• Зміст:
• Вступ
• 1. Теоретичні основи психологізму в українській літературі
• 1.1 Загальні тенденції розвитку малої прози (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)
• 1.2 Тематичне розмаїття
• 1.3 Жанрова система
• 2. Психологізм, як визначальна ознака творів малої прози (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)
• 2.1 Умови формування світоглядної позиції прозаїка
• 3. Тенденція психологізму у повістях Богдана Лепкого “Каяла”, “Вадим”
• Висновки
• Список використаної літератури



Вступ

Доля української літератури - доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Та ще - вперте й цілеспрямоване, впродовж віків, спотворення історії України, викорінення історичної пам'яті народу (щоб “од козацтва, од гетьманства високі могили - більш нічого не осталось” - Т.Шевченко), фальсифікація історії української культури і літератури.

Актуальність. Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ - початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері”. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І. Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - це час народження нової формації реалізму.

Сучасні літературознавці, зокрема В. Мельник, М. Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий нереалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм).

Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Предметом дослідження є мала проза в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст., на прикладі творчості Б.Лепкого.

Об'єктом дослідження виступають мотиви психологізму в малій прозі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Хронологічні рамки співпадають з роками життя Богдана Лепкого, в цілому охоплюють період кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Метою даної курсової роботи є розгляд розвитку малої прози на прикладі творчості Б. Лепкого.

Дана мета реалізується шляхом розв'язання наступних завдань:

- окреслити основні тенденції розвитку малої прози в зазначений період;

- визначити її тематичне розмаїття;

- окреслити жанрову систему;

- розглянути формування світоглядних позицій Б.Лепкого;

- охарактеризувати тенденції психологізму у прозових творах Б.Лепкого.

1. Теоретичні основи психологізму в українській літературі

1.1 Загальні тенденції розвитку малої прози (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. - один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури. Донедавна українську літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об'єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. Солод Ю. Українська література ХХ ст. - К., 1999. - С. 120..

Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов'янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму - художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. В історії української літератури кінець ХІХ - початок ХХ ст. - період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва. На рубежі XIX-XX ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів -- Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська, Черемшина, Лепкий, Винниченко, Яцків -- стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями.

На початку дев'ятнадцятого століття українська література стала виразником національної ідентичності і це продовжувалося протягом сторіччя. Поява модернізму не була спробою уникнути традиції і реалізму, що був панівним на рубежі дев'ятнадцятого і двадцятого століть. Дві тенденції - стара традиція і новий модернізм існували поруч. Останній виник як природній захист проти царської колоніальної політики домінування і русифікації. За відсутності політичної заборони, письменники обирали роль захисників національної ідентичності, що концентрується мовою і культурою. Вони міцно дотримувалися знайомих форм і стилів і адресували їх широкому колу читачів. Модерністи, з іншого боку, пробували виглядати поза національними кордонами і стереотипами і творити мистецтво для мистецтва.

Під кінець дев'ятнадцятого століття виникають в українській літературі нові тенденції, що отримали назву модернізм. Таким чином, народність і модернізм існували в різних формах і дискусіях розв'язаних в кінці дев'ятнадцятого та в дев'ятнадцятому столітті.

В одній зі своїх статей, Іван Франко, видатний галицький письменник і критик розглядаючи літературу того часу, не зважаючи на цензури і державне пригноблення, Франко побачив багато прогресу в українській літературі протягом минулого дев'ятнадцятого століття. Це особливо виявилося в творчості деяких молодих письменників - наприклад, Кримський, Хоткевич, Стефаник, Лепкий, Коцюбинський і Кобилянська - які ближче спостерігали життя, дуже серйозно розуміли мистецтво і різні соціальні функції і мали сильну віру в майбутнє національного розвитку. “Наша проза... Оволоділа поетичним віршованим рядом, мелодійністю, витонченістю і різноманітністю. Молоді письменники були ознайомленні з кращими європейськими зразками, були послідовниками “нових вчень” з психології і зображали внутрішній, духовний конфлікт більше ніж зовнішні події”.

Ця стаття була вперше опублікована в 1901 році, але три роки пізніше Франко написав статтю “Інтернаціоналізм і націоналізм” в модерній літературі в якій він охарактеризував в цілому позитивний вплив модернізму західноєвропейської літератури, що вміщував “здорове раціональне зерно”.

Була, однак, значна перешкода падаючому надії модернізму. Відомий народницький критик Сергій Єфремов гостро напав на нього в великому ряді статей: “В пошуках нової краси” виданої у 1902 в “Киевской старине”.

