Модерна естетика української прози 20-х років ХХ століття

Модерна естетика української прози 20-х років ХХ століття

Стаття присвячена з'ясуванню модерної естетики в українській прозі 20-х років ХХ століття. Здійснено спробу розглянути творчість М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія в контексті філософської парадигми О. Шпенглера й А. Бергсона.

Ключові слова: естетика, модернізм, проза, творчість.

У 20-ті роки ХХ століття в українській прозі формується якісно новий тип модерності, зумовлений „новою реальністю”, що суголосна духові Ренесансу, прикметними рисами якого стали кардинальні зміни в естетичній свідомості, намагання відновити ієрархію моральних цінностей та прагнення визначити перспективи людського буття. Розмаїття філософських теорій, соціально-етичних, естетичних, духовних концепцій-світоглядів знаходили своє вираження у художній сфері. Пошуком нової моделі буття, людини, нової моралі пройнята проза письменників, які входили до Вільної академії пролетарської літератури. Микола Хвильовий, Гео Шкурупій, Юрій Яновський, Петро Панч та інші ваплітяни рухалися в авангарді естетичних тенденцій часу, сміливо вводили у свої твори теми та проблеми, які були відверто небезпечними, зверталися до засобів і принципів організації художнього матеріалу, ефективність і навіть сама можливість використання яких протягом багатьох десятиліть бралася під сумнів або ж і взагалі заперечувалась. Як слушно зауважує М. Ласло-Куцюк, митцям „доводилось, по-перше, розібратись у суперечливах явищах дійсності, зрозуміти їх рушійні сили і їх перспективи, їх динаміку, а, по-друге, знайти нові засоби їх відображення” [І, 55].

Модерністський дискурс прози Миколи Хвильового, Івана Дніпровського, Гео Шкурупія та інших ваплітян був сприйнятий у 20-30-ті роки минулого століття як чужорідне естетство, порожня і непотрібна гра, а тому протягом декількох десятиліть лишався майже мертвим пластом невідомої, малодослідженої літератури. Сьогодні ж їхня творчість нарешті здобувається на реабілітацію та серйозні неупереджені оцінки. Свідченням цьому є літературознавчі дискурси С. Павличко [2], З. Савченко [3], Л. Пізнюк [4] та ін.

Предметом нашої студії, пропонованої читачеві, став своєрідний ракурс бачення модерної естетики в художньому дискурсі літератури „романтики вітаїзму”. Він зумовлений засадою визначної ролі філософської парадигми А. Бергсона, О. Шпенглера в культурній свідомості, а відтак і літературній творчості ваплітян. Мета цієї розвідки - визначити основні аспекти модерності української прози 20-х років ХХ століття.

Глибинна естетична природа творчості митців 20-х років ХХ століття ввібрала в себе історично-матеріалістичний й метафізичний дискурси філософії історії, що є ключем до розуміння і глибшого усвідомлення непростої для них сучасності. Згадаймо, що соціалістична революція як процес у марксистській формаційній концепції тлумачилася як кінець капіталістичної суспільної формації і початок комуністичної. Шпенґлер же інтепретував це явище як ознаку „присмерку” Заходу, а сам європейський соціалізм оголосив фазою занепаду культури, тотожною індійському буддизму (з 500 р. н.е.) й еліністично-римському стоїцизму (з 200 р. н.е.).

Соціалізм, в інтерпретації Миколи Хвильового, є найнижчою формою епохи переходу від капіталізму до комунізму; це перша фаза розвитку майбутньої азійської цивілізації. Така думка звучить і в художніх дискурсах інших прозаїків-ваплітян. Скажімо, герой роману „Двері в день” Гео Шкурупія зауважує: „Україна переживає тепер велику добу, добу будування, добу індустріалізації. Ми вже пройшли всі стадії дикунства, всі стадії культурного розвитку і щільно підійшли до великої доби…” [5, 121].

Українські „м'ятежні генії” шукали першопричину всього конкретно існуючого, ту внутрішню силу (ентелехію), що інспірує відродження української нації. При цьому осмислюються духовно-філософські засади як всієї європейської культури, так і естетичні параметри своєї нації. Шукаючи правди про людину і світ, ваплітяни навіть здійснюють спробу відшукати Бога в соціалізмі і навпаки. Так, Б'янка із „Сентиментальної історії” М. Хвильового намагається „пізнати напівабстрактну даль” із допомогою Христа; прикметно, що його ім'я у дискурсі тексту прочитується саме як Спаситель світу. „Я хотіла своїми власними силами пізнати напівабстрактну даль, - зауважує героїня. - Але без „Нього” (я пишу „Нього”, бо він і справді був мені тоді безвихідною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотіла пізнати даль без „Нього”, але він не міг мені пробачити цього”[6, 341].

