Образ долі в українській поезії ХVІІІ століття

Образ долі в українській поезії ХVІІІ століття

Стаття присвячена образу долі в акровіршах поетів ХVІІІ ст. у І. Бачинського, О. Падальського, І. Пaшковського, Ф. Кастевича. Автори не тільки змальовують трагедію людської долі, але висловлюють різне бачення цього поняття.

Ключові слова: християнство, доля, лірика.

Впродовж ХVІІ ст. в українській літературі формується поезія інтимних почуттів і переживань, пов'язаних із різноманітними перипетіями життя людини. Ця поезія розквітла на повну силу у ХVІІІ ст. Це - вірші й пісні, що дійшли до нас у так званих співанках - рукописних збірниках, які виникали із записів аматорів цієї поезії і пісенності. Тексти відомі з публікацій О. Брюкнера, М. Возняка, М. Грушевського, Г. Нудьги, В. Перетца, І. Франка.

Більшість учених, серед яких і Ф. Колесса та В. Щурат, акцентують увагу на тому, що у ХVІІ - ХVІІІ ст. фольклор переважав у взаємовпливах літературної та народної пісні. Ця проблема розглядалася і у працях К. Квітки, Л. Ревуцького, М. Рильського тощо.

В українській ліриці, як частині фольклору, втілено світоглядно-соціальні й естетико-художні переконання українців. Один із перших збирачів народної пісні М. Максимович писав, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко - його історія. Учені одностайно відзначають, що взаємовплив літературних і народних пісень мав плідний характер. Кращі поети створювали на основі фольклорних пісень високохудожні твори.

У фольклорі та літературі ХVІІІ ст. з'являються нові творчі принципи відображення дійсності. На зміну символічним образам, мотивам приходять реалістичні. Відповідно до цих умов образи набувають людської конкретизації. Життя на землі постає переповненим неминучими хворобами, війнами, несправедливістю, горем, бідою. Причиною цьому є первородний гріх Адама та Єви, які не лише розірвали духовний зв'язок із Богом, але накликали прокляття на землю. Герої ліричних пісень оплакують як власну долю, так і долю людства, висловлюють надію на Боже покровительство.

У творчості письменники часто звертаються до таких понять, як неминучість, доля, фортуна, талан. Всі вони є синонімами до слова "фатум", яке можна трактувати як "збіг обставин, невідворотність чогось, що наперед визначає людську поведінку, зокрема трагічні наслідки дій. Ідея фатуму поширювалась за античної доби, позначилася на міфах та на літературі… Християнське віровчення протиставило фатуму концепцію Божого промислу" [11, 525].

Більш детальні пояснення цього поняття знаходимо у працях фольклористів та етнографів. Так, у 60-ті роки ХІХ ст. професор О. Потебня надрукував статтю "Про Долю та споріднених з нею істот", що ґрунтувалася на народних казках, легендах, ліричних піснях, прислів'ях, а також лінгвістичних висновках. Учений розглядав різні назви Долі: "щастя", "притча", "лихо", "біда", "горе" тощо; з'ясовував процес формування народних уявлень. Не менш цінними є дослідження академіка А.Н. Веселовського про Долю в його "Розвідках у галузі руського духовного вірша" з додатковою статтею "Декілька нових даних до народних уявлень про Долю". Важливим доповненням є статі М. Васильєва "Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу", М. Довнар-Запольського "Жіноча доля в піснях пінчуків", П. Іванова "Народні оповідання про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп'янського повіту)", а також праці Крауса, Боровиковського.

Доля є в кожної людини, це - її щастя або нещастя. П. Іванов називає три її різновиди: природжена Доля - душа предків, Доля - янгола, Доля - душа людини, або її двійник. В. Богданов вважає, що Доля не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини. Вона сама не шукає людину, а остання мусить намагатися знайти її, оволодіти нею. За народними віруваннями, хто відшукає свою долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатшає; а хто не знайде, то з його починань нічого не виходить [2, 191].

