Біблійні ремінісценції у прозі Юрія Клена

Біблійні ремінісценції у прозі Юрія Клена

Як образ берегів в імлі, на морі,

В одній хвилині з'явиться тобі

Твоє призначення і зміст

(Ю.Липа).

В українській літературі осмислення біблійних мотивів, образів має давню традицію, адже воно дає можливість прилучитися до загальнолюдських цінностей, співвіднести власний життєвий досвід з Книгою Книг - невичерпним джерелом натхнення. Для генерації, чия юність минала у бурхливих перипетіях національно-визвольної боротьби 1917-1920 років, Біблія стала книгою пророцтв і одкровень, поштовхом до віднайдення духовних констант у цьому жорстокому і непривітному світі. Переживши крах надій і сподівань на визволення, а потім добровільне вигнання з України, це покоління прийшло в літературу, щоб продовжити розпочату справу пристрасним словом, виваженим, чітким, дійовим.

Якщо освоєння Книги Книг багатьма поколіннями митців розглядати в аспекті діалогічних взаємин, то доводиться враховувати зорієнтованість тексту на сприйняття іншим, у даному разі - вищою духовною інстанцією, пізнання якої підштовхує людину до пошуку власних духовних орієнтирів, усвідомлення інакшості свого життя. «Поза Богом, поза довірою до абсолютної іншості неможливе самоусвідомлення і самовисловлювання, - наголошує М. Бахтін, - і не тому, звісно, що вони були б практично безпредметні, проте довіра до Бога - іманентний конститутивний момент чистого самоусвідомлення і самовираження» [1, 126]. З одного боку - це діалог, зв'язок з першоджерелом, з другого - своєрідність інтерпретації, відштовхування від засвоюваного. Письменник постає водночас і творцем нового тексту, і інтерпретатором освоюваного ним джерела.

При цьому враховуємо, що кожний твір перебуває у силовому полі інших текстів, співвідноситься з ними, вступає у «діалогічні взаємини», адже він, на думку М. Бахтіна, нагадує «своєрідну монаду, що відображає у собі всі тексти (в межах) даної смислової сфери» [2, 475]. Діалогічні взаємини виникають як між творами представників одного покоління, однієї доби, так і між текстами різних епох, набуваючи у цьому випадку форм «незумисної діалогічності». «Діалогічні взаємини - це взаємини (смислові) між будь-якими висловлюваннями в мовленнєвому спілкуванні, - вважає М. Бахтін. - Будь-які два висловлювання, якщо ми зіставимо їх у смисловій площині (не як речі і не як лінгвістичні приклади), виявляться в діалогічних взаєминах» [2, 488].

Звернення до Біблії має, як відомо, давню традицію і обумовлюється прагненням співвіднести свої міркування з загальнолюдськими, потребою пізнавати світ, переконувати у доцільності вироблених людством норм. «Підневільний народ прагне від свого митця Слова, гідного Святого Письма, - вважає І. Бетко, - і митець знаходить це Слово передусім у Святому Письмі, пропустивши його через власний внутрішній світ» [3, 144]. Біблія стала книгою пророцтв і одкровень, настільною книгою для пошуку духовних орієнтирів у жорстокому світі, коли гинули імперії, коли посилювалося передчуття катастрофи.

До осмислення біблійних колізій, заповідей Юрій Клен, котрий лише за межами України визначився як український письменник, ішов поступово: ще його ранні російськомовні сонети «Книга Бытия», «Христос» засвідчували інтерес до цієї теми, яка знайшла реалізацію і у поезії, і у прозі, у всьому розмаїтті розроблюваних автором жанрів. Проза письменника, на жаль, ще лишається не освоєною ні українським літературознавством, ні українським читачем, адже, крім виданих у Канаді за редакцією Є.Маланюка нарисів та новел, не маємо сьогодні навіть поодиноких передруків, не кажучи вже про академічне видання творів. Якщо поезію Юрія Клена досліджували В. Державин, М. Орест, Ю. Ковалів, О. Астаф'єв, О.Назаренко, то прозу - переважно обходили або лише принагідно згадували, за винятком «Спогадів про неокласиків». Обраний нами аспект аналізу дозволяє співвіднести прозу і поезію, що відтворюють явища і події, «не пережиті безпосередньо, а сказати б, ідеальні, збережені в пам'яті культури» [4, 9]. Зазначений аспект, хоч і не охоплює всього розмаїття прозової спадщини письменника, проте дозволяє виявити її суттєві ознаки.

