Медитація "Дурні та гордії ми люди" - філософсько-етичне послання Шевченка

Медитація "Дурні та гордії ми люди" - філософсько-етичне послання Шевченка

Стаття присвячена аналізу етичної складової Шевченкової концепції людини на матеріалі окремого твору. Автор торкається філософського аспекту проблеми.

Ключові слова: медитація, етика, концепція людини, композиція, гріх.

Творча думка великих поетів несе в собі елементи філософського світобачення, жагу осягнення світу, переживання його неосяжності, вічності, змінності. Філософський зміст їх творів корелює з духовними шуканнями доби, до якої належать їхні творці. Людство крок за кроком рухається вперед, і на його шляху виникають нові проблеми і завдання, що хвилюють творчі уми. Тому вони відчувають постійну потребу діалогу зі світом, діалогу з людиною чи національною спільнотою. Діалог може бути не обов'язково прямий. Він навіть може мати форму рефлексії, роздуму.

З філософів давніх часів виразно діалогічним мислителем був Сократ. Свої етично-філософські ідеї він викладав у формі діалогу, бесіди з людьми, серед яких перебував. В Україні такий філософський стиль практикував і розвинув Григорій Сковорода. У новій українській літературі ця лінія знайшла своє продовження у поетично-філософському стилі Шевченка. Згадки про Сократа у його творах засвідчують добру обізнаність з життєвими принципами великого мудреця. У повісті „Капитанша” Сократ не випадково згадується у контексті роздумів про життєві цінності, що їх сповідує Шевченків герой. У філософському, а водночас автобіографічному, вірші „N.N. - О думи мої! О славо злая!” ім'я Сократа стоїть поряд з Ісусом Христом. Про них Шевченко говорить як про носіїв справжньої слави. Сократ у своєму стилі життя постає як мудрець, мораліст, що виявляє активне бажання навчати людей любові до істини, акцентує важливість людського самопізнання. Потяг до учительства, сповідування ідеалів правди і внутрішньої людської свободи найповніше проявилися не тільки у літературній, але й в малярській творчості Шевченка.

Поетичне філософування етичного плану в Шевченка виразно виявляє себе вже в перших його поезіях, баладах, поемах. Особливою красою і глибиною філософського бачення світу вражають медитативні фрагменти поем „Катерина” і „Гайдамаки”. Їм характерне глибоко особистісне екзистенційне переживання трагізму людської долі, у його підходах до суспільних проблем превалює етичний критерій. Шевченко бачить людину через призму етичних імперативів і категорій добра, істини, правди, любові. Досить часто предметом поетових роздумів була, якщо можна так сформулювати, „колективна особистість” („люде”, „люди”). Цей особливо характерний Шевченків образ є узагальненням, що представляє певні типи морального судження чи моральної поведінки. Образ „чужих людей”, „людей-ворогів”, „добрих людей” із поеми „Катерина” та інших творів став предметом глибокого з філософсько-етичних позицій аналізу в статті „Духовна драма Шевченка” (1976) відомого поета, літературознавця і політичного діяча, шістдесятника Івана Світличного. Глибина поетичного осягнення трагічної абсурдності людського чину в суспільних і особистісних вимірах у рядках поеми „Катерина” („Отаке-то на сім світі / Роблять людям люде! / Того в' яжуть, того ріжуть, / Той сам себе губить…./ А за віщо? Святий знає”) вражає. Тим більше, що написані вони 24-річним поетом, який щойно визволився від принизливого рабського стану Енгельгардтового кріпака. Отже, йдеться про природний дар філософського бачення світу, який і зробив Шевченка геніальним поетом-мислителем, поетом з апостольським покликанням просвітителя „людей незрячих”. Глибинні етично-психологічно мотивовані поетичні форми Шевченкових послань до людей, народів і загальнолюдської спільноти ще належить вивчати. Філософську медитацію „Дурні та гордії ми люди” пропонуємо у нашому прочитанні. Цей надзвичайно цікавий з погляду філософської герменевтичної інтерпретації вірш, Шевченко написав на засланні, орієнтовно в січні-квітні 1849 в Раїмі. Єдиний чорновий автограф твору зберігся в альбомі Шевченка 1846-1850 рр. (ІЛ. - Ф.1, - №108. - арк.. 27 зв.). Під час арешту поета 23 квітня 1850 альбом з автографом вірша був відібраний і пролежав в архівах ІІІ відділу Департаменту поліції аж до 1907. Вперше надрукований у журналі „Україна” (1907. - № 7-8, публікація Я.П.Забіли), а наступного року у виданні: „Шевченко Т. Кобзарь. 2-е вид. (Спб., 1908 ), впорядкованому В.М.Доманицьким. Така його текстологічна історія, такий довгий шлях до читача, очевидно, не випадковий. Своїм метафоричним притчевим змістом він і справді, як нам здається, адресований до читача другої половини 20 століття. Принаймі предметом окремого літературознавчого дослідження ця поетична медитація стала тільки у працях Ю.Івакіна, у „Статті одинадцятій” його „Нотаток шевченкознавця” [2] і в монографії „Поезія Шевченка періоду заслання” [3].

