Образотворення ліричного слова Василя Стуса в його художніх творах

Образотворення ліричного слова Василя Стуса в його художніх творах

Леся Оліфіренко,

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького інституту ринку та

соціальної політики

Він боровся словом, а з ним - силою. Арешти, суди, в'язниця, заслання, Мордовія, Магаданська область, мученицька смерть - і через роки тяжке і трагічне повернення з Кучино додому…

Творчість Василя Стуса є помітним явищем не тільки української та світової літератури, а й усього нашого суспільного життя. Непересічний талант поета, його трагічна доля, відчайдушна боротьба у тоталітарній, за словами самого поета, “державі напівсонця-напівтьми” за національну незалежність українського народу, розвиток його самобутньої культури, відродження духовності, історичної пам'яті, сміливі виступи проти комуністичної ідеології викликали і продовжують викликати в людей, особливо в молоді, великий інтерес до його особи. Заборона друкувати вірші в СРСР і водночас вихід книжок поета на Заході ще більше посилювали цей інтерес. Його вірші, як і багато творів Василя Симоненка, Ліни Костенко, ходили в рукописних списках, видавалися самвидавом, заучувалися напам'ять.

Життя поета пов'язане з донецьким краєм. Саме до міста Сталіно у 40-му році переїхала з Вінничини сім'я поета. Саме тут навчався у середній школі Василь, у цьому місті він навчався з 1954 до 1959 року у педагогічному інституті.

У Донецьку працював на шахті та літературним редактором газети “Социалистический Донбасс”. Саме на Донеччині Стус почав визрівати як поет - з його критичним ставленням до дійсності, непохитною вірою у гармонію, вірою, що поет “повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни”.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його ж словами, “легше було написати, аніж зберегти”) - дуже великий. Першу свою збірку “Зимові дерева” наприкінці 60-х років Василь Стус запропонував видавництву “Радянський письменник”. Тут об'єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написану у війську, та створену пізніше, у Києві. У віршах цієї збірки відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у традиції рідної культури. У поезіях “Зимових дерев” - неприйняття інтелектуальної задухи, протест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння “тьмущої тьми” завтрашнього дня, болісні шукання свого місця в ситуації життєвого вибору. Та, незважаючи на схвальні рецензії таких культурних діячів, як І. Драча, Є. Адельгейма, збірка тоді так і не побачила світу, щоб тільки у 70-х роках вийти друком за кордоном.

Ліричний герой ранніх творів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності - шляхом пізнання самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо в нього і з'являється бажання “утекти від себе геть світ за очі”, то відразу чітко і нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” - так звучить у нього вічне шекспірівське запитання: “Вдатися до втечі?/ Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?/ Ні. Вистояти”.

У 1970 році Стус підготував другу збірку під промовистою назвою-метафорою “Веселий цвинтар”, яка є цікавим поетичним документом протесту проти інтелектуального застою. Поезії цієї збірки сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх”.

Вершинна частина Стусового доробку - збірка тюремної поезії “Палімпсести”. Під цією назвою (палімпсестами у давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об'єднано все створене поетом у неволі з вкрапленням більш ранніх поезій, особливо дорогих йому творів. Євген Сверстюк так сказав про цю збірку: “Чим більше її читаєш, тим більше відчуваєш у ній голос пісні. Поет зняв з вічного пергаменту квапливі написи нашого метушливого часу - він докопувався до першофеноменів, що джерельно і таємничо озиваються до нас зі сторінок його книги…”

Завжди, а особливо у період “Палімпсестів”, ціннісним орієнтиром для поета стає його душа. У властивій для нього імперативній формі він запитує (і в себе, і в читача, але насамперед - у себе):

Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання - чуєш? Прагне суходолу

(коли довкола пусто і голо)

душа твоя.

Твори поета продовжують жити, надихати, вони постають об'єктом наукових досліджень та розвідок. Наприкінці минулого століття український читач збагатився на академічне зібрання творів письменника у 4-х томах, шести книгах, випущене Львівською видавничою спілкою “Просвіта”.