Не загравання з боженькою спонукали Хвильового в „Сентиментальній історії” звернутися до сцени рубання ікони з образом Спасителя на шматки, що робить зневірена у своїх надіях Б'янка. Йдучи за традиціями світового мистецтва (згадаємо хоча б творчість Федора Достоєвського, Тараса Шевченка), автор прагне цим вічним образом актуалізувати важливу думку: моральність будь-якого вчення підтверджується життєвими прикладами, здатністю людини заради далі-ідеї витримати будь-які випробування. У творі Хвильового виявляє себе вічне бажання зіставляти життя з високими ідеалами. Письменник показує крах ілюзій Б'янки; вмирає надія на „якесь” чудо і недосяжною стає та „ідеальна країна”, „фальшивими ілюзорними виявилися всі далі, про які вона мріяла або намагалася мріяти - братова й Улянина революція, Чаргарова любов, буддистсько-індуїстька нірвана і самоспоглядання, зрештою, християнський Бог” [7, 463].

Оприявнені у творчості Хвильового ідеї відрефлектовуються у метатексті художньої прози 20-х років минулого століття. Розмірковують про Христа і його вчення, шукають „поєднання межи богом і соціалізмом” [8, 324] і герої роману Олеся Досвітнього „Хто”. Вони заглиблюються у вчення Спасителя і прагнуть пристосувати його до „крайових і народних умов” соціального буття сучасної людини. Оприявнений конфлікт у художньому дискурсі митця вирішується у хвильовістському дусі: християнська система цінностей так і не стає органічною для його героїв, які бунтують проти Бога й опиняються в духовному вакуумі. В іншому творі О. Досвітнього, „Гюлле”, розвінчуються проповідники вчення „великого бога на землі”, які добре знають „св'яте писання Корану”, але при цьому совість змінюють вірою, позбавляючи волі і права вибору рідних людей, підпорядковують їх життя власному благополуччю.

Перед „олімпійцями” стояло неймовірно складне завдання: не втратити цінності, успадковані від предків і пристосувати духовну спадщину до нової реальності. А тому вони ставили мету - сіяти „насіння правдивого знання” межи рабів, щоб уже тепер „уродилися вчені та мудрі люди” [8, 319]. Позаяк, щоб проявитись у майбутньому як велика ентелехія, необхідно уже сьогодні бути нею. Звідси - трактування української ідеї як нової сфери, нової культури, що органічно проростає зі всіх попередніх пластів життя. Адже дефініція культури означає вдосконалення „світу довкола нас і в нас самих, це творення і плекання цінностей духовного і матеріального характеру людськими спільнотами у протилежності до природи, цебто до тих первісних чинників, які виростають без участі людини” [9, 174].

У художніх творах ваплітян осмислюється світ і людина в ньому саме з позицій своєї доби з усіма її суперечностями. „Олімпійці” на повен голос заговорили про невідповідність духовної культури і моралі людини-будівника і людей зі стадною психологією, в душах яких стали приживатися егоїзм, пристосуванство, нігілістичні настрої в ставленні до національної історії тощо. Пошуком розумних шляхів буття пройнята проза Петра Панча (збірка оповідань „Мишачі нори”, 1926), Івана Дніпровського (оповідання „Анатема”), Івана Сенченка (збірка творів „Червоноградські зошити”), Аркадія Любченка („Образа”, „Вертеп”) Гео Шкурупія (роман „Двері в день”), Олександра Довженка (кіноповість „Земля”, 1930) та ін.