В цей самий час, у першому десятилітті нового століття, модерністські течії з'явилися в літературі Західної України, що перебувала тоді під впливом Австро-Угорщини. Вільно організована група молодих письменників “Молода Муза” з'явилася в 1906. серед її членів були Володимир Бірчак, Степан Чернецький, Михайло Яцків, Петро Норманський, Остап Луцький, Василь Пачавський, Осип Туринський та Єлдір Твердхліб. Також пов'язаний з ними був поет Богдан Лепкий. У 1907 Остап Луцький опублікував статтю у “Ділі”, що сприймалася як маніфест “Молодої Музи”. Він розпочав з опису “нової хвилі” у західноєвропейському письменництві і мистецтві, що була під впливом творів Ніцше, Ібсена і Метерлінка. Цю “втрату всіх надій”, “переворот цінностей” і нові “містичні небокраї” можна було помітити і в українській літературі, зокрема у творах Ольги Кобилянської. Старші критики, такі як Єфремов, висміяли тих, хто писав по-іншому Солод Ю. Українська література ХХ ст. - К., 1999. - С. 128.. Художній твір відповідно до “нової школи” не був ні опікуном, ні “пропагандою”, його єдина функція - внутрішня “духовна ” потреба митця, що не може бути зачинений у раціональні рамки. Замість “холодних аргументів”, виливають вогонь своїх власних сердець, бо поезія повинна, насамперед, бути поезією. Про нову тенденцію в літературі “дала нам Кобилянська, Стефаник, Леся Українка, Лепкий, Щурат і багато інших”, як результат, виникла і “Молода муза”, чиє завдання полягає в тому, щоб сприяти новій літературі через свої публікації.

Менше як за місяць, також у “Ділі” вона була гнівно розкритикована Іваном Франком. На початку свого гнівного виступу, що без сумніву також посилювався гнівом у пародіях Луцького на його твори, Франко закликав читачів уважно розглянути поезію модерніста Василя Пачавського, якого звинуватив за “нітшеанство”. Вплив Ніцше був недовготривалим і “велика духовна криза” в Європі про яку Луцький писав, була неіснуючого Франко висміяв ідею, що література повинна показати нові почуття. Старші письменники заслуговують уваги, у той час як нові письменники не зуміли зачарувати читачів своєю “витонченістю” і “щирістю людських відносин”. “Модернізм - писав Франко, - ” неповинен стати частиною літературного процесу. Вкінці він виступив проти публікації “Молодої Музи”. В цілому його відношення до “Молодої Музи” було безкомпромісним. “Потрібно покласти кінець”, - писав він у листі до Грушевського, - “щодо деформації, дурості і претензії нашої “Молодої Музи””.

Різкість критики Франка викликала небагато протесту. Його думка залишалася незаперечною і ніякої справжньої полеміки між народниками і модерністами в Україні не відбулося. Характерно, однак, що захисники традиції (Єфремов, Франко) виявили поверхневі оцінки модерної літератури Через деякий час, починаючи з лютого 1906 “Молода Муза” видавала журнал “Світ”, редагований Вячеславом Будзиновським та журнал “Молодомузівець”. Після послаблення цензури в Росії, інший модерністський журнал “Українська хата”, був заснований у 1909 у Києві. Редакторами стали Павло Богацький і Микита Шаповал, чий літературний псевдонім був Сріблянський Солод Ю. Українська література ХХ ст. - К., 1999. - С. 129..

В цілому український модернізм був помірним, чи, на жаль, нездатним висунути важливі нові теорії, експериментувати з новими стилями і структурами.

Фактично багато модерністів не могли цілком відійти від реалістичної традиції. При проповідуванні “Мистецтва для мистецтва”, вони усе ще бажали обслуговувати національні проблеми. Їхня мета, можливо, найкраще була висловлена в листі до Панаса Мирного, написаного в 1903 Михайлом Коцюбинським і Миколою Чернявським.

Пошук нових форм продовжувався протягом декількох десятків і дав блискучі результати.

1.2 Тематичне розмаїття

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. спостерігався процес збагачення новими засобами зображення світової та української літератури. Спостерігались помітні успіхи у використанні реалістично-побутового та романтично-символічного ключів. Збільшилась питома вага експресивно-романтичної образності, засобів орнаментальності.

Продовжувались плідні пошуки у сфері психологічного наснаження письма, освоєння здобутків європейської і світової художньої школи на національному ґрунті.

Відбулось рішуче збагачення інтелектуального струменя у прозі 20-х рр., її гуманістична наснаженість. Основою твору стає концепція людини у прозі цього часу, показ складних стосунків особистості у суспільстві ("Я/Романтика", "Санаторійна зона", "Сентиментальна історія" М. Хвильового; "Місто", "Невеличка драма" В. Підмогильного; "Смерть" Б. Антоненка-Давидовича; "Робітні сили" М. Івченка; новели Г. Косинки; повісті П. Панча, О. Копиленка та ін.). Для подальшого періоду розвитку української літератури характерно зображення драматичних контрастів часу громадянської війни у прозі 20-х років.

