Засади міфопоетики художньої версії самотності у прозі Галини Пагутяк

ЗАСАДИ МІФОПОЕТИКИ ХУДОЖНЬОЇ ВЕРСІЇ САМОТНОСТІ У ПРОЗІ ГАЛИНИ ПАГУТЯК

Ольга КОРАБЛЬОВА,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української літератури Слов'янського державного педагогічного університету

У статті досліджується художня версія проблеми самотності, презентована прозою Г. Пагутяк. Аналізуються особливості химерної комунікації, ідентифікується концепт чоловічої самотності на основі міфопоетики.

Для Галини Пагутяк характерне тяжіння до психологічного та феноменологічного повноцінного відтворення переживання самотності, адже ця категорія розглядається в її творчості як гуманістична характеристика людства, через яку воно спізнає глибини буття в парадигмах хаосу й упорядкованості. Проблема самотності вирішується Галиною Пагутяк у кількох провідних для неї філософсько-медитативних площинах художнього тексту.

Метою нашої статті є дослідження художнього відтворення самотності у прозі Г. Пагутяк на засадах міфопоетики.

Щодо аналізу творчості Г. Пагутяк: В. Агеєва рецензувала її збірку „Потрапити в сад” [1] і відзначила глибокий психологізм, інтелектуалізм та типологічну спорідненість її прози з історико-фантастичним письмом В. Шевчука. Частково проблему поетики роману дослідила Н. Синицька [5]. У своєму авторському проекті „Незнайома” В. Габор щодо Г. Пагутяк відзначає національну автентичність її прози, „фантастично-символічну” манеру її письма, прорив до „вигаданого світу”, потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі” [2, 248]. Її міфопоетичну прозу досліджували також К. Ламазова, Н. Мельник, О.Квасній, О. Поліщук та інші, але досліджень у річищі ідентифікації жіночого письма Г. Пагутяк у світлі концептуалізації феномена самотності немає.

Однак, перш ніж розглядати вказану проблематику, варто зазначити, що ми маємо справу з оригінальною психікою особистості, яка виступає першоджерелом такої текстотворчості. „Психологічний тип, - зазначає М.Моклиця, - який утворюється завдяки природній домінанті у внутрішньому світі розуму або емоцій, сенсорики або інтуїції, увиразнюється в процесі рефлексії і на якомусь етапі починає виражати стосунки людини зі світом” [3, 237]. Для оповідності Г. Пагутяк провідною стає опозиція духовне - тілесне, авторська інтровертна психологія творчості так чи інакше демонструється різного роду містифікаціями, мовою натяків, що дає нам змогу говорити про інтуїтивний психологічний тип. Інтуїція як психологічна домінанта веде її до пошуку утаємниченої мови.

Пагутяк вибудовує текст як утаємничену оповідь метафоричного плану, де читач має осягнути таємні глибини буття шар за шаром. Зображуючи на початку роману „Смітник Господа Нашого" світ чоловічої самотності, письменниця прагне викликати реакцію читача у формі запитань, на які відповіді не подаються відразу. Оповідь у цьому випадку схожа на діалог посвяченого у таємницю автора і непосвяченого читача. Текстова „запитальність" сприяє нагнітанню різнорідних невмотивованих (для нарататора) вчинків символічних персонажів Колоса, Діогена, Перевізника, Шептуна. Але винятковість даної оповідної манери полягає у тому, що Пагутяк не прагне пояснити читачеві всю химерність зображуваного світу чоловічої самотності. Алогізми, з якими читач зустрічається, нагнітаються та виструнчуються у хаотичній послідовності.

Це світ без усталених законів збереження гуманності, гідності тощо. Світ випадковостей природи від вгамування Вітру тощо і до появи інших людей у колі Діогена та його групи. Пагутяк прагне пронести ідею виродження засад раціонального бездуховного світу, кризу раціоцентричного світу внаслідок домінанти насильництва. Спостерігаючи за поведінкою цих персонажів, читач все більше усвідомлює беззмістовність та химерність їхнього життя, опановує викривленими поняттями про світ, з яких глузує навіть маленький п'ятирічний хлопчик. Читач стає в цьому романі першим спостерігачем світу чоловічої самотності, а разом із тим і судією. Отже, спочатку у романі самотність осмислюється лише нарататором, навіть змальовані персонажі не ладні осмислити всієї глибини й приреченості свого існування. Нарататор у цьому випадку стає провісником самотності, носієм ідеї, прихованої від персонажів, ними не усвідомлюваної. Перший коментар до викладу дивних подій у романі з'являється лише з появою каліки Гриця. Історія заснування нового раю на смітнику, оповідана ним як казка для божевільних, вона викриває й сам принцип інтерпретації матеріалу наратором. Він полягає у синтезі нової площини, псевдореальності, і нарататор вже втрачає актуальність законодавця текстової ідеології. Автор перебирає на себе функції ідеології тексту, щойно виголошується історія про п'ятьох божевільних, що мешкають на смітнику, думаючи, що се рай. Отже, у такий спосіб світ чоловічої самотності обмежується світом самотності чоловічої групи з п'яти осіб. Маніпулювання самим читацьким сприйняттям у даному випадку - важливий компонент ідеології тексту.

