Конфлікт між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією як сюжетна основа малої прози Ірини Вільде

Конфлікт між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією як сюжетна основа малої прози Ірини Вільде

У статті аналізується проза Ірини Вільде в ґендерному аспекті, з'ясовуються чинники, що впливали на конфлікт у її творах.

Ключові слова: сюжет, конфлікт, жіноча ідентичність.

Конфлікт відіграє важливу роль у структурі сюжету. Як рушій дії (внутрішньої чи зовнішньої), конфлікт у сюжетології завжди посідав чільне місце з-поміж інших категорій аналізу. Ще Л. Тимофєєв наголошував, що сюжет є системою подій, які відображають суспільні суперечності та конфлікти: „Сюжет завжди конфліктний, у ньому завжди постає протидія ворогуючих більше чи менше сил. Така конфліктність не є обов'язковою непримиримістю. Важливим є те, що в подіях, охоплених цим сюжетом, ми маємо справу з боротьбою різних тенденцій, яка завершується певним результатом, навіть якщо йшлося про взаємини двох закоханих, які завершились шлюбом” [4; 156]. Сюжет є рухомою колізією, його зміст (тематичну окресленість) складає розгортання конфлікту.

Звертаючись до зміни моделі сюжетів малої прози Ірини Вільде, не можна проминути особливості ґендерного конфлікту, який, власне, став причиною сюжетних трансформацій. Сюжет художнього твору не може будуватися без конфлікту, оскільки саме через конфлікт розкриваються провідні життєві суперечності. З цього приводу В. Халізєв зазначав: „Без якогось конфлікту в житті героїв (досить тривалого або короткочасного) важко уявити достатньо виражений сюжет... За своєю суттю сюжет не може бути ідилічним, оскільки так чи інакше має стосунок до драматизму” [5; 383]. Джерелом численних конфліктів стає поведінка персонажів, а саме - декларування ними певної ідеологеми, позиції, переконання, яке передбачає певне змагання, сутичку, боротьбу щодо альтернативних ідеологем та позицій.

Ґендерна ідентичність - базова структура соціальної ідентичності, що характеризує людину з позиції її приналежності до чоловічої або жіночої групи, при цьому найбільш значущим є те, як людина сама себе визначає. Ґендерна ідентичність - усвідомлення себе у зв'язку з культурними визначеннями чоловічості та жіночності, що виникла в результаті взаємодії Я та інших. Ґендерна ідентичність виявляється як суб'єктивний досвід психологічної інтеріорізаціі чоловічих і жіночих рис. Сукупність найбільш значущих психологічних і соціально-психологічних характеристик особистості, які використовуються в якості відмінних рис для виділення своєї статі, визначається як психологічна стать. Іншими словами, психологічна стать є комплексом психологічних, соціокультурних і поведінкових характеристик, що забезпечують індивіду особистий, соціальний і правовий статус чоловіка або жінки. Статева ідентичність - єдність поведінки й самосвідомості індивіда, який зараховує себе до певної статі та орієнтується на вимоги відповідної статевої ролі. В. Є. Каган визначає статеву ідентичність як співвідношення особистості з тілесними, психологічними і соціокультурними значеннями маскулінності і фемінності. Коли здійснилась жіноча самоідентичність (сума поведінкових характеристик, статевих ролей, претензій на владу в соціумі тощо), але в контексті соціуму, культури, етносу тощо, вона не є сприйнятною та бажаною, то зазвичай виникає конфлікт між жіночою ідентичністю та середовищем неприйняття. Якщо суспільство не приймає новозаявлену жіночу ідентичність, висуваючи при цьому ідеологічні аргументи, то виникає конфлікт між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією.

Повісті Ірини Вільде „Метелики на шпильках”, „Б'є восьма”, „Повнолітні діти” свого часу були не лише примітним літературним явищем, а й певним „маніфестом” нової жіночності. Саме протиставлення нової жіночності - всьому патріархальному, віджилому й склало специфіку конфлікту в її творчості.

Такий тип конфлікту невідворотно постає при неможливості героїні самоідентифікуватися в умовах ідеологічного тиску, коли її власна ідентичність протистоїть запропонованому статусу в державній ієрархії. Зустрічаємося з таким конфліктом у кількох новелах та повісті „Історія одного життя” Ірини Вільде.