Праця стає якісно новою формою зображення в літературі цього часу (віра у розкутість, звільненість людської праці у "Майстрі корабля" Ю. Яновського, творах А. Головка, Г. Епіка та ін.). Витворення колізій, пов'язаних із утвердженням нових стосунків у місті й селі, з крахом усталеного ладу життя, показ психологічно-моральних наслідків цього процесу - все це втілилось у прозі.

Слабкість дослідницьких, аналітично-психологічних спрямувань, пасування перед об'єктивною правдою дійсності, згладжування її гострих кутів та тенденції лакування, декларативність, описовість, зовнішня панорамність у літературних творах, що з'являлися на радянській Україні і водночас - прагнення літератури жити, розвиватися, поява творів, які тією чи іншою мірою збагачували художнє людинознавство.

Але незважаючи на певні недоліки та ускладнення були досягнуті значні набутки історичної, історико-біографічної та історико-революційної прози у 30-х рр. (як-от: "Людолови" З.Тулуб, "Вершники" Ю. Яновського, "Гроза" А. Шияна, "Мати" А. Головка та ін.), творчі досягнення і прорахунки прози на тему виховання ("Ранок" І. Микитенка, "Дуже добре" й "Десятикласники" О. Копиленка, "Школа над морем" О. Донченка).

З'явилась знаково нова виробнича проза та проблема рівня її художності.

Для прози повоєнних років характерна публіцистична наснаженість. Художня проза цих літ О.Довженка, Ю.Яновського, П.Панча та ін. Звернення письменників безпосередньо до публіцистики. Різновиди та стильові ознаки малих жанрових форм, до яких найчастіше вдавалася літератори Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. - К., 1993. - С. 172..

Провідні жанри, теми і образи прози повоєнних років зумовлені прагненням відтворити трагедію України у війні у громадянській війні, зобразити злам життя старої дореволюційної інтелігенції, заглиблення у історичні перипетії, як засіб відриву від реальності та пошуку причин появи страшних реалій початку ХХ ст.

1.3 Жанрова система

Руйнуючи стару жанрову систему, "ліричний експеримент" молодих, дав, з одного боку, масову пошуковість, що відмежовувалась од побутовізму, а з другого - модерні зразки фрагментарної прози, М. Яцкова зокрема. В широкому варіанті "ліричний експеримент" психологічної прози позначився на характері творчої реалізації О. Кобилянської як представника неоромантизму, імпресіоніста М. Коцюбинського, експресіоніста В. Стефаника, лірика С. Васильченка, орнаменталіста Марка Черемшини. Більше того, ліризм малої прози поч. XX ст., захоплюючи імпресіоністичну повість 20-х років, готував якісно нову епічність художнього мислення, порівняно з епічністю І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, що надалі, упродовж XX ст., мала увійти в національні береги літературного розвитку Солод Ю. Українська література ХХ ст. - К., 1999. - С. 154..

Принцип повноти представлення художнього матеріалу, що сприяє виявленню внутрішніх факторів літературного розвитку (за умови розрізнення історичного факту та філософії факту ) дав можливість переосмислити творчість з огляду на розвиток натуралізму, модернізму, експресіонізму.

Кінець XIX - поч. XX ст. за рівнем самоусвідомлення літератури (включаючи листування, ремінісценції в прозових текстах) як стимулюючим контекстом художньої творчості та характером втілення в мистецтві слова духовного досвіду письменників становить осібний період і надто важливий на шляху формування органічності подальшого національного літературного розвитку. Цей переходовий період виявив прозаїків різної обдарованості, котрі на шляху самореалізації (поза модерною літературою, орієнтованою на Захід, а натомість закорінені творчістю у свою етнокультуру) дали зразки психологічної прози, позначеної стильовим синтетизмом художнього мислення з яскравими "вибухами" ліризму та імпресіонізму. Виходить на те, що в такий спосіб на новому етапі художнього поступу, яким є кінець XIX - поч. XX ст., відбулася остаточно спонтанно-органічна відкритість до світу ще донедавна "літератури для хатнього вжитку". А до "вищої" літератури, включаючи західну і східну, національну творчу індивідуальність, як і в інших літературах, виводив винятково талант, що й засвідчила українська проза поч. XX ст. мистецькому інонаціональному світові.

Різні за естетичною цінністю здобутки національне іманентного творчого "досвіду" кінця XIX - поч. XX ст., що був здійснений в українській прозі з огляду на ґенезу літературних фактів, увійшли складовою частиною до того єдиного психоемоційно-філософського підґрунтя, на якому у 20-х роках зросло нове гроно талановитих епіків (М. Хвильовий, М. Івченко, Г. Косинка, В. Підмогильний), яскраво засвідчивши свій внутрішній спадкоємний зв'язок із попереднім етапом розвитку національної літератури.



