Традиції європейського романтизму в українській літературі кінця XIX - початку ХХ ст.

ТРАДИЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

У дослідженні йдеться про національну специфіку українського неоромантизму - мистецького явища кінця ХІХ - початку ХХ століття, яке досліджується у контексті романтизму в інших світових літературах. Розглядається своєрідність творів Ольги Кобилянської та Лесі Українки, у яких простежуються тенденції неоромантизму.

Український неоромантизм кінця ХІХ - початку ХХ ст. - загалом явище достатньо вивчене, однак воно нерідко і сьогодні викликає ряд питань. Про специфіку неоромантизму в цілому ми детально у цій роботі не говоримо, оскільки приділили їй чимало уваги в інших дослідженнях Див.: наприклад, Майборода Н.В. Національна специфіка українського неоромантизму // Проблеми славістики. - Луцьк, 2004. - Число 3-4. - С. 11-17..

Предметом цього дослідження є вплив європейських романтичних традицій на різні вияви українського неоромантизму. Ми зосереджуємо увагу на творах двох письменниць - представниць українського неоромантизму - Лесі Українки та Ольги Кобилянської. На наш погляд, їх твори об'єднує у даному контексті передусім вплив німецьких романтичних традицій. Зазначимо, однак, що неоромантичні тенденції вбачаємо також у творчій спадщині інших українських митців: С.Черкасенка, Олександра Олеся, В.Винниченка тощо.

Леся Українка, орієнтуючись на літературний спадок не лише України, а й інших країн Європи, розвиває не лише вітчизняні традиції. Нерідко вона апелює до традицій німецького романтизму, починаючи з перекладів, скажімо, Гейне, і завершуючи запозиченням тем, ідей та образів. Згадаймо прикметну особливість французького романтизму: драми В.Гюго мали історичний характер і були звернені до різних країн і різних часів (чи не звідси, власне, йде традиція Лесі Українки - українського неоромантика - створювати драматичні твори, звернені до історії різних народів у різні часи?).

Одна з найістотніших ознак романтизму, як відомо, - це незадоволення існуючою дійсністю, а відтак пошуки певного ідеалу. Представники „класичного” романтизму шукали цей ідеал у майбутньому, у потойбічних світах, у світі кохання, у минулому, в екзотичних країнах, які не зазнали впливу цивілізації тощо. В Україні романтики звертались до часів козаччини як носія ідеалу. Звідси випливав основний мотив українського романтизму - „мотив національної скорботи”, тобто туги за славним минулим держави.

Неоромантиків також захоплюють пошуки ідеалу, адже і їхня сучасність видається недосконалою. Проте ідеальне, на їх думку, треба шукати не в далеких країнах чи неіснуючих світах, а саме в дійсності, адже це ідеальне розпорошене у довкіллі: можливо, у земному, а можливо, у небесному. Неоромантиків особливо цікавить звернення до душі героя, до його особистих почуттів і переживань, на противагу концепції „народників” щодо побутово-соціальних елементів як основи художнього твору.

Леся Українка, намагаючись охарактеризувати неоромантичне начало в українській літературі, не згадує про питання пошуків ідеалу. Проте у її художніх творах можна простежити наявність цієї проблеми. Так, скажімо, чи не є втечею від жорстокості й недосконалості світу божевілля Люби Гощинської - головної героїні раннього драматичного твору Лесі Українки „Блакитна троянда”? Зрозуміло, що говорити тут про божевілля як ідеал не можна, проте Люба є типовою неоромантичною героїнею з її прагненням вирватися із меж сірої буденності.

Не можемо не помітити впливу Жорж Санд на тематику і проблематику творів українських неоромантиків - Ольги Кобилянської та тієї ж Лесі Українки, які услід за французькою авторкою звертаються до питань становища жінки у суспільстві, її права на рівність з чоловіками тощо. Безумовно, трактувати появу таких творів у творчому доробку українських письменниць тільки як наслідок спадщини Жорж Санд було б надто примітивним, адже у Європі кінця ХІХ століття і так був поширеним рух фемінізму, впливу якого не минули українські авторки. Однак не викликає сумніву і той факт, що саме Жорж Санд торувала дорогу проявам жіночої емансипації та фемінізму у Європі, а отже, і в Україні.

Ідеалу прагнуть і інші герої Лесі Українки. Скажімо, Кассандра з однойменного твору завжди говорить тільки правду, незважаючи на реакцію оточення, бо така воля богів. Але цей стан речей не задовольняє пророчицю, вона іноді навіть хотіла б позбутися свого дару. Її омріяна втеча від реальності, звісно, далека від ідеалу, вона з розпачем вигукує:

Може,

се правда, що слова мої отрутні,

що й очі забивають людську силу!

