"Кардіограма суспільних настроїв…" (Жанрові особливості щоденника Михайла Драй-Хмари)

«Кардіограма суспільних настроїв…» (Жанрові особливості щоденника Михайла Драй-Хмари)

Важливу сторінку в історію щоденникового жанру в українській літературі вписав Михайло Драй-Хмара, відомий літературознавець, поет, перекладач, чий сонет 1928 року «Лебеді» став своєрідною візитною карткою групи неокласиків, до якої поряд з Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом входив і його автор. Щоденник Михайла Драй-Хмари вперше надрукований (і то частково!) через 40 років після трагічної загибелі автора на Колимі в книзі «З літературно-наукової спадщини» (1979) [1] і в Україні повністю в журналі «Слово і час» 1990 року, Микола Жулинський назвав «своєрідною кардіограмою суспільних настроїв, переживань, процесу перетікання дискусій і літературно-групових змагань» [2,40]. У жанровому відношенні він суттєво відрізняється від аналогічного твору Володимира Винниченка. Зокрема, його часовий простір у десять разів вужчий, оскільки охоплює всього чотири роки життя вченого, з 1924 по 1928 рік. Перший запис здійснено 13 серпня 1924 року, а останній - 8 липня 1928 року. Географічний простір щоденника М. Драй-Хмари також є набагато вужчим. Переважно це Київ та його околиці, а також Крим, де влітку 1928 року відпочивав автор з родиною. Винниченків географічний простір сягає цілого Європейського континенту: від Парижа до Москви, від Італії до Санкт-Петербурга.

Якщо відзначити те, що зближує обидва щоденники, то варто наголосити, що вони не призначалися до друку. Саме цим можна пояснити наявність у щоденнику М. Драй-Хмари (як і в розглянутому вище творі В. Винниченка) деталей і подробиць інтимного плану, що не могло бути предметом публікацій, оскільки там йдеться про взаємини з іншими жінками, а не дружиною, а також відверта критика існуючого суспільного ладу. В. Винниченкові критикувати радянські порядки було легше, він жив за кордоном, а М. Драй-Хмара - в СРСР. І все ж він наважується висловлювати критичні оцінки на адресу самого В. Леніна: «Ленін говорить про поневолені класи, про те, що пролетаріят об'єднає й поведе їх за собою на боротьбу за краще майбутнє. А Чупринка співає про людей у горі, про людські муки, про сльози й крик одчаю. Наслідком цього буде: гнів і полум'я пожежі. Хіба це не та сама віра в революцію? І що ж? Ленін розстріляв Чупринку» [3,41].

Ще різкіші висловлювання знайшли свій відбиток у записі від 8 квітня 1927 року, в якому йдеться про реакцію Михайла Драй-Хмари на відомий лист М. Горького до «Книгоспілки», в якому канонізований радянською пропагандою «пролетарський» письменник допустив ряд недружніх випадів проти української мови. «Ось де справжній, непідробний, невигаданий шовінізм, а в нас намагаються пошити всіх українців в шовіністи через те, що вони українці. Стара, як світ, і нудна, як мітингова промова історія, а проте з «історією» цією ми ніяк не можемо розпрощатися. З «наречия» ми хочемо зробити язык! Який жах це для російського інтелігента!» [3,43].

Щоденник Михайла Драй-Хмари зміцнює пафос особистості, людини енциклопедично розвиненої, духовно багатої, здатної на нестандартне мислення, активний вияв власного «я» в тексті. Коло інтересів Михайла Драй-Хмари є надзвичайно широким: «Блукання в тумані архаїчної філології» [3,41], добра обізнаність у сучасному літературному процесі: «Він (Сосюра - В.М.) поет безумовно талановитий» [3,42], «8_го березня в Д[омі] У[чених] був диспут з приводу «Сонячної машини» [4,66], з історією національної культури: «Українські традиції заніс на Північ Т. Прокопович… Глуховчанин Бортнянський учився в Італії, написав дві опери» [5,20], з новітнім для того часу мистецтвом кіно: «Ходив з Ніною на «Рязанських баб». Чудесний фільм, чисто селянський» [4,68], «Бачив: «Людину з ресторану» (9/ІУ - поганенький), «Скарамуша» (на початку травня - хороші постаті Робесп'єра, Дантона, Марата й Моро) й «Варієтте» (в середині травня - чудесний фільм» [4,68].

