Єдине сяйво заходу і сходу. Про поему Абібулли Одабаша "Алтын ярыкъ"

ЄДИНЕ СЯЙВО ЗАХОДУ І СХОДУ. Про поему Абібулли Одабаша “Алтын ярыкъ”

Віктор Гуменюк,

професор каф. історії і теорії журналістики

Таврійського екологічного інституту

Доля відомого кримсько-татарського поета й філолога-просвітителя Абібулли Одабаша трагічна. Як і тисячі інших непересічних представників національних культур на теренах радянської імперії, він загинув у криваві сталінські часи. Сліди його губляться на Соловках. Поет і прозаїк, літературознавець і мовознавець, журналіст і педагог, він залишив цікаву багатогранну спадщину, яка на сьогоднішній день ще мало вивчена. Останнім часом з'явилися лише деякі праці оглядового характеру, присвячені його життю й творчості, зокрема розвідка Д. Асанової [1], стислий нарис Д.Урсу [2].

В літературному доробку автора особливе місце займає поема “Алтын ярыкъ” (“Золоте сяйво”), опублікована під псевдонімом Тимурджан 1911 року, в час, коли молодий поет вчився в Стамбулі, на історичному факультеті університету, й брав активну участь в студентському громадському житті. Туга за батьківщиною, потерпання за її долю, інспіровані зокрема вивченням та осмисленням історичних подій, жагуче прагнення зарадити безталанню свого народу, молодеча віра у його світлий прийдешній день - такі авторські почуття не лише зроджують поему, а й виразно її проймають, надаючи образному ладові ліричної піднесеності, мальовничої експресії. Цей твір можна розглядати як своєрідний зразок поетичної публіцистики. Тут яскраві, мистецькі огранені картини підпорядковані пристрасним роздумам, що стосуються пошуку шляхів сприяння суспільному поступу в новітні часи. Прикметно, що ці шляхи автор пов'язує не з революційними гаслами, поширеними і навіть модними на початку ХХ століття, а з утвердженням і розвитком гуманістичних традицій, з наголосом на значенні культури й освіти в людському бутті.

Масштабність художньої проблематики, панорамність та епічна монументальність картин, в яких натуралістична точність зображення (покликана зокрема увиразнити авторську експресію, так би мовити, вдарити читача по нервах) органічно поєднується з використанням символічної атрибутики, характерної для народних легенд (підкова золота, меч, вродлива юна вершниця тощо). Все це спонукає жанрово визначити твір як поему. Але разом з тим тут виразні риси ліричного послання. Власне поєднання епічних та лірико-публіцистичних ознак і визначає жанрову своєрідність твору.

Жанрові ознаки послання безпосередньо декларуються автором і вступною присвятою з промовистою назвою “Татар яшларына” (“Татарській молоді”), і характерними звертаннями, що не раз виникають в подальшому тексті (“Яш татарлар…”, “Айда, яшлар!”), і заключним підсумковим катреном, заклична інтонація якого також визначається відповідним звертанням: “Ай, яш татар! Биль!”. У вступній присвяті автор, згадуючи минулу славу, колись квітучого рідного краю, подає увиразнену натуралістичними деталями вражаючу картину його занепаду:

Къыджыткъанлар, тикенлер, сасыкъ отлар, оленлер,

Салпы-солпы къартагъачлар, чырмавыкълар, эменлер.

Джанаварлар, йырткъыч къуртлар, тюрлю-тюрлю йыланлар,

Бу севимли тарлаларнынъ эр якъыны орьткенлер.

(Кропива, осот, болотяні трави, бур'яни,

Криві, покорчені, трухляві дерева, гінкі плющі,

Усілякі дикі звірі, хижі вовки, змії

Вкрили зусібіч дорогі серцю поля) [3].

