Інтертекстуальність як темпоральна форма вираження авторської свідомості

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ЯК ТЕМПОРАЛЬНА ФОРМА ВИРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

Стаття „Інтертекстуальність як темпоральна форма вираження авторської свідомості” присвячена дослідженню самобутності поетичного мислення М. Вінграновського на матеріалі твору з експліцитними інтертекстуальними елементами. Особливу увагу приділено питанню оригінальності трактування мандрівного сюжету та виявленню спільних мотивів у творах М. Вінграновського та М. Лермонтова.

Актуальність дослідження зумовлена відсутністю критичних праць, присвячених з'ясуванню специфіки поетичного мислення М. Вінграновського в аспекті порівняльного зіставлення з творами інших митців. У дослідженні вказується на оригінальність введення до поетичного контексту традиційних образів, наголошується на переосмисленні Вінграновським відомого сюжету відповідно до аксіологічної системи митця та його естетичних принципів.

Ключові слова: інтертекстуальність, мандрівний сюжет, аксіологічна система.

Питання вираження авторської свідомості у творі актуальне й цікаве, адже саме вона зумовлює й естетичну природу твору, і його композиційну організацію. До вивчення поняття авторської свідомості, своєрідності форм її вираження, впливу на різні рівні твору зверталося чимало дослідників, з-поміж яких - Р. Барт, М. Фуко, М. Бахтін, І. Франко, Р. Ткаченко, М. Гірняк та інші. У принципах дослідження авторської свідомості не може бути одностайності, адже учасники дискусій щодо цього феномену часто висловлюють діаметрально протилежні думки. А. Берґсон, П. Рікер, М. Бахтін, аналізуючи форми вираження авторської свідомості у творі, акцентують увагу на кризі ідентичності особи. Постструктуралісти Р.Барт та Ж. Дерріда, обстоюючи необхідність інтерпретаційної співпраці реципієнта, проголошують „смерть автора”. Літературознавці, які визнають наявність авторської присутності у творі, по-різному ідентифікують автора та його роль у творенні тексту: І. Франко та В. Виноградов застосовують поняття „образ автора”, Г. Грабович пише про „голос автора”, а А. Ткаченко - про автора як оповідача. Незважаючи на велику кількість термінів, якими описують феномен присутності в тексті його творця, більшість дослідників має суголосні думки щодо того, що автор у художньому творі є певною творчою енергією, яка знаходить своє вираження на різних рівнях тексту.

При написанні цієї статті було враховано наявність усіх вищевикладених думок. За вихідну ідею взято твердження про те, що автор у художньому творі є ціннісною позицією, яка визначається впродовж усього твору на всіх рівнях його ідейної, тематичної, мовної та композиційної структури, та яка організує зміст і форму художнього цілого. Авторська свідомість завжди підпорядковує собі всю структуру твору. Ставлення митця до художньої дійсності передається реципієнтові двома шляхами: суб'єктно та позасуб'єктно. Суб'єктними формами втілення авторської свідомості є безособовий оповідач, розповідач, ліричний герой, герой-оповідач та взаємодія мовленнєвих структур, які розкривають позатекстове авторське начало. До позасуб'єктних форм авторської присутності належать інтертекстуальні елементи, фабула, сюжет, композиція, часові та просторові координати художнього світу, система мотивів, пейзаж тощо.

Актуальність цього дослідження полягає у з'ясуванні значення часової перцепції для усвідомлення авторської позиції у творі з виразним інтертекстуальним компонентом. Метою дослідження є виявлення авторської індивідуальності крізь темпоральну призму твору з елементами „чужого слова”. Предметом аналізу є поема М. Вінграновського „Демон”, яку (для реалізації заявленої мети) необхідно зіставити з однойменною поемою М. Лермонтова.

