Антологія польської поезії Дмитра Павличка

АНТОЛОГІЯ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Об'ємний том антології нараховує майже 500 сторінок, де представлено більше 350 творів, 38 поетів, починаючи від Яна Кохановського і закінчуючи сучасними авторами, які лише шукають місце в історії польської літератури. Назву антології „ Дзвони зимою” Д. Павличко взяв у Чеслава Мілоша, використавши заголовок одного із його віршів. Антологіст у вступі до книжки роз'яснює: ”Зима - це образ тяжкого політичного клімату, в якому жила Польща протягом останніх століть, а дзвони - це голоси поетів, голоси неба, які віщують оновлення і непроминальність народів та їхніх устремлінь.”

Відкриває антологію Ян Кохановський (1530-1584) - найбільший польський поет епохи Відродження. Твори Я. Кохановського, включені до антології, є своєрідним епіграфом до неї, оскільки, як наголошує Д.Павличко, вся наступна, після Кохановського, польська поезія живилася його життєлюбством, мудрістю, суворим, дещо іронічним баченням світу. Минуло вже більше чотирьох століть, а творчість Я. Кохановського не втратила ні своєї свіжості, ні актуальності, ні повчальної мудрості. Для прикладу хоча б цей невеликий шедевр (Про математика):

Він зміряв землі і глибини в морі ,

Він знає, де встають і гаснуть зорі,

І світу тайна йому відома,

Та він не зна, що має курву дома.

Поезія ХIХ століття найбільш повно репрезентована творами Адама Міцкевича, який був основоположником романтизму в польській літературі. Але романтизм великого поета сплетений з реалізмом. Його поеми „Петербург” та „ Пан Тадеуш” - насправді реалістичні твори. І ми маємо можливість, проаналізувавши великі полотна, такі як „Петербург” Міцкевича, „Мідний вершник” Пушкіна і „Сон” Шевченка, прослідкувати думки митців про історію Російської імперії, її столицю та імператорів. Але Павличкова антологія є перш за все антологією поезії ХХ століття, поезії сучасної та модерної. У ХХ столітті на вершині світового визнання з'явилися Нобелівські лауреати Чеслав Мілош та Віслава Шимборська, а також не вінчані лауреатством: Збігнев Герберт, Тадеуш Ружевич, Владислав Бронєвський.^** Дзвони зимою: Антологія польської поезії /Пер., передм. та довід. про авт. Д.Павличка - К: Основи, 2000. - 470с.

Необхідно підкреслити, що між цими авторами спостерігаються різні індивідуальні відмінності, але домінантою їхньої творчості залишається устремління в проблеми загальнолюдські, зокрема в проблеми творчості. Цікаві думки про смисл і сутність поезії видатних представників польської поезії знаходимо в творах: „Ars poetica?” Мілоша, „Радість писання” Шимборської, „На закраїнах поезії” Ружевича, „Поезія” Бронєвського.

Чеслав Мілош, як творець і мислитель, поєднує мистецтво поезії (Ars Pоеtica) з мистецтвом філософії. Поезія Мілоша глибоко інтелектуальна, філософська і при тому закорінена в спогади і переживання автора. За формою це більше проза, ніж поезія, але глибокі думки, афористичність захоплюють читача до такої міри, що він не звертає на це особливої уваги:

Пожиток з поезії полягає в тому, що нам вона нагадує, як тяжко бути однією й тою самою особою, коли наш будинок відчинений, у дверях нема ключа, а невидимі гості заходять і виходять. /Чеслав Мілош „Ars Poetica?”/

Віслава Шимборська в поезії досліджує філософію людського буття. Твори її написані просто, в них нема емоційного піднесення. Зворушення, яке вони викликають, іде з парадоксальних зіставлень явищ духовного і звичайного життя. Шимборська порівнює поезію з сарною, яка біжить через вигадані ліси. І що чекає на неї? Чи порозуміння, чи несприйняття читачем, критиком? Злі мисливці готові сарну оточити і вбити. Поетеса ще раз наголошує, що поетичний світ - це світ, створений уявою автора:

Це забувається, що тут нема життя.

Панують інші тут права, чорні та білі.

І мить тут пануватиме так довго, як я схочу

Вона сама себе ділити зможе на вічності малі,

Де повно куль затримано в польоті.

/Віслава Шимборська „Радість писання”/

Тадеуш Ружевич започаткував у польській поезії новий стиль. Його вірш звільнений від усіх формальних прикрас, від рими, від ритму, від строфічної будови. Вірш його-це погляд на світ, в якому “виступає на перший план загальнолюдське відчуття ідеалу”. Ружевич ще раз підкреслює думку, що коли ти входиш у “храм поезії”, то не забудь витерти ноги. До тебе в цьому храмі вже були і після тебе ще будуть:

Після написання вірша мене вимітають

усувають

на закраїни поезії

в самісінькій центр життя

на тих закраїнах панує

рух гарячковий

галас і замішання

кипить життя

тільки нутро поезії

непорушне порожнє

вхід в середину

відчинений для всіх

а виходу нема.