Однією із суттєвих прикмет, що єднає усе ці твори, є спроба відтворити сучасність у максимально фактичній конкретності. Письменники прагнуть створити реальний портрет своєї доби, з усіма її драмами і буттєвими метаморфозами. Твори цих авторів виявляють, принаймні, дві головні ознаки, що виокремлюють їх із дискурсу тогочасної прози. По-перше, критичніший, строгіший у них погляд на людину, як таку; утверджуючи вітаїстичну ідею, вони водночас наголошують на активізації руйнівного первня в бутті і потребі пробудження ентелехії. Відтак, у художньому осмисленні дійсності переважає особистісно-драматична парадигма. По-друге, у ваплітянському художньому дискурсі превалює виражальна мова, що інспірує інтенцію до лаконізму мислення й філософського узагальнення картини світу. Широтою художніх узагальнень, глибиною розкриття психології людини ці твори стояли на кілька порядків вище за тодішню літературу, що була „про комуни і трактори”. Скажімо, у прозі П. Панча („Зелена трясовина”, „Мишачі нори”, „Калюжа”), присвяченій розкриттю суперечностей реальної дійсності, „розвінчанню „мишачих нір” міщанства”[10, 38], художній часопростір стає значно концентрованіший за час і простір життя. „Письменник не виділяє в змальованому ним провінціальному місті різні - кращі і гірші - риси”, - зазначає В. Дончик, аналізуючи, зокрема, його твір „Зелена трясовина”, - „тобто не пише його реальний портрет, а творить свого роду символ сонливості й міщанської заскорузлості … тут - зелена трясовина, яка має здатність засмоктувати всіх, хто сюди потрапляє” [10, 39].

Показовим із цього погляду може бути також і „ліво”-експериментальний роман „Двері в день” Гео Шкурупія, в якому автор, абстрагуючися від частковостей, розмірковує про „безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах”[5, 22]. Герой твору Теодор Гай потрапляє у „розкішний полон” до своєї власної дружини Марії, дочки власника пивної Степана Терещука, і вже декілька років не може вирватися з цього міщанського оточення. Але, будучи людиною високих поривань, він здійснює спробу зруйнувати, знищити той полон, до якого „необережно потрапив”. Теодору Гаю вдається відкрити „двері в новий день Республіки”, віднайти „Чумацьку Дорогу”, що веде „з вузького оточення в простір оновленої України, простір шукань, руху вперед і завзятої боротьби” [5, 161].

Двері в день в авторському уявленні - це початок нового життя, де поступово перемагає все нове й відмолоджується творча енерґія людини, яка дає змогу перетворювати світ на казковий край мирної праці й гармонійно розвинутих особистостей. „Захочемо - збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорку, захочемо - побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо й аероплани, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається” [5, 44].

Художні твори „романтиків вітаїзму” пройняті світовою тугою за життєвим ідеалом і прагненням віднайти істинний шлях буття, який обов'язково приведе людей до подолання дисгармонійності. А поки що в суспільстві переважає „людина маси”, яка у дискурсі прози ваплітян розглядається лише як „епізодична особа” в історичному процесі загалом. Це - не герой, а, як зауважує героїня повісті Миколи Хвильового „Сентиментальна історія”, лише „маленька людина”, одна із багатьох „надломлених людей громадянської війни” [6, 192]. Вона в собі вирішує всі дрібні побутові проблеми, які сприймає як глобальні і буттєві; те, що не має до неї прямого відношення, просто опиняється поза сферою її свідомості й інтересів.

У „романтиків вітаїзму” оцінка сучасності невіддільна від прогнозів гармонійного майбутнього в реальному житті людини. Складну постреволюційну дійсність письменники намагалися інтерпретувати як один із етапів у загальному русі природи до майбутнього. Скажімо, герої творів Миколи Хвильового живуть „майбутнім”, а тому „сьогодні” вони сприймають як „героїчне терпіння” в ім'я прийдешньої „загірної комуни”. Як зазначає Т. Гундорова, у змодельованому письменником художньому світі „все життя має ймовірність лише з точки зору вищої смислової - не часової - протяглості („цілої революції”)” [11, 24].

Юрій Яновський також ґрунтує свій дискурс майбутньої України на добре виваженій і вивченій „філософії життя”, основою якої є антицентризм Шпенґлера з його циклічною моделлю унікально-автономних організмів і концепція „життєвого пориву” та „творчої еволюції” Бергсона. Але його художня свідомість осягала саме український світ, а конкретніше - степову Україну, як культурологічний, психологічний та політико-історичний феномен. Цей національний світ і є джерелом його болючих розмірковувань у романі „Чотири шаблі”. Яновський говорить про поступовість історичного розвитку народів і намагається художньо відтворити розмах, мистецьки зобразити могутню потенційну силу східноукраїнського етносу, що вирувала уже пробуджена в його земляків. При цьому наголошує, що українське суспільство лише робить перші кроки у поступі до нової цивілізації, а тому хибує на недорозвинутість почуття національної свідомості. „Зважуючи” позитивне й негативне в характерах своїх героїв, Яновський висвітлив у романі головне: процес переростання стихії в організоване життя” [12, 205].