2. Психологізм, як визначальна ознака творів малої прози (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

2.1 Умови формування світоглядної позиції прозаїка

Богдан Лепкий - видатне явище в українській літературі, постать першорядної ваги і непересічного таланту. Він належав до прогресивного кола діячів української культури, гостро усвідомлював соціальні й національні проблеми українського народу, Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, публіцист і критик, педагог, збирач народної творчості і її популяризатор - він вніс вагомий вклад у розвиток усіх цих галузей української культури. Для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою Богдан Лепкий перекладає і видає твори Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського польською та німецькою мовами. Перекладає також класиків світової літератури - Гейне, Гоголя, Конопніцької, Короленка, Лєрмонтова, Пушкіна - рідною мовою.

У мальовничому селі Крегулець, що розташоване між містечками Гусятином і Копичинцями, 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика Сильвестра Лепкого народився той кому було уготовано прославити українську літературу початку ХХ ст.

Батько Богдана був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), виступав з літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису “Правда”, підготовці підручників для школи. Мав ґрунтовну філологічну освіту, вільно володів польською і німецькою (вірші німецькою мовою навіть друкував у журналах). Писав популярні книжечки, був головою “Селянської ради”. Пізніше Б. Лепкий назве батька своїм найсуворішим критиком. Богдан був першою дитиною в родині Сильвестра і Домни Лепких, які побралися, коли Сильвестр закінчив університет і прийняв сан священика. Щоправда, якийсь час молоде подружжя мешкало в гірському селі Ялинкуватому на нинішній Івано-Франківщині, але незабаром тесть Сильвестра одержав парафію у Бережанах і молодий священик зайняв його місце у Крегульці Арсенич П. Шляхами Б. Лепкого по Прикарпаттю. - Івано-Франківськ, 1997. - С 17. .

Дитинство Богдана було безхмарним, але коли він мав п'ять років, раптово -- за одну ніч -- померли від дифтериту дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.

Перші знання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Швидко -- за одну зиму -- навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди Робінзона Крузо, і про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах, старенька нянька, родом з Наддніпрянської України, співала чумацьких пісень, а від діда по матері Михаила Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події на Україні.

Домашній учитель Богдана Дмитро Бахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав напам'ять багато віршів Тараса Шевченка, читав “Марусю” Г. Квітки-Основ'яненка.

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої “нормальної” школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з “цивілізованого” Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тоді, був кінець світу: далі дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батьків по матері.

Як напише пізніше біограф Б.Лепкого, тут усе дихало давниною: “поручинські ґазди” ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили “куртини” з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в “димки” (полотно з вибиваними узорами), котрі бив “димкар”, який приїздив з міста, вишивали гарні сорочки, мережили їх -- словом, було це старосвітське село, котрого ще не торкнулася культура століття. “Веснянки, гагілки, обжинки, навіть “вільха” (хоровод у зелену суботу), колядки, щедрівки, множество легенд, повірій, переказів, усе, як колись, в дуже, дуже давніх часах”.

Між Бережанами та Поручином минала юність Богдана-гімназиста; місто й село формували його характер і світогляд. Від селян він чув багато легенд та переказів про давні часи. Так, люди оповідали, що стара церква, яка тоді ще стояла на горі, була свідком татарських набігів і що під час одного у ній сховалися мешканці всього села, але всі загинули від рук ворога. А коло села Біще, що прилягало до Поручина, збереглися сліди давніх валів, уламки кераміки, наконечники стріл, фундаменти споруд. Все це будило уяву підлітка. Перебування у Поручині, знайомство з людьми, їхнім життям, піснями навіяло йому вірші “На святий вечір”, “У великодний тиждень”, пісенні ремінісценції з циклу “На позиченій скрипці”, про що згодом писав сам письменник, а також сюжети оповідань “Іван Медвідь”, “Нездала п'ятка” та інші. Після “нормальної” школи Б. Лепкий вступив до гімназії в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним ухилом. Про цей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні, свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення з великими містами, отже, й відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, що інспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років. Український письменник Михайло Яцків, який вчився тут кількома роками пізніше Лепкого, писав, що сюди посилали втихомирювати неблагонадійних учнів, а атмосфера була такою затхлою, що коли “з'являлася якась здібніша одиниця, то швидко зачахала в тій пустелі, в заскорузлості дилетантизму”. А в повісті “Огні горять” цей письменник зобразив її в сатиричному плані, назвавши “ослячим мостом до золотих ковнірів”, “пантеоном скастрованих наук” Богдан Лепкий (1872 - 1941) //Жулинський М. Із забуття - в безсмертя . - К.,1990. - С. 81. .