Осліпнути я хотіла б, заніміти...

Ох, се було б таке велике щастя! [3, 247].

Мотив втечі від жорстокої дійсності осмислюється і в „Осінній казці”. Принцеса, заточена на вершечку скляної гори, спускається вниз, до народові, залишивши досить спокійне і заможне життя, яке проте позбавлене головного - свободи. Її ідеалом, отже, виявляється боротьба разом із простими людьми проти поневолення. Тут зустрічаємо і мотив визвольної боротьби особистості у контексті боротьби суспільства. Зрозуміло, на головній ідеї твору позначився вплив подій у суспільстві (казку написано у 1905 році).

Трагічним є шлях „втечі” від реальності Оксани („Бояриня”): страждаючи у далекій Москві за рідною батьківщиною, героїня захворіла (ностальгію на той час вважали хворобою, та ще й невиліковною). Трагедія жінки, відірваної від рідної землі, ускладнюється тим, що чоловік героїні Степан став зрадником.

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там на Вкраїні, -

тепер, як „втихомирилось”, ти їдеш

того ясного сонця заживати,

що не дістали руки загребущі,

та гаєм недопаленим втішатись [3, 554] -

дорікає чоловікові Оксана. Аніж пережити сором за чоловіка, повернувшись на Україну, Оксана воліє вмерти на чужині. Звертаючись до питання здобуття ідеалу героєм неоромантичного твору, наголосимо, що для Оксани таким вимріяним ідеалом постає образ України, недосяжної, навіки втраченої. Недаремно Бояриня постійно згадує колишнє вільне дівоче життя в рідній країні, зіставляючи його з існуванням у Московщині, де жінці не вільно самій ні в церкву піти, ні за стіл з чоловіками сісти, де навіть майбутнього нареченого дівчина уперше може побачити на весіллі. Відтак маємо романтичне протиставлення буденності (Москва) і мрії (повернення в Україну). Однак мрія ця є недосяжною: Оксана знає, що не зможе повернутися додому, де бездіяльність чоловіка відіб`ється й на її долі. Недаремно героїня помирає від ностальгії - хвороби, яка на початку ХХ століття вважалась невиліковною.

Неоромантичною, на наш погляд, є і мрія Анни - героїні драматичної поеми ”Камінний господар”. Ця жінка мріяла свого часу про незвичайне життя, про схиляння перед нею чоловіків. В основі цієї мрії постає, за словами В.Агеєвої, „культ прекрасної дами”. Анна сподівалась такого кохання, заради якого лицарі ладні були б пожертвувати життям, однак дійсність швидко розбила її мрії: вона потрапила у будинок чоловіка наче у в`язницю, хоча й зручну та затишну, а тому й прагне з неї вирватись (своєрідна втеча від буденності до ідеалу).

Герой романтичних творів кінця XVIII - початку ХІХ ст. перебуває у конфлікті з оточенням, яке не розуміє його через свою відсталість або консерватизм. Частково, на нашу думку, таким є і герой неоромантичного твору. Зокрема, Люба Гощинська („Блакитна троянда”), як уже згадувалося, не сприймає той світ, що її оточує, її прагнення виявляються дивними для сучасників. Люба - митець (художниця і піаністка), для неї головним сенсом життя є мистецтво, а не бажання вигідно вийти заміж. Щоправда, сама дівчина не вважає себе справжнім митцем, що також дає підстави для непорозуміння з найближчим оточенням. До того ж, згадки про божевілля матері, побоювання, що ця хвороба є спадковою, призводять до того, що Люба відштовхує тих, кого любить, аби в майбутньому не розчарувати їх. Зокрема, вона боїться любові Ореста, відмовляє йому у відповідь на шлюбну пропозицію. Дівчина загалом не сприймає ідеї шлюбу, чим викликає обурення родичів і друзів, що поспішають оголосити її божевільною. У цьому виявляється не лише неоромантична позиція Лесі Українки, а й до деякої міри її феміністична настанова. Згадаймо, що письменниця тривалий час перебувала під впливом ідей фемінізму, до того ж її подруга О.Кобилянська - активна феміністка - не могла не впливати на світогляд Лесі Українки. Хоча останнє зауваження не стосується змісту „Блакитної троянди”, адже цей твір було написано за декілька років до знайомства авторки з Кобилянською. З іншого боку, „фемінізм” обох письменниць був вельми своєрідним, позначеним аристократизмом духу.

