Етикетні формули звертання у листах П.Г. Тичини до дружини

Шановна товаришко Олесю! (до О.І. Мозговенкової, с.188);Шановний тов. Титаренко П.Р.! (до Титаренка, с. 322).

У листах до коханої жінки-дружини Лідії Папарук (Тичини), що складають більшу частину епістолярної спадщини П.Тичини, спостерігаємо іншу, відмінну від звичайної, тональність - інтимно-товариську.

Листи до Лідії Папарук були не звичайною комунікативною потребою чи звичкою. У посланнях до дружини П.Тичина розповідав про те, чим жив, про що розмірковував, як сприймав світ. Саме в них можна побачити дивовижну душу і палке серце поета, безмірну тугу людини і постійну турботу чоловіка, письменника, громадянина. Лише для неї - сильної жінки, прекрасної супутниці життя, вірного товариша і коханої людини, писав П.Тичина справжні, зворушливо ліричні та оригінальні послання, листи-елегії, поеми у прозі «Моє дороге, рідне моє! До Вашої чистої душі я посилаю ці рядки... Дихають в моїй душі вітри великі, і океани ворушаться, і грози пролітають» [11, с. 54]. Можливо, так часто письменник спілкувався опосередковано зі своєю дружиною через те, що вона несамовито любила отримувати, читати його листи. Про це він сам писав: «Знаючи, Лідусенятко, твою страсть до одержаних листів, посилаю тобі хоч коротюсенького» [11, с. 152]. Послання П.Тичини підтримували Л.Папарук, надавали наснаги, заспокоювали, адже ця жінка була «хранителькою його пенатів і його генія» [7, с. 37].

Листи поета до дружини характеризуються надзвичайним розмаїттям: лексичним багатством, структурною неоднорідністю, літературною красою і довершеністю. Перед нами виникає образ іншого Тичини - відвертого, ніжного, люблячого. У посланнях до дружини він добирав найрізноманітніші мовно-етикетні вирази, створював неповторні вокативи, які передають його шляхетне ставлення до коханої жінки, найближчого друга. Насичені безмежною ніжністю, теплом, відданістю, звертання до коханої жінки не залишають байдужими читача.

Пишучи листи до коханої, П. Тичина використовував невичерпні можливості українського слова, народної творчості. Так, перед нами виникає цілий ряд звертань, виражених особовим іменем Лідії і його похідними варіантами: Лідо(а), Лі, Лідусю(я), Лідусику (Лідусик), Лідусьонку (Лідусьонок), Лідусеня, Лідусенятко, Лідуско, Лідуску (Лідуска), Лідусьоник, Лідусьонько, Лідука, Лідуса, Лідунчику. Автор створює ціле гніздо емоційних найменувань за допомогою морфологічних різновидів словотворення. Найчастіше використовуються вокативи, утворені за допомогою суфіксації.

Різноманітні зменшено-пестливі суфікси (-ик, -онк-, -ен-, -ятк-, -оньк-, -усь-, -чик-) надають найменуванням інтимного відтінку пестливості, ніжності, здрібнілості: Лідусику, чи Ви там добре себе почуваєте? (с. 96); Хороший славний мій Лідусьонку - берегти себе треба (с. 126); Ну, не перевтомлюйтесь, Лідусеня! (с. 147);...ну, поки що на все добре, Лідусенятко (с. 127); Лідусонько люба! (с. 142).

У листах письменника опорні ключові слова-вокативи найчастіше доповнюються різноманітними означеннями, вираженими прикметниками і присвійними займенниками, що створюють надзвичайно теплу, інтимну тональність. Вони формують особливі синонімічні ряди й мають здебільшого оцінний характер, є засобом відтворення душевних рис коханої. Серед них особливо часто зустрічаються означення із:

1) загальним значенням «близька і мила серцю»:

мила, -ий; дорога(-я), -ий; дорогенька; хороша(-я), -ий; золота, -е, -еє;

мій золотий; золотенька; рідне моє; єдина(-я); безцінна; славна(-я), -ий.

Лідусь мій милий, дорогий! (с.279); Дуже сумую за тобою й за мамою, мій славний-славний Лідусьонку! (с. 357);

2) значенням «кохана»:

люба(-я), -ий; любенька; моя любима; любе моє. Коротюсінького листа пишу тобі й сьогодні, Лідусику мій любий! (с. 298); Цілую тебе, моя любима, цілую маму (с. 300);

3) жартівливо-іронічним навантаженням значення «та, що чогось не слухається, виражає непокірність»: нехороша, неслухняна (-е), надоїдливе дівчатко. Лідусю нехороша, чого ж Ви не пишите? (с. 36); Будь весела й здорова, дівча неслухняне (с.177).