Художнє мислення Юрія Клена відзначалося виразною антитетичністю, в основі якої - драматизм суперечностей. «Виникає нездоланна суперечність між існуванням і дією, - підкреслював Ч. Мілош у промові з приводу вручення йому Нобелівської премії. - Дійсність вимагає вмістити її в слова, але вона нестерпна, і коли ми її торкаємося, то з вуст поета не може вирватися навіть скарга Йова… А охопити дійсність так, щоб зберегти її в одвічному сплетінні добра і зла, відчаю і надії, можна лише завдяки дистанції, лише підносячись над дійсністю…» [5, 207]. Подібні спроби піднятися над непривабливими реаліями доби спостерігаємо у творах Юрія Клена «Чудо Воскресіння», «Мідь дзвенящая».

Розмірковуючи над двоїстістю людської природи, письменник застерігав читача, попереджав, тобто актуалізував життєвий досвід, знаходив усе нові і нові докази, щоб підтвердити правомірність суджень. У його роздумах проблеми окремого індивіда виявлялися взаємозв'язаними з національними і загальнолюдськими, а як порятунок, на думку М.Ореста, пропонувалася «пристрасна зброя добра».

Осмислення біблійних мотивів і образів здійснювалося Юрієм Кленом з метою утвердження віри у вищу справедливість, у воскресіння людського в людині. У написаних незадовго до смерті роздумах «Мідь дзвенящая» (1947) відчувався непідробний біль від втрати духовності. Біблійний переказ про дерево пізнання змушував його замислитися над наслідками невгасимої жаги пізнання, людського втручання в природу. Амбівалентність людських діянь, позначених здобутками і втратами, для автора очевидна: людина може стати творцем, деміургом, тобто Богом, але й руйнівником водночас. Що важливіше: її душа чи здобутки цивілізації? І чи не досягаються вони ціною втрати найдорожчого? На ці питання годі шукати однозначної відповіді. Це роздуми самого Юрія Клена про побачене, пережите, спроби співвіднести апокаліптичні пророцтва з невтішними реаліями. «Дорогою ціною, - підкреслює він, - доводиться людині платити за своє знання: ціною душі своєї і безсмертя її» [6, 215]. Це не проповідь, не повчання, це результат пізнання і глибокого переконання, що людина мусить «врятувати свою душу; виплекати в собі любов» [6, 215], щоб не перетворитися у «мідь дзвенячу», у покірне знаряддя влади. «Поза Богом, поза довірою до абсолютної іншості неможливе самоусвідомлення…» [2, 126], - підкреслює М. Бахтін. Отже, згідно з цією концепцією самоусвідомлення неминуче передбачає іншого і відбувається, як правило, шляхом виходу за межі свого «я», оцінювання його з іншої перспективи. У прозі Юрія Клена відчутна ця діалогічна установка, орієнтованість на уявного реципієнта.

Суб'єкт у процесі саморозкриття досягає, за С. К'єркегором, третьої, релігійної стадії самовдосконалення, тобто долає свою суспільну і моральну залежність, обираючи принципом свого існування страждання, співвідносне з долею Христа, з духовним прозрінням. У тріаді тілесне - душевне - духовне підкреслюється останнє, адже його реалізація поліпшила б міжнародні відносини: «Якщо християнські заповіти визнавались принаймні теоретично у взаємовідносинах окремих людей, то у взаєминах народів їхнє не те, що застосування, а навіть теоретичне визнання вважалося за безглуздя й романтичну мрію недолугих пацифістів» [6, 217]. У полюсах Захід - Схід, які, на думку І. Огієнка, співвідносні з пеклом і раєм, простежуються точки дотику, пеpетину, можливості співіснування.

