Урбаністичний роман першої половини ХХ століття (роман В. Підмогильного "Місто")

УРБАНІСТИЧНИЙ РОМАН ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ (РОМАН В. ПІДМОГИЛЬНОГО “МІСТО”)

З кінця 20-х років ХХ століття провідне місце в українській прозі належить романові. Починається процес творчих пошуків, вироблення нових форм епічної оповіді. Все частіше мовиться про необхідність оновлення традиційної форми роману, що виявилося у прагненні митців писати модерні твори. Саме 1928 рік заслуговує на особливу увагу. Практично водночас з'являються „Недуга” Є. Плужника, „Дівчина з ведмедиком” В. Домонтовича, ”Місто” В. Підмогильного, „Фальшива Мельпомена” Ю. Смолича, „Двері в день” Г. Шкурупія, „Де-факто” О. Кундзіча, „Майстер корабля” Ю. Яновського. Твори такого типу стали помітним явищем в українській романістиці зазначеного періоду.

Власне на той час в українській літературі остаточно формується свідомість стилю, тобто здатність не тільки „дотримати стиль”, але й послуговуватися різноманітними стилістичними засобами для творення власного тексту. Творчість Валер'яна Підмогильного може бути тут чудовим прикладом.

Стилістичне розмаїття, яке демонструють нам твори Підмогильного, робить літературу чимось більшим від літератури, і ось уже жоден окремий літературний стиль чи науковий метод не володіє достатнім арсеналом засобів, щоби завоювати усю словесну територію прозового тексту, дати його характеристику, пояснити спосіб написання. Вони самі перетворюються на літературних героїв, живуть у текстовому часі та просторі. Такі твори у сучасному літературознавстві прийнято називати інтелектуальною прозою, бо вона є водночас і художньою, і філософською. Письменник не просто щось змальовує, відображає чи передає свої почування, але й пропонує нам власне бачення світу, розуміння життя і його суті. Інтелектуальні твори стоять понад конкретними стилями чи теоріями, звідси й сам автор стоїть понад своїм текстом. Між автором і текстом існує певна відстань, і ця відстань називається - іронія. В інтелектуальному романі навіть розум зазнає поразки, бо він - обмежений і авторитарний. Існування розуму у тексті також покликане виявити його сутність і таким чином виправдати або оскаржити й саме життя, побудоване за законами раціоналізму: впорядкованості, детермінованості, еволюційності, пояснювальності, прагматизму. Так роман інтелектуальний перетворюється на інтелектуально-іронічний. Поруч із творами Підмогильного варто згадати „Подорож доктора Леонардо” Майка Йогансена та „Доктора Серафікуса” Віктора Домонтовича. Але Підмогильний відкриватиме цей список незалежно від того, хто швидше, а хто пізніше написав свої твори. Замість тоталітаризму ідеї чи почування письменник пропонує тотальність (всеохопність) іронії. Він говорить про те, про що або іще мовчить, або іще, може, вже міркує світова література. Набагато пізніше Жан Поль Сартр заговорить про людське тіло, як скупу слизу, навіть не здогадуючись, що його попередник вже давно у своїх творах звернувся до цієї проблеми. В. Мельник, відзначаючи зв'язок Підмогильного з європейським екзистенціалізмом, писав: „Повістю без назви” В. Підмогильний значно раніше за повоєнних екзистенціалістів Франції (Ж.-П. Сартр, А. Камю) поставив проблему фронтального відчуження людини у суспільстві. І не лише раніше. Французькі письменники-філософи прийдуть до цього під впливом жахіття війни з фашизмом, а В. Підмогильний пізнав такий світ у себе вдома. Війна свого уряду проти свого народу була страшнішою катастрофою, ніж гітлеризм - вона позбавляла сподіванки на швидке звільнення” [1, 305-306]. Можна спостерігати також майже точні текстуальні збіги поміж „Містом” Підмогильного і хрестоматійним твором ще одного класика європейського екзистенціолізму - „Міфом про Сізіфа” А. Камю, який був написаний на п'ятнадцять років пізніше.

