Mal de soi, або Криза самоідентифікації у просторі Сходу та Заходу

Нова страшна історія, яку розповіла Бурауї, читається як продовження першої, хоч і виявляється “західною” варіацією все тієї ж теми - вкраденого, “забороненого життя”, “абсолютної самотности” і тотального тріумфу мороку безвиході. Прочитаний у контексті традиції сучасної маґрибської літератури про “чужину” [65], в контексті поетики цієї літератури та її естетики, “Мертвий кулак” як книга про Захід є кінцем міфу про “землю обітовану” для еміґрантів та їхніх дітей. Прочитана ж у контексті літератури бьорів, повість Бурауї - свідчення народження на цій землі людини, що почуває своє “ніщо”, свою “нічийність”, “нізвідкість”, заглибленість в “порожнечу”, “закинутість у чужий світ”, де людина приречена на ранню смерть.

Цей самий мотив - приречености на ранню смерть - і в романі Бурауї “Танець мурен”, де особливо гостро та болюче звучить тема неможливости для бьорів стати єдиним цілим із довколишнім простором життя. Мати героя твору, підлітка, що почуває свою “непотрібність” світу, зримо явила йому “вину” її покоління, сама будучи “rejeton” (покидьком) чужого на цій землі, несучи в собі вічну вину та біду свого народження, адже була донькою того, хто був ворогом цієї землі.

Її син, дофін, спадкоємець “Зла Історії” (на відміну від дібівської інфанти - спадкоємиці та провісниці Добра), хотів звільнитися від вічної “печаті” на собі, що не дозволяла вільно “дихати”, “нормально жити”, бути схожим на всіх. Знаючи про минуле, в якому була Війна, він зрозумів, що образ “клубка змій”, який увижався йому так часто, тепер ожив, матеріалізувався, й він загине від їхнього “смертельного укусу”.

Самосвідомість бьорів чимось нагадує драматичні пошуки старшого покоління маґрибських літераторів (40-60-х рр.) - ті самі болісні спроби культурної самоідентифікації. Тільки тепер постійне запитування бьорів, дітей французьких “околиць”, - “хто ми?” [66]  - характеризується певною агресивністю самоствердження на західній літературній сцені, захистом свого права на певну “гібридну” мову (історія повторюється, якщо згадати, що французькі pieds-noirs, “чорноногі”, також захищали “самобутність” мови своєї, колоніальної літератури), далекої від літературної, повної суміші французького арґо з арабізмами, що активно проникають у розмовну мову французьких шкіл - у тому числі й університетів, де сьогодні вчаться всі разом, уся величезна багатобарвність етносів, які населяють сучасну Францію.

Але річ, звичайно, не в “гібридності” мови, не в “кентавризмі” існування. “Болять” й “історичні корені”, “болить” і новий “ґрунт”, що все ще тебе відкидає. Але і повернення в минуле, на батьківщину предків, не має сенсу: там вже давно всіх тих, хто “поїхав геть”, а тим паче народився на Заході, вважають “чужими”.

Проте й ті - старше покоління франкомовних маґрибців, - хто не може не пам'ятати про вічний поклик Вітчизни [67], не може не чути до кінця днів своїх голоси Матері [68], з новим сумом і новим болем відтворюють картину влади “чужого” у своїй рідній країні. Воно - це “чуже” - в розгулі релігійної нетерпимости, нового неприйняття “західного”, в смуті громадянської війни, відбитої не лише як “безлад речей”, але і як продовження прокляття “Війни” взагалі, що довічно тяжіє над Алжиром і неперебутно тріумфує на цій землі у всі часи [69]. Метафізика

“Зла” нібито заперечує всі зусилля Революції, і головне - народжений чи відроджений нею міф про Свободу, Рівність і Братерство. Варіацією “краху” цього міту, розвінчанням ілюзій, пов'язаних із можливістю реалізації якихось романтичних ідеалів, є своєрідна десакралізація “близнючного міту” (як міту про споконвічну рівність народжених з “однієї оболонки”), наповнення його земним, реальним сенсом, у якому зафіксовано в образі “повсталих” один проти одного братів-близнюків кінець ілюзії “єдности народу”, початок братовбивчої громадянської війни, відтворений у романі “Безлад речей” Буджедри, та її лютий розгул у “Проклятті” Мімуні.