Щоденник М. Драй-Хмари характеризується зіркістю бачення подій і людей, точністю візій перспективи: «В революції інтелігенція українська не перемогла в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почувала себе «ні в цих, ні в тих перед явищами соціального порядку» [3,41]. «Я не вріс в свою епоху» [3,41]. Чимало занотованих письменником епізодів виявляють важливі моменти політичного, суспільного життя 20_х років минулого століття, коли набирав сили тоталітарний лад, який взявся придушувати вільне слово, руйнувати традиції духовності. Ось, наприклад, окремі фрагменти, що стверджують висловлене вище: «Зайшов до Могилянського. Почув від нього, що Вапліте чи самоліквідувалося, чи його ліквідували. Даремно ж я передплатив ваплітянського журнала! Але часи, часи! Щоб ніякісінької тобі опозиції не було! Щоб ніхто і не посмів не те, що друкувати вільне слово, а навіть думати вільно! Для чого ж напружувати зголоднілі мізки, коли є готова система думання і філософствування. Відкривай книжку Карла Маркса і читай, учись, їж досхочу - справи вистачить на всіх» [5,19]. Або: «Заходив недавно до Володимирського собору. Який жах! Фрески Васнецова, Котарбинського й Нестерова потріскалися й облуплюються. В соборі вже кілька років не палять, із стін тече, і пам'ятки мистецтва гинуть. Яке варварство. Зокола теж не краще і дах поіржавів, ринви покрали, навіть бронзу на дверях повигвинчували! Що це - неохайність чи просто свідоме руйнування святинь?» [3,42].

Вистраждане, наболіле під свіжим враженням побаченого й почутого нотується М. Драй-Хмарою, даючи право нащадкам самим переконатися в його правоті. Емоційне поле М. Драй-Хмари, сконцентровані в записах переживання також набувають пророчих рис. Це помітно, коли він полемізує з Леніним, Горьким, коли пише про втрати в середовищі української інтелігенції: «Учора поховали Демуцького, а сьогодні - звістка про трагічну смерть Щербаківського. Як шкода кожної людини, що працювала на українській ниві!» [5,17]. Далі М. Драй-Хмара занотовує, що композитор П. Демуцький помер уже в похилому віці, а мистецтвознавець Д. Щербаківський ще був людиною середніх літ. Він «не міг винести бруду нашого жорстокого життя і стратився!» [5,17].

М. Драй-Хмара вів щоденник досить нерегулярно. 1924 рік представлено чотирма записами, три з них датовано 16 липня. 1925 рік також репрезентовано чотирма записами (3 січня, 20 березня, 8 квітня, 21 липня), 1926 рік - шістьма і тільки наступні 1927 і 1928 роки знайшли значно більше місця в щоденникових нотатках письменника. Ці індивідуальні особливості Драй-Хмариних щоденників дають можливість акцентувати увагу й на таких його специфічних рисах, як записах підсумкового характеру, які письменник час від часу робив після тривалої перерви, занотовуючи все, що з ним трапилося за кілька місяців. Для таких записів притаманні широкі узагальнення: «Давно вже не брався за щоденника - більше, як півроку. За цей час сталися такі події: 1) подорож усієї родини до Криму; 2) подорож на Кончу-Заспу й 3) Оксанчина недуга» [5,18]. Зробивши такі узагальнення, автор докладно інформує про кожну із зазначених подій - відпочинок у Криму протягом двох місяців, де письменник відвідав Гурзуф, Ялту, Лівадію й зустрічався з Рильським, Зеровим, познайомився з Чернявським; потім вересень, проведений у Кончі-Заспі, де М. Драй-Хмара катався на човні з дружиною Ніною, милувався навколишніми лісами, і нарешті - про хворобу доньки, що тривала півтора місяці.

Іншого разу письменник занотовує: «Останніми часами я нічого не заносив до свого щоденника: і ніколи було й не хотілося. Сьогодні відзначу тільки головні події й факти, що сталися протягом квітня й травня ц.р.» [4,68].

У цілому, щоденникові записи Михайла Драй-Хмари можна поділити на дві групи. До першої слід віднести нотатки, в яких акцент зроблено на фактичний бік подій. Автор ніби поспішає зафіксувати побачене, пережите, вистраждане, уникаючи розлогих коментарів. Для нього в такому випадку важливим є факт, своєрідна помітка для пам'яті: «У неділю, 20 травня, випроводжали Марочку. На вокзал їздили - я, Ніна й Оксана. Після провід поїхали на Звіринець грати в волей-бол» [4,68]. Або: «Ніна з Оксаною поїхали в Будеї» [4,68], чи «Учора був на менинах у Пучківського» [49,69]. Іноді факт коротко коментується: «У понеділок був у Будкомосі на концерті, що його влаштував інститут ім. Лисенка в зв'язку з 10_ю річницею його існування. Виступали симфонічна оркестра, хоранс і окремі студенти. З останніх мені найбільше припала до вподоби Воликівська (арія «Ратмире мій»)» [4,70].