Роман Валер'яна Підмогильного „Місто” став не тільки помітним, але й надзвичайно важливим явищем в українській літературі, який був виданий у Харкові, де предметом уваги автора стають події внутрішнього життя людини, її становлення як особистості, а не перебіг зовнішніх подій: коли рамки стилю стають для твору затісними, саме людина стає центром його тяжіння й утримує від повного розпорошення у сфері мовлення, від розщеплення на окремі слова-атоми. Вона виходить як поза межі окремих „героїв”, так і поза межі автобіографізму, структурує прозовий текст, а текст, у свою чергу, є шляхом до відчування та осягнення особистості. С. Павличко зазначає, що Підмогильного та його сучасників цікавить не політика, час, країна з її конкретним історичним існуванням, а перш за все людина з її універсальними проблемами, людина поза історією та суспільним буттям [2, 215].

Роман перш за все - психологічний твір, бо образ головного героя Степана Радченка далеко неоднозначний. Письменник вивів людину, в якій постійно борються комплекси добра і зла, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на людські жертви (як то сталося з подругою головного героя Зоською). Людина в творі Підмогильного - це неординарна особистість, з конгломератом її суспільної та біологічної неодновимірності, а водночас - з умінням скептично, а то й іронічно сприймати себе і навколишній світ. Така людина переживає самотність, нудьгу, внутрішнє роздвоєння, відчуття неповноти своєї свободи й абсурдності буття, вона здатна до самоспоглядання, а тому рухається двома шляхами: це „шлях до себе” як прозріння і „шлях до інших” як завоювання, а в кінці обох шляхів вона обов'язково зустрічається зі смертю. З цього приводу В. Шевчук писав: „Людина створює світ, яким хоче його бачити. Зовнішній світ без людини - абсолютне ніщо, людина ж у світі перебуває зі своїм буттям. Закинута у вир ірраціонального, недоступного розумового буття, вона шукає в ньому свою сутність. Ці шукання викликають жах, відчай, відчуття трагедії буття, які й становлять головний зміст особистого життя людини. Суспільство для екзистенціалістів - щось чуже, яке руйнує внутрішній світ індивіда. В поглядах на мистецтво екзистенціалісти наголошують на ірраціональності змісту художніх образів; мистецтво зрештою, має впливати на почуття. Значну увагу вони приділяли так званому „пафосу смерті”, бо вважали, що смерть - центр розумових спрямувань. Вони заперечували релігійну ідеологію в ортодоксальній формі - тут класичними зразками є „Добрий Бог” та „Іван Босий” В. Підмогильного, - але саму релігію не заперечували. Вони вважали Богом ірраціональну, незбагненну розумом надприродну й надреальну силу” [3, 12]. Так, герой роману Степан Радченко намагається впорядкувати й раціоналізувати своє життя, позбавивши його будь-якої хаотичності й непередбачуваності, тому відмовляється від емоцій та почуттів, і почасти це йому вдається. Але він намагається бунтувати проти власного розуму, який хоче охопити все його життя.

Сфера, у якій розум ніяк не може запанувати цілком, а тому найшвидше поступається своїми позиціями, - сфера еротичного потягу. Тут Підмогильний виявляє себе послідовником Фрейда. Почуття, викликане цим потягом, суперечливе: любов і ненависть. Ненависть - своєрідна сублімація страху розуму перед невідомим. Сила ненависті пропорційна до сили любові, як жадання влади. Такою любов'ю переймається Степан Радченко, він начебто перемагає жінок, таким чином сплативши данину своїм почуттям. Однак після перемоги захоплення жінкою сприймається як недуга, божевілля. Радченко позбувається своєї залежності від тієї чи іншої жінки, визнаючи ставлення до неї та її саму через поняття: селючка, міщанка, безробітна, а у письменників-символістів назвати означає вбити.

У романі постає ще одна проблема - протистояння між селом і містом. Українським завжди було і залишається село. Саме у селі розгорталися події, про які писала українська література. Селянин потрапляв до міста - і все ж таки переважно залишався селянином. Картини міського життя у романістиці ХІХ століття здебільшого показують читачеві, як селянин бачить місто і як він його сприймає (або не сприймає). Як зазначає знавець і видавець Підмогильного В. Мельник, саме на перехресті міста і села знаходилися „кляті питання” української літератури. Починаючи від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненки, Т. Шевченка у відтворенні взаємин міста і села лірико-іронічне чи сентиментально-ностальгічне споглядання змінювалося дедалі помітнішим відчуженням, коли місто почало сприйматися переважно як своєрідна зона деморалізації вихідців із села, калічення їхньої долі (роман „Повія” Панаса Мирного, повість „Городянка” Любові Яновської, твори І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка).