Теорій щодо інтертекстуальності так само багато, як і різноманітних підходів до вивчення авторського феномену. Існує безліч різноманітних класифікацій виявів інтертекстуальності (які, до речі, не виключають одна одну), а також вузьке (тобто текстуальне) та широке (тобто текстуальне та контекстуальне) розуміння інтертекстуальності. Це дослідження обмежене обсягом статті, а тому аналіз виявів „чужого слова” здійснений лише на ґрунті експліцитних інтертекстуальних елементів, які ідентифікуються авторськими маркерами та сприяють народженню нової значеннєвої сфери на перетині вихідного та підсумкового тексту. Інтертекстуальність як взаємодія двох текстів передбачає також і взаємодію двох часових площин - часу тексту з елементами „чужого слова” та часу тексту-першоджерела. В тих випадках, коли певний інтертекстуальний елемент (алюзія, ремінісценція, цитата, епіграф, образ тощо) апелює до тексту митця-сучасника, часові площини обох текстів співіснують паралельно, проте у випадку звернення до творів попередників інтертекстуальність зумовлює темпоральний зсув із часу твору до часу першоджерела. Саме в цьому ключі - як взаємодію кількох часових площин - доцільно розглядати поетичний твір М. Вінграновського „Демон”. У цій поемі постійні часові зсуви фактично стали композиційним елементом, оскільки відповідно до зображуваного у творі часу митець графічно розподілив поему на чіткі епізоди.

1) Перший епізод - це ретроспективний опис минулого самого молодого митця.

2) Другий епізод стосується сучасності Демона як героя поеми М. Вінграновського.

3) Третій епізод репрезентує кілька часових зсувів, зумовлених уведенням до контексту твору Дж. Байрона та М. Лермонтова як героїв-авторів першоджерела для поеми М. Вінграновського.

4) Четвертий епізод є за своєю суттю описом наслідків руйнівної стратегії тотальної мілітаризації, характерної для сучасного митцеві ХХ століття

5) П'ятий епізод репрезентує есхатологічну проспекцію, яка завершується парадоксальною колисковою, що поєднує в собі композиційні елементи одного з найбільш інтимних ліричних фольклорних жанрів із катастрофічно-руйнівними картинами майбутнього.

В аспекті дослідження інтертекстуальних елементів як виявів авторської свідомості найбільш цікавими є, безумовно, темпоральні зсуви на час Дж. Байрона та час М. Лермонтова. Оскільки у поемі М. Вінграновського є багато експліцитних посилань на твір М. Лермонтова, зіставлення його твору із текстом М. Лермонтова сприятиме усвідомленню авторської позиції та самобутності мовнообразного мислення

Першоджерелом для сюжету обох творів став біблійний міф про янгола, що повстав проти Бога. Образ демона привертав увагу різних митців впродовж багатьох століть (до цього образу зверталися і Дж. Мільтон у „Втраченому раї”, і Дж. Байрон у „Каїні”, і А. де Віньї в „Елоа”). Тобто цей образ сам по собі не був літературною новацією ані в межах творчості М. Лермонтова, ані в поетичному доробку українського автора. Однак обидва письменники, знаючи багату літературну традицію змалювання демона, змогли відшукати у мандрівному сюжеті те неповторне, що виокремило їхні твори з-поміж численних попередників.

Підґрунтям зіставлення поетичних творів М. Вінграновського та М. Лермонтова став цілий ряд чинників. Однією з максимально прозорих причин зіставлення є назва творів. Окрім того, важливим моментом у процесі порівняльного аналізу стали жанрові ознаки, за якими однойменні твори М. Лермонтова і М. Вінграновського можна кваліфікувати як поеми.

Спільним, очевидно, було джерело творів (вірогідно, і М. Вінграновський, і М. Лермонтов були обізнані з творчістю Дж. Байрона, завдяки якому „мука демонізму” була вперше продемонстрована світові [1, 135]). На думку російських дослідників, М. Лермонтов захоплювався творчістю англійського романтика і навіть, за словами М. Розанова, „провів паралелі між собою та Байроном” [2, 346]. М. Вінграновський, хоча й не називає англійця одним „із тих недальніх за часом поетів і прозаїків, яких уже немає, та які … [йому] близькі” [3, 110], однак, уводить Байрона як окремий образ до своєї поеми.