Ця картина тим нестерпніша, що протиставляється квітучості інших країв, описаній з характерною для східної поезії мальовничістю. Авторська тривожність, підкреслена поетичними паралелізмами, контрастним зіставленням образних рядів, увиразнюється також еспресивними перелічуваннями, як-от у третьому рядку першої строфи (“Къаралмагъан, къазылмагъан, сачылмагъан, орулмагъан…” - “Недогледжені, неорані, незасіяні, неприбрані…”), здебільшого чітким, але нерегулярним римуванням. У всій поемі рими подаються то за принципом рубаїв (ааба), то паралельно, то перехресно, то кільцево, а часом з'являється навіть білий вірш. Скажімо, в останній строфі присвяти приблизність рими в двох останніх рядках здається цілком продуманою, автор ніби навмисне слово “къаршымызда”, яке могло б забезпечити точну риму, ставить в середину рядка й, уникаючи такої точності, зосереджує особливу увагу на гіркоті риторичного запитання:

Ничюн къалсын къаранлыкъта, къаршымызда шу къачтарла?

(Невже мають лишитися в пітьмі ці простерті перед нами поля?) [с. 133].

В наступних після присвяти коротких вступних розділах (“Неден” - “Чому?” та “Чекишкен” - “Стражденні”) розвивається мотив цього риторичного запитання й далі нагнітаються картини гіркого спустошення рідної землі. Тільки ж ці болісні картини аж ніяк не покликані викликати розпач чи зневіру. Недарма автор звертається до молоді і з нею пов'язує свої надії на відродження рідної землі. Усе більшої сили набувають інтонації закличні та рішучі:

Агъланайыкъ пек арув! Лякин, билинъ, ёлдашларгъа

Бизим мында агъламамыз файда этмез, андаки

Корълюгинден тюртинген, джан чекишкен адамларгъа

Керек чапмакъ, етишмек, ярдым этмек оларгъа.

(Наридаймося вволю, та знаймо -

Не допоможуть ридання бідолашним блукальцям;

Цим темним страдникам, що збилися з путі,

Треба зарадити негайно, мерщій) [с. 134].

Тут можна зауважити певний перегук з героїчними мотивами, характерними і для української поезії початку ХХ століття, зокрема з суттєвими мотивами творчості Лесі Українки:

О сліз таких вже вилито чимало, -

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, -

Що сльози там, де навіть крові мало![4].

Попереджає основну частину поеми ще один своєрідний пуант - чотиривірш “Аджеп” (“Дивина”). І плин бурхливої ріки, і золота кінська підкова, що виблискує в хвилях, і шабля поруч - усе це сповнено промовистої і водночас вишуканої символіки.

Згадана символіка своєрідно увиразнюється та розвивається в основній частині поеми - “Чешит шейлер” (“Вирування”). Тут, як і в перших строфах, далі продовжується динамічна панорама запустіння й руїни, увиразнена експресивними перелічуваннями:

Бу дуварлар, бу диреклер, бу къалъалар, бу эвлер!..

Табиатынъ юмругъына насыл кокюс керип тургъан.

(Ці мури, ці колони, ці фортеці, ці будинки…

Вони стоїчно стрічали удари стихій!..) [с. 135].

Але все більше домінує життєствердний мотив долання руйнівної сили, мотив, який надихається спогадами про минулу славу і прагненням угледіти в невтішному сьогоденні її непроминущі сліди. Уособленням цієї слави є чарівна юна вершниця, на чолі якої золотіє напис “Татарська земля”:

Къаранъыз ай!.. Ат устюнде отургъан гузель бир къыз

Айгъа къардаш оладжакъадай турушы ве къурумы!

Манълайында бир язы вар, окъунъызчы не дер о?

Алтын сувуман бу язы, экен мегер “татар юрту”.

(Ой гляньте!.. Верхи на коні сидить гарна дівчина,

Постава й стать її такі, немов це посестра місяця.

У неї напис на чолі, прочитаймо, що означає він.

Там золотим сяють слова “Татарський край”) [с. 135].