Іншу групу репрезентують записи, що містять своєрідні монологи автора, в яких докладно аналізуються події, дається первісний коментар побаченому й почутому, наводяться думки і враження з приводу фактів навколишнього буття. Прикладом може слугувати запис від 18 березня 1928 року:» 8-го березня в Д[омі] У[чених] був диспут з приводу «Сонячної машини». Виступали: Івченко, Лакиза, Щупак, Могилянський, Підмогильний, Лебідь і Дорошкевич. Промов останніх двох я не чув. Переказували, ніби вони виступали на захист Винниченкового твору. Особливо гостра промова була в Дорошкевича. Це аж дивно - Дорошкевич завжди тримався золотої середини. Івченко робив доповідь, більше хвалив, ніж гудив, і чомусь довго мимрив про те, що над Винниченковою творчістю тяжить тіло. Лакиза і Щупак нападали на «Сонячну машину» й, як водиться, лаялися. Та це й не дивно. Але дивно, що разом з ними виступав старий Могилянський. Огидний виступ. Не личить він старому чоловікові. Не подобається тобі «Сонячна машина», - ну, й добре, а чого ж тобі лізти на естраду й поруч з тими, хто тебе недавно так ганьбив, співати в унісон? Ні, це справді було якесь дивовижне тріо: Щупак, Лакиза… і Могилянський. Можна було навіть подумати, що Мих[айло] Мих[айлович] підлабузнюється до дужих світу цього» [4,67].

Н. Банк зазначала, що «не може бути стандарту, єдиного зразка щоденникової книжки» [6,104]. Щоденник Володимира Винниченка - це одне, а Михайла Драй-Хмари інше - літературне явище. Останній допускає в своїх щоденникових записах більше уривчастості, непов'язаності з попередніми записами. Можна, навіть, стверджувати, що поєднання кількох записів єдиною фабулою, це, скоріше, виняток, ніж правило для Михайла Драй-Хмари. Скажімо, всі чотири нотатки 1924 року є абсолютно різними за змістом: у першому записі йдеться про роль української інтелігенції у пореволюційну добу; другий запис - це характеристика Павла Тичини, хоча його ім'я ніде не називається, зате є ряд перифразів, що чітко вказують на нього: «Фанфари революції заглушили його «кларнети» [3,41], у третьому записі характеризується постать Василя Еллана-Блакитного, четвертий дає оцінку письменницькій організації «Гарт» («На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян)» [3,41].

Фабульне поєднання трапляється набагато рідше, і досить часто воно пов'язане з передачею М. Драй-Хмарою власних вражень про відвідини кіно (а він це мистецтво надзвичайно любив). Зокрема, поруч знаходяться записи від 29 травня і 1 червня 1927 року. В першому з них мовиться про фільм «Мрії кохання» й гру актора Гаррі Лідке, у другому - про фільм «Коли розтане сніг» і «Мері Пікфорд у ролі доньки рибалки» [5,17].

Щоденник Михайла Драй-Хмари рельєфно відтворює основні жанрові риси твору. Акцентуючи головну увагу на подіях і фактах, в окремих місцях письменник звертається до їхнього аналізу. Події громадсько-політичного, мистецького, наукового життя у нього переважають над відтворенням особистого, інтимного, хоча воно присутнє в тексті. На відміну від записів Володимира Винниченка, нотатки Михайла Драй-Хмари більш лаконічні, а в характеристиках реальних історичних особистостей навіть афористичні: «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці» (про В. Еллана-Блакитного) [3,41], «Одійшовши від «мрії», він застряв у «прозі» (про П. Тичину) [3,41]. Схоже, що М. Драй-Хмара у своєму щоденнику, як писав Б. Хазанов про подібні твори зарубіжних письменників, «прагне бути тільки самим собою. Він повертається до власної особистості, якщо треба - пробує переконати себе в тому, що він існує як особистість, він вирішив бути правдивим до кінця, але не в тому розумінні, яке мають на увазі, говорячи про правду мистецтва, а в буквальному смислі: правдивим перед самим собою» [7,179].