У «Міді дзвенящей» немає місця особистісним аспектам, немає активного персонажа. Це твір заглибленого у загальнолюдські проблеми письменника, котрий подав зріз рефлексуючої свідомості: тут домінує самовираження від імені колективного «ми», в якому індивідуальне «я» емігранта злите з колективним і виражає позицію національно свідомих кіл, які прагнули і могли в тих умовах рятувати лише свою душу. Від загального до окремого - таким шляхом увиразнювалася думка про єдність загальнолюдського і індивідуального, долі цивілізації і окремої людини.

Дійовими особами у творах Юрія Клена поставали не лише земні істоти, а й архангели, Ісус Христос. Письменник відчував себе громадянином не конкретної країни, а Всесвіту, тому й розмірковував про взаємозумовленість у світі. У новелі «Чудо Воскресіння» передавалося відчуття незримої присутності Всевишнього, передбачення розмови з ним, відкриття для себе інших орієнтирів у житті, вищого сенсу буття. «Оповіді євангелістів, - наголошує А. Нямцу, - рясніють повідомленнями про численні чудеса, які творив у різні періоди своїх мандрівок Ісус Христос» [7, 106]. Юрій Клен змалював Месію у складному і суперечливому оточенні, коли Він демонстрував свою божественну силу, своїми діями доводив перемогу добра над злом. Мотив чуда співвідносився автором з земними дивами, з перетворенням гидкого хробака в чарівного метелика. Подібні несподівані метаморфози - не лише засіб переконання у можливості чудес, а й вияв зачудування земним світом. «А якби йому, хробакові, показати метелика, чи пізнав би він себе у тому крилатому створінні...» [6, 213]. Це, власне, авторські роздуми про людську душу, земне і небесне, сакральне і профанне.

У новелі «Чудо Воскресіння» Христос поставав то садівником, що обходив сад, то подорожнім, котрий пропагував ідеї розп'ятого, то великим страдником, який покірно терпів муки. Ставленням до інших Він запрограмовував ставлення до Себе. Множинність, багатогранність виявів - знак Його всюдиприсутності, всевидющості, а трикратна поява (перед Марією Магдалиною, учнями, Хомою) - завершеності, абсолютного ступеня вияву. Це художня інтерпретація земного життя Христа. Новозавітні колізії у прозі Юрія Клена поставали у двох планах: у зображенні здійснених Ісусом див та у протиставленні їх жорстоким реаліям доби.

Юрій Клен багато уваги приділяв передчуттям: його герої замислювалися над таємничою волею, що керує світом, прагнули зрозуміти власне призначення і слідувати йому, відчували силу провидіння. Так, героїня оповідання «Акація», пройнята почуттям відповідальності за життя своєї майбутньої дитини, під впливом лихих передчуттів залишила пароплав перед початком пожежі, тобто інтуїтивно передчула загрозу. Автор зосередив увагу на послідовності сильних переживань Ганни, котра то згадувала своє недавнє минуле, то розмірковувала над незбагненністю людської долі, то прислухалася до пульсу нового життя в ній («Якими дивними шляхами, - думала вона, - веде нас доля. Отой хлопець, що ось ворухнувся (а це неодмінно буде хлопець, і назве вона його Василем), задовго заки йому народитися, почав регулювати її життя і диктувати свою волю…»). Під впливом зовнішніх імпульсів героїня пережила стан крайнього нервового збудження, так ніби «три дні її без перерви електризувала якась страшна, безжалісна машина, пропускаючи струм крізь усі її нерви» [6, 28]. Схильна до рефлексій, самонавіювання, вона розкривалася не стільки в дії, скільки у самозосередженості на своїх відчуттях. Тому дія у творі розвивалася повільно: героїня згадувала, сприймала навколишній світ, розмірковувала і лише збиралася їхати, але так і не наважилася. І в цьому виявляється вищий сенс, адже її передчуття не були марними. Проте оповідання витримане все-таки в епічній манері і свідчило про вміння автора ховатися за лаштунками персонажа, сприймати світ його очима.