Монументальна скульптурна алегорія доповнюється суттєвою деталлю - перед конем лежить перевернутий догори ніжками ошатно інкрустований престол. Хан, який колись воссідав на ньому, вособлював лад і добробут цієї тепер понівеченої землі. В постаті хана, в його портреті автор поєднує риси звичайної людини (“Аз мыйыкълы, сакъалсыз, орта бойлу, бираз шишман Бетиндеки кемиклери устьке таба узангъан” - “Без бороди, з ріденькими вусиками, середнього зросту, кремезнуватий, вилицюватий…”) та особи непересічної, символічної, особлива значимість якої спершу підкреслюється епічно піднесеними порівняннями (очі світяться, як сонце, сам хан, як лев), зрештою описом тих стрімких звитяг, в епіцентрі яких хан перебуває. Значимість постаті хана підкреслюється й з допомогою римування. Здається, не лише все навкруги завмирає з його появою, а й навіть рими на якийсь час втрачають свою точність і дзвінкість:

Шимдигеджек хан авасын чалаяткъан музыка

Кесилирди бирден-бирге, башкъа бир сес орталакъта,

Юкселирди ки; санарсынъ, тамарындан ойнар дюнья,

Бу сес эди: “Улу татар ханлыгъы сен бинъ яша!”

(Вмить затиха мелодія, з якою хан прибув,

Новий мотив піднесено лунає навкруги,

Здається, переймаються ним небо і земля,

Звучить: “Хай тисячі років живе татарська міць!”) [с. 137].

Сповнені неабиякої поетичної енергії, яскравої мальовничості, образної динаміки, афористичної чіткості строфи, в яких автор натхненно відтворює історичну ходу татарства, що опановує євразійські простори:

Авропагъа “Кет, къон!” - дие ювердиги бир къулу

Улу татар байрагъыны кетти, анда юксельтти.

Къырым, Къазан эдждерханынъ чалды, ачты къапусыны,

Ешиль Урал бойыларына къурды “Алтын Орду”сыны…

(“Вперед, на Європу!” - наказує хан,

І вже над нею майорить татарське знамено,

Крим, Казань підкоряються, відчиняють йому двері,

Далеко за Урал простягається широка Золота Орда) [с. 137].

Звичайно, можна говорити про поетичну ідеалізацію історичного минулого, що до неї тут вдається Абібулла Одабаш. Але треба мати на увазі, що це саме поетична ідеалізація, яка дається взнаки в багатьох творах світової літератури, скажімо, в “Енеїді” Вергілія чи “Полтаві” О.Пушкіна. В даному разі вона необхідна авторові не лише для того, щоб наголосити на цілком реальній славі татарського (тюркського) світу, а й контрастно увиразнити той печальний стан, в який потрапило татарство в пізніші часи. Перипетії трагічної долі народу автор відтворює з монументальною експресією, вдаючись до поетичного паралелізму:

Къатты сувукъ, къарлы, бузлу, ель, фуртуналар чыкъты, эсти,

Эр бир якъны урды-къырды, алт-усьт этти орталыкъны,

Салландылар, йыккъылдылар тамырындан тереклер,

Буюк тагълар, къоджа ташлар темилинден тепрендилер.

(Морозні сніговії, крижані бурани повіяли,

Все навколо крушили, ламали, й перевертали,

Гойдалися й падали вирвані з корінням дерева,

Великі гори, скелі тремтіли й стугоніли) [с. 138].

Авторська експресія набуває особливої сили внаслідок звернення до натуралістичної образності, покликаної збудити непримиренність до неприкаяного становища, за якого народне тіло гризуть “тля, мурашва і всякі черв'яки” (“парчаланды, къырмыскъалар, къуртлар огъа юрюди”) [с. 140].

В пристрасних мальовничих картинах письменник втілює концептуальну програму відродження рідного народу. Одвіку притаманне татарам войовниче завзяття, вважає автор поеми, суттєво спричинилось не лише до величної слави, але й до трагічної скрути. Коли на Заході здійнявся новий, визначальний для нових часів світоч - світоч знань,

Факъат татар коралмады, чюнки шимди юкъудайды

(Татарин не узрів його, бо міцно спав тоді) [с. 139].