Хто знайомий з віршами Стуса, той знає, наскільки вони є оригінальними, впізнаваними: як за формою, так і за змістом. Новаторська за своєю суттю, поезія Василя Стуса позначена своєрідним сплавом інтелектуалізму з тонким ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття. Вона нелегка для розуміння, тим більше що часто поет відходить від усталених канонів образотворення, сміливо деформує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого глибоко метафоричних. Справді, його образи-метафори потребують напруження думки, залучення образно-асоціативного мислення, як, наприклад, у вірші “Жовтий місяць…”:

Жовтий місяць, а ще вище - крик твій,

Стус полюбляє творити нові слова - поетичні неологізми. Зосереджують на собі читацьку увагу, наприклад, такі неологзми, як: раїнна Україна, самолють, громовокарний шлях, дивновзор, життєструмування, стотривожна душа. Насиченість художніх текстів письменника цими та іншими новотворами зумовлюється його прагненням по-новому, свіжо й оригінально позначити певний елемент об'єктивної дійсності, намаганням подолати мовний стандарт, штамп, посилити емоційний вплив поетичного контексту на читача, збагатити образну палітру твору. Такі новотвори засвідчують лінгвістичне обдарування поета, тонке чуття й великий художній смак.

Зосередження уваги читача на певному лексичному відтінку слова, емоційному забарвленні образу досягається митцем й за допомогою широкого спектра старослов'янізмів, діалектизмів, розмовної лексики та рідковживаних слів, використання яких у Стусовій поетиці не є випадковим, бо поет виявляє себе справжнім знавцем усіх шарів мови, усіх її проявів. Так, скажімо, він вживає у мові своїх віршів такі рідковживані слова: рахманний (тобто мирний, тихий, спокійної вдачі), шамотіти (говорити, шепотіти невиразно, нерозбірливо), скруші (тяжкий, гнітючий настрій), літепло (тепла вода; тепло, щось тепле) та багато ін., що у ліриці митця зумовлюють неординарну атмосферу світосприйняття, впливають на стиль поетичного мислення, набуваючи значення поетизмів - слів особливого естетичного змісту. Вони витворюють специфічне враження, породжують стан духовного піднесення.

Новаторські підходи поета до образотворення, орієнтація на психологізм та інтелектуалізм поезії, звернення до підсвідомого виводять її на обшири вершинних світових досягнень.

Василь Стус вніс в українську сучасну літературу свіжі та оригінальні ідеї. Унікальність його поезії, її мовно-естетична глибина полягає у тому, що вона справляла і продовжує справляти величезний вплив на подальший розвиток української поезії від 60-х рр. до сьогодні і, гадаємо, відкриватиме все нові перспективи її прочитання і вивчення в майбутньому. Багатство естетичних можливостей лірики автора, її здатність викликати у реципієнта найрізноманітніші складні асоціації і думки роблять його поетичне слово могутнім засобом естетичного впливу на почуття людини.

Зацікавлення Стуса, поета глибоко національного за своєю духовною суттю, за способом мислення, за характером мови, проблемами поетичної мови на тлі девальвованої при тоталітаризмі цінності слова виводять його лірику до найсучасніших структур мислення.

Вибрані поетичні твори Василя Стуса

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.

Сивий голубе, біль мій зичний,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.

Слово, слово - достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,

поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони, довгі

і, як дзвони, круглі такі,

ти любов'ю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.

Квітне вечора трояндне пригасання,

І в яру струмка гортанний звук...

Стільки правди в горлі, стільки мук -

Не переповідати до рання.

Вечір, мов сліпий, кістляві руки

Простяга мені. Я йду,

І чатують тіні по сліду,

Мовчки стережуть мене, мов круки.

Вже припавши до землі, причах,

Притомившись, вечір. От і маєш:

Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш...

Хлюпає любов в твоїх очах.

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки -

все поновила, сплутавши, зима.

І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхів'я зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!

Іти б і йти - до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.

Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль - ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв'яже

Твого питання: годі чи пора...

Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.