Крім того, можна зробити припущення, що М. Вінграновський і сам орієнтує реципієнта на таке зіставлення, зробивши М. Лермонтова одним із персонажів свого твору і вдаючись до стислого переказу сюжету російського митця:

Ти вдруге викликав мене в життя земне

І вдруге мукою споїв мене земною!

Мені кохання ти подарував!

Будь прокляте моє святе кохання! -

В огні страждань і болів я почав

[4, 109].

Любовні переживання Демона стають сюжетним стрижнем поеми М. Лермонтова, адже сам Демон пристрасно вигукує: „Хочу я с небом примириться,/ Хочу любить, хочу молиться.// Хочу я веровать добру” [5, 92].

Ще одним важливим приводом для зіставлення став той факт, що поеми обох авторів посідають важливе місце у їхньому творчому доробку (так, Е. Найдич вказує на те, що „Демон” став „одним з центральних творів М. Лермонтова” [1, 130], а І. Дзюба називає „Демона” М. Вінграновського одним із доказів зосередженості поезії митця „на клятих питаннях” - і вічних, і нашої доби” [6, 14].

Виявлені моменти сприяють здійсненню детального аналізу твору М. Вінграновського „Демон” в інтертекстуаль-ному ключі з урахуванням особливостей твору М. Лермонтова. Орієнтацію М. Вінграновського на твір М. Лермонтова при створенні своєї поеми підтверджують мовні, композиційні та ідейно-образні рівні твору. На мовному рівні відчувається збереження лексем, характерних для поеми М. Лермонтова. Російський поет ідентифікує головний персонаж свого твору як „печальний” („Печальный Демон, дух изгнанья” [5, 84]. Саме цей епітет зберігає для змалювання Демона і М. Вінграновський. Цей епітет, згодом набуваючи значення самохарактеристики, спочатку стає елементом не самостійної, власне авторської оцінки (яку ми бачимо в М. Лермонтова, де розповідач неквапливо описує те, як „Печальный Демон, дух изгнанья, / Летал над грешною землей” [5, 84]), а, так би мовити, опосередкованої, вторинної, адже цим епітетом у поемі М. Вінграновського описує Демона М. Лермонтов:

Печальний мій!.. Не говори мені

Про давню нашу дружбу незавидну

[4, 109].

Введення цього епітета допомогло М. Вінграновському маркувати означення (адже поінформований читач відразу співвіднесе твір українського поета з твором російського), а також інтимізувати розмову творця (М. Лермонтова як автора поеми) і творіння (Демона як персонажа твору М. Лермонтова), оскільки епітет „печальний”, стаючи звертанням, поєднується із займенником „мій”. Таким чином, запозичивши лексему, М. Вінграновський розширив її семантику. М. Лермонтов зображує Демона силою, що перебуває у постійному русі, саме тому так часто на позначення якихось дій Демона з'являються дієслова недоконаного виду („познанья жадный, он следил” [5, 84], „давно отверженный блуждал” [5, 85]:

И над вершинами Кавказа

Изгнанник рая пролетал:

Под ним Казбек, как грань алмаза,

Снегами вечными сиял,

И, глубоко внизу чернея,

Как трещина, жилище змея,

Вился излучистый Дарьял

[5, 85].

Динамічно зображує Демона і М. Вінграновський:

Він пролітав між зорями, б'ючись,

Шматуючись об зорі опівночі.

Червоний піт із крил його сочивсь,

І сльози серця прибували в очі

[4, 107].

