Аванґардистські тенденції у творчій діяльності М. Шаповала

АВАНҐАРДИСТСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ У ТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ М. ШАПОВАЛА

У даль життя неполохливо

Я йду і буду вільно йти,

Аж поки мрія незрадлива

Вести захоче до мети…

Аванґардистські тенденції, орієнтовані на докорінну зміну художньої практики, виявлялися у літературному процесі у різні періоди, набуваючи щоразу нових відтінків. Аванґард - це явище певного часу, обумовлене установкою на епатаж, на заперечення попередників, на прагнення знищити створене, щоб розчистити шлях новому. “Зміст поняття “аванґард”, як і поняття “модернізм”, - підкреслювала С.Павличко, - має конкретні особливості не тільки в кожній національній літературі, але й на кожному етапі розвитку цієї літератури”[1, 183]. Адже те, що було аванґардним у певний період, з часом стає звичним. Під аванґардом, як вважає В.Моренець, розуміють “специфіку ідейно-естетичних новоз'яв у світовій літературі даного часу”[2, 136]. Руйнація, з якою нерідко асоціюється аванґард, відроджується щоразу в нових варіаціях. Згадаймо, наприклад, гучні перевтілення Михайла Семенка, котрий оголошував себе то кверофутуристом, то панфутуристом, то “останнім поетом”, маючи на увазі загибель мистецтва спочатку буквально, а потім образно, і т.п. Однак взаємини між типовим аванґардистом М.Семенком і М.Шаповалом-Сріблянським були відверто опозиційними, про що свідчить, скажімо, така нищівна характеристика першого, як “деґенерат”. Це протистояння обумовлене неприйняттям формалістичних експериментів невгамовного М.Семенка, відчутною байдужістю до формальних ознак нового мистецтва.

Представники “Української хати”, як і футуристи, проголошували розрив з класичною спадщиною, завзято воювали зі своїми літературними противниками. Проте за цим зовнішнім збігом помітна суттєва відмінність: “хатяни” відзначалися націоналістичною орієнтацією тоді, як лідер футуристів М.Семенко, котрий дебютував в їхньому органі, оспівав “сонцевесняний” Жовтень. На думку теоретиків “Української хати”, націю можуть врятувати сильні особистості, здатні консолідувати і спрямувати її енергію. М.Шаповал, зокрема, підкреслював, що “українство жило й живе тепер з одного імпульсу - націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації”[3, 201]. Націоналістична орієнтація “хатян” означала “розбудову нації з метою її майбутньої автономізації, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю”[4, 130]. Критики “Української хати” розглядали національне в естетичному плані. Український дух, на думку М.Сріблянського, - це “великий, складний у своїй грандіозності організм, з безліччю внутрішніх процесів руху і чарівних нюансів настрою”[6, 95]. Саме цей дух, на його думку, породжує “квіти творчості”.

У діяльності представників “Української хати”, яка виникла в Києві і проіснувала лише 5 років, було багато справді аванґардного, епатажного, розрахованого на шокування розчуленої читацької аудиторії. Намагаючись подолати побутовізм, народницькі кліше, “хатяни” заперечували традиції. Їх інтелектуальний лідер М.Шаповал у статті “Порожнє місце” проголошував, що “культури в нашій минувшині - нема!”, що в історії нашої культури переважали безпринципність, варварство і тьма, що в нашій культурі немає митців, гідних наслідування. Суголосність подібних висловлювань гаслу російських футуристів - “скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін., та ін. з Пароплава Сучасності” - очевидна. Негативістський дискурс “хатян” виявлявся у скиданні усіх “ідолів”, запереченні культу маси.

Усвідомлюючи, що перспективи літературного розвитку необхідно шукати і виробляти, Шаповал-літературознавець так оцінював тогочасну літературну ситуацію, яка змушувала його бути різким, категоричним: “Консерватизм української художньої думки вражає невіджаловано при першому знайомстві з нею. Вона не те що не летить вперед, а тюпає позаду життєвого поїзда, що несеться в будучину крилатим змієм. Коли в сусідніх літературах іде перестрілка на нових позиціях, виробляються в літературних лабораторіях нові комбінації та елементи, то в нас письменники, пережовуючи стару патріотично-романтичну жвачку і вперед не хотять зробити кроку. А коли хто й зробить, то його сіпнуть за полу; не послухає - назвуть “безбатченком” і пустять на чотири вітри”[6, 428]. Саме консерватизм художнього мислення, утилітарне розуміння мистецтва викликали різке заперечення у “хатян”, котрі орієнтувалися на здобутки європейських літератур, всупереч назві журналу, що асоціювалася з чимось домашнім, теплим, затишним, прагнули прорвати завісу інертності, тієї непролазної рутини, яка виникала в умовах “заблокованої літератури”. Опозиційне ставлення до літературно-мистецької ситуації виявлялося у категоричних імперативах, що мали місце у літературознавчих розвідках, публіцистичних виступах. Безапеляційність, категоричність висловлювань не допускали сумнівів, передбачали віру, що була передумовою скидання усіх без винятку “ідолів”.