„Поезія „Дурні та гордії ми люди” органічно вписується у контекст медитативної лірики періоду заслання, для якої характерна виразна домінанта психологічних і творчих рефлексій, глибоких екзистенційних переживань, що загалом стало плідним ґрунтом посилення філософсько-поетичного струменю, - обсервацій над проблемами людського буття у світі, духовно-етичною сутністю людини.

Це твір філософський як за масштабністю поетової думки, його мудро іронічною дистанцією щодо зображуваного світу, образно-символічним наповненням, так і за художньою метафоричною структурою й стилем: поетичним синтаксисом, ритмічними та інтонаційними чинниками. Чотиристопний ямб, яким написано вірш, його астрофічна побудова (він складається з двох строфічно й образно-тематично відокремлених фрагментів 1-17 рр., 18-38 рр.), а також паузи, переноси (enjambament) й широко розгорнуті синтаксичні періоди, дозволяють поетові створити неповторний, відповідний до характеру роздумів й їх дидактичного підтексту сповільнений темпоритм дедуктивного розгортання думки.

Філософська іронія автора, особливо у першому фрагменті, м'яка і стримана (без пози зверхності як це характерно для романтиків байронічного типу), зігріта душевним смутком, що відбиває й особистісну ноту (займенник „ми” у першому рядку) твору, складає його ліричну основу. Думка-переживання, що тяжіє до широких із дидактичним підтекстом узагальнень, відбиває багатий досвід життєвих обсервацій автора, зокрема, й гіркий досвід його засланських років, де Шевченко зіткнувся з моральними хворобами тодішнього російського „православного суспільства” (Щоденник, запис від 25 червня 1857). Підставою, а, можливо, й поштовхом до роздумів над моральною недосконалістю людини, поруч із об'єктивними спостереженнями, були й особисті гнітючі переживання та сумніви щодо спроможності вистояти й зберегти чистоту душі серед морального бруду казарми (див. вірш „Чи то недоля та неволя”, 1850), принизливого солдатського „нежитія”. Мотиви прискіпливого душевного самоаналізу помітні у ряді творів того періоду. Те, що це особливо хвилювало Шевченка, бачимо і в щоденникових записах, де поет підсумовує гіркий досвід випробувань десятирічного заслання: „Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе, […] Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований” (Щоденник, запис 20 червня 1857).