Розрізняють у фольклорі долю активну ("хороша") та пасивну, яка "заспана, запухла, обстріпана, неряшниця" [2, 192].

Подекуди в Україні долю називають ще "таланом". Добре тій людині, в якої він "невсипущий", бо вона працює, щаслива. А в кого "талан" спить, то вона бідна.

Варто відзначити переважно елегійний характер світської лірики ХVІІІ ст. Її автори скаржаться на сирітську долю, вбоге життя, соціальну нерівність, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей. Тут ліричний герой відмовляється від аскетизму, відкриває потаємні бажання і почуття.

Але митці не тільки змальовують трагедію людської долі, але й висловлюють різне бачення цього поняття. У цьому плані цікавими нам видаються вірші під назвою "Піснь світова", які зустрічаються у творчості Іллі Бачинського, Олександра Падальського, Івана Пашковського, Федора Кастевича. До речі, про життя цих авторів майже не залишилося відомостей, а їх імена стали відомими завдяки тому, що твори були написані у формі акровірша.

У цій ліриці соціальні проблеми переломлюються крізь призму індивідуальної долі. У творах змальовано насамперед соціально-побутові явища і процеси: несправедливість "цього світу", антагонізм між "властями" і "людьми", між "многощними" і "неімущими", лиходійство, несправедливий суд, гірку сирітську долю, злиденне і самотнє життя, бурлакування на чужині. Таким чином, доля людини осмислюється вже не як істота, двійник людини, а як її життєвий шлях, на якому людина шукає щастя.

Про результати таких "мандрів" розповідається у "Пісні світовій" Іллі Бачинського. Вперше її надруковано у виданні В. Перетца "Историко-литературные исследования и материалы" в 1900 році [15, 171-172]. Автор змальовує почуття ліричного героя, який перебуває за межами рідного краю. Це вже погляди зрілої людини, з досвідом:

Чи не глупий розум стався,

Що в чужину я забрався [1, 48].

Поезія сповнена мотивом суму за скоєне. Ліричний герой не бачить виходу зі складної ситуації:

І мні тоскно, жаль не малий,

Скорбі многі мя обняли,

Отця й матір оставив-єм,

А сам од них заблудив-єм [1, 48].

Таким чином, перед нами постає образ світу у вигляді лабіринту, який часто зустрічається в поезії бароко. Доля ліричного героя подібна до долі Дедала, "який бывши в заточеніи, за море засланій в лябаринт, з якого вийти було трудно… а сидіти нудно…" [18, 32]. Знайти вихід з "лабіринту", розгадати Божий промисел занадто складно для людини. У "Пісні світовій" на перший план виступає трагічність "малого світу" у "світі великому":

Леч в чужині мушу жити.

З кревними ся не видіти,

Хоч умерти - не видати.

В чужім краю зоставати [1, 48].

Розлука з рідним краєм, родиною осмислюється як великий гріх. Ліричний герой відчуває провину, бо не зміг поховати батьків:

Отець, мати представився,

А мні серце роздвоїся.

Бо жаль серцю й скорб главі,

Що без мене повмирали [1, 48].

На чужині важко знайти своє місце: "чужина не родина", "ані честі, ні поваги, тільки достати зневаги". Єдиний порятунок - це віра. В молитві ліричний герой знаходить шлях до порятунку із лабіринту, в який він потрапив. Проте у цьому випадку мовиться не про окремо взяту вітчизну, родину. Перед нами людина, яка знаходить своє місце у вічності. Ісус Христос постає учителем, спасителем:

Сльози мої, Христе, прийми,

Житіє чисто дару ми.

Ах, од гріхов ізведи мя,

К спасенію настави мя [1, 49].

Хресна мука Спасителя є найвищим взірцем для кожного, хто прагне Царства небесного. Тут немає явно вираженого мотиву "співрозп'яття". Ліричний герой споглядає світ, в якому "…в силу гріхопадіння перших людей, все створене Богом, втратило свою розумну ціль" [19, 40].