Звернімося до вищезазначеної повісті. У творі зафіксована зміна соціальних ролей чоловіка та жінки, причому не випадково наголос на такій зміні поставлений ще в експозиції твору, коли читач дізнається зі слів героїні Олени Іванівни, що „у плановому відділі нашої міськради я доводжусь начальником моєму чоловікові” [1; 56]. Проте експозиція не містить конфлікту, навіть вражає гармонією почуттів та взаємин персонажів. Така експозиційна настанова автора має на меті утворення текстового дисонансу щодо суспільної організації ґендерних взаємин.

З цією ж метою вводиться архетип предвічної жінки - панни у білих шовкових шатах. Такою бачить себе героїня після одержання освіти. Кілька разів авторка повертає нас до цього ідеалізованого образу панянки-інтелегентки-українки. Омріяний образ так і не став реальністю для персонажа-оповідача, Олени Іванівни. Символізуючи досконалість, доведену до ідеальності, та втілення професійного знання, архетип панни „в білих шовкових шатах” є не просто мрією дівчини, а й з боку сюжетної конфліктології, причиною її наступного руху до освіти та оволодіння професією, що вона бачить як запоруку для переродження на панну. Поступово прагнення героїні стати панною заступається повним неприйняттям панства та зневагою до нього. Цей конфлікт у жодному разі не можна назвати ґендерним, він традиційний. Крім того, він не відіграє провідної ролі у структурі сюжету повісті. Його допоміжна роль полягає у прагненні письменниці наголосити на періоді ідеалістичного розвитку своєї героїні. Недосяжність „панни у білих шовкових шатах” поступово усвідомлюється дівчиною та натомість приходять реальні ідеали та цілі, яких вона прагне досягти.

Ґендерним конфлікт у творі стає тоді, коли дівчина стикається із суспільно закладеною несправедливістю щодо ставлення та оплати однієї праці, виконаної чоловіком і жінкою. Таких ґендерних проблем західноукраїнської реальності у повісті „Історія одного життя” названо чимало; 1) виявляється, що у місті є тільки одна бурса, яку утримують самі селяни для своїх дітей, та й та тільки для хлопчиків; 2) чоловікові докторова платить 20 злотих за ту саму роботу, яку виконує жінка за 15 та при цьому ще й зобов'язує латати та шити безкоштовно. Потім цей мотив нерівної винагороди за одну й ту ж працю виринає в епізоді працевлаштування героїні у фабриканта пана Хруцького; 3) державна політика працевлаштування учительок-українок у Польщі також була несправедливою: „Чувала я між подругами, що тепер щораз важче українцеві дістати вчительську посаду. Коли хто має протекцію у шкільній кураторії, то ще може сподіватися на роботу, але ні в якому разі не в українському селі, а десь у корінній Польщі, на Мазурах. Я буквально умлівала від таких вісток. У мене починалися сильні нервові болі” [1; 65]; 4) порушення прав жінки, яке наприклад, у пана Хруцького мало вагу закону: „...Моя фірма з принципу не дає праці заміжнім жінкам” [1; 73].

У цій повісті аналізується польська ґендерна ситуація, Ірина Вільде ніде не звертається до критики радянської рівноваги статей у соціумі, навпаки, у тій-таки повісті „Історія одного життя” радянський підхід до жіночого питання дуже тішить героїню і саме у радянську добу вона здобуває всього того, на що сподівалася від початку свого життя. Не йдеться про „панство”, якого, врешті, героїня зрікається як віджилого концепту, навіяного „капіталізмом”. А йдеться про самопочуття та становище жінки за радянської влади, яке, на думку письменниці, значно поліпшилося порівняно із попереднім. Тут немає й тіні ідеалізації чи запобігання перед владою. Ірина Вільде, зіставивши можливості жінки за часів Польщі та Радянської України, відверто віддає перевагу останній.

Гендерний конфлікт у повісті „Історія одного життя” виринає також при осмисленні героїнею свого національного статусу, національної форми поведінки суб'єктів держави. Героїня обурюється відсутністю в українців почуття взаємоповаги та взаємодопомоги: „Пане шефе! Я не звертаюсь до ваших християнських почуттів, бо ви глузуєте з них, але я прошу вас, як українця: не звільняйте мене з роботи, бо це... катастрофа для нас. Не губімо бодай самі себе... Ви ж українець!