Формально опис польоту Демона у М. Вінграновського і Демона у М. Лермонтова збігається: обидва автори вказують на динамічність образу („Він пролітав між зорями” [4, 107] та „И над вершинами Кавказа / Изгнанник рая пролетал” [5, 85], проте разючий контраст спостерігається в самому описі польоту. Демон М. Лермонтова оточений фактично ідилічним пейзажем (діамантовий Казбек, вічні сніги - це ті елементи, що привносять у поему М. Лермонтова затишок і спокій). Натомість політ М. Вінграновського якийсь катастрофічний уже з перших рядків: це різкі рухи, що призводять до травматизму (на що вказують дієслова „б'ючись”, „шматуючись”), це специфічний час (північ), який асоціативно пов'язаний із різноманітними негараздами, це контрастна, негативна, кольорова гама (поєднання чорного кольору ночі з червоним кольором поту-крові) і це важкий психологічний стан („І сльози серця прибували в очі” [4, 108]). У цьому випадку ми спостерігаємо розширення і модифікацію значення у М. Вінграновського. Отже, М. Вінграновський, запозичуючи окремі мовні елементи, вдало збагачує чуже слово новими відтінками значення.

У композиційному плані цікавим спільним моментом є своєрідна драматизація ліро-епічного твору. М. Лермонтов у поемі дає Демонові у діалогах з Тамарою окрему мовну партію, оформлену як репліки дійових осіб:

Демон

Ты прекрасна!

Тамара

Но молви, кто ты? отвечай...

[5, 101].

Вірогідно, драматизація сюжету була у цьому випадку необхідною для однозначного розмежування автора, розповідача та персонажа, адже розповідач тут, на думку Е. Веденяпіної, наділений „необмеженим знанням минулого та майбутнього, земного та небесного (а слова автора зустрічаються тільки в епілозі” [7, 25]).

Мотиви драматизації твору М. Вінграновського мали бути іншими, адже з перших рядків поеми стає зрозумілим факт присутності ліричного героя, чию постать (з огляду на згадки про учителя та Москву) можна співвіднести з автором:

Я жив тоді, мов складений із скла,

Бо світ в мені світився осіянний…

І все було: і друзі, і Москва,

І свято літ, і образ Юліани…

[4, 106].

Можна припустити, що драматизація сюжету сприяла динамічності розвитку подій (прискорила появу та зникнення персонажів) і була наслідком того, що в його поезії драматичне начало, як справедливо зауважив І. Дзюба, було „загальномистецьким принципом” [6, 16]. Відтак, М. Вінгра-новський, звернувшись до аналогічного композиційного прийому, керувався іншими принципами і досягнув інших цілей.

Ідейно-образний рівень репрезентує кілька спільних моментів: образи Демона, хмари, зорі, проблема філософського осмислення часу. Образ Демона, який, безумовно, є центральним для обох поем, наділений певними однаковими рисами: невдоволеністю, на що вказують красномовні епітети „лучшие дни”, які контрастують із сьогоденням („и лучших дней воспоминанья/ пред ним теснилися толпой” [5, 84]), та „доля вбога”, яка свідчить про невідповідність реальності бажаному („прощай, небесна доле моя вбога” [4, 107]); можливістю коїти зло („он сеял зло без наслажденья” [5, 85] та „я сіяв жах, і зненависть, і сум” [4, 110]), прагненням до змін (у випадку Демона М. Лермонтова це - бажання особистого щастя, у творі М. Вінграновського це бажання соціального, загальнолюдського щастя). Однак відсутність любовної лінії в поемі М. Вінграновського, яка в М. Лермонтова є сюжетним стрижнем, зумовила створення абсолютно різних у психологічному плані персонажів.

Демон М. Лермонтова є постаттю певною мірою егоїстичною та обмеженою. Як переконують останні строфи:

И проклял Демон побежденный

Мечты безумные свои,

И вновь остался он, надменный,

Один, как прежде, во вселенной

Без упованья и любви!

[5, 114].

Всупереч усім діям, Демон внутрішньо залишився незмінним (на що виразно вказує епітет „надменный”) і зрадив свої колишні мрії (адже відтепер вони наділені епітетом „безумные”, ніби якийсь непотріб).

Демон М. Вінграновського еволюціонує й духовно зростає впродовж твору. Визнаючи те, що „сіяв зло усюди” [4, 110], він знаходив у собі сили відійти від звичної іпостасі жахливого створіння, щоб вигукнути:

Я спалюю той предковічний жах,

Який наводив я на велелюдну кволість!..

