Розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття

Розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття

У статті аналізується літературний процес у Донбасі, підкреслюється вибірковий характер репресій письменників.

Ключові слова: літературний рух, репресії, спілка письменників.

Репресіям Василя Стуса і його побратимів на Донбасі і по всій Україні передували довготривалі протягом століть репресивні заходи московської влади проти українського письменства. Особливо страшними для нашої культури були репресії радянської епохи. Як вони чинились на початку радянської влади, що передувало розправі московської влади у 60-70 роках над українським письменством?

Серед незліченних втрат нашого народу від репресивних дій радянських органів влади особливе місце належить письменникам. Бо вони, як це не звучить тривіально, - голос народу, свідомість народу, його совість. Тим паче, якщо це письменники українські - вони чи не єдині виразники прагнень і мрій народу. Це добре розуміли царські чиновники, коли запроторили Тараса Шевченка на десять років у солдатчину, це добре знали блюстителі „громадського порядку”, коли відправляли на довічну каторгу в Сибір гострого на соціально-критичне слово Павла Грабовського. Про що ж думали і що відстоювали радянські судочинці та їхні поплічники, відправляючи на смерть вже не одиниці, а сотні українських письменників - сьогодні ще йдуть суперечки, вибудовуються різноманітні припущення.

Для дослідників важко знайти логічне пояснення підступним діям влади, яка, виголошуючи народолюбиві гасла, здавалося, відстоювала рівність народів, навіть запроваджувала суцільну українізацію і не тільки в Україні, а по всьому союзу. А через короткий час із комуністичною впертістю і мракобіссям московська влада винищувала майстрів художнього слова, практично всю українську інтелігенцію „вільної радянської України”...

Як відомо, одні тільки Соловки „проковтнули” таких видатних письменників, як Євген Плужник, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Мирослав Ірчан, Валеріян Підмогильний, Валеріян та Клим Поліщуки ... вісімнадцять душ славетних майстрів українського художнього слова. А скільки було таких радянських „оаз” як Соловки по сибірах та інших ведмежих кутках радсоюзу?

Не оминули ці сатанинські репресії на початку 30-х років і донецької землі, де вже нуртувало професійне літературне життя, зумовлене економічною і виробничою значущістю краю. Розвиток літературного життя на Донеччині має свою цікаву історію. Незважаючи на пізнє інтенсивне заселення Сходу України та несприятливі культурно-політичні умови функціонування і розвитку тут українського художнього слова, протягом ХVIII - ХIХ століть літературний рух у Донбасі, хоч і повільно, все ж розвивався. Письменниками, вихідцями з Донеччини (М.Петренко, М.Чернявський, С.Божко, В.Сосюра та ін..) і тими майстрами художнього слова, доля яких була пов'язана з цим шахтарським краєм (К.Зиновіїв, Б.Грінченко, С.Черкасенко, Х.Алчевська та ін.), розроблялася донецька тематика, були написані твори загальноукраїнського звучання, видавались художні книжки (Бахмут, поч. ХХ ст.). З початком 20-х років ХХ ст. на Донбасі інтенсивно починає розвиватися професійне літературне життя: з'являються літературно-художні періодичні видання, утворюється письменницьке об'єднання „Забой” з відверто пролетарською ідейно-тематичною спрямованістю.

З українізацією літературний Донбас інтенсивно втягується у вир загальноукраїнського літературного життя, висуває десятки поетів, прозаїків і критиків, які активно починають писати українською мовою. Шахтарським краєм опікуються відомі українські письменники Іван Ле та Іван Микитенко, перший з яких очолив на початку 30-х спілку письменників „Забой”, а другий увійшов до складу однойменного часопису. У кінці 20-х років журнал „Забой”, згодом переіменований на „Літературний Донбас”, активно пропагує на своїх сторінках десятки творів молодих українських поетів і прозаїків. Дехто з тих, що писали раніше виключно російською мовою, поволі починають пробувати перо українською (зокрема Горбатов, Жуков, Торін, Черкаський та ін.). На сторінках „Забою”-„Літературного Донбасу” друкуються поети Василь Іванів-Краматорський, Кость Герасименко, Микола Упеник, Дмитро Надіїн, рідко Володимир Сосюра, прозаїки Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Юліан Западинський, Фелікс Ковалевський та ін..

Часто авторами журналу стають робітники, переважно передовики виробництва - це пріоритет редакційної колегії і спілки письменників „Забой”, які свої друковані органи вважають рупорами „всього робітничого класу Донбасу” і „всесоюзної кочегарки” (так тоді називався вугільний край). Твори на сторінках „Забою” - це в основному нарисового змісту оповідання й повісті, які відтворювали життя промислового Донбасу, виробничі проблеми на заводах, фабриках і руднях тощо. На підприємствах відкривались осередки „Забою”, в яких, на думку спілчанського керівництва, повинно було шліфуватися письменницьке робітниче слово. Отже, літературний процес йшов у гущавину робітничого життя, несучи у народні маси українське слово. Наклад журналу в окремих номерів сягав 40 тисяч примірників.