І Ю. Яновський, і М. Хвильовий, і О. Досвітній та інші „романтики вітаїзму”, будучи апологетами краси та її духовного впливу на людство, наголошували на природній здатності людини до творення-відтворення, розгортання життя, духовного відродження. Не випадково один із героїв роману „Чотири шаблі” Яновського, з яким солідаризується й автор, зауважує, що „є світовий закон про еволюцію роду, що змушує людину жити і давати життя іншим подібним. Хай вимре зараз усе живе на землі, але через мільйони років усе знову буде таким, яким воно є” [13, 305]. У художній прозі „романтиків вітаїзму” раз у раз відрефлектовується оприявнена філософська парадигма. Скажімо, герої роману „Хто” О. Досвітнього, розмірковуючи про творчу еволюцію людської спільноти, акцентують на тому, що суть життєвих процесів не вичерпується лише вітаїстичним чинником (тобто біологією), бо людина - істота суспільна, тому прагне жити в колективі, який все ж „буває справжнім товариством (звичайно, товариством вищим за одну особу або масу), тобто об'єднаною цілістю, коли через вплив окремих його осіб на інших досягає повної єдності” [8, 291].

Революційні зрушення відкрили Україні шлях до модернізації, тим самим прилучили українців до процесу глобалізації. Постреволюційний відтинок національної історії у художній свідомості 20-х років асоціювався з добою античності в ІУ столітті і епохою Заходу в ХІХ, тобто бачився перехідним періодом на шляху від культури до цивілізації. Це той історичний момент, коли, за словами О. Шпенґлера, „ареною духовних рішень стає „не вся країна”, як-то було в часи орфічного руху і реформації, коли, власне, кожне село грало свою роль, а три або чотири світових міста, що ввібрали в себе весь смисл історії і по відношенню до яких вся інша країна культури потрапляє у становище провінції, котра тільки й займається тим, щоб живити світові міста залишками своєї вищої людяності” [14,70].

Німецький історіософ виділяє такі визначальні риси світового міста, як: космополітизм замість „вітчизни”, холодна прагматичність, наукова іррелігійність замість релігії серця, природні права замість набутих і повсюдне засилля грошей як фактора втрати зв'язків із єством плодючої землі, з талантом і працелюбністю, тобто з цінностями прадідівського укладу життя.

Артикулюючи до шпенглерівської історіософської парадигми культура/цивілізація, українські м'ятежні генії виражають власні самобутні ідеї та соціальну мудрість у художньому осмисленні конкретного національного буття. У ваплітянському дискурсі, на наш погляд, проглядається мета: не стільки сперечатися з уже сформованими концепціями, як опанувати реальність, в якій можна було їх розвинути й поглибити. Скажімо, думка про те, що визначальні риси міста (за Шпенґлером) можуть перетворитися на глибинний дестабілізуючий фактор наростання внутрішньої самотності людини, домінування реконструкції над конструкцією, дистрофії внутрішньої комунікації, сприймалася. Але, разом з тим, логіка реального українського життя вказувала на можливість не допустити його перебудови саме за такою схемою. Звідси - акцентується необхідність зберегти набуток традиційної селянської культури, що вважає найвищими цінностями гармонійний зв'язок людини і природи, індивідуальне людське життя та свободу, як важливу незамінну грань суспільного буття.

Художня проза 20-х років ХХ століття пройнята романтикою майбутнього заможного агро-міста. „У книзі Майбутнього, - зауважує Остюк (герой „Чотирьох шабель” Яновського - Л. К.), - я не помітив шахт і заводів. Там росте мореля, слива, яблуко. Цвітуть на грядках полуниці. На стінах заводів - повійка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям. Мало димарів. Диму не видко - паливо згорає до останку, гази одведено під землею туди, де не працюють” [13, 319]. Письменник акцентує органічну сумісність традиційної селянської культури з цивілізацією, народженою з науки й техніки. При цьому звучить віра в те, що традиційна культура виживе й відродиться, оскільки вона спроможна інтегрувати наукову раціональність; мешканці великого мегаполіса повсякчас будуть закорінюватися в минуле для подальшої творчості винахідництва, а тому не стануть привидами (за Юнгом), що відчужені від своїх джерел й позбавлені духовної спадкоємності.