У Б. Лепкого враження про Бережанську гімназію не такі похмурі. Зенон Кузеля, біограф Б. Лепкого, називає Бережани студентськими Афінами, які спричинилися до літературної кар'єри Лепкого. Навіть одірваність від більших міст він трактує позитивно: “Бережанська гімназія ставала приютом талановитих хлопців, котрі стягались до неї з інших міст, де віяло іншим, більш урядовим духом і де їм важко було покінчити науку”. Очевидно, кожен з авторів мав підстави для таких різних характеристик та оцінок.

В усякому разі, Б. Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гімназії були український та польський хори (українським диригував композитор Денис Січинський). Час від часу приїздив сюди мандрівний театр “Руської бесіди”, артистів якого Михайло Глібовицький запрошував додому, то Богдан мав змогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романовичівною. Він одвідував вистави по стайнях та будах, де змушені були грати актори, ставлячи популярних тоді “Настасю Чагрівну” В.Ільницького, “Запорожця за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Ой, не ходи, Грицю... ”-- М. Старицького. До того ж у родині Глібовицьких була велика домашня бібліотека, гімназисти обмінювалися книжками, читали газети “Діло”, “Батьківщина”, журн. “Мета”, “Вечерниці”, “Зоря”, польську літературу з гімназійної бібліотеки Арсенич П. Шляхами Б. Лепкого по Прикарпаттю. - Івано-Франківськ, 1997. - С 28..

Українська мова та література спершу в гімназії не викладалися зовсім, потім їх було введено в програму, але уроки вели випадкові люди, а не фахівці, і лише коли Б. Лепкий був у п'ятому класі, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рівень. За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній основі не було, на концерти й театральні вистави ходила і українська і польська молодь. Загострення польсько-українських національних відносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Г. Сенкевича “Вогнем і мечем” про події національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.

Серед гімназійних друзів Богдана Лепкого треба в першу чергу назвати Сильвестра Яричевського, пізніше українського поета, прозаїка і драматурга. На жаль, у радянський час на Україні не вийшло жодного окремого видання цього в свій час досить відомого письменника прогресивної орієнтації, натомість видавництво “Критеріон” (Бухарест) у 1977 --1978 pp. видало його двотомник, який упорядкувала румунська україністка М. Ласло-Куцюк. Початок літературної творчості обох письменників відноситься до часу їх навчання в Бережанській гімназії, до того ж пов'язаний він з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмову роботу з української мови про зимовий день на селі: Лепкий -- прозою, а Яричевський -- віршами. Вчитель похвалив їх, і це заохотило юнаків до літературної творчості. Власне, то був перший вихід на публіку, бо і Богдан і Сильвестр писали вже й до того, останній, зокрема, мав рукописний зошит з віршами, перекладами та сатиричними творами, частина з яких друкувалася у львівському журн. “Зеркало” та ввійшла до першої його поетичної збірки “Пестрі звуки” (Чернівці, 1904) Богдан Лепкий (1872 - 1941): (Творчість) //Кононенко П. Українська література. - К., 1993. - С. 206. .

Щодо Лепкого, то він почав писати дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, де вона й пропала. Згодом писав принагідно, на клаптиках паперу на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки в художника Юліана Панкевича...

Після закінчення гімназії Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання у ній морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся із своїм справжнім покликанням. Нудно було змальовувати гіпсові статуї, щоразу натикаючись на зауваження викладача, що контури надто гострі і т. ін.

Але стався випадок, який визначив майбутню долю Лепкого, допоміг юнакові знайти себе.

Якось у поїзді йому довелося їхати в одному купе з Кирилом Студинським, який навчався тоді на філософському факультеті Віденського університету. Це знайомство не тільки зблизило двох у майбутньому видатних діячів української культури, а й спрямувало його творчі інтереси в новому напрямку. Лепкий став відвідувати лекції у Віденському університеті, в тому числі й відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства “Січ”, брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.

Згодом Б. Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такий високий, як у Відні. Українську мову і літературу викладав Омелян Огоновський, який головну увагу приділяв граматиці, а в студіях з літератури, як зазначав іще І. Франко, який свого часу теж слухав його лекції, виходив не з самостійної вартості того чи іншого твору, а намагався цей твір “вперти в одну або другу з тих схоластичних шухлядок, по яких порядковано твори поетичні в шкільних читанках”. Та студентська молодь уже мала широкий погляд на літературу, її завдання. А серед молоді тієї близькими друзями Б. Лепкого були О. Маковей, І. Копач, О. Макарушка. Приятелював Богдан з молодим математиком Климом Глібовицьким, техніком Юрком Тобілевичем (сином І. Карпенка-Карого, який розповідав про український театр, про його діячів М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Старицького), поетом Миколою Вороним, котрий перебував тоді у Львові, познайомився зі славетними співаками Соломією Крушельницькою та Олександром Мищугою, композитором Остапом Нижанківським та багатьма іншими діячами літератури і мистецтва Богдан Лепкий (1872 - 1941) //Жулинський М. Із забуття - в безсмертя . - К.,1990. - С. 82..