На початку 30-х років, здавалося б, життя країни почало входити в стале русло: є успіхи в економічно-виробничій сфері, вибудовує в пролетарській державі пролетарську літературу письменницька організація, надихають на перевиконання планів публікації журналу, наприклад, повість В.Гайворонського „Розминовка” („Літературний Донбас”-„Забой”. - 1931. - № 23-34) про виробничі успіхи костянтинівського робітництва, поволі відроджується рідне українське слово... І тут вдарило, мовби грім з ясного неба: почалася розкрутка нових репресій над письменниками. Видно Москві та її місцевим попихачам розвиток української культури став поперек горла, бо пріоритетам російської культури в Україні наставав кінець.

Першою жертвою влади серед українських письменників став Григорій Баглюк, що пройшов у своїй творчості через два мовних етапи: спочатку писав російською мовою, потім з'явилось усвідомлення необхідності звернутися до рідної мови, української (як це нагадує сьогоднішню ситуацію в Донбасі!). Він був автором роману „Молодість” (журнал „Забой”, 1932 р.) і кількох оповідань українською мовою. Керував журналом „Забой” - „Літературний Донбас”. Його було арештовано і після трьох місяців допитів засуджено на підставі звинувачень за ст. 58.10 УК УРСР. Звинувачувся він у антирадянській троцькістській діяльності. У витягу з протоколу Особливої наради при колегії ОГПУ від 2.04.1934 року написано: „... выслать через ППО ОГПУ в Татреспублику сроком на два года, считая срок с 5.Х1. 33 г. ”.

Всі матеріали слідства (справа Г.Баглюка № 17110-2 в Донецькому СБУ) формувалися за злочинною нормою, яка для винесення вироку вимагала наявності протоколів допитів звинуваченого і заляканих тоталітарною владою свідків. На основі тільки цих документів Особливою нарадою при колегії ОГПУ і виносився вирок. Така метода слідства і винесення вироку була антиправова за своєю суттю. Це навіть було частково визнано радянськими правниками і судочинцями, але трагічно пізно: у 60-х роках, коли вже було замордовано тисячі людей. У справі Г.Баглюка теж є місце запізнілому перегляду методики слідства, частковому запереченню її. Серед матеріалів знаходяться документи початку 60-х років. Це клопотання літературознавця і критика Є.Волошка про реабілітацію Г.Баглюка і кілька документів від різних інстанцій, що цією справою займались. Так, за підписом прокурора Сударя встановлено, що: „В основу обвинения Баглюка были положены его показания, а также свидетелей Черкасского Ю.А., Чулкова, Гайворонского и Западинского, но их показания не конкретны” (С. 135 справи №17110-2). І от слідчі у післясталінську епоху через тридцять років після винесення вироку Г.Баглюку приймають рішення про пошук підстав для реабілітації: „В процессе расследования необходимо: а) передопросить обвиняемого Баглюка и свидетелей Черкасского, Чулкова, Гайворонского, Западинского по существу данных ими ранее показаний”. Та на той час уже були звинувачені і так звані свідки.

Г.Баглюк розстріляний 1 березня 1938 року в Архангельській області. Загинув на фронтах другої світової війни Ю.Черкаський, безвісти пропали Чулков і Западинський. Живим був Гайворонський, але до нього слідчим органом було не дістати. Закинутий долею на край світу, він на той час жив у Філадельфії (США). Тож прокуратора знайшла вихід: були взяті на допит інші письменники-свідки (а може й учасники?) того процесу: Петро Чебалін, Іван Ле, Юрій Чорний-Діденко, Михайло Торін та ін., які дали позитивні свідчення про репресованого. Та що з того закатованому владою письменникові?!..

Про реабілітацію Баглюка Василь Гайворонський писав у далекій Америці:

„Оце недавно київська „Літературна Україна” повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця - грека за походженням - Г.Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій компрометації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка”.

Мабуть, на таку думку у письменника були підстави.

Існують ще одні документи, які залишалися довгі роки недоступними, проливають додаткове світло на цей злочинницький процес - протоколи й ухвали Донецького бюро обкому партії, на засіданні якого було все вирішено наперед. Щодо справи Г.Баглюка та інших, пов'язаних із цим процесом, безпосередньо керував розгоном українських письменників секретар обкому партії Саркіс. Про це свідчить витяг із протоколу засідання бюро обкому партії за №77 від 3.ХІ.1933 р. „О троцкистских элементах среди писателей”, підписаний Саркісом. Саме на бюро обкому було прийнято рішення арештувати письменників Баглюка, Гайворонського, Чулкова. До суду і слідства на бюро обкому комуністичної партії було чітко сформульоване завдання ліквідації „троцькістських елементів” серед українських письменників. Так і було вчинено.