Я думала, що цим словом зачеплю найвразливішу струну його душі, бо ж у кожному нашому зверненні говорилося про добро неньки України. Але він, знаєте, що відповів мені?

Подивився на мене, як на когось, хто вирвався з божевільні, а потім знизав плечима, мовляв, чого я від нього хочу, і спитав цілком-цілком байдуже:

- Ну, і що з того, що я українець?

Ось воно як! А мені, дурній, здавалося, що всіх нас - і його, багатія, і мене, бідняку, - однаковою мірою зобов'язує любов до України” [1; 74].

Тут не простий конфлікт національно свідомого бідного і несвідомого багатого українця, а саме конфлікт національно свідомої жінки та несвідомого чоловіка, як зіткнення двох світовимірів - маскулінного патріархального, зануреного у проблему прибутку й поповнення капіталу, та фемінного, охопленого бунтівною емансипацією. Фемінний світ Ірини Вільде завжди характеризується вивищенням жіночого розуму над чоловічим та глибокою інтелігентністю. Маскулінний світ у її інтерпретації - це завжди затхлість уявлень, які вже історично віджили, завжди груба насильницька форма доведення чоловічої правди. У цьому епізоді конфлікт стає гендерним за рахунок представлення двох світовимірів як войовничо налаштованих - маскулінного та фемінного.

Цікаво, що вирішення всіх гендерних конфліктів у повісті „Історія одного життя” здійснюється також у площині гендерної ідеології за рахунок створення ідеалізованого андрогину: „Ратуша вибивала годину за годиною, а ми не спали, лежали, пригорнувшись одне до одного, і, може, вперше були не як чоловік і жінка, а як два товариші, яким треба було з'єднати свої думки і відчуття в такий час” [1; 75]. Далі у повісті оповідь базується на цьому ідеалізованому андрогині радянського періоду. Гендерна конфліктологія поступається місцем андрогинному пафосу досягнень та перемог. Спочатку героїню призначають вчителькою у рідному селі, а опис повоєнного часу характеризується наростанням пафосу, який переростає у запальну риторику соцреалістичного спрямування: „Яке може бути ставлення до влади, що дала мені найбільше щастя на землі - змогу бути матір'ю і ростити своїх дітей вільними громадянами країни соціалізму?” [1; 80]. У цій повісті, фактично, відсутня виразна „гендерна асиметрія соціалістичного реалізму”, про яку писала Ірина Захарчук. „Безстатевість” української радянської літератури 30-50-х років ХХ століття не характерна для прози Ірини Вільде.

Як ще один рівень ґендерної конфліктології можна розглядати авторське протистояння канонам жіночого зображення в радянській літературі. Цей рівень тексту проступає при діалогічному контекстному аналізі спадку Ірини Вільде. Саме на ньому зосереджувалась Ірина Захарчук у статті „Гендерна асиметрія соціалістичного реалізму” [3; 48-53]. Вона, зокрема, зазначала, що у виборі конфлікту І. Вільде була залежна від канону: „У змалюванні конфлікту найбільше виявилася творча несвобода письменниці: розвиток статевої ідентичності маргіналізується статевою домінантою. Не випадково радянські критики особливу увагу звертали на постать Ольги, яка втілює класичний зразок радянської жінки...” [3; 52]. Висловлена думка справедлива щодо роману „Сестри Річинські”, проте не справедлива щодо малої прози Ірини Вільде, де залежність від канону соцреалізму або обмежена, як у повісті „Історія одного життя”, або взагалі невідчутна, як то маємо у більшості новел.

Конфлікт внаслідок кризи доростання - інтелектуального, емоційного, професійного - також представлений у малій прозі Ірини Вільде. Розглянемо більш докладно цей тип ґендерного конфлікту. Зокрема, конфлікт внаслідок емоційного зростання простежується у повісті „Столівників не буде” (1968 р.). Героїня твору - Олена Річинська, вдова отця Аркадія Річинського, початок історії життя якої читаємо у повісті „Отець Аркадій” (1953 р.). Якщо у творі „Отець Аркадій” Олена поставала як маргінальна особа оповіді, від неї не залежало нічого в родині, то у „Столівників не буде” ми бачимо її як впевнену у собі жінку, здатну на доленосний вибір. Олена Річинська настільки зміцніла духовно та емоційно, що більше не потребує оглядатися на чиїсь судження. Емоційно-духовне переродження Олени у повісті „Столівників не буде” настільки глобальне, що її не можна навіть порівнювати з Оленою із „Отця Аркадія”.

