Культурологічний аспект мемуаристики Б.Д. Грінченка

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ МЕМУАРИСТИКИ Б.Д.ГРІНЧЕНКА

Важливе місце в українському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст. належить архівним документам Бориса Дмитровича Грінченка. Це - кільканадцять сотень листів, фрагменти щоденника, публіцистичні твори, літературні портрети, художні оповідання біографічного характеру, літературні некрологи, що багатою фактичною інформацією доповнюють історію літературно-громадського життя України.

Великий і різноманітний за змістом доробок Бориса Грінченка свідчить про багатогранну й напружену працю вченого. Унікальна працьовитість цієї людини вражала сучасників. «Він більше працював, ніж жив...», - написав про Грінченка М.Чернявський [1 ].

В оцінці діяльності письменника найавторитетніші і до нині слова, сказані його сучасниками. І. Франко «мусив дивуватися» його «енергії, витривалості в праці і широкому обсягові (його) літературних та суспільних інтересів» [2, c.259].

Однак жодні спогади сучасників, жоден музей не здатний так відтворити атмосферу, в якій жив і працював письменник, як це можуть зробити його листи - найінтимніші людські документи.

Останнім часом в українському літературознавстві значно посилилась увага до письменницької мемуаристики. Практично це виявило себе в різних аспектах. Насамперед це позначилося на масовому виданні епістолярної спадщини письменників, науковому коментуванні мемуарів. Пошуки літературознавців сприяли цікавим знахідкам нових епістолярних матеріалів та їх публікацій в журналах, збірках тощо. З'явилася низка праць Святовець В. [ 3], Ляхової Ж. [4], Доценко Р.[ 5], Коцюбинської М. [6], Галича О. [7], де актуальні питання джерелознавства та текстології розглядаються крізь призму письменницької мемуаристики з позиції сучасного літературознавства. «Ця тенденція, за словами Кузьменко В., позитивно відбилася на зростанні загальної культури, глибини аналізу й синтезу нових досліджень [8], оскільки «кожне зернятко фактичної інформації в таких справах посуває вивчення нашої літератури наперед» [2].

Художня практика розвитку української мемуаристики переконливо свідчить, що у останньої уже сформувалася розвинута ієрархія жанрів, кожен із яких знаходиться у постійному розвитку.

Основними жанрами мемуаристики можна назвати листи, щоденник, записну книжку письменника, нотатки, літературний портрет, мемуарну літературу, близьку до готових жанрів художньої літератури, літературний некролог [9].

Лист, природно, розповідає про події, котрі відбулися в житті автора, регіону, в якому він мешкає, країни в цілому.

Важливе місце в українському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст. належить архівним документам Бориса Дмитровича Грінченка, значну частину яких складає його епістолярний доробок.

Недарма ми обрали листи саме цих діячів літератури та культури минулого століття, адже їх долі мають багато спільного, наприклад, вони ніколи не скаржилися, незважаючи на свою страдницьку долю; вони однаково випереджали своїх сучасників на цілі десятиліття у своїх політично-національних поглядах.

У листах українських діячів, чиїм серцем життя була Україна, її розвій, її повноправне культурне утвердження, подекуди виривається з душі те, чого вголос іноді й не скажеш, бо ризикуєш мимоволі приєднатися до хору голосів недругів усього провладного.

Гострий критицизм, усвідомлення національних вад, любов - ненависть. Протиотрута солодивому зоресоловейковому патріотизмові, некритичному обожнюванню свого тільки за те, що воно своє. Усвідомлення небезпеки патріотичного фразерства, ксенофобії, одурманювання себе ілюзіями, суто етнографічного розуміння України [11, c.41]. Не менш палким патріотом України, борцем за утвердження й розвиток рідної культури, національної педагогіки постає перед нами Борис Грінченко.

Відомо, що під тиском розгорнутої в 30-х роках «боротьби за класові інтереси пролетаріату» догідливими істориками літератури, на чесне ймення письменника було почеплено ряд ярликів, які викривляли об'єктивне уявлення про творчість і життєву позицію Б.Грінченка.

Погляньмо на листи Б.Грінченка до Т.Зінківського, як на відгомін історичних подій, «вторгнення» їх у життя письменника, їхній вплив на долю, як хроніку культурних подій, становлення людей, їхніх настроїв у сплетіннях мотивів і наслідків.

Обмін літературою, участь у дискусіях, підготовка спільних публікацій, взаємна допомога літературною науковою інформацією, планування майбутніх наукових та літературних розвідок. «Писал ли я тебе, что получил от Мордовцева его «Рассказы». В Харькове продается «Байд» Кулиша. «Сагайдачного» послал в «дело». Туда же посылаю сделанный вышепоименованною баришнею перевод рассказов Л.Н.Толстого: «Бог правду видит», для передачи в «Просвіту».

Щоденний «звіт» про будні культурного життя, постійний обмін мистецькими та громадськими враженнями: нові книги, співпраця з журналами, критичні зауваження, рецензії на новинки літератури.