Індивідуально епістолярну манеру П.Г.Тичини визначає вживання звертань не лише в жіночому, а й чоловічому та середньому родах:

Дорогий мій любий Лідусику дорогий! (с. 275); ...Лідусеня моє любе (с. 306).

Такі звертання свідчать про ставлення поета (залежно від обставин) до дружини як до людини, що наділена якостями чоловічої натури - силою, мужністю, наполегливістю, вмінням підтримати у належну мить, надати не лише моральну, а повноцінну фізичну допомогу. Та водночас Лідія Папарук була для поета справжнісінькою маленькою дитиною, беззахисною, чутливою, яка потребує постійного піклування.

Особливістю листів письменника до коханої жінки є вживання нестягнених форм прикметника, що зумовлено українськими традиціями звертання до коханої жінки:

Лідусю моя милая, люба, дорогая! (с.240);

Лідочко - хорошая і славна дівчина... (с. 36);

Дорогая Ліда! (с. 43);

Дитя моє дорогеє, Лідусику! (с. 126);

Такі означення значно інтимізують ліричне звучання звертань. Найширшу лексико-семантичну групу звертань П.Тичини до дружини складають вокативи, в основі яких лежать народнопоетичні, фольклорні лексеми. У ролі ключових компонентів подібних звертань виступають метафоричні та метонімічні одиниці, що виникли на основі певних асоціацій, порівнянь і несуть на собі відповідне семантичне і стилістичне навантаження: птичко, пташко, зозулько, голубчику, голубонько, ластівочко, квітко, квітонько, душе, сонце, радість, дівчинко, друже, дитя, оченята.

Спираючись на фольклорні традиції української мови, письменник створює власні метафоричні й метонімічні звертання. Зокрема, яскраво індивідуальним виступає оказіональне звертання-словосполучення «бівенька птичко»: Жовтневі свята промерз я тут - бівенька птичко, - а вже як буде сесія... тоді я приїду, бівенько птичко (с. 96). Семантичним неологізмом є також вокатив: «Пташко - співушко з кучерявими кісками на плечах!» (с. 273), який виступає засобом характеристики зовнішніх рис дружини поета (Лідія Петрівна мала кучеряве каштанове волосся та «вельми непогано співала» [10, с. 90]).

Привертають увагу вокативи, вживання яких не спостерігається у фольклорній традиції, зокрема, іволго, філін, жайворонок, ведмежатко, звірятко, котенятко, мій голубенький льонок: Спасибі, іволго, за книжечку, яку ти купила для мене (с. 162); Мій голубенький льонок, коли я вже Вас поцілую (с. 54); Ну, кріпко-кріпко обнімаю, цілую маму і тебе, звірятко, ведмежатко! (с. 279); Філін, Філін! Жайворонок мій дорогий! (с. 141). Виразною і прозорою є мотивація звертань «філін», «жайворонок». Лідія Петрівна, допомагаючи чоловікові, виконуючи різні доручення, редакторську роботу чи просто займаючись господарюванням, лягала пізно, а вставала дуже рано. Лексеми, вжиті з демінутивними зменшено-пестливими суфіксами - ятк(о), - атк(о), надають звертанню особливої теплоти, турботливості.

Цікаві багатокомпонентні вокативи, до складу яких входить епітет «турецькеє»: Лідусю, сонце моє турецькеє (с. 88). Його вживання можна пояснити тим фактором, що під час написання листа автор перебував у Туреччині й знаходився під впливом певного «східного духа» (грудень, 1928 р).

Особливу увагу привертають звертання, в основі яких - абстрактні назви, які вказують на те, наскільки коханою і дорогою є для адресанта людина, до якої він звертається, як її цінує: Лідусю, душе рідна, знаю сумуєте дуже - не сумуйте... (с.72); Ну всього доброго, душе безсмертна! (с.72); Лідусю дорогая, радість моя! (с.91); Лідусю! Восхіщеніє моє! (с. 238).

В епістолярії П. Тичини привертають увагу опосередковані звертання до дружини, наявність яких із самого початку не передбачає навіть потенційного адресата [2, с.12]: Лідусю не можна забувать, вона зайчик, вона ж так розуміє мистецтво, така тонка душею!... (с.37); Ну й Ліда ж, ну й противна... Чорт, а не Ліда, - Барс, раббос, бурбон - ех головенька-головенька!... (с.91).

Такі звертання передають певний емоційний стан П.Тичини, в якому він знаходився під час написання листа: смуток, печаль, самотність, занепокоєння.