Аґресивність відчувалася у ставленні до спадщини класиків української літератури. Тих же, хто орієнтувався на Європу, на здобутки європейської культури, “хатяни”, як послідовні європеїсти, підтримували. Так, скажімо, Ю.Дарагана - чільного представника Празької поетичної школи - М.Шаповал вважав “таємно-молитовним”, маючи на увазі багатозначність символіки його творів, величезний вплив на сучасників.

Аванґард складний і суперечливий за своєю природою. Розчищаючи “місце” для невисловленого, виконуючи, по суті, санаційну функцію, він не створює естетичних цінностей. “Його роль - санаційна, заперечувальна (і в цьому розумінні - “апофатична”),- підкреслює В.Моренець. - Створення тривалих естетичних цінностей (“побіль-шення присутності Бога”) не є його органічною функцією, випадає говорити про “звільнення місця” для присутності Бога в духовному житті суспільства. Коли ж і народжуються тривалі естетичні цінності, то не згідно з природою аванґарду, а всупереч їй, як виняток, як відхилення від самого аванґарду…”[2, 154].

Характеризуючи аванґардне мистецтво, В.Моренець наголошує на тому, що головним для нього стає “вразити, розтормосити, збудити, викликати активну реакцію сторонньої людини” [2, 156]. При цьому бажано досягати миттєвого відгуку, тобто несподіваного, невиваженого, неосмисленого.

Подібні інтенції виявлялися у творчій діяльності М.Шаповала, свідомого своєї місії бунтівника. “Література індивідуалізму, його поезія і сон, - писав він, - будуть мостом, по якому молоде покоління перейде з ночі старих в день свого цвіту. Наша бунтівницька література, наш індивідуалізм збережуть наші сили для життя, а не для марнування їх у наймах біля панських порогів” [7, 186]. Митець протестував проти безсилості духа, прагнув утвердити культ сильної особистості, проголошував індивідуалізм як “соціальний зміст”. Він усвідомлював, що естетичні цінності творять не колективи, а індивідуальності. Винятковість ролі митця підкреслювалася такими його характеристиками, як “пророк”, “захисник ідеалу”, “речник святий” та ін. М.Шаповал, як і його сучасник Г.Чупринка, свято вірив у місійну суть поета:

Повстане серед вас на стражі

Пророк, захисник ідеалу

(М.Шаповал).

Ти пророк, ти світлий геній,

Ти блискучий метеор!

(Г.Чупринка).

Перегук між “хатянами” відчутний навіть на лексичному рівні і виявляється в оперуванні словами одного лексичного ряду. Опозиція індивідууму і не здатного піднятися до його рівня натовпу виявлялася визначальною і відверто декларувалася у статтях. “Ніякої гармонії між творцем і юрбою не буває і не може бути”[3, 201], - стверджував М.Шаповал у статті “Поет і юрба”. Якщо це справді неможливе, то хто ж поведе інертну масу. Антиномічність подібних висловлювань більш ніж очевидна.

Зверхнє ставлення до юрби, підвладної сліпим інстинктам, охопленої егоїстичними потребами і не здатної зрозуміти велику людину, відчутне, наприклад, у поезії “Великий Пан своє добро…”. Юрба зображується тут “купою гною”:

Для всіх було, багато всім -

А кожен став усе хапати,

І думав, що йому, не їм,

Призначив Пан запанувати

[8, 241].

Протистояння Пана юрбі не може бути подоланим, бо вона не варта навіть співчуття. Між ними лишається прірва нерозуміння. І чим більших успіхів досягає творча особистість, тим менше розуміє її загал. Ніцшеанська ненависть до юрби, котра не здатна зрозуміти генія, породжує комунікативний розрив: митець говорить у пустелю, бо його не чують сучасники. Аморфність, байдужість, ницість юрби унеможливлюють комунікацію.

Витравлюючи рабський дух, плекаючи віру в сильну особистість, М.Шаповал протиставляв сучасникам - оспалим, байдужим - своє “Я”, доводив таким чином значимість людської індивідуальності:

На могилі кам'яним стовпом

Я стоятиму з німим докором,

Й похоронним у руці хрестом!

[8, 244].

Герой-індивідуаліст реалізується у своєрідних масках-ідеалах. Відбулося, по суті, заміщення його реального “я” ідеальним еквівалентом, котрий протистоїть і юрбі, і всьому світу.