Мотив протистояння митця і суспільства втілено й у творі Лесі Українки „У пущі”. Річард Айрон - скульптор „невеличкої колонії в Масачузеті” - своїм служінням „мистецтву заради мистецтва” викликає спочатку здивування, а потім і осуд у найшановніших членів колонії. Романтичний конфлікт чітко окреслений: з одного боку митець із прагненням служити високим ідеалам, з іншого - буденні й прозаїчні колоністи, для яких найважливішим є повсякденний побут, пошуки „хліба насущного”.

Авторка відступає від традиційного романтичного світобачення: її Річард не в змозі до кінця залишитися відданим своїй ідеї, він обирає моральний обов'язок, занедбавши свій мистецький хист. Герой „типового” романтичного твору радше загинув би, аніж зрадив власну ідею. Хоча кінець життя Річарда теж недалекий. Він відчуває, що його зрада не може не відбитися на подальшій долі:

Коли ж мене покличе янгол смерті?

Я чую, вже його недовго ждати... [3, 467].

Так, Річард змирився із власною смертю, але не зміг позбавити життя своє найкраще творіння - статую:

Ні, не здіймається рука на тебе,

Дитя моєї розпачі і туги.. [3, 466].

Думка про невмирущість мистецтва, мистецького твору була досить типовою для „класичних” романтичних творів українських поетів (згадаймо „Смерть бандуриста” А. Метлинського, „Перебендю” Т.Шевченка тощо), і в цьому Леся Українка є послідовницею традиційного українського романтизму.

Безперечно, неоромантичним варто назвати і один із найвідоміших творів Лесі Українки - „Лісову пісню”. Адже в цій драмі-феєрії також наявне прагнення відшукати ідеал, який полягає у звільненні від будь-якої неволі. Вустами головної героїні проголошується визначальна роль свободи:

Ну, як-таки, щоб воля - та пропала?

Се так колись і вітер пропаде! [3, 648].

Неоромантичного характеру набуває у творі протистояння світу природи й людського світу, вічне протистояння митця й оточення тощо. Лукаш має музичні здібності - він чудово грає на сопілці, але свій талант швидко забуває за буденними господарськими турботами (згадаймо Річарда Айрона). Наслідком цієї зради (зради Мавки, свого таланту і себе самого) є духовна й фізична загибель героя. Лукаш не може „своїм життям до себе дорівнятись [3, 690]”.

Мавка ж, як істота фантастичного світу, має бути безсмертною. Щоправда, вона втрачає тіло, але здобуває безсмертну душу. На думку В.Агеєвої, цей мотив безсмертя „розробляється швидше через асоціації з античною, ніж слов'янською міфологією. Мавка-Персефона не може назавжди покинути земний світ, але й не може зоставатись серед людей узимку” [1, 209]. І це не дивно, адже Леся Українка нерідко знаходила мотиви й образи в античності. До того ж не можна не помітити, що її Мавка істотно відрізняється від традиційного народного уявлення про цю істоту (у народній міфології це зла хижа дівчина, що прагне смерті того, хто потрапив у її тенета).

Виразні неоромантичні мотиви помічаємо і в інших творах Лесі Українки, зокрема, у драмах „Осіння казка”, „Руфін і Прісцілла”, „Адвокат Мартіан”, „Йоганна, жінка Хусова” тощо Див.: Майборода Н.В. Неоромантичні традиції у драматичних творах Лесі Українки // Східнослов`янська філологія. - Випуск 9. Літературознавство. - Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2006. - С. 148-158..

Крім зазначених у нашому дослідженні питомих ознак неоромантизму у цих та інших творах авторки, варто наголосити на вагомій ролі символу в канві творів. Власне, визначна роль символу у романтичному творі простежується також із часів зародження німецького романтизму, і ця провідна роль згодом давала підстави для ототожнення „нового” романтизму (неоромантизму) та символізму. Так само з німецької романтичної традиції іде традиційний пошук ідеалу на противагу буденній дійсності, а найбільшою мірою Леся Українка запозичує ідею Новаліса про блакитний колір як ідеал (блакитна квітка Новаліса преростає в блакитну троянду у драмі української письменниці, а поривання до небесної блакиті вона загалом називає провідною засадою естетики новоромантизму).