Вона більше не потребує нічиєї поради чи дорадчої думки, самодостатня та впевнена у правильності власного вибору, Олена постає міцною цілеспрямованою мудрою жінкою. Залицяння Василя Лукаша вона сприймає з гідністю людини, яка не потребує жодного зовнішнього втручання, яка ніколи не піде ні на які компроміси з долею, яка більше не „виживає”, а - живе. Незважаючи на скромність її матеріальних статків, Олена Річинська, власне, „виживала”, коли була заміжньою, певним додатком до чоловіка, без права голосу та судження. Після його смерті вона змінюється навіть зовнішньо, всі оточуючі визнають, що вона має кращий вигляд, навіть помолоділа. Але причина тут внутрішня - у переродженні її як особистості. Олена позбувається комплексу кастрованості (жінка то є кастрований чоловік, тобто другорядний), позбувається чоловічої залежності, набуває права вибору, цінності власної думки.

Чоловіки з нею говорять вже інакше, шануючи в ній цю повсталу мудру жінку. Василь Лукаш не наважується відверто посвататись до Олени, довго розповідає їй речі, від яких їй стає сумно та нецікаво. У сцені діалогів Олени з чоловіками виразно проглядає її переважання над ними, її емоційна й вольова домінанта. Самі чоловіки визнають її переваги, Орест Левицький говорить про те, що вона ніколи б не була з ним щасливою, визнаючи власну невідповідність її високому гордому образу. Лейтмотив першого кохання у творі пов'язаний з образом Ореста Левицького, який закріпився у свідомості Олени як надзвичайна емоційна ілюзія недосяжного щастя. Ще у повісті „Отець Аркадій” цей лейтмотив був присутній та виринав у ті моменти, коли родинне життя Олени перебувало у стадії кризи, її жіночий розпач тягнувся до чогось прекрасного, якого так мало було у її сімейному житті. Ідеалізований образ Ореста Левицького виринає у повісті „Столівників не буде” вдвічі частіше, але вже з іншим підтекстом: своєрідний звіт-сповідь перед уявним образом померлого Аркадія перетинається спогадами про Ореста як своєрідне випробування долі. Внутрішній конфлікт полягає у тому, що Олена намагається відповісти собі на запитання, якою б була її доля, коли б вона одружилася не з Аркадієм, а з Орестом. Маючи у серці протягом всього життя жаль за нездійсненим шлюбом із Орестом Левицьким, Олена Річинська, вже будучи зрілою жінкою, продовжує вирішувати для себе це питання, але вже не як питання вибору долі, а як суто емоційне зіставлення, шукаючи мотивацій своїй самотності.

Фактично, конфлікт у творі „Столівників не буде” є внутрішнім, емоційним. Із маргінальної особи, яка кроку боялася ступити без чоловічого дозволу та благословення, Олена доростає до самодостаньої мудрої особистості, здатної осмислювати життя та приймати правильні рішення в ньому. Проаналізувавши власне тремтіння перед світлим образом юності - Орестом Левицьким - врешті, зустрівши його вже підстаркуватого з вудками, слухаючи його розповідь про родинне життя, про узаконену нещирість у ньому, Олена розуміє, що в молодості зробила єдино правильний вибір для себе, вийшовши заміж за Аркадія. Осмислюючи та емоційно переживаючи власний життєвий шлях, вона усвідомлює, що не припустилася помилок, вона гордо йде дорогою життя.

Врешті, Олена визнає, що основою її життя було і є материнство, ті п'ятеро дочок, яких вона народила, є її найбільшим досягненням. „А тебе, Аркадію, я ще раз обдурила. Моє покликання - не подружня постіль, а материнство. Щоб ти знав, хоч ледве чи там пригодиться тобі це знання, що жінка, маю на увазі нормальна жінка, ставши раз матір'ю, вже не може нею не бути. Навіть коли її єдина дитина померла, а вона сама не мала надії народити другу” [2; 37]. Материнство - найбільша емоція жінки. Все інше протистоїть цій емоції. Олена певна свого призначення тому, що її материнська доля склалась щасливо. Їй легко вирішувати будь-які внутрішні конфлікти, оскільки емоційно збалансована, впевнена у власному майбутньому жінка не потерпає від вагань та ситуації вибору, вона знає наперед все, що їй необхідно в житті.

