Про українське місто і український зміст

Про українське місто і український зміст

Аналізується наукова розвідка В. Фоменко „Місто і література”, відзначаються здобутки і прорахунки автора.

Ключові слова: місто, українська урбаністика, дискурс.

Іван Франко кваліфікував рецензії як „пакосний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини”Франко Іван. Лист до Агатангела Кримського від 22 лютого 1904 року // Франко І. Зібр.творів: У 50 т. - Київ, 1986. - Т.50. - С.237.. А Оксана Забужко, ніби як розгортаючи думку великого попередника, мало чи не в розпачі констатує: ”Чи Ви хоч раз бачили в наших виданнях, навіть „літературних”, аналітичну рецензію на „блок” із 5-6 книжок різних видавництв, об'єднаних спільною темою? А це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й структуризації поточного літературного процесу!”Забужко Оксана. “Сьогодні бути жінкою в українській літературі - не проблема...”// Літературна Україна.- 18 грудня 2008 року. - С.5.. Думка дуже слушна, але блоку наукових книжок, які б досліджували проблему українського міста, ще поки не наберемо, а тому мова тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час як слов'янські та європейські літератури сьогодні активно розпрацьовують проблему міста та його впливу на людину. Авторка розвідки „Місто і література: українська візія” Фоменко В.Г. Місто і література: українська візія. - Луганськ: Знання, 2007. - 312 с. Віра Фоменко назагал успішно реалізує свій задум - дослідити зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши багатоаспектний вплив урбаністичної літератури на становлення модерної української прози. Монографічна праця має чітко визначену мету, для реалізації котрої дисертантка окреслює либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки впоралася, хоча й із різним ступенем успіху та результативності. Зреалізувати їх усі однаково успішно навряд чи й можливо, бо ж той масив творів, який склав об'єкт студій В. Г. Фоменко, явно хибує на неповноту.

Важливими ж для ґрунтовного осмислення поставлених завдань могли б прислужитися праці, які до списка літератури не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як „Modernizowanie miasta. Zarys problematyki urbanistycznej w nowoczesnej literaturze polskiej” (Краків 2003) Ельжбети Рибацької та „Eseisci o Lwowie. Pamiec, sasiedztwo, mity” (Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше - праці В.Топорова „Місто і міф” (до речі в 2000 перекладеної в ПольщіToporow W. Tekst i miasta-dziewicy i miasta-nierzadnicy w aspekcie mitologicznym // Toporow W. Miasto i mit. Wybral, przelozyl i wsepem opatrzyl B.Zylko. - Gdansk, 2000.) та Е.Бушевича „Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w pismiennictwie doby Odrodzenia” (Kраків 1998), стаття Т.Косткевічевої „Wizje miasta w literaturze wieku Oswiecenia”Kostkiewiczowi T. “Wizje miasta w literaturze wieku Oswiecenia // Prace Historycznoliterackie. - Gdansk, 1993. - nr 16.. Не говорячи вже про чи не найперші розвідки, з-поміж яких назвімо публікації А.Грека „Семантика текста Киева в русской культуре” (1993), С.Томашевського „Motywy miejskie w romansie stanislwowskim”(1985), Т.Зарембської „Початки польського урбаністичного письменництва”(1975). Зупиняємось на цьому детально, бо - навіть поданий пунктирно - корпус цих праць підважує твердження дисертантки про те, що „вивчення міста і урбанізації як особливого феномена літератури почалося відносно недавно”. Не випадковим бачиться нам і зацікавлення проблемами міста, і то не лише в документах, а саме в літературі - з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя Пірка „Історія - вимогливий суддя” у виданні „Державна справа” (2008. - №11. - С. 170-175).

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах Вірою Григорівною Фоменко є актуальним, а навіть - у доброму значенні слова - провокативним. У часи, коли не те що місто-мегаполіс, а цілий світ став великим селом, - відбулася рішуча й незворотня трансформація понять центр-периферія. Розпочався ж сам процес трансформації чи не в останніх десятиліттях ХХ століття, а література саме цього періоду пильно, прискіпливо, фахово в рецензованій дисертаційній праці досліджена.