/Тадеуш Ружевич „На закраїнах поезії”/

Своє бачення поезії як “великої простоти” пропонує Владислав Бронєвський:

Ти співати навчи нас простіше,

Простота і вогонь - над усе .

Більше болю і радості більше,

Хай любов нас велика стрясе.

Дай слова найпростіші й вогнисті,

Найтихіші із тихих - зірви,

Викинь мертві, шамріючі листя,

Як потерті, старі хоругви.

/Владислав Бронєвський “Поезія”/

Тут думки щодо завдання поезії збігаються з думками Максима Рильського (“Поетичне мистецтво”). На погляд Бронєвського на літературу, звичайно, вплинуло перебування у Радянському Союзі під час другої світової війни, творча праця над перекладами з української мови, приятелювання з українськими поетами покоління М. Рильського.

Творчість нової хвилі в “Антології польської поезії” Дмитром Павличком представлена двома яскравими особистостями: це - Богдан Задура і Рафал Воячек. Перший у невеличкій поемі „Тиша” намагається осмислити новітню історію Польщі, процеси становлення незалежності демократичної держави. Плин твору переплітається роздумами автора та ліричними відступами про життя родини в той страшний час (радянська окупація). Польська критика відмічає, що „Тиша” - це, мабуть, єдина в сучасній польській поезії річ, яка показує не видуману, “інтелектуальну”, а справжню дійсність, яку може розпізнати кожен, хто пережив політичні потрясіння й революційні зміни в житті Польщі.

Рафал Воячек (як і Богдан Задура) народився в знаменному 1945 році, прожив всього 26 років. За життя з'явилося дві збірки поезій, посмертно видані ще дві. Проте і сьогодні невелика за обсягом творча спадщина Воячека хвилює бунтарським духом, молодечим запалом. Недарма Ярослав Івашкевич назвав Воячека “бентежним поетом”. А разом із тим, які глибокі роздуми про поезію, долю митця, роздуми, що перетікають з одного часу історії в інший ( радість, кохання, біль, розчарування):

Була весна, було літо, осінь і зима,

Був поет, що пори року вперто заклинав.

Хотів мати дім, кохання і трохи надії,

Оборону від поразки, від нужди й нудоти,

Батьківщину, ту царину, де смерть непохибна,

Незнайомої красуні усміху троянди,

Право на поважний голос і вірш без одлуння,

Книжку, що її не звали б газетою люди,

Добрий день, і тихий спочив, не кошмарне ложе,

Матір, батька і, нарешті, милосердя боже.

Та хоч він трудився віршем вільним без принуки,

Сонним пошептом і крапом, голосом розлуки,

Проминули весна, літо, осінь і зима,

Вже поет не закликає, тільки проклина.

/Рафал Воячек „Була весна, було літо”/

Вичерпну оцінку доробку Рафала Воячека і Богдана Задури дав польський критик Януш Джевуцький на сторінках журналу “Творчість”: “Це, можливо, найвидатніші творці з тамтого покоління і що поезія цих двох ровесників відкриває нові перспективи у польській поезії, попри те, що творчість першого з них завершена, а другого - ще не відкрита”.

Антологія польської поезії Павличка (автор підкреслює “це - моя антологія”) свідомо укладена як індивідуальна. Павличко повністю поминув поетів епохи бароко, народництва, в антології залишені поза увагою деякі поети, напрямки і школи. Це особиста інтерпретація історії польської поезії. І немає вона академічної акуратності, щоб задовольнити всіх.

В довідках про польських митців, (як свого часу в двадцятих роках минулого століття Сергій Єфремов дав блискучу характеристику молодим: Тичині, Рильському, Сосюрі), Дмитро Павличко зумів, з одного боку, відчути, в чому закладена суть окремого польського поета, а з другого - в чому закорінюється його відмінність від попередників.

З особливою чуйністю та увагою Дмитро Павличко, як перекладач і український поет, звертається до польських творців, які походять із України, а значить до Юліуша Словацького, до Леопольда Стаффа, до Ярослава Івашкевича, а також - до Анджея Куснєвича і Збігнева Герберта. Автор антології „Дзвони зимою” підкреслює, що “знайомство з польською культурою, зокрема, з польською поезією, для українців ніколи не буде забагато”. Він переконаний, що літературні взаємини між народами мають велике значення для справжнього порозуміння між ними, що існує літературно-мистецька єдність Європи, куди в минулому ми, українці, часто вписувались завдяки взаємовпливам між українською та польською письменністю, що і сьогодні ми разом з поляками повинні творити спільні літературно-мистецькі цінності загальноєвропейського значення.