У несподіваних життєвих перипетіях, у які персонажі потрапляли, вбачався вищий сенс: Антось Кшетуський - не пара, скажімо, Оксані з оповідання «Яблука», тому поява Антона Перебийноса в її садку - не випадковість, а закономірність, обумовлена потребою виправити цю невідповідність. І хоч планувати чи вирішувати суб'єкти дії можуть, здавалось би, самі, проте зображена у творі надзвичайно напружена колізія переконує, що і на ці дії героїв мають вплив зовнішні чинники, вищі сили, які корегують чи навіть змінюють прогнозоване.

Андрій Гармаш з оповідання «Медальйон», врятувавши, наприклад, княгиню з донькою, міг би розраховувати на велику винагороду, проте він навіть не думає про це, а, одержимий прагненням пізнати світ, вирушає в мандри. У творі виділяються дві сюжетні лінії, які розвиваються паралельно: перипетії мандрівного життя Андрія та викликані його вчинком добродіяння княгині Санґушко, котра щедро наділяла убогих, утримувала притулки для калік. На розвиток сюжету впливає мотив омани: княгиня на підставі знайденого нею у мертвого Йосипа Барики медальйона вважає вбивцю рятівником своєї доньки. Той медальйон, який мав би відкрити йому шлях у майбутнє, раптом призвів до несподіваної смерті Барики: «Усвідомив у раптовому переляку, шо ланцюжок обірвався, і медальйон покотився на піскувату дорогу, за мить він потрапить під колеса або під копита коней, - медальйон, що був талісманом, який відімкне двері до скарбниці, яка криє у собі гори невидимих ще для ока самоцвітів…» [6, 103-104]. Під час спроби врятувати украдений талісман вбивця загинув - і це сприймається як закономірна відплата за усі його злодіяння. Таким чином, неадекватна вчиненому винагорода дістанеться все-таки не йому, а його дітям, котрі не можуть відповідати за злочини батька. Правда, про це княгиня ніколи не дізнається, адже і рятівник, і його вбивця мертві. Автор не намагається замість хибної версії подати нову інтерпретацію подій, бо зло і так виявилося покараним.

У творі відчутна багатозначність авторської позиції, яка не нав'язується читачеві, а природно виявляється у реакції персонажів. Лише наостанку письменник не втримується, щоб не підсумувати: «У великій книзі Долі, де записано рахунок кожного із земнородних, золотим пером архангел занотував ще одне велике сальдо на користь княгині Санґушко» [6, 104-105]. У цьому описі відчутне його схвалення благодіянь героїні, котра послідовно дотримувалася біблійних заповідей, завжди злу протиставляла «зброю добра». Цю зброю визнавав і сам автор, намагаючись стати вище сил зла, що нівечать людину, опановують її душу.

Дуалізм, неспівмірність людського і божественного стає предметом осмислення в оповіданні з гостро напруженим сюжетом «Пригоди архангела Рафаїла» (1947). Рафаїл («зціли, Боже») - це один з семи архангелів, котрий виступає в ролі цілителя і просвітителя. Щоб збагнути людей, він увійшов у плоть Андрона Лукича Вертопраха - рахівника державного банку, став, по суті, його ангелом-охоронцем. Висока духовність, втілена у людській плоті, неминуче постає перед земними спокусами, життєвими випробуваннями. Як у цих умовах уникнути спідлення, не піддатися спокусі помсти? Чи людина фатально приречена на помилки і гріхопадіння? Як не намагався Рафаїл-Андрон подолати гріховність людського буття, не змізерніти у життєвих випробуваннях, проте мимоволі відчував, що обставини все міцніше захоплювали його у свій вир. Навіть його щирі зізнання про побратимів-архангелів, радше схожі на вияви божевілля, ніж на розповідь про реальні події, призводили до арештів усіх Гаврилових, Гаврилюків і т.п.

Треба віддати належне сміливості автора, котрий слугу Божого спустив з едему на грішну землю, показавши його в умовах радянської дійсності, зображеної як панування Антихриста, як справжнє пекло. Опозиції небо - земля, рай - пекло, світло - темрява, верх - низ підкреслювали недосяжність щастя, одвічну людську тугу за мрією. Напружена сюжетна колізія змушувала замислюватися над тим, чи спроможна людина перебороти обставини, зберегти свою божественну сутність у нелюдських умовах.