Відразу ж після ухвали бюро обкому поспішають із прокльонами на адресу українських письменників і вже нове керівництво журналу „Литературный Донбасс” і Донецької спілки письменників. Тільки-но було арештовано Г.Баглюка і його заступника В.Гайворонського та інших (5 листопада 1933 р.), як на Вседонецькому з'їзді письменників і літгуртківців Донбасу (листопад-грудень 1933 р.) у резолюції українських письменників вже таврують:

„Первый Вседонецкий съезд советских писателей констатирует, что некоторые руководители литературного движения в Донбассе (Баглюк) оказались агентами контрреволюционного троцкизма, ведшими подлую двурушническую контрреволюционную работу по срыву партийной линии в литературе и активно препятствовали выдвижению новых художественных сил, которых воспитала и воспитывает социалистическая революция, протаскивавшими контрреволюционный троцкизм и восхваление украинских националистов - шпионов, агентов польского и германского фашизма”.

У цій же статті з іудиною радістю повідомляється :

„В 1934 году журнал, который будет выходить в основном на русском языке, значительно улучшит отдел художественной прозы и поэзии...”.

Як бачимо, все було вирішено наперед, не чекаючи вироку суду, слідчим треба було тільки підганяти під рішення обкому відповідні зізнання свідків, що беззаперечно з боку виснаженої репресіями громадськості і було зроблено.

На наступні роки розгорнулося страшне гоніння на українських письменників по всьому Донбасу (як і по всій Україні, по всьому Радянському Союзу). Це переконливо видно із передової статті журналу „Литературный Донбасс” через три роки після процесу над Г.Баглюком в одному з номерів за 1936 рік „Оправдать доверие партии”:

„Троцкистские дворушники находили теплое местечко и в донецкой писательской организации. Еще в 1933 году были разоблачены троцкисты Баглюк, Соболенко и другие, а такие их пособники, как Гайворонский и Западинский, заклятые враги, пролезшие в донецкую организацию, пытались оторвать писательскую организацию Донбасса от масс (?), не допускали талантливую литературную молодежь к организации и журналу, усиленно печатали в „Литературном Донбассе” контр-революционные произведения, как роман „Гута” Ковалевского и „Темпы” Соболенко”.

Називається тут і „ставленник троцкиста Баглюка, вражеский подпевала Герасименко.”

Кость Герасименко - високого обдарування поет, працював тоді вчителем української мови і літератури в Амвросіївському районі в селі Калинове. Свої твори друкував у місцевій пресі та в журналі „Забой”. В 1934 році приводом нагінки став вірш „Скрипаль”, який був підданий нищівній критиці. У цій поетичній мініатюрі поет прагнув передати внутрішній душевний стан композитора, коли той пише музичний твір, навіюваний природою і внутрішнім індивідуальним станом душі. Герасименко був виключений із членів спілки письменників, позбавлений роботи і звинувачений відривом від життя, від трудового народу. Письменник шукав правди в Києві і в Москві, але безуспішно - до самої війни з тавром „вражеского подпевала” знаходився на півлегальному становищі.

В аналогічній ситуації опинився і Василь Гайворонський, який після кількох місяців тюрми (проходив у справі Г.Баглюка) був випущений за такою „виправдальною” формулою: „..розслідування в справі проведено повно, але зібраних доказів для притягнення до суду недостатньо”. Щоб таких свідчень на далі не було знайдено достатньо (що робилося в той час дуже часто!), письменник змушений був переховуватись і поневірятись по світах, опинившись після війни в Америці. Отже, аби був український письменник, а присуд йому московська влада знайде.

Донеччина витримала на початку 30-х років страшну хвилю скажених страт. У другій половині 30-х років, як це було в інших регіонах України, вже не було у влади потреби в репресіях на Донбасі - нікого було нищити з українських письменників: одних повбивали (Григорій Баглюк, Микола Соболенко, Василь Іванів-Краматорський), інші зникли безслідно (Ф.Ковалевський, Ю.Западинський, І.Ткаченко, А. Чулков), треті змушені були тікати з Донбасу (В.Гайворонський, Д.Надіїн, К.Герасименко, І.Ле), четверті замовчали на десятиліття або й назавжди. Інші, такі,як Юрій Черкаський і Б.Горбатов, втратили бажання писати українською мовою. В Україні відбувалася планова ліквідація нових українізованих кадрів серед вчених, керівників різних щаблів влади і насамперед письменників. Як тут не згадати слова дядька Тараса із п'єси М. Куліша „Мина Мазайло”, що українізація була задумана у вищих ешелонах радянської влади „як спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...”. Хіба не так?