Предмет, а, отже, й тема роздуму, виразно окреслюється у першому заголовному рядку медитації. Тема людини (хоч автор і не вдається до цього абстрактно-філософського поняття, а говорить про „людей”) налаштовує читача на бесіду філософського характеру. Але те, що поет починає цю поважну розмову позірно буденним, іронічним тоном, називаючи людей „дурними та гордими”, стає очевидним, - йдеться про щось пережите й осмислене, що увібрало в себе особисту житейську мудрість, як і про глибинну творчу потребу повчальної бесіди з тими, яких поет „бачить” гордими і нерозумними. Елемент дидактизму в цьому вірші не є свідомо запрограмованим, він органічно властивий творчій природі і творчій системі Шевченка, у внутрішній мові якого є відчуття читача як „аудиторії” і як співрозмовника.

Внутрішня структура твору, зумовлена стилем авторського роздуму вголос (у ньому присутнє „ми”), набирає форми дедуктивного розгортання вже відомої, прореченої на самому початку тези: „Дурні та гордії ми люди / На всіх шляхах, по всій усюді...” Парне римування цих початкових рядків ущільнює думку, висловлену в них, виділяє її як вихідну тезу роздумів, - своєрідний філософський засновок. Акцентована у такий спосіб, проте не завершена в межах цих рядків фразово й синтаксично, ця думка-теза далі обростає новими аргументами у смисловому полі розгорнутого синтаксичного періоду (1-12 рр.) наростаючою інтонаційною лінією сурядних речень, анафорично виділених на початку рядків (4, 5, 8) сполучником і й сполучниками і, та в середині рядків: „А хвалимось, що ось-то ми / І над землею, і водою, / І од палат та до тюрми / Усе царі, а над собою / Аж деспоти - такі царі, / І на престолі і в неволі...”. Цю ж інтонаційно наростаючу лінію, що триває аж до 12-го рядка продовжує рядок 9-й, яким вводиться нова підтема, новий аргумент: „І все то те по добрій волі, / По волі розуму горить...”, доповнений порівняльною конструкцією „Як той маяк у синім морі / Чи те ... в житейськім.” Максимально сповільнюючи темпоритм вірша, логічні паузи цього 12-го рядка, посилені фігурою переносу (enjambament), виразно акцентують новий виток мислительної аргументації, введений ще одною порівняльною конструкцією („Само так / У нас у костяній коморі / Горить розумний той маяк...”), та вже у цілком метафорично-символічному ключі логічно вивершує думку, висловлену у філософсько-дидактичному засновку перших двох рядків. Переходи від одного типу римування до іншого (парне - у 1,2,8,9 й 15, 16), перехресне - у 3,4,5,6,11,12,13,14, та неримовані, що також порушують інерцію вірша, рядки: 7, 10, 17-й, творять картину вільного, не скутого одноманітною ритмічною схемою руху думки.

Так, розгортаючи логічний ланцюжок свого розмислу, міняючи ракурси зображення людини то через призму іронічного образу „царя” „І над землею і водою”, то через призму метафорично-символічних образів розуму, волі, кістяної комори, вогню, Шевченко творить філософську, релігійно-етичну концепцію людської нерозумної гордині у її найвищому, глобальному вияві. Йдеться про зумовлений гординею „блуд”, який веде людину до хибної думки, що вона є царем природи („І над землею і водою”), а також і володарем власного буття („...а над собою / Аж деспоти - такі царі...”). Скептичне ставлення щодо цього поет виявляє за допомогою іронічної гіперболи. В словах „дурні та гордії” вгадується біблійний підтекст, у якому гординя людська трактується як один зі смертних гріхів. Сутність цього гріха у нехтуванні Бога як творця і володаря світу. Гординя людська у тому ж біблійному трактуванні є, власне, синонімом людського само- засліплення, нерозумності, зарозумілості. Тому і в Шевченка „дурні та гордії” йдуть як поняття однопорядкові, що доповнюють характеристику явища. Шевченкова іронія над людською зарозумілістю (Ю. Івакін прочитує це як поетів гіркий саркастичний докір „людям, що вони даремно вважають себе володарями розуму, носіями „небесного огня”, „царями” над собою” й „над землею і водою” [4, 161-162]) виглядає як пророче передбачення цивілізаційних тенденцій, коли все нові наукові відкриття і технічні винаходи людство сприймає як кроки до оволодіння світом, як „підкорення„ природи, космосу. Ця думка починає входити у свідомість європейської цивілізації, зокрема, наукової еліти з працями англійського вченого і філософа Френсіса Бекона (1561-1626), що дивився на науку як ефективне знаряддя підкорення природи людиною. Наскільки ці амбіції людства виявилися безпідставними, стало очевидним наприкінці 20-го століття, - часу великих техногенних катастроф і всепланетної екологічної тривожності.