[…]

Почнись, епохо чистих небозводів,

Епохо згоди, хліба і суцвіть!

[4, 110].

Окрім Демона, одним із важливих образів є образ хмари. М. Фішер зазначає, що хмари для М. Лермонтова стали „символом волі, безтурботності, але й безпритульності; тому він і співчуває, і заздрить їм” [8, 203]. Хмара М. Лермонтова у „Демоні” є образом полісемантичним (це й персоніфікований елемент пейзажу („И золотые облака/ Из южных стран, издалека/ Его на север провожали” [5, 85]), це й уособлення незалежності від зовнішніх чинників („В небе ходят без следа/ Облаков неуловимых/ Волокнистые стада […] Будь к земному без участья/ И беспечна, как они!” [5, 110]), і гранична межа простору у тріаді море - земля - небо („Я опущусь на дно морское,/ Я полечу за облака,/ Я дам тебе все, все земное -// Люби меня!..” [5, 109]).

Хмара відіграє важливу роль і у творі М. Вінграновського. Вона стає символом мук і бід, адже виникнення хмари у цій поемі нерозривно пов'язане з людськими сльозами:

Солоні хмари білою сім'єю

Неслись з Землі, гарячі і грузькі, -

То сльози піднімалися людські

І хмарами ставали над Землею

[4, 112].

Таким чином, хмари стають вічною згадкою про ті катастрофи, які пережило людство.

Проте водночас М. Вінграновський подає й іншу теорію походження хмар: хмари походять від всесвітнього моря („І всесвітнє море/ Схилялося над озером земним.// Схилялося… дивилося… мовчало…// І чеберяло хмарами вгорі!.. // І мовби посміхатись починало/ Над синістю світань і вечорів” [4, 115]). У цьому випадку хмара як трансформація всесвітнього моря стає символом швидкоплинності та марності життя.

Концептуально значущим для обох поетів є образ зорі. Обсяг поеми М. Лермонтова дозволив митцеві ввести цей образ у свій твір багато разів, щоразу змінюючи його семантику: це і пейзажний елемент („Всегда увлаженные ночи,/ И звезды, яркие, как очи,/ Как взор грузинки молодой!..” [5, 86]), це і та аксіологічна константа, присягнувшись якою не можна зламати присяги („Клянусь полночною звездой” [5, 88]), це і психологічна характеристика, яка знаменує зміну внутрішнього стану („Он любовался - и мечты/ О прежнем счастье цепью длинной,/ Как будто за звездой звезда,/ Пред ним катилися тогда” [5, 89]).

У поемі М. Вінграновського зірка згадується лише раз, проте має незаперечно важливу етичну семантику. У рядках

І кров поранених народами народів

Текла з Землі і сохла на зірках

[4, 111].

Зірка стає символом пам'яті про жахливі події в історії людства і водночас знаменує масштабність катастрофи, яка загрожує Всесвіту через перманентні винищувальні кампанії (адже глобальність знищення „народами народів” [4, 111] можна співвіднести лише з глобальністю Всесвіту та зорями).

Спільною філософською проблемою для обох поем стала проблема осмислення часу. Відповідно до авторських настанов ця проблема по-різному була реалізована М. Лермонтовим і М. Вінграновським. У М. Лермонтова, за словами Е. Пульхрітудової, час, „як одна з форм вічного руху життя, постійно виникає в поемі” [9, 79]. Російський митець наголошує на швидкоплинності часу („Вослед за веком век бежал,/ Как за минутою минута” [5, 85]) і водночас на тому, що тривалість існування за умов, у які поставлений його персонаж, є мукою:

Всю жизнь, века без разделенья

И наслаждаться и страдать,

За зло похвал не ожидать,

Ни за добро вознаграждения

[5, 85].