„Романтики вітаїзму” вірили, що місто поступово сформує новий тип людського світосприймання, адекватний раціонально організованій економіці. Така думка прочитується в образно-філософських структурах Ю. Яновського: „Люди міста знають вагу і значення праці… Безугавна праця з дня на день. Цим місто й відзначається від села. Село інакше думає про все. Воно не має культури великих селищ. Машина ще не вплинула на нього організованістю і єдністю” [13, 74].

Із містом в українській свідомості асоціювалося поліпшення умов життя. Воно було безперечним благом, тому що могло забезпечити широким масам доступ до елементарних вигод; доступ українців до певних цінностей людської гідності та незалежності, вважали „олімпійці”, є явищем абсолютно незворотним. А тому ваплітянська проза „ставила своїм завданням вибороти місто для України, розбудити його національні гени, дати розуміння міста й села як об'єднаної сили єдинокровної нації, здатної стати основою незалежної держави” [15, 154].

Урбанізм „олімпійців” мав виразно філософське забарвлення. Опанування міського простору „романтиками вітаїзму” вписувалося в естетичну парадигму цивілізації. Українські митці заперечували завершення людської історії і вірили у продовження людського існування, але на якісно іншому рівні. Цивілізація, на їх думку, є діалектичним продовженням культури; це гармонійний перехід до стану, коли людина подолає буденність свого існування і збагатить свою духовність, відчуваючи свою спорідненість із природою.

Йдеться про стрімку зміну вже традиційного для панівної більшості населення сільського способу життя, перехід до міської цивілізації, про можливість задовольнити елементарні вітаїстичні потреби людини, про необхідність стимулювати творчий, життєстверджуючий потенціал кожного. Ті структури, які ми спостерігаємо в тогочасній європейській філософії від Шпенґлера, Ніцше, Бергсона, органічні і для ваплітян, для їх образного мислення. Б'янка із „Сентиментальної історії” Миколи Хвильового говорить: „Вісімнадцяти років я вже все знала: знала і глуху провінцію, і столичний рух і навіть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа. Інших доріг я вже не бачила. Повертатися на провінцію я не могла, і ніякий Руссо не зміг би привабити мене сільськими пейзажами” [6, 508]. Як відомо, Руссо представляв регресивне розуміння історичного процесу і бачив рай у минулому, у стані первісної дикості, до цивілізації.

Герої повісті „Санаторійна зона”, розмірковуючи про „практику, про сьогоднішній день”, також намагаються з'ясувати проблему „де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик”. Зокрема, сестра Катря переконана, що „уплутавши сюди Шпенґлера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць”, все ж можна поставити прогноз на майбутнє, передбачити той „день, який буде через п'ятсот років” [6, 75]. Це грядуще уявлялося „прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік” [6, 79].

Творчість „романтиків вітаїзму” - це сповнений патетизму дискурс прощання зі світом патріархального села, який переходить в уславлення ще незвіданої краси цивілізації великого міста - „синього міста Азії”, „голубої Савойї”, Євразії. Такі інтенції виявляють себе, зокрема, в „Арабесках” М. Хвильового: „Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв великдень. Тоді підуть тисячі горожан на площу мятежної комуни, а потім підуть карнавалом на аеродром…

Тоді пройшла слава про синій вечірній город. Азія” [6, 318-319].

У художніх творах ваплітян втілюється ідея органічного переходу селянської моделі життя у міську, як віднайдення мислимої повноти національного буття, що лежить в основі цивілізаційного поступу України. „Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азіатський город - без проституток, без чорної біржі, без бруду. І душевна дисгармонія буде тоді легенький вир під водяними ліліями, коли човен без весел несе не несе, а комиші стоять на кордоні зелених луків і прислухаються” [6, 318], - зазначав Микола Хвильовий.

Така синтетичність постає важливою запорукою виходу української культури на світову арену в індустріальну епоху. При цьому у творах ваплітян акцентується збереження національного коріння, доцільність засвоєння містом традиційної селянської культури й органічне переростання останньої в міську.