На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства “Ватра”. З 1895p. його твори починають дедалі частіше з'являтися на сторінках “Діла”, “Буковини” та інших періодичних видань.

Але в тому ж, 1895 р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йому відпочити.

Він поїхав до батьків, що жили тепер у с. Жукові, куди перебралися в 1891 p., коли Богдан закінчив гімназію. Село було недалеко від Бережан, всього шість кілометрів Арсенич П. Шляхами Б. Лепкого по Прикарпаттю. - Івано-Франківськ, 1997. - С 43.. Це був уже не патріархальний закуток, а, як на той час, прогресивне село, до якого доходили культурні віяння: сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Лепких був письменник, автор повістей “Олюнька”, “В чужім гнізді”, “За сестрою” Андрій Чайковський.

У Жуків Богдан приїздив щороку на “ваканції”, тут він задумав або написав цілу низку віршів (цикл “Село”) та оповідань (“Мати”, “Кара”, “Небіжчик”). У Жукові молодий поет познайомився з І. Франком. Ця зустріч лишила глибокий слід в душі поета, і він не раз повертався до неї у своїх спогадах, зокрема, до полеміки між батьком і Франком з приводу вірша Корнила Устияновича “Мойсей”. Франко не поділяв захоплення цим віршем, вважав його поверховим і сказав: “Побачите, якого я колись напишу”. Пізніше вони не раз зустрічалися, Б. Лепкий написав нарис-спогад про Франка, сповнений глибокої поваги до свого славетного сучасника і вчителя Богдан Лепкий (1872 - 1941): (Творчість) //Кононенко П. Українська література. - К., 1993. - С. 208..

Після закінчення Львівського університету (1895) -- знову Бережани, гімназія, де Б. Лепкий стає вчителем української та німецької мов і літератур. Він швидко здобуває авторитет серед колег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистів блискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь у викладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі -- все це створювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань (“Стріча”, “Для брата”, “В світ за очі”, “Дивак”), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження про творчість М.Конопніцької) -- результат кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник свої сили і в жанрі драматургії, написавши п'єсу “За хлібом”, яку поставив театр “Руської бесіди” Богдан Лепкий (1872 - 1941): (Творчість) //Кононенко П. Українська література. - К., 1993. - С. 210..

І все ж рамки провінційних Бережан, віддалених і відірваних од центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, -- тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багатогранні літературні зацікавлення.

На початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури і викладати ці предмети запрошено Б. Лепкого. І от восени 1899 р. він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку один з польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською матір'ю божою. З Краковом відтепер зв'язано майже все творче життя письменника.

Краків -- тодішній центр польської науки і культури з бурхливим громадським і культурним життям -- був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, і він активно поринув у його вир. Молодий український літератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавився творчістю учасників літературної організації “Молода Польща”. Живучи в Кракові, Б. Лепкий не почував себе відірваним од українського культурного життя. Варто згадати, що в Краківському університеті -- одному з найстаріших у Європі -- вже з XIV ст. навчалися та й викладали вихідці з України (згадаймо хоча б Ю. Дрогобича, лекції якого слухав М. Коперник).

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала, за спогадом О. Луцького, близько 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні “Просвіта”, обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28, стала своєрідною “українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк.

У середовищі учасників львівської літературної групи “Молода Муза”, до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був він не багато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа -- всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи лишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповідань “З села” (1898р.), “Оповідання”, “Щаслива година” (1901), “В глухім куті” (1903), “По дорозі життя” (1905), “Кидаю слова” (1911); збірки віршів “Стрічки” (1901), “Листки падуть”, “Осінь” (1902), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Для ідеї” (1911), “З-над моря” (1913); літературознавчі дослідження “Василь Стефаник” (1903), “Начерк історії української літератури” (1904), “Маркіян Шашкевич” (1910), “Про життя великого поета Тараса Шевченка...” (1911); переклади польською мовою “Слова о полку Ігоревім” (1905; переклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки оповідань М. Коцюбинського “В путах шайтана” (1906) Літературно-критична діяльність Богдана Лепкого // Гром'як Р.Т. Давнє і сучасне. - Тернопіль, 1997. - С. 211..

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його виняткову працездатність. Його твори починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово полегшувалося матеріальне становище: Б. Лепкий склав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Б. Лепкий -- активний учасник громадського життя, виступав на вечорах, присвячених видатним діячам культури (М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенкові, І. Франкові). Як згадував пізніше П. Карманський, “жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м'який, ліричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навіть дерев'яних людей, -- все те зробило Лепкого найбільш популярною постаттю на галицькому ґрунті...”.

Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували “шпигунів” і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали “мазепинців” і вивозили на схід. Б. Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися третій том історії української літератури та історична драма “Мотря”, які загинули, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідси через Пешт -- до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній глянець, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звідки тільки не було тут людей. От і Лепкий зустрівся незабаром з приятелями-молодомузівцями П. Карманським та В. Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими. Почали разом налагоджувати видавничу справу -- видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пісень тощо.

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916 р., перебрався до Вецлара.

Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великий німецький поет Й.В.Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір з десятьма тисячами військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегка. Хоч німецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось під час вистави “На перші гулі” за п'єсою С.Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривава бійка Богдан Лепкий (1872 - 1941) //Жулинський М. Із забуття - в безсмертя . - К.,1990. - С. 82..

Та поступово лід почав танути. Під впливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомий скульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, які вважали себе солдатами “его величества” і на будь-яку участь у культурно-освітніх заходах дивилися як на зраду батьківщині, виявилося багато обдарованих різьбярів, декламаторів, гончарів, літераторів. В Росії тим часом спершу скинули царя, а згодом відбулася Жовтнева революція. Перша світова війна закінчувалася, і полонені стали повертатися на батьківщину.

Але одіссея Б. Лепкого триває. В 1917 р. поет їде в рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди руїни, злидні, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) перебирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва “Українське слово”, видає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі “Буря”, з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах “Intermezzo”, оповіданнях і нарисах “Вечір”, “Дзвони”, “Душа”, “Свої” та ін Літературно-критична діяльність Богдана Лепкого // Гром'як Р. Т. Давнє і сучасне. - Тернопіль, 1997. - С. 211. . У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього приятеля, польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається його творча праця та видавнича діяльність.

Але коли настає літо, манить письменника в рідні краї. В 30-і він щороку приїздить у с. Черче неподалік від Рогатина, сьогоднішньої Івано-Франківщини, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б.Лепкого було те, що в 1933р. сільська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали “Богданівкою”, де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в наші, 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою акцією буцім для переобладнання парку. Та “переобладнання” призвело до запустіння цих місць.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди “налітали поліцаї і розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліцейським виник інцидент. Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліцейські грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності”.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 p., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972 p. на могилі встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам'яті про нього Богдан Лепкий (1872 - 1941) //Жулинський М. Із забуття - в безсмертя . - К.,1990. - С. 83.. Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові, збагаченню його культури, літератури. Вражає -- універсалізм, багатогранність його творчих інтересів, чим він близький до І. Франка. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І. Франка була боротьба, то стихією Б. Лепкого була естетична насолода від процесу творення.



3. Тенденція психологізму у повістях Богдана Лепкого “Каяла”, “Вадим”

Сучасний погляд про досягнення Лепкого не дуже відрізнялися від більш ранньої критики: “Не можна розглядати Богдана Лепкого як поета і письменника гострого соціального спостереження, як майстра концептуального філософського мислення; його характер (природа) рефлексивна. Його ліричному “Я” домінує персональний, внутрішній світ переважає над зовнішнім дійсністю. Центральною темою є прагнення, що визначає романтичну напругу його почуттів і міркувань Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. - К., 1993. - С. 157..

Він прагне засіяти людськими почуттями весь простір прозових творів. Зокрема це засвідчує “Каяла”. Назва твору - назва річки біля якої сталась зустріч князя Ігоря з половцями.

Поступово Київська Русь втрачає свою колишню могутність, роздрібнюючись на окремі князівства. Ослаблювали Русь не тільки вороги, а й незгоди між князями, їхні безперервні міжусобиці. Ярослав Мудрий, помираючи, звернувся до синів зі словами: “Якщо ж будете в ненависті жити, в чварах і суперечках, то загинете самі і занапастите землю батьків своїх і дідів своїх, яку здобули вони трудом своїм великим; але живіть у згоді, слухаючи брат брата”. На жаль, не послухали сини батьківського заповіту, і кочівники-половці, не отримуючи часом належного опору, нападали на руські землі. “У рік 1184. Прийшов був окаянний, і безбожний, і триклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем”, -- читаємо в Київському літопису. Запекла боротьба Русі з “диким полем” -- з половцями -- тривала близько півтора століття, за які половці здійснили на Русь близько 50 великих походів. Відомо ж, що набагато більшою була кількість малих нападів.