Перший підрозділ монографічної праці „Дискурс міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах” бере старт на західноєвропейську урбаністичну філософію. Авторка відштовхується від концепції „світу-цивілізації” Ф. Броделя, апелює до положення Л.Ямпольського про місто як середовище індивідуальної та соціальної свободи - і відразу переходить до міркувань про те, який вплив мають глобалізаційні процеси на Україну. Оголюється - таким чином - одне із вразливих місць дослідження, бо провалюється в небуття власне український джерельний контекст, хоча дослідниця сама, і то слушно, задекларувала проблему української урбаністики в соціально-історичній перспективі.

„Дивись на церкви, що процвітають, дивись на християнство зростаюче, дивись на місто іконами святими освітлене й сяюче і від фіміаму духм'яне та похвалами й божественними піснями наповнене!” - звертався в 1051 році перший митрополит-русич Іларіон до хрестителя князя Володимира в своєму „Слові про закон і благодать”. Варто також поміркувати, чому учитель Коперніка - Юрій Котермак увійшов до історії як Юрій Дрогобич, а Павло Русин із лемківського міста Кросно організував школу новолатинських поетів у Кракові. Якщо взяти до уваги не тільки той факт, що 1288 роком датується перший, який знаємо, опис бібліотеки князя Володимира Васильковича, зроблений Волинським літописцем, а й пам'ятку початку ХІІ століття -„Повість временних літ” (створену тоді, коли - як писав Іван Франко - Європа була ще темною), де віднаходимо як оповідання про благословення апостола Андрія і заснування Києва, так і найдавніші писемні свідчення про донині живі українські міста - Чернігів, Трипілля, Коростень, Переяслав, Ізяслав, Овруч, - то мусимо визнати: джерела урбаністичної проблеми в Україні таки значно глибші. Маємо визнати, а значить чіткіше окреслити вихідні позиції. Відчувається, що часом авторка потрапляє в дискомфортну ситуацію, будучи скутою тим масивом творів, які обрано за матеріал дослідження. Ані давньоруський, ані еміграційно-діаспориний масив текстів (не говорячи вже про сусідні літератури) не послужив, але добре було б, коли став би об'єктом для зіставлення. А той матеріал неоднозначний, але й надзвичайно пожиточний, якщо взяти до уваги дискурс українського освоєння багатьох інших міст світу. Починаючи можливо від візії чужоземних міст у „Житії і ходінні” Даниїла, ігумена із Руської землі, у „Странствованіях” Василя Григоровича-Барського чи творах Пилипа Орлика, в гостро критичних та іронічних віршах „Варшава-мати” або „Люблин-сестра” Данила Братковського - і аж до Юрія Андруховича, Оксани Забужко чи Олександра Ірванця. Цілком слушно виводячи генеалогію антиміського міфу, услід за дослідниками, з одного боку - від біблійної традиції, з іншого - від античної літератури, авторка несміло згадує наші праукраїнські твори, які й сьогодні перевершують чимало найвибагливіших європейських раритетів. Названі нами тут твори - це лише дещиця того матеріалу, який був покликаний стати добрим кермом і вберегти шановну авторку від недоречних публіцистичних відступів та інколи необов'язкових, великих за обсягом цитат. Отож, беручи це до уваги, важко погодитися із такими висновками: „Місто як „фізичний” феномен і як носій та продуцент, перевірений щоденним побутом культури, майже не значилось серед топосів нашої „старомовної” поезії, прози, драматургії”. Запитаймо: а Київ як „мати городів руських”?

У другому розділі „Українська художня урбаністика в соціально-історичній перспективі” змістовно, із виходом на дискусію, проаналізовано твори Г.Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Франка. Але знову ж таки, українська традиція виводиться тільки від Григорія Сковороди, якого, як наполягає шановна авторка, ми зовсім не знаємо, бо „закладений у наші літературні гени інстинкт простоти й необтяженої надміром культури „народності” все ще зберігає силу зворотної дії, перетворюючи Г.Сковороду на речника істин „для хатнього вжитку”.