Особливо зворушливими виступають вокативи, в основі яких лежать лексеми зі значенням «молода особа жіночої/чоловічої статі». П.Тичина створює цілий ряд таких емоційних найменувань: дівчина, дівча, дівчатко, дівчинко, дівчина, дівуню, дєвушкін. Незвичайними виступають вокативи ніжний хлопчику, мальчишка та антонімічна сполука хлопчик-дівчинка, якими підкреслюється певна чоловіча загартованість тендітної жінки: Ну поки що бувай, дівчинко, здорова (с. 144); Насамперед, дорогий дєвушкін, цілую тебе кріпко! (с.152); Ну, ніжний хлопчику, цілую Вас у лобик і очки (с. 36); Ну поки, головонька Лідочка, хлопчик-дівчинка (с. 108).

Досить поширеними виступають звертання, до складу яких входять лексеми зі значенням «дівчина»: дитя, дитино, дитинко, дитятко, дитиночко, вказують на щось тендітне, зовсім маленьке, до якого автор ставиться з великою ніжністю: Ну, Лідусику, безцінна моя дитино... (с. 301); Дитятко моє любе... (с.249); Лідусю, дитиночко моя! (с. 314); Як живеш, дитинко? (с. 150)

Ймовірно, велика кількість таких звертань зумовлена тим, що подружжя не мало дітей, тому всю чоловічу й батьківську любов, щирість, відданість віддав поет дружині.

Епістолярну манеру П.Тичини вирізняють новотвори, в основі яких - лексеми метонімії зі значенням частин тіла: Головенько-головенько! (с. 106); Ручки да ніжки! (с.37); Лідусю П'ять Пальчиків! (с. 180); Драстуйте, наш любий носку, вушку, ротку! (с. 97); Ну, ушки Зайки! (с. 21).

Такі звертання мають м'яке гумористичне забарвлення і певним чином співвідносяться з безпосереднім спілкуванням. Тобто дистантність співбесідників у просторі викликала необхідність одного зі співрозмовників звернутись до опису жеста [1, с. 5], який він утілив у звертанні - поцілунок при зустрічі (в голову, руку, губи тощо).

Безсумнівно, урочисте забарвлення мають вокативи, ключовим компонентом яких є лексема «друже», якою письменник підкреслює повагу до коханої, свого рівноправного порадника: Лідусь, Великий мій Друже! (с. 70); Лідусю славна моя, мій єдиний друже хороший! (с. 276).

Високим ступенем інтимності та теплоти відзначаються вокативи-прикладки: Дівчинко - сонечко! (с.155); Дружбо - Лідусю! (с. 37); Лідусю - рибко! (с. 103), і звертання, що виникли на основі асоціацій: Напишіть, Івасику? (с. 47); Моя люба Беатріче, прочитайте цей листок і закиньте (с. 54-55); Книги свої, Пушиночко, я вже розгортаю (с. 18).

Цікаві індивідуально-авторські вокативи зі значенням «м'яка, лагідна, ласкава, легка « - Пушка, Пушуня, Пушиночка, які відтворюють ауру теплоти та ніжності: Пушиночко наша, Пушко! (с. 18).

Великою експресивною силою відзначаються звертання, виражені субстантивованими прикметниками у стягненій і нестягненій формах, що вживаються у середньому та жіночому роді: Моє дороге, рідне моє! (с. 51); Славне ти моє! (с.163); Ну сумуйте ж, золотеє! (с. 97).

Наявність таких звертань зумовлена прагненням письменника виявити найсердечніші та найніжніші почуття, які вирували в його душі на той час.

За значенням виступають послання П.Г.Тичини до коханої, в яких знаходимо жартівливо-іронічні звертання з легкою домішкою м'якого докору: Лідусю нехороша, чого ж Ви не пишете? (с. 36); Лідусю дорогая нехорошая, Ви вгадали тут і Чатир-Даг й Кастель-гора... (с. 50); Дівчатко надоїдливеньке!(с. 239); Будь весела й здорова, дівча неслухняне (с. 177).

Використання таких найменувань зумовлене перш за все невдоволеністю письменника, нетерпеливістю в очікуванні листів та недогляданні свого здоров'я дружиною. Такі звертання надають листуванню невимушеності, теплоти і сердечності.

Отже, звертання в листах П.Г.Тичини до коханої дружини вирізняються високим ступенем інтимності, ніжності, теплоти, щирої любові, сердечності. У кожному листі тональність вокативів неоднакова і залежить від семантичної, словотвірної, синтаксичної структури звертань, стилістичного навантаження лексики, що входить до їх складу, а також від настрою поета - веселого чи тужливого, радісного чи сумного, його уподобань, психологічних особливостей.

Етикетні одиниці звертання в епістолярній спадщині митця до дружини характеризуються авторською неповторністю, оригінальністю, свідчать про майстерність П.Г.Тичини у користанні невичерпних багатств української мови.