Ілля Бачинський утверджує ідею Богорівності Христа. Його ліричний герой надіється на рятівну жертву, як і ліричний герой Дмитра Туптала у творі "Камо, сладкій Ісусе, с хрестом грядеши?" [18, 294]. Ліричний герой в поезії І. Бачинського скоряється долі:

Правой стези настави мя.

А я должен одвіт дати,

Тебе, Творця, вихваляти [1, 49].

Таким чином, весь життєвий шлях людини складається так, аби вона змогла осягнути марнотність матеріального світу і готувалася до життя вічного. Подібні моральне спрямування звучить і в народному епосі:

Не хочу я щастя-долі,

Ні худоби, ані волі,

Ні багатства временного,

Хочу багатства вічного [7, 54].

Цікавою є поезія Олександра Падальського "Піснь о світі", знайдена і опублікована І. Франком у 1889 році у виданні "Киевская старина", за рукописом Теодора Поповича Тухлянського, виготовленого у середині ХVІІІ століття. І. Франко високо оцінив цей твір за образне відтворення в ньому людської долі. Найраніший відомий текст пісні О. Падальського виявив М. Возняк [3, 231-232]. Існує також варіант пісні із Закарпаття, вміщений у Пряшівському рукописному пісеннику середини ХVІІІ століття [3, 287-289]. У різних джерелах цей твір має різні назви: "Піснь о марності світовій", "Піснь о плачливом стані вищого студента", "Піснь о марності світу".

Сповнений глибоких переживань про власну долю, ліричний герой твору нарікає на бідність:

…Світ марне, як коло точиться.

Літа марне плинуть, як бистрії ріки,

Часи молодії, як з дощу потоки,

Все то марно минаєт [13, 63].

Як зазначає, М.І. Костомаров, з ліричних пісень видно, що українці схильні до споглядання і роздумів [6, 63]. Саме такі риси характерні для цього твору. Ліричний герой сприймає світ як "мізерний", "бездольний". Біднякові важко знайти своє місце в суспільстві. Почуття суму переплітається з бажанням швидкої смерті:

Ліпше би ся було нігди не родити,

Ніжли мізерному на сем світі жити,

Альбо, вродившися, скоро в землі гнити,

Щоб бездольному на світі не жити [13, 63].

Мотив трагічної самотності є провідним у поезії. Ліричного героя ніщо не пов'язує із соціумом. Його переживання сконцентровані навколо власної долі, а тому він вважає, що всі щасливі, крім нього:

Вийду межи люди, стою та думаю,

Що люди гуляють, як риба в Дунаю.

Ах, тяжкий мій жалю [13, 63].

Людина мріє про зміну місця, про надприродну силу, навіть про певні фізіологічні зміни, які могли б стати запорукою її щастя. Пошуки долі в її розумінні були б продуктивнішими із висоти орлиного польоту. Ліричний герой залежний від "світу марного", який керує щастям, одних людей "садить в дорогії шати", а інших "водить в нестерпимих латах", "задає ран серцю". Важливим критерієм земного щастя є багатство, а значить і доля. В той же час такі люди не розвиваються духовно:

Рожнії мови о мізерном мають,

Котрії на світі нендзи не знають [13, 64].

Проте і бідняки нічого не знають про щастя, бо "в кишені нічого не мають". Тобто людина не може осягнути, зрозуміти світ, в якому вона живе. Таким чином, автор наголошує, що людство спокутує наслідки "первородного гріха", "відказавшись від Божого керівництва, людина існує в ілюзорній свободі. Надалі історія людства розповідає, що, хто лише хотів стати Богом, залишився людською істотою" [16, 40].

Ліричний герой розмежовує світ земний і небесний. Він усвідомлює, що в земному гріховному світі щастя та радості йому не знайти. Його переповнює почуття жалю до себе. Він не відчуває морального права звертатися до Бога з проханням про допомогу:

І сам я не знаю, до кого я маю

Свій жаль уносити, би мя мог утішити

В тяжкім моїм жалю [13, 64].