Письменники 20-х років ХХ століття наголошують на соціально-політичній безперспективності села в умовах формування нової культури, осердям якої ставало місто. Образ модерної (міської) України, як уже зазначалося, є стрижневим у повісті „Вертеп” А. Любченка. В авторському моделюванні майбутнього - не лише власного, але й загальноукраїнського, закладена інтенційованість до заперечення традиційної сільської України. Зокрема, письменник зауважує, що цієї „заквітчаної героїні екзотичних танків і своєрідних українських розваг, героїні, що їй багато віддавалося вами часу та хвали, - сьогодні показано не буде, як не буде вже її показано ніколи”. Адже перспективи розвитку модерної України пов'язуються з містом як феноменом цивілізації. Однак, як зауважує Ю. Шерех, „нове виросло зі старого. Традиції заперечено, але нове, сучасне виросло не з порожнечі, а сама з заперечення традицій” [16, 462].

Щоб закидати письменникам 20-х років минулого століття ворожість у ставленні до міста, закомплексованість на природній сільській людині [2, 207], - потрібно зумисно лишити поза увагою філософсько-художню творчість ваплітян (зокрема і, очевидно, найбільше - саме твори М. Хвильового, Ю. Яновського, А. Любченка, М. Йогансена, Г. Шкурупія ваплітянського періоду), що ґрунтується на буттєвій парадигмі, де візія майбутнього України постає саме у вигляді міської цивілізації. Намагаючись досягти об'єктивності й багато-аспектності зображення, художники слова оцінювали урбанізовану сучасність крізь тло віків і текстів культури. Вони жили передчуттям індустріального оновлення України, однак, як-то слушно зауважує Ю. Ковалів, аналізуючи, зокрема, творчість М. Йогансена, уникали „гіперболізованого урбанізму, притаманного, скажімо, панфутуристам” [17, 304].

Візія українського світу у метатексті художньої прози ваплітян передбачала певний ідеальний стан. Це повноцінна суспільна структура, в якій зіллються воєдино два типи буття - сільське й міське. Українська майбутність моделюється у художній прозі 20-х років як гармонійна й завершена цілісність, як природний й цивілізаційний едем, де поєднуються духовність і технологічні досягнення.

Отже, українські письменники, які входили до Вільної Академії пролетарської літератури, найближче підійшли до природної органічної інтеграції з західноєвропейською естетикою, не тільки не втрачаючи своє національне обличчя, а навпаки - представляючи його виразно своєрідним і модерним.

Література

1. Ласло-Куцюк М. Українська радянська література. - Бухарест, 1975. - 358 с.

2. Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1999.

3. Савченко З. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - К., 1999. - 18 с.

4. Пізнюк Л. Еволюція художнього мислення Аркадія Любченка: від „романтики вітаїзму” до соцреалізму. Автореферат на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. - К., 2002. - 18 с.

5. Шкурупій Гео. Двері в день. Вибране.. - К.: Радянський письменник, 1968. - 352 с. 6. Хвильовий М. Г. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2. - 925 с.

7. Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації. - Харків: Фоліо, 2003. - 495 с.

8. Досвітній О. Ф. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 1. - 572 с.

9. Тарнавський М. Турбота про майбутнє культури //Україна: Філософський спадок століть. - К, 2000. - Т. ІІ. - С. 164-178.

10. Дончик В. Г. Петро Панч. Критико-біографічний нарис. - К.: Радянський письменник, 1971. - 178 с.

11. Гундорова Тамара. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. - 1993. - № 11. - С.22 - 28.

12. Наєнко М. Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література. - 2-ге вид. Зі змінами й доп. - К.: Вид. центр „Просвіта”, 2000. - 382 с.

13. Яновський Ю. Твори: В 5 т. - К., 1983. - Т.

14. Шпенглер О. Закат Европы. / Авт. вступит. статьи А. П. Дубнов, авт. комментариев Ю. П. Бубенков и А. П. Дубнов. - Новосибирск: ВО „Наука”. Сибирская издательская фирма, 1993.- 592 с.

15. Мельник В. О. Суворий аналітик своєї доби.

16. Шерех Юрій. Колір нестримних палахтінь („Вертеп” Аркадія Любченка) // Любченко А. Вибрані твори. - К., 1999. - С. 459 - 497.

17. Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн. Книга перша: 1910-1930 роки: Навч. посібник / за ред. В. Г. Дончика. - К.: Либідь, 1993. - 784 с.