Конкретна логіка тексту (про біблійний підтекст слова „гордії” ми вже сказали), як вона розгортається далі, пропонує і ще один ракурс бачення людини - морально-психологічний. Не поставивши крапки у своїх іронічних міркуваннях про людину як царя над „землею”, „водою” (цей образ „царя” („Как царь ума”) фігурує в значно раніше написаній поемі „Тризна” (1843), а особливо „над собою”, поет обґрунтовує свої сумніви морально-психологічними аргументами: „І все-то те по добрій волі, / По волі розуму горить...”. З наступного уточнення-порівняння („Як той маяк у синім морі / Чи те ... в житейськім”), і ще одного порівняння-доповнення, що вільно достосовується до попереднього: „Само так / У нас у костяній коморі / Горить розумний той маяк, /А ми оливи наливаєм / Та байдуже собі співаєм - / Чи то в годину, чи в напасть.”, стає очевидним, що мова йде про людський розум. Цей широко розгорнутий метафоричний образ „розуму”, доповнений символічним змістом порівняння „як той маяк”, даний для орієнтації у життєвому морі, стає головним об'єктом філософсько-поетичного зображення. Це символи духовного начала в людині. Духовне в людині (поет називає його „огнем небесним”) трактується ним як взаємодія волі і розуму („... по добрій волі, / По волі розуму горить...”). Зауважимо, про ці два найважливіші чинники духовного буття людини - волю і розум, Шевченко писав 1847 року і в поемі „Княжна” („Боже! Боже! Даєш волю / І розум на світі, / Красу даєш, серце чисте, / А не даєш жити!”). Розвиток авторської думки поступово розгортається від найзагальнішого образу людини у її гордині до все конкретнішого аналізу її морально-психологічних чинників. Моральну невимогливість, байдужість, схильність до самообману, інертність поет оригінально відтворив сюжетно розгорнутою метафорою, картиною глибокого психологічного змісту: „...Горить розумний той маяк. / А ми оливи наливаєм / Та байдуже собі співаєм - / Чи то в годину, чи в напасть.” Виділивши цю частину твору (1-17 рядок) строфічно, поет свідомо означив її як окремий завершений у своїй логіці й „аргументах” образ людини, - образ „крупним планом”, філософський (тут можна говорити про філософську метафору), закорінений у глибини біблійного тексту, й відкритий у перспективу цивілізаційних тенденцій. Мовою Шевченка людство одержало тут один із самокритичних своїх портретів.