М. Вінграновський, також змальовуючи швидкоплинність життєвого руху („Проходить все! Віки проблискотіли,/ Вітри посивіли, і сонце підросло.// Земля придбала атом” [4, 111]), підводить реципієнта до вирішального моменту в історії людства - коли купка людей одним рухом руки може знищити мільйони інших людей. А відтак український митець акцентує увагу на потенційно катастрофічних наслідках безглуздих дій тих, хто спрямовує державу і народ у певному напрямку. Поет підкреслює руйнівну силу атомної зброї, яка однаково зітре в апокаліптичний момент тотального взаємознищення народів все, чим переймаються люди:

І все, що люблено, що вистраждано в нас,

У нашому вселюдному двобої,

Ввіллється в час загибелі людської

У всепланетний знищувальний час…

[4, 115].

Таким чином, М. Вінграновський, репрезентуючи у поемі подібні образи та мотиви, збагачує їхнє значення глибоким соціально-філософським підтекстом.

Інтертекстуальні елементи твору на ґрунті темпорального зсуву сприяли створенню новаторських елементів, які з'явилися в поемі внаслідок адаптації мандрівного сюжету відповідно до конкретних ідейно-естетичних завдань М. Вінграновського.

Український митець збагатив поему ліричним звертанням до фантазії („Гай-гай, моя фантазіє печальна, - // Моя невірна любко чарівна!..” [4, 106]), що, з одного боку, є продовженням традиційного звертання до музи (що, зокрема, спостерігаємо у Шевченка), а з іншого - дає читачеві біографічну ретроспекцію життя митця.

Привертає увагу і загальна кількість співрозмовників Демона - їх троє: Байрон, М. Лермонтов і Солдат. Очевидно, М. Вінграновський невипадково зупинився саме на такій кількості людей, адже три з давніх-давен є сакральним числом: і в міфології, і в фольклорі, і в християнській традиції. Вірогідно, сакральна символіка числа вказує на виняткову важливість тих змін, що відбулися у свідомості за півтора століття, які відмежовують Байрона та М. Лермонтова від Солдата ХХ сторіччя (ті відтворювали пекло та його представників на сторінках своїх творів, а він став, за наказом верхівки, повноцінним учасником пекла на Землі („Я знищив сто народів і культур,/ Я зґвалтував красу і ніжність людства” [4, 113]).

Алюзійність твору М. Вінграновського не обмежується лише твором М. Лермонтова. У „Демоні” українського автора відчувається відгомін і „Каїна” Байрона („Ти чорним світлом ночі освітив / Мої літа, тоді ще молодії, / Презирством, зверхністю і гнівом освятив / Мої думки, і пристрасті, і дії” [4, 108]), і життєвої трагедії М. Лермонтова („Я сам згорів на чорному вогні / Темнот людських!.. І дня було не видно” [4, 110]). Таким чином досягається збагачення літературно-історичного тла й поема набуває масштабності.

Мандрівний сюжет передано митцем крізь призму національного світовідчуття, адже твір написаний передусім для українського читача і має бути ним осмислений як пересторога. На думку Т. Салиги, „фольклорність - органічна плоть його [М. Вінграновського] лірики” [10, 30], а відтак, цілком закономірним є вплив фольклорної традиції на формування ідейно-образного рівня твору. У творі поета спостерігаємо наявність ідилічного образу України („Стояла Україна вдалині/ І дні озорення мої благословляла” [4, 106]) як матері-захисниці; і традиційного (фольклорного, Кобзаревого) степового пейзажу (Він тихим степом поставав мені” [4, 106]), які своєю позитивною ідейно-емоційною семантикою створюють контрастну картину щодо апокаліптичних картин поеми, спонукаючи читача до філософських роздумів про вартість людського життя та справжні цінності.

Звернення у думовому чи Шевченківському стилі до образу могил як символу людської пам'яті чи безпам'ятства („і могили, / Як мертві думи випитої сили, / Рясніш усіяли її старе чоло” [4, 111]), введення у контекст твору фольклорних співвіднесень життя-жито („Жінки у полі закосили жито,/ Що виросло з розвіяних синів…” [4, 112]) та смерть-одруження („Одружений на смерті, я пропах/ Двадцятивічним ароматом смерті!..” [4, 113]) підкреслюють алогічність таких принципів світобудови, за якими проголошується тотальна руйнація.