Ускладнення картини світу чоловічої самотності мотивом божевілля сприяє утворенню абсурдистської мотивації дій персонажів. Божевілля не стає межею розгортання маскулінного світу, уособлюючи втілення абсурду, воно все ж має внутрішню дивакувату логіку, найчастіше - аналогічну до первісного міфопоетичного відтворення світобудови. Межею стає смерть. Персонажі божевільної п'ятірки гинуть один за одним у дивних обставинах повної самотності, випадковість їхньої смерті лише доводить абсурд бездуховної культури. Божевілля як певний тип інтенціональності узгоджується з онтологічною картиною світу самітників. Незахищеність людини у світі - це умова людського існування у її спотвореному вигляді, у вигляді „сірої реальності”, ознаками якої й наділяється однобічний маскулінний світ.

Щодо художньої типологічної ідентифікації світу чоловічої самотності, то тут хотілось би звернути увагу на поширеність даного концепту в жіночій прозі не лише української літератури. Цікавим є обертання філософеми чоловіка-самітника у романі Тетяни Толстої „Кись” (також, до речі, 1999 року написання), де світ Бенедикта до одруження має таке ж химерне наповнення напівказковою, напівужитковою предметністю та такими ж невмотивованими судженнями про природу й світ (як легенди про „огньці" чи про „кис”). Людськість без духовної цілісності, принцип зреалізованого острова чоловічої влади представлений і у Галини Пагутяк, і у Тетяни Толстої. Єднає їх також утворення символу міфологічного тотема як предка, деміурга даного світоутворення: у Пагутяк це образ Короля, у Толстої - Федір Кузьмич. Цей предок-патріарх має виразні чоловічі ознаки, що й дає нам підстави говорити про маскулінну природу сотвореного світу. В обох випадках деміурга оточують численні табу. Звернення до поняття тотемічного предка та табу у даному випадку є характеристикою міфологічної логіки персонажів (і у Пагутяк, і у Толстої). „Тотем є міфологізована й персоніфікована воля до влади племені над собою, природою та іншими племенами. Тотем - це результат відчуття провини племені перед природою, гармонію якої воно полишає на довгі тисячоліття власної історії. Постать тотема у присмерку свідомості звіролюдини є щось трагічне й оргіастичне. Тому тотем завжди потребує крові і насолоди, смерті та народження. Все це уособлюється у жертві, яку приносять тотемові; досить часто жертвою стає сам тотем” [7, 166]. Отже, у відповідності до міфологічного сприйняття тотема в романі Пагутяк згорає хата Короля, а у Толстої змальовано нищення „цивілізації" Федора Кузьмича та й його самого. Отже, чоловічий світ самотності у обох письменниць змальовано фактично на спільних засадах міфопоетики, обом властива ритуалізація здичавілої чоловічої групи. Н. Хамітов твердив про існування такого поняття, як „тотемічна самотність” [7, 167]. Знищення тотемічного предка-патріарха у даному художньому варіанті є також, по суті своїй, спробою вийти за межі цього страшного табуйованого світу, спробою позбутись самотності. Цивілізаційність виступає виявом чоловічого начала світу, у той час як жінка пов'язується з родовим началом, а таким чином, цивілізаційність потрактована обома письменницями як чинник самотності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агеєва В. Про книгу Галини Пагутяк „Потрапити в сад” // Слово і час. - № 3. - 1990. - С.74-76.

2. Габор В. Галина Пагутяк - прозаїк, есеїст // Незнайома: Антологія української „жіночої” есеїстики другої пол. ХХ - поч. ХХІ ст. - Львів: ЛА „Піраміда”, 2005. - С.426-429.

3. Моклиця М.В. Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика: Монографія. Вид 2-ге, доповн. і перероб. - Луцьк: Ред. вид. відд. „Вежа”, 2002. - 390 с.

4. Пагутяк Г. Смітник Господа нашого // Пагутяк Г. Записки Білого Пташка. - К.: Український письменник, 1999. - С. 3-79.

5. Синицька Н. Інтертекстуальний аналіз романів „Господар” Галини Пагутяк та „Землетрус” Софії Майданської // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. - Вип. 1. - К., 2000. - С.113-115.

6. Толстая Т.Н. Кысь: Роман. - М.: Подкова, 2001. - 320 с.

7. Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. - К.: Гранослов, 2000. - 238 с.