Іван Франко в публіцистиці Олеся Гончара

Олесь Гончар у своїй публіцистичній творчості є особливо уважним до творчості одного з титанів української літератури - Івана Франка. Виступ тодішнього керівника Спілки письменників України на урочистостях у Львові, присвячених 110-річчю від дня народження цього письменника пронизаний пристрасною любов'ю до нього. Оцінюючи життєвий шлях класика української літератури, Олесь Гончар знайшов свіжі яскраві образи, щоб показати всю велич життя Франка: “Світанок Франкового життя починався біля маленького вогню закуреної батьківської кузні, а його високий життєвий захід догоряв у променях європейської слави” [2, 53]. Ці слова Олесь Гончар повторив і у виступі на відзначення 125-річчя від дня народження Івана Франка, що як і попередній називався “Подвиг Каменяра”.

Для Олеся Гончара Франко - друга після Шевченка постать в українській літературі такої могутньої сили. Фактично, це два крила - Шевченко і Франко, - що піднесли національне слово до світових вершин.

Публіцист зазначав, що Франка не можна розглядати лише як письменника Галичини, його “увінчувала шаною і любов'ю вся Україна” [2,54]. Гончар відзначає близькість західноукраїнського письменника в молоді роки до популярних на Заході ідей соціалізму.

Порівнюючи Франка з Шевченком і молодшою сучасницею - Лесею Українкою, Олесь Гончар відзначає “океанно-широкий діапазон його творчих інтересів, захоплень” [2,54].

Згадавши один із віршів Франка, названий латиною “Semper tiro” - “завжди учень”, Олесь Гончар наголосив, що “невситима душа письменника… прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб передати потім це все своєму народові, розширюючи його погляд на світ, на людство” [2,54]. Цим самим збагачувалася українська культура, розвивалися знання про близьких і далеких сусідів, врешті решт український народ долучався до духовних скарбів інших народів світу. Особливо вразило Олеся Гончара Франкове вміння широко мислити, далеко, “заобрійно” бачити.

Для письменників шістдесятих років художній досвід Івана Франка - це взірець, орієнтир: “Літературі нашій і сьогодні потрібна Франкова одержимість, його трудолюбство, громадянська активність, широта мислення, увага до всього юного талановито ростучого, зневага до схеми й канону, нам і сьогодні треба його мужності, несхитності і гарту” [2,55]. Ці слова з виступу Олеся Гончара мали не лише пряме значення, а й глибокий підтекст. Саме в цю пору набирав обертів після згортання “відлиги” тиск на інтелігенцію, зокрема письменників. Саме тоді робилися спроби виключити зі Спілки, яку очолював Олесь Гончар, Івана Дзюбу, чия праця “Інтернаціоналізм чи русифікація” завдала серйозного удару по офіційному ідеологічному іміджу України. Отож, слова про мужність, непохитність, гарт стосовно сьогодення слід було тлумачити і як незгоду керівника Спілки письменників з політичними переслідуваннями за інакодумство.

Львівський виступ Олеся Гончара закінчувався визначенням того місця, яке посідав Іван Франко в світовій історії. На його погляд, “Франко стоїть серед тих великих попередників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись” [2,55]. І необхідність такого звертання Олесь Гончар убачав ще й у тому, що і в наші часи (“цивілізовану епоху”) мали місце вияви мракобісся, своєрідного масового сказу, коли приходив той чи інший руйнач, і зникали під його ударами творіння якогось генія минулих віків чи летіли у вогонь шедеври світової класики. Гончар особисто це бачив у 30-і роки, коли знищувалися шедеври культової архітектури в СРСР, чи фашистські нелюди палили твори світової класики. У тодішніх радянських умовах публіцист не міг це сказати відкрито, проте його слова, що такі непрості умови вимагали згуртування сил прогресу, бо людська цивілізація потребувала безстрашних захисників, були вагомими аргументами проти мракобісся, у які б кольори воно не фарбувалося.

Виступ Олеся Гончара через п'ятнадцять років у Києві, попри те, що в ньому є деякі текстуальні збіги з попереднім, побудований дещо інакше. Виголошувався він у зовсім інших соціально-політичних умовах, коли репресіями було примушено мовчати інтелігенцію, і сам Олесь Гончар уже давно не очолював Спілку письменників.

Тут є ряд біографічних вкраплень, які дають можливість на тлі злиденної дійсності побачити ті вершини, що їх досяг Іван Франко, завдяки своїй наполегливості, невгасимої жадоби до знань, бажанню робити добро для свого народу, його просвіти: “Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина яка в ті часи входила до складу Австро-Угорської монархії.

Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Україна, ніби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Франкової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його боротьби” [3,103].