Мотив мучеництва яскраво проявляється у творі. Ліричний герой таким чином спокутує первородний гріх. Він не озлоблюється, а покірно сумує, тужить, свої біди пов'язує із тим, що перебуває у світі "бездольному", "мізерному". Його надії звернені лише до Бога. Він готовий хвалити Творця. Таким чином, людина, хоч і має вільну волю схилятися до того, до чого вона хоче, проте не так абсолютно, щоб могла досягти бажаного без Божої допомоги і милості [16, 361].

Як зазначає Л. Ушкалов, "…вся сфера літератури поставила під ту пору щонайперше величання Бога… "Вђчная хвала Бозская", яка, згідно з християнським богомисленням, є остаточною метою людського життя, посутньо окреслювала під ту пору також сенс поетичної творчості" [19, 22].

Трагедія долі розкривається і в творі Івана Пашковського "Піснь світова", який вперше був опублікований у виданні М. Возняка у 1912 році [4, 52-53]. Загалом, цим автором було укладено цілий рукописний збірник, до якого увійшли 56 українських і польських пісень та 90 пісень духовного змісту. Це була своєрідна антологія популярної на той час пісенності. Очевидно, у річищі пісенного матеріалу розвивалася й творчість самого поета. Про те, що він є автором "Пісні світової", засвідчує сам текст твору, написаний у формі акровірша. Вважають, що І. Пашковський написав його у 1764 році. Народна образність, легкість форми сприяють легкому запам'ятовуванню тексту. У творі переплітаються і кохання, і соціальна нерівність, і сирітство, і жіноча доля.

Сирітська тематика була популярною в українській художній літературі. Це зумовлено тим, що в усній народній творчості було складено чимало пісень. Поети бароко, орієнтуючись на фольклорні твори, прагнули образно відтворити одну зі складних соціальних проблем того життя.

У цьому випадку причиною самотності у світі постає бідність. Сирітська доля теж посилає людині безліч випробовувань:

Ах, нам, сиротам, бідним голотам,

Трудно в світі милості ізнайти [14, 69].

Дівчина-сирота може вибирати між трьома життєвими шляхами:

а) "Тілько нас ізводять, а інших знаходять";

б) "Шкода нам багатих шукати, ність враз зо панами ровняти";

в) "Ти, Боже, керуєш і милість справуєш" [14, 69].

Суть плинності життя людини влучно передано через образи квітів, які покрасувавшись у світі красою, в'януть, як і дівоча краса. Лірична героїня в поезії І. Пашковського намагається розгадати Божу волю, мріє знайти свою долю. У цьому випадку - чоловіка. Взаємини між людьми будуються з дозволу Творця. Через випробовування людина досягає мудрості, блага. Розуміючи це, дівчина говорить:

Виростаєт квіт, а вже ж то той вік

В дозрілом квіті маю знайти.

Єсли Бог позволит,

Ваша милость згодит

І ку собі мня враз

Привернет [14, 69].

Бог дає порятунок стражденним тоді, коли вони самі цього прагнуть. У цьому і є прояв людської свободи. На противагу первородному гріху постає первородна справедливість і каяття. Бідна людина звертається до Бога з проханням змінити її становище в соціумі, а потім вирішує відректися від земного світу, таврованого первородним гріхом. Вибирає долю для душі у житті вічному:

Ти, Боже, керуєш

І милость справуєш,

Од тебе вся дана

Мні буде [14, 70].

Як бачимо, автор послідовно обстоює ідею "Божої санкції". Людина має примиритися з Богом, покладаючись на його премудрість і милосердя. Перебуваючи у скрутному становищі, лірична героїня гостро відчуває плинність усього земного. Тож людина відчуває себе мандрівником, а гріховний світ сприймає, як лабіринт, з якого потрібно вийти в інший чистий світ.

Герої ліричних пісень відмежовуються від гріховного шляху, прямують до вузького, але рятівного. А тому характерними рисами для них є смиренність, богобоязливість, віра.

