Донбас – край українського слова

Іван ДЗЮБА,

член Національної Спілки письменників України,

наук України, Герой України

ДОНБАС - КРАЙ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

Відомий український письменник розмірковує про життя, боротьбу та творчість майстрів слова - вихідців з Донбасу, твори яких потребують популяризації серед широкого загалу. Багато хто з цих письменників загинув під час репресій, а багато хто опинився в еміграції на Заході. Але, не дивлячись на це, їхні літературні здобутки поглибили і збагатили українську літературу правдивим і променистим словом і зробили певний внесок у створення нашої вільної і незалежної держави.

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли "Донбас" - це звучало гордо. Втім, "Донбас" завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була "Всесоюзна кочегарка", а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою почесного статусу падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені - Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні - ціною хижацького спустошення "підземних комор" донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні "собачовки", в яких десятиліттями тулилися "гегемони" та їхні сім'ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з "ворогами народу", а за гімнами "пролетарському інтернаціоналізмові" й прокляттями "українському буржуазному націоналізмові" - цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об'єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донбасі, а це - одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донбас - "русскоязычный регион", втрачений для української мови.

Насправді ж Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, - він і сам як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі. Особливо рясно заколосилося українське літературне слово на Донеччині в добу національного відродження початку XX ст. та в 20-і роки, коли здійснювалася так звана "українізація": відбувався перехід на українську мову освіти, преси, книговидання тощо. Цей короткий період відносно вільного національного розвитку, коли впали прямі заборони царських часів, показав, на що здатні розкуті сили українського народу в усіх сферах культури. І в Донбасі народжуються українські газети й журнали, українські театри, виявляють себе талановиті поети й прозаїки. Але це піднесення налякало більшовицьку владу, яка побачила в ньому небезпеку "сепаратизму" і "націоналізму". Московське керівництво оголосило "націонал-ухильниками" тих українських комуністів на зразок М. Скрипника або О. Шумського, які намагалися бодай почасти враховувати українські національні інтереси. Від кінця 20-х років посилюються політичні репресії проти української інтелігенції, а водночас розпочинається жорстока примусова колективізація на селі, довершена страхітливим, зумисне організованим голодомором 1932-1933 років, що приніс мученицьку смерть мільйонам селян. Усе це було складовою частиною того, за визначенням істориків, "великого терору", який сталінське керівництво здійснювало по всьому Радянському Союзові. А Україні було завдано особливо тяжкого удару: це була помста за національно-визвольний рух і за спротив колективізації.

Тож і на Донеччині хвилі репресій, що йшли одна за одною, мали не тільки політичну, а й національну "адресу". Це бачимо і на трагічній долі українських письменників Григорія Баглюка, Сави Божка, Лева Скрипника. Важливо зауважити, що здебільше репресовані в 30-і роки письменники (як і інші "вороги народу") не були політичними противниками радянської влади; більше того, багато з них були активними борцями за неї і тільки поступово, із запізненням звільнялися від своїх ілюзій. Деякі з них навіть вірили в офіційну версію про "шкідників", "диверсантів" і "ворогів народу", яку влада висувала для виправдання терору, вірили, аж поки їх самих не оголошували "ворогами народу". Ілюстрацією цих трагічних ілюзій може бути оповідання Григорія Баглюка "Розповідь про підсудного", в якому відбився, хоч і "пом'якшено", вплив манії шкідництва.