Хотілося б побачити і більш доказовий дискурс щодо тези, яку в рецензованій книжці викладено в підрозділі 2.2. „Петербург М.Гоголя та Т.Шевченка. Художня і ментальна рецепції”. Це висновок, що співвідносити Шевченка з наратором комедії „Сон” можна лише з урахуванням „різноістотності” Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про якого ми, на жаль, не так уже багато знаємо”. Дискусійними міркуваннями, що само по собі, однак, є прикметою новаторської праці, відзначається і підрозділ 2.3. „П.Куліш - опозиція село-місто”. Так, В.Г.Фоменко, аналізуючи неоднозначний та різно-векторний доробок Пантелеймона Куліша, твердить: „Коли вдуматись у вислів „виробить форми змужичілої нашої речі” (вислів П.Куліша. - В.С.) глибше, можна в ньому побачити притаманний саме йому перегин у тому, чому вірив і що утверджував лише він. Зокрема, у присутність (коли, де, в кого?) в новоукраїнській літературній мові такого стану, який виключав мужичість. А точніше - живу народну мову, яка (і про це вже йшлося) не взяла від старокнижної мови найістотнішого - її паритетної інтеграції в загальноєвропейський літературний досвід”.

Третій розділ рецензованої розвідки В.Фоменко „Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ століття” постає як найбільше аргументований та відкривавчий. І то зрозуміло, бо ж матеріалом аналізу стали вершинні здобутки українського письментва. Саме література цієї доби, як знаємо, видобула із забуття і показала світові невмирущу цінність давнини, „старого” письменства і цим небезпідставно пишалася, оскільки, як твердить В.Г.Фоменко, „врятувала його від малоросійщини московського виробу й законсервованості в спокусах московських (бурлеск, водевіль, байка, оповідання з народних уст) літературних чеснот. Література ж українського модерну, навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв, а з тим і авторську свідомість не традиційного, а загальноцивілізаційного напряму, коли доробок навіть одного й того ж письменника міг стояти по різні боки барикад”. Саме матерал цього розділу, а, зокрема, підрозділ 3.2. „Двополюсність української ментальності в українській прозі на зламі століть” уводить до літературного процесу один із перших українських міських романів - автобіографічний твір „Танець тіней” („В лабетах”) М.Яцківа, оповідання „Над морем” Лесі Українки, яке порівнюється із „Попрыгуньей” А.Чехова, в новому світлі подає рецепцію роману „Поза межами болю” О.Турянського та ін. В аспекті урбаністичного наступу на людину інтерпретовано романи В.Підмогильного та В.Домонтовича (підрозділи 3.3.), відсвіжено урбаністичні візії В.Винниченка (підрозділ 3.4.), обгрунтовано принципово важливі тези про входження української прози в рецепційну та текстову психореальність міста, про збагачення мови виражально-зображальними можливостями модерного виміру та ін.

Належною мірою критицизму, узасадненістю суджень про літературу ХХ століття, в якій село поступається місту - метаісторичному і навіть метанаціональному, - відзначається останній, четвертий розділ рецензованої книжки „Художні надбання прозової урбаністики України”. Тут же зарисовуються змістовні перспективи. Так - на прикладі аналізу творів Ніни Бічуї та Галини Гордасевич - засигналізовано мотиви „жінка і місто”, „жінка в місті останньої третини ХХ століття”, „жінка і суспільство”. До прикмет мужньої постави дисертантки напевно можна віднести й те, що вона не уникає речей, які й саму авторку та й нас усіх б'ють батогом, як то робить автор урбаністичного роману „Тотем” С.Процюк жорсткими дефініціями і таким ось присудом: „Ми є скаправілі і зледащілі, малоосвічені і нетямущі. Ми - заздрісні сальєристи і ненаситні салоїди”. В.Г.Фоменко не просто зауважує ці нурти, приймає на віру, а й, повторюючи, кваліфікує їх як „діагноз, поставлений лікарем для зцілення тяжко хворого організму”. Виникає тільки запитання: представники яких іще, окрім нашого, народів, особливо з-посеред тих, котрі себе шанують, дозволять собі подібне? Отож, як тут бути і що робити? Навіть це вічне запитання має свій урбаністичний підтекст і дискурс. Так, не зайвим було б поміркувати, чому письменник двох народів - українського та польського - Павлин Свєнціцький, переробивши із російської на польську повість „Что делать” Миколи Чернишевського, місцем дії у своїй версії зробив не Петербург, а власне Київ. Чи так уже випадково П. Свєнціцький змінив оточення, в якому діяли герої М.Чернишевського? І якою, до речі кажучи, має бути рецепція та перспективи вивчення таких ось творів, на які дисертантці також вартувало б звернути увагу? А також і тих, в яких українське місто увічнюється митцями інших літератур (Київ у творах російського класика М.Булгакова чи Львів у творах австрійського письменника М.Поллака). І, врешті, як бути нам, аби в науковій праці не повторювати услід за письменником С.Процюком інфікованих самопонижень, а, занурившись у джерела та тримаючи, як наставляв Володимир Мономах, душу вгору, поціновувати явища глибоко і контекстуально.