Олеся Гончара вражало у Франкові те, що він мав енциклопедичні знання, величезний діапазон художніх захоплень, інтересів. Повторивши свою фразу із попереднього виступу, “що Іван Франко був близький до ідей наукового соціалізму, пропагував ці ідеї серед українських трудящих” [3,104], автор “Прапороносців” додав і сміливе застереження, що Франко “далекоглядно добачив і вразливі сторони його вчення, остерігав проти можливості настання казармового соціалізму, якщо буде знехтувано принцип демократії” [3,104].

Як велике досягнення Олесь Гончар відзначив видання 50 томів спадщини Івана Франка, куди увійшли його поезія, проза, літературна критика, філософські, наукові праці. Твори цього письменника видавалися понад 500 разів, величезними тиражами, перекладалися багатьма мовами народів світу.

Прокладаючи місточок у сучасність, Олесь Гончар відзначав: “Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі нового тисячоліття” [3,105]. Проте, на думку автора виступу, чим складнішим буде наше життя, тим більшою постане проблема переймати досвід минулого, зокрема й тих, хто, беручи на себе відповідальність впереддозорців, з каменярською силою й мужністю торував новим поколінням шляхи у прийдешність” [3,105].

На думку М.Жулинського, “справжній талант не мислиться без високої громадянської зрілості, яка передбачає високий дух інтернаціоналізму, що непримиренно відхиляє хуторянство, провінційність, відрубну самоізоляцію і обстоює братерство і солідарність між народами. Олесь Гончар чітко і переконливо звертає увагу на ці визначальні особливості творчого і громадянського обличчя Івана Франка” [1,14].

Процитувавши рядок із поезії “декадент” І.Франка - “Я син народу, що вгору йде”, Олесь Гончар заявив: “В цій емоційній формулі, якщо не весь Франко, то принаймні Франко найістотніший, той Франко, що повен синівської гордості, той, що несе в собі могутній заряд народних сподівань і надій” [3,105-106]. А тричі повторене в одному реченні прізвище великого українського письменника і вченого, це той риторичний прийом, що дозволив Олесю Гончару сказати найсуттєвіше - єдність Франка зі своїм народом, тим народом, якого він хотів побачити “у народів вільному колі” [3, 106].

Олесь Гончар вступає в полеміку з тими, хто волів би бачити свого поета самітнім відлюдником. Він наголошує, що поруч з Франком завжди були друзі, однодумці, сподвижники. Автор виступу називає у цьому зв'язку імена Миколи Лисенка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Павлика, Соломії Крушельницької. Звертаючись до яскравих образів світової літератури, таких як Дон Кіхот Сервантеса, Прометей Шевченка, Олесь Гончар у своєму виступі підкреслює те, що їхня праця не була даремною, приреченою на поразку: “Високий людський помисел, благородні людські зусилля марно не пропадають, хоч як би це кому здавалось на перший погляд! Як Шевченків Прометей, так і Франків Вічний революціонер поразок не мають, вони відроджуються знову і знов, бо в них могутній дух життя і поступу, бо вони є образ самої людської нездоланності” [3,106-107].

Майбутнє народів Олесь Гончар називає найбільшим їхнім багатством. Це та будучина, що яскраво заявила про себе в пролозі до поеми “Мойсей” Франка. Саме тому, підсумовуючи сказане у виступі, Олесь Гончар заявив, що Франко завжди з нами: “Великий син великого народу, він із тими, хто будує, хто чатує планету, захищає життя серед усіх тривожностей ХХ віку” [3,107].

І хоча ім'я Івана Франка не раз зустрічається в публіцистиці Олеся Гончара, його разом з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою згадує письменник у слові на ювілейному вечорі з нагоди власного п'ятдесятиліття 3 квітня 1968 року “Писати правду” [3,10], а ще раніше у доповіді на V з'їзді письменників України 16 листопада 1966 року “Думаймо про велике” [3,14], у слові на відкритті Установчої конференції Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка 1 лютого 1989 року “Феномен незнищенності” [3,68], у виступі на сесії Верховної Ради України 26 жовтня 1989 року “Нашій мові - жити!” [3,74], в інтерв'ю кореспонденту “Молоді України” С.Куліді 11 травня 1988 року “Нашій мові - шану всенародну” [3,77], у відповідях на запитання редакції журналу “Соціалістична культура” [3,80] тощо, згадані два виступи з однією назвою “Подвиг Каменяра” увічнюють бачення Олесем Гончаром могутньої постаті Івана Франка, як одного з тих, хто поруч з іншими діячами української культури допомагав формувати українців як націю, що посіла гідне місце серед інших народів європейського континенту.

Література

Жулинський Микола. Те велике слово “художник” // Гончар Олесь. Письменницькі роздуми. - К., 1980. - С.5 - 17.

Гончар Олесь. Письменницькі роздуми. - К., 1980. - 314 с.

Гончар Олесь. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. - К.,1993. - 400 с.