Запорука відродження в усвідомленні особливої ваги гуманістичних цінностей. Ця провідна думка твору виразно висловлена зокрема в такій афористично пружній, антитетично організованій строфі, однакова чітка рима успіх чотирьох рядків якої своєрідно підкреслює пристрасне авторське прагнення наголосити на особливій значимості цієї думки:

Юмурыкъман, зорбалыкъман, къан тёкмекмен яшамакъ.

Буюк олмакъ, ад къазанмакъ, омюр сюрьмек, яшамакъ.

Девирлери чокътан кечти, шимди дюнья баштан-аякъ

Башкъа шейлермен чевриле, - корьмек, бильмек, анъламакъ.

(Не руйнувати, лити кров чи полум'ям пекти,

Не досягти силоміць захланної мети,

Сьогодні в світі головне - пізнати, осягти,

Явити більше мудрості, поваги, доброти) [с. 141].

Починаючи з цієї строфи слово “бильмек” (“пізнати”) та похідні від нього (”бильги”, “бильгисине”, “билъдирмектир”, “биль”) вживаються одиннадцять разів, часом двічі, а то й тричі в строфі. Це ключове слово позначає лейтмотив, який виразно й вишукано розвивається у творі. Розвивається й антитетична образність. Автор закликає ровесників, татарську молодь, не втрачати предківського завзяття, “заполонити своїми ордами Берлін, Париж, Лондон, Відень, Петербург”, але тільки на те, аби творчо засвоїти високу європейську культуру і з її допомогою оновити рідний край.

Художні розмисли автора багатогранні, філософічні, публіцистично загострені, але позбавлені публіцистичної однозначності. В поемі не ідеалізується новітня цивілізація, де чимало біди та лиха, адже й “у нинішні часи жахний хижак проник”.

Немовби пророче передбачаючи страшні потрясіння й суспільні катаклізми ХХ століття, поет, вкотре вдаючись до засобів паралелізму й антитези, до своєрідної алегоричності й символіки, пише:

Гъонджелермен, чичеклермен донатылгъан о багъачада

Гузель нурлы, йылтыравукъ урбаларнынъ астында,

Бильсень сен бир инсанлыкъны тишлеп янгъан не къадар

Титиз, къоркъунч ябанийлер, джанаварлар, йыланлар вар!..

(Красуються, плекаються уквітчані сади,

У них заповідається на сонячні плоди,

Але таїться по кущах і звір страшний, і гад,

У заздрісній ненависті усіх кусати рад) [с. 143].

Татарські національні проблеми автор розглядає в контексті проблем світових. Закликаючи тюркські народи збагачуватися здобутками європейської культури, він аж ніяк не обстоює відмови від національної самобутності. Золоте сяйво (знаменний образ поеми) має зродитися з поєднанням вселюдського й національного, з поєднання світла Заходу і Сходу.

Обстоюваний синтез суттєво дається взнаки і в поетиці твору. Західний раціоналізм, який уже збагачується модерністським світовідчуттям (натуралістична образна фактура, що сягає обріїв символізму, зокрема завдяки своєрідному переосмисленню народної мітології) поєднується в поемі з суто східною мальовничістю, барвистістю й версифікаційною вибагливістю.

Художньо осмислювані ідеї автор намагається активно втілювати в реальному житті. Повернувшись після навчання в Стамбулі в рідний Крим, Абібулла Одабаш плідно працює в різних галузях національної культури. Він прагне “золоте сяйво” знань ширити серед рідного народу, аж поки передбачені поетом трагедії ХХ століття не захоплюють його у свій шалений вир.

Література

1. Асанова Д. Абибулла Одабаш // Йылдыз. - 1991. - № 4. - С. 84 - 87.

2. Урсу Д. Одабаш Абибулла Абдурешидович // Деятели крымскотатарской культуры (1921 - 1944 гг.): Биобиблиографический словарь. - Симферополь: Доля, 1999. - С. 148 - 151.

3. Тимурджан [Одабаш Абибулла]. Алтын ярыкъ: Поэма // Йылдыз. - 1996. - № 2. - С. 133. Надалі поема цитується за цим виданням, в тексті вказується сторінка.

4. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. - Т. 1. - К., 1975. - С. 125.