Не обійшлося в рецензованій роботі без недоглядів та неточностей - певною мірою вони пояснюються невичитаністю після комп'ютерного набору. Часом дослівно повторюються деякі фрагменти праці, певні абзаци. Неповним видається узагальнення, що „художньому освоєнню міського середовища й міського типу життя таланило найменше”. Навряд чи доречною є така безапеляційність, адже вдячним матеріалом для осмислення покликані стати, окрім проаналізованих, ще й чисельні твори про людину міста Валерія Шевчука, книжка „За нас - у Львові. Міти і міфи” Надії Мориквас, „Повернення в Леополіс” Віктора Неборака і ще багато інших. Бодай би й роман Олександра Ірванця „Рівно/Ровно”.

Бо коли першим про місто в українській літературі на початку минулого ХХ століття написав Валер”ян Підмогильний, то на початку ХХІ - Олександр Ірванець. Якщо ж сягнути раніших часів, то образок міста в творах в очах давньоукраїнського спудея відбився як „хата на хаті”, що означало багатоповерховий будинок, а коли замислитися глибше, то заклало перші обриси фантасмагоричного міста. Фантасмагорія як зворотна сторона реальної медалі або як крайній вияв тих українських реалій, які впізнавані не тільки кожним із нас, а від помаранчевих подій 2004-го - і усім широким світом, - все це заполонює читача від перших і до останніх сторінок роману Олександра Ірванця. Поява кота Боніфація на перших та останніх сторінках помножують традиції Булгакова, а вірогідніше таки іронізують над ними, як зрештою, в романі домінує тотальна іронія над усім, про що власне йдеться. А йдеться про нас самих, в Україні й поза нею, але нею таки живущих, а йшлося, тобто думалося-писалося авторові, як вказано на сторінці 189, упродовж 1995-го в Берліні та в роках 1999-2000 в Рівному-Ірпіні. Отож, якою б не зужитою була подальша оцінка, але роман „Рівне/Ровно” таки є новаторськи-прогностичним - і самою назвою, і змістом - щодо болючої проблеми двох Україн, яка в романі запрогнозована на той спалах, який відбувся в 2004-му. І форма фантасмагорії спрацювала на той прогноз і шок стовідсотково. Олександр Ірванець хоча й наголошує у своєрідному ігровому післяслові (с.190), що всі події, обставини та персонажі, „ословлені”, як він підкреслює, в тексті роману „Рівне/Ровно”, - існують лише в його уяві, як і саме місто, тут автор віддає данину „винятково працьовитим, добрим, щедрим та щирим людям”, - ніколи не було розділене навпіл жодною стіною, - та ж читач впізнає щоденність чи не кожного українського міста, з тією хіба різницею, що, приміром, у Луганську чи Донецьку стіна вища, аніж в Тернополі чи Рівному...