Вкусивши забороненого плоду, людина втратила безсмертя. Про короткий вік людини пише Федір Кастевич у поезії "Піснь о світі марном" - одному з найпопулярніших творів давнього українського віршування, що вміщувався в усіх рукописних збірниках у ХVІІІ ст. Він друкувався у працях В. Перетца, В. Гнатюка, Ю. Яворського, М. Возняка та ін. Народний варіант цієї пісні увійшов до видання Я. Головацького, датованого 1878 роком [2]. У цьому вірші доля названа "фортуною", яка в контексті рівносильна фатуму. Ліричний герой у зрілому віці осмислює наслідки гріха Адама та Єви, про який говориться в книзі "Буття": "Ти прах і в прах перетворишся" (Бут., 3, 19).

Прихід смерті лякає його. А тому він звинувачує фортуну, називаючи її "зрадливою", а юність "фальшивою". Старість не лише людину прихиляє до землі, але і нагадує їй про наближення смерті. У руслі народнопоетичної традиції автор передає переживання з приводу швидкоплинності життя через звернення до юності, буйного вітру:

Ей, орлова юность, обновися нині,

Потіш чоловіка в припадлой годині.

О, вітри буйні, з сторон повійте,

Юность молодості моєї принесіте [10, 73].

Автор намагається переконати читача, що юність і молодість є найбільшим багатством для людини. І як би вона не любила світ, прийде час, коли із ним потрібно буде попрощатися. Саме в такий момент в житті ліричного героя почуття суму заполонило його серце. Але він не зневірився, у важкі хвилини звертається до Всевишнього, називає Його "справедливим". Фізичні зміни сприймає як фатум: "Бим хвалив тя завше, ах, я нещасливий…" [10, 73]. Смерть виступає своєрідним "кредитором": "В старості моїй сам ся осуджаю" [10, 73]. Життя - це розкіш, яка триває недовго. Образ смерті персоніфікований: вона приходить з мечем і "пересікає" серце.

Важливим є той факт, що автори ліричних поезій осмислюють долю, звертаючись до тогочасної соціальної дійсності: заробітчанства і важкого життя на чужині; соціальної нерівності; сирітського життя тощо. І хоча у кожного із героїв свій життєвий шлях, та їх об'єднує єдина мета - пошук долі. Виявляється він триває все життя. Кожен мріє про щастя і розуміє його по-своєму, але, як виявляється, кожен із героїв помилявся у його пошуках. Так, щастя має бути не на чужині, а з родиною (у творі І. Бачинського). У поезії О. Падальського ліричний герой розмірковує про ймовірність щастя, коли б у нього були орлині крила, то віднайшов би "фортуну". У вірші І. Пашковського героїня мріє про подружнє щастя. А у пісні Ф. Кастевича прослідковується думка, що юність і молодість - це для земної людини щастя і розкіш.

Людина перебуває у світі "бездольному", "чужому краї", "зеленому падолі". Все земне виявляється сумним, безрадісним, марним. Не потрібна ні суспільству, ні родині, вона приречена на самотність. Ліричний герой - "бідний", "сирота", "убогий", "мізерний". Він зазнає зневаги, осуду з боку багачів. А тому його переповнює почуття суму і жалю до себе, які передано такими засобами: "мні тоскно", "жаль немалий", "скорьб", "жалість в серці". В усіх акровішах розповідається про трагедію людини без долі, образ якої змальовується по-різному. Так у "Пісні світовій" І. Бачинського ліричний герой залишається без долі, бо заблукав на чужині. У О. Падальського він народжується без долі і марно проживає вік. Тут доля персоніфікується: "Доле, де ж ти била, коли моя мати мене родила?" [8, 63].

У поезії доля (фортуна) змальовується у руслі народнопоетичної традиції: вона є оберегом. Водночас вона служить людині, тоді остання "живе без турбот", "панує". Але, оскільки "марний світ" керує щастям на землі, то воно дістається не кожному.

У творі Івана Пашковського провідною є інша думка, популярна у народних віруваннях, що доля - це друга половинка: для жінки - чоловік, а для чоловіка - жінка.

