, цю довіру виправдав, не збившись на котурни, як дехто з його сучасників.

В.Стус не лише згадував одіозних А.Горську, Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Дзюбу, а й різко протестував проти цькування талановитих митців, вважав переслідування інакодумців ганебним для країни. І.Дзюбу він характеризує як „лицаря нашої культури, критика, рівних якому радянська українська література майже не знала за своїх п'ятдесят років” [6, 398], однак не визнає ніяких компромісів, гостро реагує на будь-які кон'юнктурницькі спроби.

Зовнішньоконтактні зв'язки В.Стуса неширокі і мають переважно опосередкований характер, за винятком тих, що склалися у таборах. Його листи до А.Сахарова, Р.Гамзатова пройняті турботою про долю в'язнів, бажанням полегшити їх страждання.

У листах до Віри Вовк, з якою довелося познайомитися у Києві, він щедро ділиться враженнями від творів, відверто зізнається: „Я щиро заздрю Вашій чистоті, Вашій граціозній вглибленості (признаюся: глибина - це єдиний для мене критерій художності; як на мене, вартість вірша визначається на терезах - чим більше важить, тим кращий)” [11, 96]. Для розуміння естетичних смаків поета, літературної атмосфери того часу ці листи становлять багатюще джерело.

Типологічні зіставлення, на нашу думку, доречні з „невольничою музою” І.Гнатюка, Д.Паламарчука, Є.Сверстюка, М.Горбаля, Ірини та Ігоря Калинців, В.Борового, Г.Кочура та інших творців табірної поезії. „Як кожний в'язень, я тужу цілим серцем за свободою, але, зваживши всю ситуацію деспотичного гноблення в Україні, я волію табір”, - зізнавався І.Калинець, визначаючи суть свого вибору та його однодумців. Табірна поезія виникла за ґратами, тобто за межею людських можливостей, як свідчення духовної нескореності, творчої життєспроможності. „Самоспалення на жертовнику істини проходить беззвучно. Так ніби узаконено” [12, 166], - ділився М.Горбаль сумними невільницькими рефлексіями, навіяними, очевидно, стоїцизмом О.Тихого. Доводиться враховувати не лише обставини виникнення, а й вагомість узагальнень, зваженість висловлювань, художність творів, які „мають потенціал бути сприйнятими як щось далеко більше, ніж просто симптоми їхньої доби” [13, 192]. Насамперед потребують осмислення художня значущість табірних творів, психологія творення у межових ситуаціях, коли „відкривається приховане раніше бачення реальності за трансцендентною межею, відкривається інше інформаційне поле - позапросторове і позачасове” [14, 11]. Табірна поезія заслуговує, безперечно, на ґрунтовне прочитання: і з точки зору психології творчості, і як власне естетичний феномен, і як вияв життєтворчих зусиль.

Важливо при цьому зіставити вірші В.Стуса з поезією інших в'язнів, що сприятиме виявленню загальних закономірностей творення, збереження і рецепції. Таким чином, простежуватимуться типологічні аналогії, які передбачають „більш вільні відносини, не зумовлені прямим зв'язком, генетично” [9, 173]. Проте іноді з типологічно подібними зливаються ознаки, що виникли внаслідок віддалених контактних зв'язків, виявлених, крім того, меншою мірою і тому не помічених. Правомірність цієї думки підтверджує, наприклад, вилучена під час обшуку у В.Стуса самвидавна збірка Г.Чубая, подарована, очевидно, під час зустрічі. На цьому наголошує, зокрема, Д.Кравець: „Його [тобто В.Стуса. - В.П.] зацікавила творчість Чубая, і коли в грудні 1971 року Василь Стус лікувався водами Моршина <...>, то приїздив до Львова, де зустрічався з Г.Чубаєм та численними друзями” [15, 89]. Отже, нерідко спостерігається накладання ознак, що виникли внаслідок подібних обставин і впливів. „Між тим, - як стверджує Д.Дюришин, - проблема розмежування генетичних зв'язків і типологічних сходжень на практиці зовсім не така проста, як може здаватися на перший погляд, тому що дослідник на кожному кроці стикається з їх взаємоперехрещенням і взаємозв'язаністю” [9, 190].

Висловлені нами міркування не претендують ні на остаточність, ні, тим більше, на вичерпність, оскільки виявляються лише етапом в узагальненні значної кількості емпіричних даних, що потребують набагато повнішого охоплення й осмислення.

Література

1. Стус В. Двоє слів читачеві // Дорога болю: Поезії / Упоряд. та післямова М.Х.Коцюбинської. - К.: Рад. письменник, 1990. - С.7-8.

2. Стус В. Твори: У 4 т. - Львів: Просвіта, 1994. - Т.1. - Кн.2. - 302 с.

3. Чижевський Д. До проблеми бароко // Дмитро Чижевський і світова славістика: Матеріали наукового семінару // Славістика. - Дрогобич: Коло, 2003. - Т. 1. - С.339-351.

4. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі // Стус В. Палімпсест. - К.: Факт, 2003. - С.7- 32.

5. Коцюбинська М. Поет // Стус В. Твори: У 4 т. - Львів: Просвіта, 1994. - Кн.1. - С.7-38.

6. Стус В. Твори: У 4 т. - Львів: Просвіта, 1994. - Т.4. - 544 с.

7. Довженко О. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро, 1985. - Т.5. - С. 349.

8. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. - К.: Факт, 2004. - 368 с.

9. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. Пер. со слов. - М.: Прогресс, 1979. - 320 с.

10. Лист Василя Стуса до Панаса Заливахи від 15.11.1966 // Стус Василь. Твори: У 4 т. - Львів: Просвіта, 1994. - Т.6. - Кн.2. - С.41.

11. Листи Василя Стуса до Віри Вовк // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. О.Орач. - К.: Укр. письменник, 1993. - С.96-112.

12. Горбаль М. „Тримайся за кручі, як терен колючий!” // Пое- зія-2' 90: Збірник / Редкол.: М.Вінграновський та ін. - К.: Рад. письменник, 1990. - Вип. 2. - С.164-170.

13. Павлишин Марко. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. - К.: Час, 1997. - 447 с.

14. Плахотнік Н. Профетичні мотиви в українській поезії ХХ століття (В.Свідзінський, Є.Маланюк, Є.Плужник, В.Стус): Автореф. дис. канд. філол. наук. 10.0.01 / Київський національний університет ім. Т.Шевченка. - К., 2005. - 18 с.

15. Кравець Д. Чубай з роду Гетьманів. - Рівне: Перспектива, 2005. - 292 с.