Друга частина медитації, починаючи від звернення „Орли, орли ви сизокрилі...”, тематично досить далека від попередньої. Поет здавалося б звужує об'єкт своїх інтелектуальних спостережень, опускаючись, як може на перший погляд здатися, до рівня буденного. Тут перед його внутрішнім зором постають типи, до яких він себе не вписує, тому замість „ми” у першій частині вірша, з'являється дистанційоване „ви”. Ведучи мову про „людей, які капітулювали перед обставинами й втратили в собі людське” [3, 72], поет, хоч на перший погляд і здрібнює тему „до побутової повчальної сатири на досить ординарних негідників” [3, 73], але не руйнує закладеного у першій частині філософського підтексту. Образ вогню - розуму, що „горить ... у костяній коморі” із першої частини органічно переходить у другу, розширюючи свій зміст новими аргументами. Цей образ згладжує тематичні перепади вірша, зв'язуючи й ущільнюючи його послідовно розгорнутою ідеєю про людину як вільну у своєму моральному виборі, - а, отже, й вразливу. Те, що Шевченко у першій частині вірша метафорично говорячи про „кістяну комору”, зобразив як психологічну, а в широкому значенні й суспільну тенденцію („А ми оливи наливаєм / Та байдуже собі співаєм...”), маючи на думці моральну невимогливість, інертність людської волі й розуму, у другій частині - як майже закономірну деградацію, коли в людині погасає її „огонь небесний”. І хоча поет говорить тут про людей, які легковажать („Орли, орли ви сизокрилі, / Поки вам лихо не приснилось, / Хоч невеличке, хоч на час! / А там...”) - думка, яку він „розігрує”, спираючись на умовну, можна навіть сказати, експериментальну ситуацію, набуває логічної викінченості, афористичності: „Огонь небесний той погас, / І в тую костяну комору / Полізли свині ізнадвору, / Мов у калюжу, та й сопуть”. Це колоритно намальоване „дійство” - яскравий зразок Шевченкового філософсько-поетичного стилю. Засобами широко розгорнутої насиченої символікою метафори поет відтворює складну діалектику морально-психологічних явищ, особливо акцентує начала „розумного і морального в людині” (5, 39). Подібна модель Шевченкового образу людини у її крайніх, протилежних духовних вимірах відтворюється у медитації „Мені здається, я не знаю”, написаній також на засланні 1850 року („Мені здається, я не знаю, / А люде справді не вмирають, / А перелізе ще живе / В свиню абощо, та й живе, / Купається собі в калюжі...”).

Концепція людини у медитації „Дурні та гордії ми люди” лише філософським аспектом далеко не вичерпується. Важливим для Шевченка завжди є і соціальний аспект. Він підспудно присутній і в першій частині вірша, але помітніший він в образах прикінцевої частини твору, у дійстві, яке експериментально „розігрують” герої, іронічно названі поетом у зверненні „Орли, орли ви...” Сприймати зображене поетом „дійство” як побутову картину, побутову сценку, як це потрактовує Ю.Івакін у згаданих працях, немає підстав. Адже ж це картина не реальна, а гіпотетична, уявлена, прогностична. Поет і далі говорить про людей, у яких „Огонь небесний той погас”, тобто про тих, які тим самим понизили себе до тваринного рівня. Такі люди, на думку поета, і за законами суспільства заслуговують на „кайдани” („І добре роблять, що кують / На руки добрії кайдани...”). Бо втративши внутрішню волю, що є свідченням зв'язку людини з моральним імперативом даним від Бога, такі люди втрачають право на свободу. Цей мотив звучить і в поезії „Пророк” (1848).