Не можна, проте, стверджувати, що творчий доробок Лесі Українки розвивався тільки під впливом німецького романтизму. Освічена жінка, яка знала кілька іноземних мов, була обізнана у світовій літературі, загалом намагалася вивести українську літературу із вузьких національних меж, поставити її на один рівень зі світовою, а тому й зверталася до образів та ідей, запозичених з інших літератур.

Творчість О.Кобилянської неодноразово ставала предметом уваги українських літературознавців, починаючи з періоду зламу століть і до сьогодні. З часу появи перших творів О. Кобилянської критики оголосили її письменницею модерного ґатунку і загалом трохи не першим модерністом в українській літературі. З такою оцінкою творчості Кобилянської погоджувалися і погоджуються фактично усі літературознавці кінця ХІХ - ХХ століття. Відкритим, однак, залишається питання про приналежність творчої спадщини О. Кобилянської до конкретної течії модернізму.

С.Єфремов, оцінюючи ранні твори Кобилянської, називає її „загальновизнаною головою символізму”. Натомість Леся Українка ще за десять років до виходу Єфремівської статті наголошує, що О.Кобилянська - письменниця „неоромантичної школи”, обстоює цю думку і на початку ХХ століття у статті „Малорусские писатели на Буковине”. Власне від позицій цих двох критиків і походить певне непорозуміння стосовно творчої манери Кобилянської: і до сьогодні її називають то символістом, то неоромантиком. Складність ця ґрунтується на основі певної тотожності неоромантизму і символізму як модерних течій. Ми вже зверталися до проблеми їх розрізнення, тому просто узагальнимо згадуване раніше: символізм звертається до символу як першооснови твору, відбудовуючи навколо нього художній світ, а неоромантизм в першу чергу підкреслює самоцінність людської особистості, звертається до її внутрішнього світу і поривань „ins Blau” (слова Лесі Українки), тому символ тут не є константним поняттям.

Неоромантичними, на нашу думку, можна назвати передусім повісті Кобилянської „Людина” і „Царівна”, принаймні з огляду на постаті головних героїнь. Безперечно, і Олена Ляуфлер, і Наталка Веркович у першу чергу є породженням феміністичних настанов авторки, жінками нового типу, що здатні бути владарками своєї долі. Однак чимало у цих образах і від традиційного романтичного героя: обидві дівчини протистоять оточенню, яке не розуміє їх поривань, обидві виступають обраними особистостями (освіченими й талановитими). Наталка ж навіть зовні відрізняється від інших: „довге рудаве волосся” і „закрейдяне” лице” дають підстави для осміювання дівчини кузенами.

Однак йдеться все-таки не про „класичного” романтичного героя, а про неоромантичного, який не просто виділяється із маси, не будучи її породженням, а й прагне вирватися із тенет сірої буденщини (порив ins Blau за Лесею Українкою). І Олену, й Наталку не задовольняє існуюча дійсність, від якої вони врешті прагнуть втекти. Тут можемо помітити тяжіння до пошуків ідеалу. Однак неоромантичний герой прагне ствердити цей ідеал не у минулому, майбутньому чи в потойбічних світах, як герой „класичного” романтизму, а поруч із собою. Відтак героїні Кобилянської намагаються досягти того ідеалу доволі приземленими шляхами: здобути освіту, жити не розумом чоловіка, а власним, самій заробляти гроші і стати шанованою людиною (чи не тут, до речі, приховується одне зі значень поняття „Людина”, які авторка вкладає у зміст назви твору?).

Чимало уваги на сторінках обох повістей приділяється зображенню душевних переживань героїнь. А це, безперечно, також свідчить про неоромантичний характер творів (згадаймо слова самої О.Кобилянської про повернення літератури „назад до душі”).

Саме увага до внутрішнього стану героїні твору і відрізняє повісті О.Кобилянської від творів її попередниць, які також зверталися до розкриття проблеми покликання „нової жінки”. Так, скажімо, Олена Пчілка свого часу змалювала долю тих дівчат, які прагнуть здобути вищу освіту, ставши при цьому на один рівень із чоловіками (оповідання „Товаришки”). Однак Олена Пчілка, як типова представниця реалізму, найбільшу увагу приділяє самій проблемі пошуку нових шляхів для жінки, фактично залишаючи осторонь героїню. Її Люба Калиновська радше виступає носієм певної ідеї, аніж непересічною особистістю із власними переконаннями і душевними переживаннями. У цьому аспекті героїні Кобилянської видаються більш виразними образами, що і свідчить про новаторський характер її творів.