За сферою листового спілкування ці листи можна віднести до листів, де розкриваються дружні стосунки. В зачині читаємо: «Дорогий друже», «Коханий друже», «Друже», стилістично забарвлене «Трохиме» (лист з доріканням). Закінчує листи до свого друга такими словами: «Твій щирий друг Борис», «Твій цілком Борис», «Щиро, щиро стискаю твою, братик, руку...», « Твій Б.».

Не дивлячись на те, що листи носять дружній характер, в основній частині автор піднімає питання не тільки особистого, а й суспільного життя: «Щодо українського журналу, то нічого й казать, що вік міг би існувати вже, якби наші українці не були такі недбалі, ліниві. І я колись писав про це Мордовцю, викладав гадку про такий журнал, котрий друкувавсь би на двох мовах, і він казав, що такий журнал дозволили б» [14, с.54].

Особливе місце в листах посідають роздуми про розвиток та утвердження української мови та культури. «Ти не згоджуєшся з моїми увагами на «Порвані струни»! Але ж я зовсім не становив у кацапізмі слово «муза» - це було б кумедно, вже через лад повставати проти таких слів. Що ж до позичення з церковно-слов'янської : а )... усяке запозичення тоді тільки має право бути, коли нема у мові слова... б) усяке позичення вимагає, щоб позичене з чужої мови слово вжито було у тій мові, для котрої його було взято у формах, належних цій останній мові...» [14, c.54]. Проте не треба забувати, що в умовах жорстокої дискримінації, ідеологічного пресингу й цензури приватний лист для українського письменника часом ставав єдиною можливістю, формою самовияву авторської свідомості.

У листуванні сконденсовано визначальні якості ментальності когорти людей, і передусім - велич духовного над матеріальним, беззастережна, не награна, органічна. В усьому - в життєвих цілях, у мотивації вчинків, моральних принципах, в організації побутового простору, у трудовій діяльності, у взаєминах між людьми.

За сферою листового спілкування листи до Д.Яворницького можна віднести до таких, що розкривають ділові стосунки. В зачині читаємо: «Вельмиповажний Дмитре Івановичу!», «Високоповажний добродію Дмитре Івановичу!», кожне звертання носить окличну форму. Закінчуються листи такими словами: «Щиро прихильний до Вас Б.Грінченко», «З щирою прихильністю Б.Грінченко», З великим поважанням Б.Грінченко», «З великою шанобою Б.Грінченко».

В основній частині автор дякує за надіслані книги; інформує про роботу над каталогом музею В.Тарновського («...частину вже зробив і вона друкується.»); дає установи щодо надсилання книг(«Обидва пакунки вишліть залізницею, щоб дешевше пересилка коштувала.»); розповідає про написану повість та музей; новини щодо виходу нової книги («Посилаю Вам оцю новину - «Из уст народа» та «П.А.Куліш». Ще має народитися незабаром одна книга, та важко на світ приходити кожному творові, бо родини - то штука нелегенька.»); проблеми «справи музейної» [12, с.102].

В своїх листах до Д.Яворницького Б.Грінченко реферує різноманітну літературу, що так або так трапила йому до рук, - зі знанням справи, іноді з екскурсами у близькі йому царини духу, в українську історію, культуру.

Серед «критичних відступів» у листах Б.Грінченка чимало роздумів про українську історію та мову. «Що буде у вашому четвертому томі « Истории запорожских казаков»? Хто-хто, а Ви неминуче мусите написати « Історію запорозьського козацтва», тобто по- вкраїнському» [12, с.116].

Ми вже згадували про «критичні роздуми у листах до Т.Зіньківського, однак в листах до Д.Яворницького гостріше відчувається потреба осмислення й переосмислення явищ історії, культури, літератури, української мови; потреба перепустити через своє сприйняття саме в цій ситуації, в цей момент. «Я друкую тепер додатком до «Земского сборника» такую штуку:»Книга - глаголемая листовня», початку ХVІІІ в. - збірка зразків до канцелярського й іншого листування. Здається, се перша річ така, принаймні, я досі не чув» [12].

Б.Грінченко і його однодумці завжди були схильні до епістолярної рецензії. Очевидно, тому, що творили в умовах несвободи, коли далеко не все можна було висловити у відкритому підцензурному друкові. Доводилося лавірувати, камуфлювати думку, зважати на численні табу, дотримуватися звичних формулювань, відхилитися від яких було небезпечно.

Листування Б.Грінченка становить «воістину неоціненний для розуміння епохи, людини, мистецтва матеріал, об'єктивний у своїй суб'єктивності, навіть подекуди «сповідальності», зумовлений історично і психологічно» [15, с.218]. З листування постає своєрідний автопортрет письменника з висвітленням його життєвої позиції, світогляду, письменницького середовища.

Мала рацію, очевидно, Соломія Павличко,стверджуючи, що «загалом любовний дискурс в українській літературі на цей час (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.) вироблений слабо» [6, c.140]. Та у випадку Б.Грінченка любовні листи до М. Загірньої ажніяк не вичерпуються інтимно-чуттєвою нотою.