Але вже у 20-х роках ХХ століття українська література, на думку дослідника-літературознавця із Нью-Йорка Юрія Шевельова [4], стала антисільською. Семенко оспівував місто, трамваї, кав'ярні і машини, неокласики перебували у полоні університетської мудрості, Хвильовий був постійно закоханим у плинні арабеки невгамовного міського духу, Яновський намагався „роздягнути” своїх героїв із драних свиток і вишиваних сорочок, а Йогансен просто написав злісну пародію на те, що називали „сільським ідіотизмом”.

Появі роману „Місто” Підмогильного сприяли твори Бальзака, Вольтера, Мопасана і особливо Анатоля Франса. До речі, роман останнього „Таїс”, фраза з якого „відкриває” „Місто”, Підмогильний переклав у 20 років, але у нього було й своє власне „передмістя”. У нарисах із циклу „Повстанці” він відображає дилему українського села: ростити хліб чи „обух сталить” проти міста, з якого „ішли всі накази, лунала чужа мова, куди возились податки й зникав викоханий у степах хліб”.

Роман „Місто” - перший урбаністичний роман в українській літературі. С. Павличко з цього приводу писала: „У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом.

Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатньо рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацією, внутрішню дисгармонію” [2, 206]. У Підмогильного носієм культури є місто. Саме туди їде головний герой здобути науку, і водночас з місією завоювати зрусифіковане царизмом місто, таким чином усунути антагонізм між ним і селом. Однак, як зауважує Юрій Шерех, місто для головного героя швидко стає чужим і навіть ненависним. Роман Валер'яна Підмогильного ознаменував подію особливу: місто завоювала модерна українська література.

Саме місто письменник змальовує в імпресіоністичній манері. Воно бачиться з середини. Місто лякає спочатку головного героя своєю таємничістю, неосягненням, а далі по мірі пізнання воно розкривається ясніше й чіткіше. Місто має свій запах і свій смак. Воно пахне вишуканими жіночими парфумами, смаком ніжного тістечка, до якого годі приписувати будь-яку з назв сільських ласощів. Можна сказати, герой адаптується до міського побуту, що змінює психологію героя роману Степана. Згодом він завойовує місто, стає його королем, а за давньою традицією, завойовані міста віддівали своїх жінок. Степан має чотири „пасії” - кожну з них він кохає, вони спочатку є для нього недосяжними, потім - близькими, і врешті ненависними. Змінюючи своїх коханок Радченко “піднімається” щаблями міського життя. Так на останньому, найвищому, він зустрічає Риту - вишукану балерину, втілення самої душі міста. Вона для нього доступна - і нічого не потребує взамін. Рита з'являється і зникає, як досконале напівреальне створіння. Однак таке досягнення найвищої мети водночас стало поразкою для головного героя. Прірва між високим почуттям та раціональною діяльністю залишилася неподоланною. При перенесенні почуття у сферу розуму воно набуває лише тілесного, матеріального виміру.

Отже, Підмогильний виступає більше інтелектуалом, аніж письменником, тобто в творі ідея домінує над образом: персонаж своєю долею демонструє ідею, а не ідея увиразнює образ. У романі „Місто” відтворено не стільки героя-людину, скільки героя-ідею, де втілений розум прагне самопізнання, проводячи досліди на собі самому. Розум, який прагне саморепродукції, в даному випадку штучного інтелекту. Розум відмовляється від Абсолюту, який його створює, а також й від усього абсолютного, навіть особистого щастя.

Література

1. Мельник В. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. - Х., 1994.

2. Павличко С. „Захований” модернізм 20-х: між аванґардом і неокласицизмом // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1997.

3. Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер'яна Підмогильного // Місто: Роман та оповідання. - К., 1993.

4. Шевельов Ю. Шостий у гроні. В. Домонтович в історії української прози// Домонтович В. Проза. - Т.3.