У поезії Ф. Кастевича доля - "фальшива фортуна". Земний шлях людини подано через такі етапи, як: "фальшива юність" - "молодий вік" - "припадлива година" (старість) - "кінець віка" (смерть). Таким чином, на наш погляд, у творах домінує думка, що справжню долю людина може мати лише у житті вічному. А тому в кінці життя людина смиренно просить Бога: "У світі жиючи, ужил свій удел" [10, 63].

Відмежовуючись від світу гріховного, марного, ліричний герой очищається через сльози. Саме тому автори звертаються до опису сцен плачу: "Плачте, очі, сльози лийте" (у І. Бачинського); "Крвавії сльози у очей моїх плинуть" (у О. Падальського); "Сльози проливаю" (у Ф. Кастевича).

У віршах звучить не лише надія на Бога, але й з'являються обриси майбутньої долі людини у Царстві Небесному. Ліричний герой просить Творця дарувати "житіє чисте", керувати його життям, жалості до світу "бездольного" на землі, чекає часу, коли буде "давати отвіт".

Отже, людина має життєве призначення перейти від зовнішнього, неістинного світу до внутрішнього, істинного, що треба розуміти не як окремий акт пізнання, а як справу всього життєвого шляху. Зло, що існує у світі, автори лише констатують. Життя - це шлях до самопізнання. Пройшовши випробовування, людина стає на шлях доброго, досконалого. Цікаво, що герої "світових пісень" не шукають благ матеріальних, а лише духовних. Таким чином, у поезії бароко доля людини набуває ширшого значення, ніж земний шлях. Християнське віровчення з концепцію Божого промислу розширює межі долі у житті вічному.

Література

1. Бачинський І. Піснь світова // Українська література ХVІІІ ст. - К.: Наук. думка, 1983. - С. 48-49.

2. Булашев Г. Доля // Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К.: Довіра, 1992. - С. 190-204.

3. Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. - Т.1. - Львів, 1913. - С. 231-232.

4. Возняк М. З культурного життя України ХVІІ - ХVІІІ ст. // ЗНТШ, 1912. - Т. 109. - С. 58-69.

5. Геник-Березовська З. До питання про пізню українську барокову поезію // Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм. - К.: Гелікон, 2000. - С. 37-50.

6. Головацький Я. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. - М., 1878.

7. Грицай М.С., Бойко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народна творчість. - К.: Вища школа, 1985. - 358 с.

8. Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. - К.: Вища школа, 1985. - 415 с.

9. Кастевич Ф. Піснь о світі марном. Українська література ХVІІІ ст. - К.: Наук. думка, 1983. - С. 63.

10. Костомаров М. Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М. Слов'янська міфологія. - К.: Либідь, 1994. - С. 44-107.

11. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. - Т.2. - К.: Академія, 2007. - 621 с.

12. Падальський О. Піснь о світі // Українська література ХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 63- 65.

13. Пашковський І. Піснь світова // Українська література ХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 69-70.

14. Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. - Спб., 1900. - С. 171-172.

15. Романець В.А. Історія психології ХVІІ століття. Епоха просвітництва. - К.: Либідь, 2006. - 997 с.

16. Крекотень В. Передмова // Українська поезія. Середина ХVІІ століття. - К.: Наук. думка, 1992. - С. 5-23.

17. Туптало Д. Камо, сладкій Ісусе, с хрестом грядеши? // Українська поезія. Середина ХVІІ ст. / Упоряд. В.І. Крекотень, М.М. Сулима. - К.: Наук. думка, 1992. - С. 294.

18. Ушкалов Л. До тебе взиваю, Ісусе прекрасний // Ушкалов Л. З історії української літератури ХVІІ - ХVІІІ ст. - Харків: Акта, 1999. - С. 10-27.

19. Ушкалов Л. Ідеї та форми української барокової поезії // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. - К.: Факт, 2006. - С. 20-79.

20. Яворський С. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатсой Руси. - Прага, 1934. - С. 287-289.