Малюючи картину загибелі України, поет прагнув розбудити свідомість співвітчизників, повернути їх до проблем сьогодення. Він свято вірив у пришестя Месії: “Йде пророк і, може, згуба / Його розіпне або спале, / Та хрест його й огонь вік буде / Світить красою ідеала…”. М.Шаповал сподівався, що “вища людина” і “вища культура” стануть тим “творчим синтезом, з якого народиться новий культурний світ - модерне українство” [5 , 98].

Як свідок і безпосередній учасник національно-визвольних змагань 1917-1920 років поет пережив гіркоту розчарування, біль поразки, що викликали закономірну в цій ситуації апеляцію до вищих сил (“О, Ти, Найвищий!”). Покараний любов'ю до України, М.Шаповал відчував увесь тягар її становища, прагнув передати дух “молитов наших і поклонів, бажань, жадань, надій, прокльонів”, тобто все те, чим жило його покоління. При цьому автор виявляє відкритість емоцій, автологічність і навіть самокритичність: “Роки минули в Празі швидко, / Роки минули золоті / У емігрантському гурті: / Даремно, нудно й дуже бридко!”

Ліричний герой поета - не представник юрби, а вищий обранець. Цю особливість помітив ще П.Богацький, рецензуючи збірку “Самотність”. На думку рецензента, самотність “недоступна рядовим людцям з юрби, а є чудовою прикрасою великої прекрасної душі поодиноких вибранців неба”. Самота осмислюється як передумова самопізнання і зростання, це та самота, яка трактується Є.Маланюком як “висота”.

Що ж до “хатян”, М.Шаповала зокрема, то в їх діяльності поєдналися аванґардистські і класичні тенденції. Відштовхуючись від народницької риторики, поет не міг уникнути її штампів: усіх отих “хатоньок”, “ягідок”, “зіроньок”, “слізоньок” і т.п. Якщо літературно-критичні та публіцистичні статті відзначалися нетолерантністю до попередників, то у поетичних творах відчутні ремінісценції і з ними, і з сучасниками, а найчастіше з О.Олесем. У поезії М.Шаповала домінувала традиційна образність, народницькі кліше: “співи солов'їні”, “чисте небо”, “місячна ніч”. Україна в його сприйнятті була сонячною, зоряною, вишневою, тобто традиційною. Зображуючи її, поет вдавався до кольорів національної символіки: “Жовта нива, жовта нива / Та блакитні волошки, / Наче матінка щаслива / І веселі діточки…”.Проте під впливом кровопролиття у ліриці з'являлися інші, апокаліптичні картини:

І я бачу, що ти згинеш, Україно,

Задубієш, беззахисна, у степу,

Як вмира в заметах кинута дитина,

Як конає біла квітка у склепу

[8, 244].

Цим візіям протиставлялася сильна особистість.

У поезії М.Сріблянського спостерігалася еклектичність, “не збігання теорії зі сферою художньої практики” [5, 96], поєднувалися елементи народницького і модерністського дискурсів. Ці елементи у різні періоди творчості відповідно корелювалися. Еволюція поета відбувалася переважно в тому аспекті, про що писати, і меншою мірою у тому плані, як писати.

Позиція М.Шаповала, як і інших “хатян”, була суголосною “вісниківцям”, по-перше, націоналістичною зорієнтованістю, по-друге, розумінням ролі особи в історії, по-третє, усвідомленням значущості вольового чинника в людському житті. Але ототожнювати її з “вісниківською” немає підстав, бо це різночасові явища.

М.Шаповал - “людина великої ініціативи” (за свідченням видатного українського громадського і політичного діяча Б.Мартоса) - належав до неврівноваженого покоління, яке то не приймало визнаних майстрів, то вибухало ліричним шалом, то піддавало все сумніву, то, травмоване поразкою національно-визвольних змагань, несло свій тяжкий хрест. Як соціолог він розробляв шляхи, якими нація повинна була йти до мети, як громадський діяч активно працював задля України, як літературознавець утверджував естетичні критерії в оцінці художніх явищ, виробляв концепцію літературного розвитку, як поет суґестіював національну енергію. У сприйнятті сучасників він був сильною особистістю, “однією з найяскравіших індивідуальностей свого часу, людиною великих здібностей, темпераменту та амбіцій у кращому розумінні” (Г.Журба).

ЛІТЕРАТУРА

1. Павличко С. «Мистецтво», або аванґард як антимодернізм // Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1999.

2. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. - К.: Основи, 2002.

3. Сріблянський М. Поет і юрба: До характеристики «культу» Шевченка // Українська хата. - 1910.- Кн.3.

4. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.- К.: Либідь, 1999.

5. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів, 1997.

6. Сріблянський М. Pro domo sua…// Українська хата. - 1909.

7. Українська хата. - 1911.

8. “Українська хата”: Поезії 1909 -1914 рр. - К.: Молодь, 1990.