Інакше склалася доля тих наших земляків-письменників, які опинилися в еміграції на Заході - чи то після революції (як Микита Шаповал), чи то під час II світової війни (як Емма Андієвська, Леонід Лиман, Василь Гайворонський, Віталій Бендер, Володимир Біляїв). Вимушена еміграція, вигнанство, втрата Батьківщини - це теж трагедія, але вона, принаймні, дає якусь компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу в надії, що колись вона стане йому відомою. Ця надія, як бачимо, нині справдилася: вільна і незалежна Україна відчинила двері для своїх синів і дочок, яких лихоліття розкидало по всьому світові. А серед них було багато діячів науки, культури й мистецтва - вчених, художників, співаків, акторів, композиторів, письменників. Вони створили великі мистецькі цінності, з якими ми, в Україні, поступово знайомимося. І треба сказати, що немалий внесок належить тут нашим землякам-донеччанам. Особливо слід відзначити Емму Андієвську, яка посідає одне з чільних місць в українській поезії й прозі, а крім того, є ще й талановитою художницею.

Ще одне коло авторів - це так звані "дисиденти", які в 60-70-і роки підняли голос проти радянського псевдосоціалізму, виступаючи за демократію, права людини, права української нації. У своїй творчості вони розламували тісні рамки "соціалістичного реалізму" і сягали висот вільного слова, що вже й саме собою було викликом тогочасному світові обмежень, фальшу й страху; до того ж, і своєю громадською поведінкою вони стверджували незалежність і відданість ідеї політичного та духовного відродження України. На першому місці тут слід назвати, безумовно, Василя Стуса - поета світової міри і людини незрівнянної сили духу та жертовності. Якби Донбас дав Україні тільки його - і тоді його внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним. Але він дав ще й Миколу Руденка - талановитого поета і прозаїка, автора десятків непересічних книжок, оригінального мислителя й публіциста, мужнього правозахисника; Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика, натхненника руху "шістдесятників"; Олексу Тихого, непоступливого обличителя неправди й оборонця рідного народу, з яким фарисейська система жорстоко розправилася, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним та багатьма іншими; дав Донбас Василя Голобородька - ще одного поета світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще недостатньо поцінованого в нас.

Господи, гніву пречистого

благаю - не май за зле.

Де не стоятиму - вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки

Думкою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

В. Стус

От вам і "русскоязычный Донбасс!" - вертаємося до теми, з якої почали. Донбас справді русифікують не одне десятиліття, але вбити його українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало того - саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував і відчайдушніший спротив носіям національної смерті.

А життя українського слова на Донбасі ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім задурманюючим обставинам. Я відчув це й на собі. Закінчив 1949-го російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію - бо ж загіпнотизований був пропагандою "русского приоритета" в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова - мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи. Невже справді ця мова "безперспективна", мова, як багато хто казав, неосвічених селюків? Але в Сталіне, на відміну від своїх Оленівських кар'єрів, де сірувата інтелігенція "соромилася" української мови, я зустрів журналістів і письменників, які були її патріотами, хоч, звичайно, і не підкреслювали цього, щоб не потрапити в "націоналісти". Саме вони - Андрій Клоччя, Павло Байдебура, Віктор Соколов, Микола Непран та інші - дали мені непомітний перший поштовх і привід задуматися про Україну та свій шлях до неї, який був плутаним і тривалим, але все-таки привів до самоусвідомлення. Це - про роль літератури й літераторів у підтриманні національного життя. Були ж на Донеччині російські поети та прозаїки - Володимир Труханов, Борис Радевич, Віктор Шутов та інші, але ближче до серця сприймалися українські.

Для чого? Можливо, заради прощання

Мене повернула година остання

На землю, з якої для рим і думок

Життя мого витік нерівний струмок...

Душа моя стиха співає і плаче:

Єднання із Всесвітом -

перше, дитяче...

Нараз прокидаюсь - дитинства нема:

Хропе та викашлює смуток тюрма.

М. Руденко

Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту зросійщеність, деукраїнізованість Донбасу. Міф цей паралізує українство замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донбас - органічна частина України, що вона робить не лише величезний внесок у створення економічної потуги України, але і в її духовність. В усіх жанрах сучасної української літератури Донбасу, його фольклорі, його живописі, музиці, театральному мистецтві - всупереч усім несприятливим обставинам проявляється творча сила українського народу. І тут Донбасу є чим гордитися!