Суд, який приснився Рафаїлові, - це вияв його нечистого сумління, усвідомлення того, що він (хоч і несвідомо) завдав страждань іншим. Це невблаганний суд, під час якого обвинувачем і підсудним постає, власне, одна особа, котра не визнає жодних пом'якшувальних обставин. Разом з тим виникає питання: якщо вже архангел у людській подобі не може собі дати ради, то як має почуватися звичайна рядова людина у цих перипетіях. Чи здатна вона витримати цей іспит? У чому її призначення? «Ідея «особистого покликання», - стверджує С. Пригодій, - була рівною мірою притаманна… і українським протестантам, і православним» [8, 51], котрі сприймали людину крізь призму суперечностей. І ця ідея послідовно втілювалася прозаїком у пошуках його героїв, у спробах авторської самооб'єктивації.

Юрій Клен не пародіював архангелів, не знущався над церковними святощами, як це було прийнято в радянській літературі, він зближував різні сфери - горню і земну, продовжував релігійно-містичну традицію в художньому освоєнні біблійної тематики. Апокаліптичні візії, обумовлені напруженою суспільно-політичною ситуацією міжвоєнної доби, трагічною долею українського народу та понищеної вітчизняної культури, не нагніталися письменником, адже він щиросердо прагнув лише застерегти, попередити, бо людина сама вільна вибирати між добром і злом, сама мусить дбати про своє духовне очищення, сама повинна «крізь темряву торувати ту дорогу, що йде вгору». Автор, осмислюючи шляхи морального самовдосконалення людини, не давав універсального рецепта від усіх проблем, наполегливо апелював до самосвідомості читачів, що змушувало згадати слова Христа: «Хто має вуха, - нехай слухає!» [9, 16]. На думку письменника, душа людини має сама віднайти себе завдяки співвіднесенню з «образом Божим» (Т.Шевченко).

Для творів Юрія Клена характерні високий рівень заглиблення в першоджерело, прагнення відтворити дух оригіналу. Навіть самі заголовки його творів, як, наприклад, «Мідь дзвенящая», «Пригоди архангела Рафаїла», виконують не стільки номінативну, скільки функцію ремінісценції, відкриваючи читачеві горизонт сподівань. Біблійні ремінісценції в оповіданнях «Чудо Воскресіння», «Мідь дзвенящая» мають виразний характер, пронизуючи всі рівні твору, а в оповіданнях «Медальйон», «Яблука», «Акація» - переважно підтекстовий.

Письменник-ідеаліст послідовно розкривав гуманістичну суть віровчення: «Люби свого ближнього, як самого себе», наполегливо культивував біблійний мотив чуда. Процес художнього освоєння ним Книги Книг здійснювався на різних рівнях: тематики, образності, стилістики. Юрій Клен не закликав і не проповідував, а шукав, розмірковував, розраховуючи на емоційне сприйняття, на читацьке взаєморозуміння. За власним зізнанням, він відчував «священний обов'язок лицаря Ґрааля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні» [10, 422].

Література

Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979.

Бахтин М. Литературно-критические статьи. - М.: Худож. лит., 1986.

Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ - початку ХХ століття. - Зелена Гура - Київ, 1999.

Астаф'єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем: Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. докт. філол. наук. - К., 1999.

Милош Ч. Речь в Шведской королевской Академии. Стокгольм, декабрь 1980 // Иностранная литература. - 1991. - №5.

Клен Юрій. Твори: У 5 т. - Торонто: фундація ім. Юрія Клена, 1960. - Т.3.

Нямцу А. Фантастические парадоксы человеческого мира. - Черновцы, 1998.

Пригодій С. Українська філософія серця та американський трансценденталізм. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002.

Євангелія від св. Матвія // Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. - М., 1988.

Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте, і про Вісникову квадригу // Вісник. - 1935. - Т.ІІ. - Кн.6.