Після виходу повістей О.Кобилянської, у яких вона створила образ нової жінки, у тогочасній літературній критиці з'являється думка про вплив теорії надлюдини Ніцше на українську письменницю. Така тенденція частково зберігається і в сучасному літературознавстві. Однак, на нашу думку, такий підхід до розгляду вищезгаданих повістей письменниці (а найбільше йшлося про один із перших її творів - „Людину”) є дещо поверховим. Хоча філософські сентенції Ніцше і цитуються на сторінках „Царівни”, Кобилянська втілює в образах обох героїнь не стільки ідеї німецького філософа, скільки власні феміністичні настанови. Згодом авторка і сама згадувала, що деякий час цікавилася творами Ніцше, але не заглиблювалася в них і не надто піддавалася її впливу. До того ж слід враховувати такий аспект: Ф.Ніцше досить негативно ставиться до жінки та її ролі у суспільстві, а О.Кобилянська звеличує її. Тому говорити про Олену Ляуфлер чи Наталку Веркович як відбиття ніцшевської надлюдини цілком недоречно. З цього приводу І.Франко зазначав, що від Ніцше О.Кобилянська запозичує лише „цей блискотливий, забарвлений ліризмом стиль, який часто нагадує стародівочий марлітівський сентиментальний стиль, що ми його називаємо занепадницьким” [4, 281].

Подальші повісті та оповідання О.Кобилянської також написані відповідно до настанов українського неоромантизму („Вальс меланхолійний”, „Через кладку”, „Німба”, „У неділю рано зілля копала”), а проте у більшості з них помітнішими є національні літературні традиції.

Вельми характерними аспектами неоромантичної художньої філософії позначено „білий роман” О.Кобилянської, що має символічну назву „Через кладку”. Цей твір пов`язаний із повістю „Ніоба” (тема всеосяжної любові і морального самовдосконалення).

У повісті „Ніоба” авторка зображує образ матері, що поступово втрачає своїх дітей через життєві обставини (звідси, власне, і назва твору - аналогія з античним образом Ніоби, яка втратила дітей через непокору богам). Неоромантичним же у цьому творі, на нашу думку, передусім постає образ Зоні - цієї „жриці чистої краси”. Вже з самохарактеристики героїні, переданої у її щоденнику, постає мотив самотності романтичного (а отже, і неоромантичного) героя: через те, що ця дівчина є дуже вродливою, її не люблять жінки та побоюються чоловіки.

Те, що ця героїня є незвичайною особистістю, підкреслює і її сліпий небіж, якому мати („Ніоба”) читає щоденник Зоні: „… а я відчуваю, що вона є лише незрозумілою для звичайних людей”. Інші персонажі твору характеризують Зоню як „жрицю чистої краси” (саме так згодом називала саму Кобилянську Леся Українка, підкреслюючи тим певну автобіографічність образу Зоні). І така характеристика зайвий раз підкреслює модерний характер цього персонажа, адже служіння культу краси було характерне найбільшою мірою саме для модерністів. Якщо ж зупинитись на проблемі пошуку ідеалу героями неоромантиків, то слід зазначити, що Зоня свого ідеалу не досягає. Вона інтуїтивно відчуває, що варта більшого, аніж роль попаді у якомусь селі, і тому прагне розірвати заручини з Олексою, однак не наполягає й на тому, щоб стати коханою „німця” - чоловіка, який відкрив їй світ краси та мистецтва. Зоня залишається самотньою.

На відміну від неї, героїня твору „Через кладку”, хоч і поступається своїми ідеями „емансипантки”, однак не зраджує своїх переконань і виходить заміж за того, кого кохала багато років, лише тоді, коли між ними було усунуто всі непорозуміння і вона не мала поступитися своєю гідністю.

„Через кладку” - своєрідний неоромантичний „роман ідей” (інтелігенція та її місце в бутті нації). Неоромантичний аристократизм духу виявляється в образі Мані Обринської „з душею білою і чистою, мов голуб”. Маня, безумовно, постає неоромантичною героїнею з огляду на її самотність, непорозуміння з оточенням, феміністичні настанови тощо. Однак таким самим постає у творі і Нестор - брат Мані. Цей хлопець ще з дитинства виявляв неабиякий хист до наук, розум та кмітливість, які згодом вилились у справжній „аристократизм духу” ( тут ще слід враховувати і те, що Обринські і за походженням були аристократами - „були гербові”). Нестор „любив самоту і не любив поділятися”, „він не був типом; він був одиницею, з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці. Але одиницею значною й не буденного роду”. Герой романтиків дійсно є непересічною особистістю („одиницею”) із власними переконаннями та прагненнями. Нестор намагається поєднати працю для народу, наукову діяльність та служіння красі (музиці), при цьому чи не найбільшу увагу хотів би приділяти мистецтву („життя не є без краси”).