Так уже склалося, що головним сенсом життя, а, відтак, і тематикою листів цих людей була творчість, орієнтація в суспільній боротьбі, виборювання свого шляху в непростих умовах національного гноблення й утвердження в цих умовах нової української літератури і сучасної української ментальності.

Така вже, очевидно, доля українського письменника, що суспільно-мистецькі проблеми захоплювали людину цілковито, змушували її визначитися і накладали помітний відбиток навіть на інтимну сферу.

У розлуці з коханою Борис Грінченко ділиться в листах думками про громадські, літературно-мистецькі та політичні новини й події. Він тривожиться, що українська культура руйнується, а рідне слово переслідується українофобами та русифікаторами. 29 жовтня 1883 року пише до Марії: «Зараз я прочитав у газеті, як стрівають Тургенєва і які процесії мають зробити при його похороні. Я не знаю, може, це вплив роздратованого почування зробили те, що мене злість бере, мені тяжко читати це все.»

Наведемо ще один цікавий лист, який характеризує скромність молодого подружжя, яке ніколи не ганялось за вигодою заради якоїсь користі. Готуючись до одруження, Борис Дмитрович задумується вперше про свій сімейний бюджет і з тривогою ділиться своїми думками з Марією. Скромність та невибагливість вражаюча: «Ми... трохи недоладні люди, - писав він, - думали все про духовний світ життя, а матер'яльний зовсім закинули.» [12, c.42].

Особисті страждання та безкінечні клопоти не змінили ритм щоденної літературної та громадської праці Бориса Грінченка. Поїздка в Галичину, зустрічі з відомими вченими та громадськими діячами у 1903 році дали йому новий імпульс для творчої роботи.

Згодом у великому листі до Марії Миколаївни докладніше описує свої спостереження і стосунки з відомими галицькими громадськими діячами і науковцями:

«Зо Львова, 1905-УІ-4.»

Сьогодні вранці послав тобі картку, моє дороге серденько; тепер минув день, - пішов увесь на біганину, на побачення з славнозвісними русинами, а мої наукові студії не посунулись ані на ступінь.... Був сьогодні у Грушевського, був навіть (удвох з Гнатюком) у Франка, -так, так, не дивуйся і не думай, що я помилився написати, - у Франка, але се не значить, що я не боюся Франчихи, - де!

....Був у книгарні Т-ва ім. Шевченка, пані Паньківечивої нема дома, поїхала до своїх на село.

Увечері пішов на хвилинку глянути на Львів. Після Київської громовини трохи потемко, на вулицях ходить багато народу... Скрізь польська мова... Гарний монумент Міцкевичеві, монумент Собєтському, далі велика, гарна, добре освітлена будівля - театр, польський, мабуть... Величезні плакати з польськими написами...

... І стає дуже дивно - чому це місто і досі зветься Львовом - все ж це нагадує про те, що колись воно було вкраїнським. Стало мені смутно - холодно, повернув я швидше назад до своєї «саської нори» та й пишу тепер цього листа і маю тільки одне бажання - якомога швидше виїхати звідси... Цілую сердешно» [12. с.86].

Справді, такі листи - як ренген душі, в них сплетіння головних, життєво важливих для розуміння постаті Б.Грінченка, подій і фактів особистого, літературного, громадського життя.

Справедливість цих слів гостро відчуваєш, читаючи листи Б.Грінченка до дружини. Це пам'ятка високої подружньої любові, для якої не існує відстаней і завад, любові - поваги - вірності...

Спорідненість душ - та метафізична єдність, яка не просто проголошується, яка є. Усвідомлюється. Матеріалізується. Навколо таких листів утворюється силове поле людяності, справжності. Модель воістино людських стосунків. Всупереч ситуації тиску, гонінь, злигоднів, листи випромінюють радість спілкування людини з людиною. Живе відчуття неодинокості у світі. Відчуття невидимої, хай ірреальної «срібної струни», що єднає.

Листи як своєрідний стилістичний аналог творчості - це дуже плідний і вдячний ракурс дослідження епістолярного доробку. На цьому шляху не забракне матеріалу, оригінальних і суттєво важливих спостережень, зокрема в культурологічному аспекті мемуарної творчості. І стосується це не тільки письменників, чиїм інструментом є слово, а й художників, загалом людей творчих [16, с.56].

Отже, як бачимо, культорологічний аспект листовної спадщини Б.Грінченка висвітлює найрізноманітнішу тематику, що була зумовлена найактуальнішими проблемами тієї епохи. Важливим у листуванні є порушення питань роботи у галузі української етнографії, що сприяло поширенню інформації про український народ, про його самобутність, особливості його світосприйняття та світовідчуття. Великої уваги заслуговує також відбите в епістолярії порушення питань освіти рідною українською мовою, що було своєрідним кроком на шляху виборення українцями своєї незалежності та подальшого створення власної держави.