Роман надзвичайно цікавий ще й під тим кутом зору, що розгортає рідкісний (у порівнянні, наприклад, з біографією історичною чи похвальною) різновид сповідально-артистичної екзистенції, коли ж уточнити, - буття драматурга Шлойми Ецірвана. Звідси видовищність, театральність роману, в якому фотоілюстрації виконують подібну до театральних декорацій функцію. Незмінна ж авторова іронія не дає збитися на сентиментальний шлях, страхує від ностальгійних перехльостів у розповіді про дитинство, шкільні роки, перше кохання, хоча ці та інші ліричні сторінки є далеко не гіршими в канві створу. Вони ж бо так само помножують українську щоденниково-сповідальну традицію, відсилаючи подумки до таких передусім творів, як „Гуси-лебеді летять”, „Щедрий вечір” М.Стельмаха чи „Зачарована Десна” О.Довженка, водночас дискутуючи з ними - не без допомоги випробуваного в уславлених та широко знаних драмах автора прийому театралізованого дієписання того, що відбувається з Україною та українцями в 90-і. І з легкої авторової руки стається так, що це дієписання в романо-драмі-щоденнику набрало тих персвазійних рис, які притаманні були ораторському мистецтву, наприклад, у вживанні таких безпосередніх форм словесного виразу, як у „мові озвученій”, а тут ще розіграній, бо ж лунає з театрального кону, а до всього ще й маємо драму (із участю німецької акторки, яка вивчила роль українською) в драмі, де всі ми і гравці, й глядачі. Спосіб, у який представлено час і простір, провокує до порівняння роману з призначеним до театральної постановки щоденником митця. Місто Рівне/Ровно постає перед читачем/глядачем мов би велетенською сценою, люди й події подані так, як ніби вони діють на тій сцені, де грають всі - всіма. Не тільки назвою міста, прізвищем (Ецірван - Ірванець), реальними фотознімками, а й буденними, як на перший погляд, вчинками та словами, комп'ютерними шрифтами, цитатами - з довідника економічної географії соціалістичної республіки України від 2002 року, вставкою зі статті-анонсу в газеті „Вечірнє Рівне”В романі це ймовірно містифікація, хоча в газеті „Рівек вечірнє” № 44 за 22-26.06.2006 й спраді натрапляємо на інтерв'ю із О.Ірванцем по його поверненні з Америки із цінною інформацією не тільки про американські враження, а й про написану в Америці повість „Золото Павла *******ка” чи довжелезним списком тих, без кого роман „Рівне/Ровно” - „не був би написаний, або був би зовсім не таким, яким він є”. І треба сказати, що це дивовижна здатність - вміти іронізувати так, щоб стало нам боляче й соромно, зберігаючи при тому душевну просвітленість, кваліфіковану власноруч як незлобиву щирість, яка лежить в основі глибокої вдячності автора багатьом людям за надану допомогу в створенні цього діагностичного роману. Та ж бо відомо: правильний діагноз - успішне лікування. То ж видужуймо швидше, українці!

То ж українська література ХХ століття дала огром творів про місто. І не тільки прозових....

...Бо звикнуть не можу до міста,

Брудного, глумливого міста,

Бо серцем я ніжний і чистий,

Дарма, що колись був чекістом, -

зізнавався Дмитро Фальківський. Перспективно було б осмислити той драматичний шлях, який пройшла та ж поезія від позначеного трагедією розчарування, яке звучить у вищенаведених рядках, - до помірковано-спокійних поетичних творів про людину міста і людину в місті. А їх є так багато, як тих вогнів у необароковому вірші, в кожному слові якого закодовано число 100. Маю на увазі твір „Київ вечірній” Миколи Мірошниченка, який звучить так:

Стожарів намисто

Чисто, густо,

тлусто, променисто

Просторово настояне місто.

Безсумнівно, дослідження дуже непростих проблем, сконцентрованих навколо міста, в українській науці тільки розпочалося. Воно потребує неупередженого підходу, і тут солідаризуюся з Оксаною Забужко, яка в турботах про завтра української науки покладає велику надію на покоління „дітей Майдану” бо порівняно із тими, хто дебютував у 90-х, молоді 20-літні мають той безцінний „нерозтрачений запас щирого ідеалізму, якого в Україні не вчувалося, либонь, від 1960-х років” Забужко Оксана. “Сьогодні бути жінкою в українській літературі - не проблема...” // Літературна Україна. - 18 грудня 2008 року. - С.5..