Кілька блискучих походів наприкінці XII ст. організував проти половців київський князь Святослав Всеволодович. Так, літом 1184 року воєнний похід проти половців закінчився успішно: половці були розбиті, близько 700 потрапили у полон, серед них і хан Кобяк. Ігор не брав участі в переможних походах 1183 і 1184 рр., перемоги Святослава, очевидно, спонукали його виступити проти половців власними невеликими силами. Князь новгород-сіверський Ігор мав нечисленне (6-8 тисяч) військо, в якому переважали вершники. Ігор хотів використати переваги несподіваного нападу на половців, інакше не ризикнув би вирушати в далекий похід з такими незначними силами. Власне, це був і не похід. Військову операцію князя Ігоря доцільно вважати набігом. Найближчими соратниками князя Ігоря були його рідний брат -- курський і трубчевський князь Всеволод Святославич, молодший племінник Ігоря -- Святослав Ольгович з Рильська та двоє Ігоревих синів -- Володимир і десятирічний Олег. 23 квітня 1185 року, у вівторок, вирушило військо Ігоря з Новгород-Сіверська. Були з ним, як засвідчує літописне оповідання, загони молодших князів і прислані чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем ковуї на чолі з воєводою Ольстином Олексичем.

Автор не просто зображає історичні події, вони по суті є лише канвою, тлом на якому розгортаються зіткнення реально існуючих стихій - Добра і Зла, які живуть у душі кожної людини незалежно від її соціального і майнового статусу. Степ як одвічне зло для мирного хлібороба не просто рівнина. Степ -- ворог держави у творі, руйнівна сила..

Але наша душа теж степ. Простір степу і непевний, тривожний час сприяють становленню величезного кризового хронотопу порога. Час у цьому хронотопі, по суті, є миттю, яка наче не має тривалості і випадає з нормального протікання біографічного часу. У Б. Лепкого поріг існує в тісному переплетенні з побутовим хронотопом. Пізнаються вони найчастіше через часопростір дороги.

Подібна тенденція пронизує більшість прозових творів Богдана Лепкого. Передусім її появу можна пояснити перипетіями життя самого автора, але тут є значно глибший зміст - це панорама життя всього українського народу. Він впродовж віків стояв на порозі визначальних подій, тільки но він вступав на цей символічний поріг, як втручались злі сили, якими на ранніх етапах історії був Степ, а потім сусідні держави.

Якщо говорити загалом про основні психологічні тенденції творчого прозового доробку Б. Лепкого, то варто згадати, як характеризував його творчість М. Ільницький. Він відзначав “універсалізм, багатогранність творчих інтересів” Богдана Лепкого. Дослідник не відносить Богдана Лепкого ні до поетів гострого соціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення, називає такі риси його поезії, як “рефлексійна споглядальність” і “самозаглибленість”, визначає основні мотиви його поетичних творів. Своєрідним явищем в українській прозі десятиліть XX ст.

Вчений вважає оповідання Б. Лепкого, наголошує на ліризмі його прозових творів: “Цей ліризм виявляється не лише в настроєвості, де спосіб оповіді визначає не конфлікт і характер, а певна емоційна тональність. Тут ідеться про, сказати б, наскрізний ліричний сюжет оповіді, провідний мотив, що об'єднує твори на різні теми, про різні життєві історії, йдеться про ліризм, як домінанту”.

Ф. Погребенник теж вважає Б. Лепкого тонким і ніжним ліриком, “муза якого увібрала красу і силу народної пісні, радість і біль, звитягу й муку рідної землі”. На думку дослідника, “найбільшу силу таланту Б. Лепкого” Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. - К., 1993. - С. 160..

Висновки

На початку ХХ ст.. у світовій та українській літературі запанував модернізм. Передусім, його виникнення зумовив розвиток філософії кінця ХІХ ст.. та страшний початок ХХ ст. з його соціальними експериментами та катаклізмами.

Модернізм свідомо затверджує змістове значення усіх елементів форми. Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються як “найприродніша річ у світі”. Основою змісту стає модерністська художня суб'єктивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшої рухомості. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету.

Оцінка кожного із вчинків героїв цілком залежить від суб'єктивного сприйняття дійсності. Тому повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події - відносного характеру. Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов'язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції. Серед таких митців був і Богдан Лепкий.

Сьогодні українському письменникові Богданові Лепкому знову повертається його чесне ім'я, а українській літературі -- його твори, повертаються після довгого і несправедливого замовчування; навіть знана по всіх усюдах, де живуть українці. Та Богдан Лепкий -- не епізодичне ім'я в українській літературі, це постать першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець -- він у кожній з цих галузей вніс вагомий вклад в історію рідної культури. Творчість Б.Лепкого тривала майже півстоліття, на яке припали складні і драматичні події та суспільно-політичні процеси. Органічно вписана в процес розвитку української літератури від початку ХХ століття, що розгортався, з одного боку, під впливом традицій української класики під опікою І.Франка, а з другого -- новітніх західноєвропейських літературних течій, творчість письменника протягом десятиліть займала одне з провідних місць у розвитку української літератури на західноукраїнських землях.