Репресії українського письменства в Україні відбувалися одночасно із знищенням на початку 30-х років українського села, із проведенням облудного процесу над членами так званої СВУ. В цьому ряду нищення української людини й української духовності знаходиться і ліквідація у с і х українських шкіл поза Україною на території Радянського Союзу - на Північному Кавказі в Ростовській області, в Краснодарському та Ставропольському краях, на Східній Слобожанщині (Воронежчина, Курщина і Білгородщина), у Зеленому Клину (Далекий Схід), у Сірому Клину -Уралі і Казахстані, у Поволжі.

Відбувалося повне викорінення українського вчительства і письменства, української інтелігенції загалом, яка там не відродилася й досі. В радянській імперії починалося (а може й продовжувалося безперервно) знищення української національної інтелігенції під жупелом формування „єдиного радянського народу”, якому дозволялося говорити і думати тільки російською мовою. Хіба це не геноцид?

Отже, Донеччина з другої половини 30-х років стала для української літератури випаленою і чужою землею. Тож виникає питання: кому ж це було вигідно: Сталіну? комуністичній ідеології? Чи дрібнішій сошці, яка використовувала на місцях ситуацію з тотальним винищенням „неугодних” прошарків населення проти українського руху і українських письменників, будителів національної гідності і свідомості, зокрема? А може , як вважає дехто, українську еліту винищували без спеціальних на це вказівок, просто в процесі загальної кампанії? То чому ж у другій половині 30-х років цей процес знищення письменників значно уповільнився? Чи не тому, що план ліквідації був складений в основному на українських? Хоча кількісно репресії в Донбасі, як в усій Україні, незмірно зросли у порівнянні з початком тридцятих років (”діяльність” Ягоди, Єжова та ін.)

Використаємо тут ймовірну відповідь на це пекуче питання -думку прямого свідка подій, вже згадуваного нами письменника Василя Гайворонського, якому вдалося врятуватися від загибелі. Через кілька десятків років, вже перебуваючи в Америці, В.Гайворонський так пояснював причину розгону українського письменства на Донбасі :

„...Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався „Літературний Донбас”, присвячений з'їздові письменників, поставило біля машин озброєну варту, а вже вночі почалися арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали.

І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян письменників П.Беспощадний, П.Сєвєров, П.Чебалін захопили журнал у свої руки, зрусифікували його, назвавши вже по-російському „Литературный Донбасс”, і видають вони його до цього часу.” ( нарис письменника про свою долю ”Дещо про себе і свою творчість” в його книзі „А світ такий гарний...”, виданій 1962 року в Буенос-Айресі).

Ймовірно, що це правдива оцінка подій початку 30-х років. Тим паче, що у наступні роки кількість матеріалів у журналі „Литературный Донбасс” українською мовою неухильно зменшується. Так, наприклад, лише один вірш українською мовою був надрукований на весь часопис в № 7 за 1935 рік - „Нареченій” чудом вцілілого Миколи Рудя.

Все це є переконливим свідченням саме вибірковості репресій у Донбасі. Отже, за ширмою боротьби з троцькізмом свідомо винищувалися саме українські письменники. В цей же час активно впроваджується владою й репресивними органами ще одна ідеологічна ширма, за якою стоїть уже пряме завдання на знищення української культури - український буржуазний націоналізм - як тавро, що ним були позначені сотні письменників-патріотів аж до кінця 80-х років, до розпаду Радянського Союзу. Це вже був другий етап нищення українства у Донбасі. Отже, п'ята московська колона разом з московською владою розправилася з українським письменством.

Та поглянемо на суть справи глибше: ефемерна українська радянська держава УРСР, лишаючись колонією, не могла захистити своїх синів від репресій, від винищення своєї української ідентичності. В колонії правили інші люди, далекі від українських проблем, української культури, вони захищали „нєдєлімую Росію”. Вирішували, якою мовою писати письменникам, з якою мовою навчання відкривати школи, якою мовою викладати. Вважаю, що це ганебне явище із винищенням української духовності не можна назвати інакше, як геноцид українства. І ті, хто його здійснював, їхні діти і духовні спадкоємці, яких ми бачимо на всіх щаблях влади в Україні сьогодні, бояться, що час розплати настане: ніхто не буде забутий як серед знищених, так і тих, хто нищив і досі нищить українство. Тільки незалежна самостійна держава здатна захистити українство від нищення українського письменства, від п'ятої антиукраїнської колони, яка активно діє в Україні у своїх різноманітних виявах і сьогодні.