Картина кривавої різні, яка завершує твір, теж цілком логічно прочитується в метафоричному контексті його цілісної образної структури. Портрет людини тут не „здрібнюється до побутової повчальної сатири на досить ординарних негідників” (3, 73), навпаки - від'ємні сторони людини тут художньо гіперболізуються - набувають притчевого звучання. Поет малює не реалістичну картину, а гіпотетичну, показує негативні сторони людської поведінки як потенціально можливі при послабленні її духовного начала. Трактування цієї метафоричної структури в контексті притчевих художніх моделей підтверджується тяжінням до цього жанру в малярській творчості Шевченка. Виразні паралелі до змісту другої частини медитації „Дурні та гордії ми люди” простежуються у графічній сюїті „Притча про блудного сина” (1856-18570). Ю.Івакін писав про це досить розгорнуто ще в „Нотатках шевченкознавця”, вказуючи на виразні паралелі між образами другої частини медитації та окремими малюнками серії: „почнемо з першого (умовно) аркуша серії - „Програвся в карти”. Тут „лихо” - програш, що його герой заливає горілкою. На малюнку - невипадкова деталь: позаду „блудного сина” - свиня. Два наступні малюнки сюїти - „В шинку” і „У хліві”. На другому з них п'яний герой спить у хліві, поклавши руку на свиню. Ці аркуші викликають у пам'яті рядки вірша: „під лавою в шиночку/ Сховаєтесь у холодочку” й „І в тую костяну комору / Полізли свині ізнадвору”. На згаданих малюнках свиня, звичайно, це щось більше, ніж просто побутова деталь. Цей образ набуває тут символічного значення, характеризуючи духовну деградацію людини...” [4, С. 163]. Цілком очевидно, що зміст поетичної медитації „Дурні та гордії ми люди” не зводиться до її другої частини. Художня модель людини витворюється цілою образною системою твору, перша частина якого дає максимально узагальнений історіософський її образ. Власне таке, пропоноване нами концептуально філософське трактування людини у Шевченківській медитації знаходимо і у працях інших дослідників. Л.Плющ, вважаючи, що Шевченко творить у цьому вірші „свою власну сучасну філософську поетику” на основі використання „архаїчної поетики шаманського міфу” і шаманської символіки, вбачає в заключних рядках твору всесвітній символ - „здогад про всесвітню різню, яка б виникла, якби Бог дав волю „царям природи” (6, 33). Така інтерпретація багаторівневої образної семантики вірша можлива. Вона також узгоджується з авторською іронією над гіпертрофованою претензією людини на панування „і над землею і водою”.

Наскрізну художню логічну єдність твору посилює композиційна й віршова структура другої частини твору, що у її визначальних конструктивних принципах гармонійно кореспондує з першою. Вихідна теза, з якої розгортається образно-тематичний асоціативний ланцюжок, як і на початку вірша, афористично викладений у двох парно римованих рядках. Виділені таким чином, проте не завершені фразово, вони стають початком нового синтаксичного періоду (18-26 рр.). У межах цього періоду після парно римованих 18-19 рр. йде рамкове римування (20-23 рядки), далі знову парне (24-25 рр.); 26-й, що завершує синтаксичний період, - неримований. Ритмічна пауза витворена цим неримованим рядком, дає можливість переходу до нової підтеми, що означується іншою схемою римування. 27-й рядок („І добре роблять, що кують...”) починає наступний семантичний період (27-34 рр.), в межах якого маємо два перехресно римовані катрени. Після них знову парне римування 35-36 рр., яке дозволяє виокремити й акцентувати особливо важливу у притчевому сюжеті картину всесвітньої різні: „А потім ніж - і потекла / Свиняча кров як та смола...”. Цей завершувальний штрих підсилюється відсутністю рими у наступному 37-му й неповному 38-му рядку, який анафорично перегукуючись із початком 35-го, акцентує на його часовій проекції („А потім...”), - перспективі моральної деградації, що приведе людей до Апокаліпсису.

Медитація „Дурні та гордії ми люди” художньо новаторський твір, зразок метафорично-філософського притчевого моделювання, що розгортає цілісну художню концепцію людини, аналізуючи її крізь призму релігійно-етичних критеріїв, морально-вольових та інтелектуальних первнів.

Література

1. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. - Т. 2. - К., 2001.

2. Радянське літературознавство. -1975. - № 3.

3. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. - К., 1984.

4. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. Літературно-критичні нариси. - К., 1986.

5. Мовчанок В. П. Медитативна лірика Шевченка періоду заслання // Радянське літературознавство. - 1986. - № 11.

6. Плющ Л. Шаманна поетика Т.Г.Шевченка // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - № 7.

7. Діброва В. Поет як структура рідної стихії // Сучасність. - 1997. - № 7/8.

8. Гадамер Г. Г. Естетика і герменевтика // Гадамер Г.Г. Герменевтика і поетика. - К., 2001.