Це особистість, яка неухильно йде до своєї мети (пошук ідеалу в самій людині, характерний для неоромантиків): він „змалку йшов одною рівною дорогою… поважно, і все вгору!..” Мета героя шляхетна - він прагне працювати для народу, хоча й упевнений, що ця праця не прославить його, але свідомий того, що ця праця не минула даремно.

Кохання приносить героєві лише біль. Недаремно Богдан Олесь (оповідач і головний герой) не раз згадує цитовану Нестором пісню: „До тих людей належу я, які вмирають покохавши…” Цей мотив підкреслює не слабкість героя, а радше його вірність меті, непохитність у боротьбі за ідеал.

Найбільше уваги, безумовно, приділено у творі образу Мані Обринської. І це не дивно, адже на ранньому етапі своєї творчості О.Кобилянська найперше звертається до жіночих образів як носіїв новітніх ідей. Пані Обринська також була захоплена ідеями жіночої емансипації, прагнула здобути освіту, а для цього згодна була й одружитися з розрахунку. Згодом Олесь говорив про Маню: „Такі, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе”. Маня кохає Богдана Олеся, але не хоче визнати цього кохання, яке могло б стати на заваді до її мети. Неодноразово у творі підкреслюється, що Маня - аристократка, тоді як Богдан - мужик. Тому між героями наче стоїть нездоланна перешкода.

На шляху Мані чимало перепон, однак вона переборює їх, залишаючись чистою і шляхетною натурою. Вона не вагаючись рятує матір Богдана, яка відверто зневажає її, однак не хоче бути дружиною самого Богдана, оскільки в матеріальному плані залежить від їхньої родини. Одруження ж героїв слід сприймати не як зраду Манею своїх переконань, а як здобуття нею „білої мрії” - стати дружиною коханого, не поступившись власними інтересами.

Повертаючись до ролі символу у канві неоромантичного твору, зазначимо, що і в цій повісті вона досить вагома. Неоромантичною, на наш погляд, є функція білого кольору, через який немовби будується „мелодія до теми”. Білими у творі виступають як суто буденні образи (білі троянди, гвоздики, штахети у паркані, елементи одягу, як-от капелюх, комірець, манжети, білий засніжений сад тощо), так і неоромантичний ідеал - „біла мрія” Мані та Богдана, якої вони врешті досягають. Власне, для Богдана такою білою мрією є сама Маня, вона є „найдорожча з усіх мрій”.

Так само неоромантичною є роль музики у творі („Місячна соната”), що, безсумнівно, є характерним для творів письменниці. Наявний у повісті також образ-символ „павука” (недаремно первісна назва твору - „Павучок”). Для Нестора павук є „оменом” - символом чогось незрозумілого, а тому загрозливого. Павутиння обплутує муху, так само доля обплутує самого Нестора, і перед смертю він вбачає образ павука і павутиння як загрозу.

Символічним є і образ кладки. Якщо спочатку це звичайнісінька кладка, через яку намагаються перейти герої, то згодом вона переростає у своєрідний місток, за яким ховається нове життя (для Мані й Олеся), чи місток, що є межею між життям і смертю (для Нестора). За словами І.Демченко, кладка - це „кульмінаційний пункт у драмі життя кожної людини, якщо вона здатна глибинно переживати цю драму. Поєднатися з „іншими” і з усім людством, знайти у своїй душі силу для цього - такий в основному сенс твору” [2, 84].

Елементи неоромантизму можна побачити і в образі Юліана, у філософії хреста і меча (твір пізнішого етапу творчості Кобилянської „Апостол черні”).

У проаналізованих неоромантичних творах Лесі Українки та Ольги Кобилянської помітні тенденції впливу західноєвропейських літератур, зокрема німецької мистецької традиції. В цілому ж питання взаємин української неоромантичної літератури та інших національних європейських літератур є перспективним для подальших досліджень.

ЛІТЕРАТУРА

1.Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.: Либідь, 2001. - 264 с.

2.Демченко І. Особливості поетики Ольги Кобилянської: Монографія. - К.: Твім інтер, 2001. - 208 с.

3.Леся Українка. Драматичні твори. - К.: Дніпро, 1989. - 247 с.

4.Франко І. Листи // Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т. 50. - 704 с.