Поема М. Вінграновського вражає масштабністю зображення. У межах цього твору епоха М. Лермонтова та Байрона співіснує з сучасністю, а рядки колискової (виняткового уривку, який, будучи за традицією найбільш мирним у змістовому плані жанром, присвячений темі світових війн, бо „Двадцять столітечок сниться / Світ без війни” [4, 116]) охоплюють практично всі континенти - Африку, Азію, Європу, Америку. Автор розімкнув геохронологічні кордони, не звернув увагу на расові ознаки (оскільки і чорна Африка, і жовта Азі, і білі Європа та Америка постраждали від війн) задля засудження глобального самознищення людства.

Модернізуючи („Держави, техніки, світогляди і рими” [4, 115]), політизуючи („Не сплять мої політики сумні!// Базіки многотрудні, величаві!// Попростирали язики криваві…” [4, 113]), оздоблюючи сюжет есхатологічними мотивами („Ввіллється в час загибелі людської/ У всепланетний знищувальний час…” [4, 115]), М. Вінграновський, зрештою пише про вічну проблему збереження миру і про цінність людської індивідуальності.

Отже, поема М. Вінграновського репрезентує оригінальне трактування мандрівного сюжету. Інтертекстуальні елементи твору, апелюючи до читацької обізнаності, спонукають зіставити його поему з її першоджерелом. Оскільки марковані авторські посилання та перегуки стосуються передусім поеми „Демон” М. Лермонтова, реципієнт має зіставити два твори, а, отже, й відчути часовий зсув із часу поеми М. Вінграновського до часу його основного першоджерела. Саме інтертекстуальне прочитання поеми розкриває самобутність мовнообразного мислення українського митця, а також демонструє залежність зображуваного від його аксіологічної системи. Вкраплення чужого слова демонструють вплив естетичних принципів М. Вінграновського на осмислення мандрівного сюжету, адже естетичні принципи митця зумовили концептуально-значущі модифікації відомої історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Найдич Э.Э., Роднянская И.Б. „Демон” // М. Лермонтовская энциклопедия / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом); Науч.-ред. совет изд-ва „Сов. Энцикл.” - М.: Сов. Энцикл., 1981. - С. 130-137.

2. Розанов М. Байроническіе мотивы въ творчеств? М. Лермонтова // Венок М. Ю.М. Лермонтову: Юбилейный сборник. - М.; Пг.: Изд. т-ва „В. В. Думнов, наследники бр. Салаевых”, 1914. - С. 343-384.

3. М. Вінграновський М. „Я повів своє слово просто...” // Дніпро. 1986. - № 11. - С.109-113.

4. М. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. - Тернопіль: Богдан, 2004. - Т. 1. - 400 с.

5. М. Лермонтов М. Демон // М. Лермонтов М. Собрание сочинений: в 4 т. - М.: Худ. лит., 1964. - Т. 2. - С. 84-119.

6. Дзюба І. Духовна міра таланту // Вінграновський М. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1986. - С. 5-23.

7. Веденяпина Э.А. Амвтор. Повествовамтель. Геромй // М. Лермонтовская энциклопедия / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом); Науч.-ред. совет изд-ва „Сов. Энцикл.” - М.: Сов. Энцикл., 1981. - С. 25-26.

8. Фишер М. Поэтика М. Лермонтова// Венок М. Ю. М. Лермонтову: Юбилейный сборник. - М.; Пг.: Изд. т-ва „В. В. Думнов, наследники бр. Салаевых”, 1914. - С. 196-236.

9. Пульхритудова Е. „Демон” как философская поэма // Творчество М. Ю. М. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814-1964 / Отв. ред. У. Р. Фохт. - М.: Наука, 1964. - С. 76-105

10. Салига Т. Поет - це слово. Це його життя…// М. Вінграновський М. Вибрані твори: У 3 т. - Тернопіль: Богдан, 2004. - Т. 1 - С. 5-56.