Ґендерний конфлікт внаслідок професійного доростання жінки постає у повісті „Кар'єра”. Несприйняття жіночої праці повноцінно так, як чоловічої, у творі наголошено кількаразово. Тільки зміна ґендерної ситуації в цілому в країні поліпшує становище героїні.

Ґендерний конфлікт внаслідок інтелектуального зростання жінки представлений, наприклад, у новелі „Як мене життя розуму вчило” (1947 р.), де саме жінка Марія Криворучко вивищується над громадою своїм інтелектом, придумує, як обійти владу та проголосувати за народного депутата, навіть жертвує собою задля цього. Специфічною є сцена, де Марія приходить до чоловічої громади і починає навчати їх, яким чином можна обдурити прискіпливу владу та проголосувати за свого кандидата. Чоловіки пристають на її ідею провести агітацію по всім селах, де проходить народний кандидат із тим, щоб усі таємно проносили бюлетень № 19 замість панського бюлетеня № 1, та втілюють у життя, і нехай перемога не далась у руки, оскільки виявилися підробленими бюлетені, але інтелектуальна вищість Марії є у творі незаперечним фактом.

Ґендерний конфлікт реалізується також у новелі „Любов”. Щоправда, у цій новелі конфлікт має певну відмінність, оскільки характеризується як конфлікт між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією, у цьому разі - ідеологією німецьких окупантів за часів Другої світової війни. Поранений російський солдат переховується у вербах з великим ризиком для свого життя. Щоб надати йому необхідну допомогу, Марія та її невістка й дочка вимушені стати всупереч окупаційній владі, ризикуючи власними життями, навіть життям ще ненародженої дитини невістки Марії. Тому жінка вагається, хоче зробити все непомітно, щоб не наражати на небезпеку своїх дітей. Врешті, Вася опиняється в їхній домівці. Обов'язок матері, син якої також знаходиться на фронті, примушує Марію рятувати невідомого солдата.

Аналіз малої прози Ірини Вільде показав, що домінуючим типом гендерного конфлікту у неї є конфлікт між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією. Особливістю цього типу конфлікту в її спадку є те, що зазвичай йдеться про конфлікт із панівною ідеологією Польщі, і ні в якому разі не з радянською. Поширеним прийомом розкриття такого типу конфлікту є утворення площини зіставлення різних типів жіночої свідомості, або різних типів чоловічої свідомості, які обертаються навколо нагальної проблеми соціального розвитку. Ірина Вільде ніколи не відтворювала неістотні на її погляд соціальні та національні конфлікти, тож звернення до протистояння позицій, які окреслюють протилежні ідеологічні переконання, - й утворило провідний конфлікт її малої прози. Характерно, що соціальна несправедливість нею завжди пов'язувалася із маскулінним світом та домінуванням патріархальної ідеології над свідомістю жінки.

Другою особливістю конструювання конфлікту між жіночою ідентичністю та панівною ідеологією було звернення письменниці до процесу становлення жінки у суспільстві, яке роздирається суперечностями різного ґатунку. Зображення героїнь від дівчинки до зрілої жінки з усіма перипетіями їхнього життя - основна особливість розкриття ґендерного конфлікту в малій прозі Ірини Вільде. У повістях „Кар'єра”, „Історія одного життя” цей принцип втілений послідовно. Авторка використовує також прийом накладання процесів жіночої само-ідентифікації та жіночої соціалізації як нетотожних, а іноді й суперечливих. Наприклад, жіноча соціалізація часто виступає перепоною на шляху до жіночої самоідентифікації, породжуючи низку конфліктів локального рівня.

Література

1.Вільде Ірина. Історія одного життя // Повісті та оповідання. - Львів: Каменяр, 1983. - 230 с.

2.Вільде Ірина. Столівників не буде // Кроки часу. Оповідання, нариси. - Львів: Каменяр, 1979. - 206 с.

3.Захарчук Ірина. Гендерна асиметрія соціалістичного реалізму: версія І. Вільде // Дивослово. - 2006. - № 6. - С. 48-53.

4.Тимофеев Л. И. Основы теории литературы. - 5-е изд. - М.: Гос. учебно-педагогическое изд-во Министерства Просвещения РСФСР, 1963. - 452 с.

Хализев В. Е. Введение в литературоведение. - М.: Высшая школа, 1999. - 383 с.