І тому навіть народжений на Заході її син, котрий відгукується на “заповіт Матері”, виконує її волю - “повернутися до рідної землі” - відновити свій зв'язок із нею (як це відбувається з героєм роману М. Діба “Як захоче Диявол”), не в змозі прийняти цей світ, де панує новий “льодовиковий період” і купчаться трупи людей, роздертих “дикими собаками”. Слід зазначити, що франкомовні письменники при всьому їхньому прагненні відтворити об'єктивну картину причин війни, показати різні соціальні й політичні джерела народного гніву й невдоволення, не можуть не спрямовувати вістря критики і на ознаки очевидного релігійного фанатизму, пов'язаного з настанням “ісламського фундаменталізму”. Проте, з погляду художнього, картина тріумфу Злаявляє передусім інтерес як своєрідний трагічний результат еволюції маґрибців упродовж всього його розвитку: від людини, котра “прокинулася”, до людини, котра “чинить бунт”, потім - до “повстанця”, “борця”, “месника за народ”, після того - до людини “в сумнівах”, від неї - до “марґінальної”, до “зламаної” [70]  і, нарешті, до “розчавленої”, “роздертої” (цей образ в прямому значенні слова виникає і в Буджедри, і в Діба) в боротьбі “свого” і “чужого”.

У далекі 60-ті рр., усвідомлюючи всю недосконалість миру, здобутого в боротьбі з “Чужим”, який раптом виявив свої власні глибокі вади, марокканець Тахар Бенджеллун писав поетичний триптих “Люди під саваном мовчання” [71].

Тепер вже можна сказати, що кінець століття, відбитий в творчості франкомовних маґрибців як “кінець століття” (з усією апокаліптичною образністю), дозволяє застосувати не метафоричне, а реальне значення “савану” - килима смерти - яке все частіше художники “накидають” на картину життя, відтворену в їхніх книгах.

І все частіше “чужина” як “неуникненність Пустелі” [72]  стає простором життя їхніх героїв. І “ecarts d'identite” - термін, що виникає в соціологічному дослідженні, присвяченому життю імміґрантів у Франції [73], - з фізичного, примусового (чи політичного) позбавлення “права на особистість” набуває в творчості письменників риси метафізичного Зла як помсти за довічну війну світів, за протистояння “свого” і “чужого”.

Звичайно, в книгах маґрибців є “рецепти” пом'якшення “Mal de soi”, нові спроби звільнення від нього. Тунісець М. Тлілі звертається до “вічних цінностей”, до “променистого скарбу”, що зберігається в душі кожної людини, яка пам'ятає про Добро і Красу (і свого, й іншого світу), і тоді “nulle part” у її творчості стає не просто місцем “десь у ніде”, як у бьорів, а такою собі романтичною “країною”, pays, горизонти якої збігаються з обрисами людського серця [74].

Можна послатися на інший вихід, запропонований А. Меддебом, герой якого, втомившись від нескінченного чергування в просторі життя “ісі” й “аіlleur” (“тут” і “там”), “чужої” і “своєї” сторони, позбувся “самотности” і “злився” з якоюсь ідеальною Коханою, котра чимось нагадувала бездонну небесну Любов суфіїв [75].

Проте, якщо - звернімося знову до мови медицини - в анамнезі “Mal de soi” була Історія, а вкатамнезі - психологія (почуття непідвладности царства світу цього), і якщо довколишній соціум такий, що ні “біль”, ані “Зло” не зменшуються, то тоді, можливо, мав рацію Бодлер, герой якого, втомившись від чужости світу, де панує тільки хаос, звернув погляд на небо, в пошуках Гармонії, милуючись безтілесними, але чудовими “хмарами”? Чи не тому, що Око неба не бачить різности людської, а віддзеркалює лише рівність і єдність всього, на землі сущого?

Переклав Володимир Єшкілєв

1 Nina Bouraoui. Le bal des murenes. - Paris, 1996.

2 Йдеться про твір Ш. Бодлера “L'etranger” і однойменний роман А. Камю.

3 Франція завоювала Алжир у 1830 р., Туніс - у 1881 р., Марокко - в 1912 р.

4 “Перегукування” з “presence francaise” (“французька присутність”) - своєрідною евфемістичною номінацією французького колоніалізму в Африці.

5 Про це див. дослідження Т. Бенджеллуна “Найглибша самотність” (Benjelloun T. La plus haute des solitudes. - Paris, 1974).

6 Chraibi D. La naissance a l'aube. - Paris, 1985; Boudjedra R. La price de Gibraltar. - Paris, 1987; Mimouni R. L'honneur de tribu. - Paris, 1989 та ін.

7 Про особливу роль цього періоду в історії та культурі Середземномор'я див. напр.: Ланда Р. Г. В стране Аль-андалус через тисячу лет. - М., 1993.

8 Особливо цікаві з виданих російською мовою робіт: Леви-Провансаль Е. Арабская культура в Испании / Пер. з фр. - М., 1967; Куделин А.Б. Классическая арабо-испанская поэзия. (Конец X - середина XII в.). - М., 1973; Андалусская литература. - М., 1970.

9 З часом чимало північноафриканців, особливо берберів, також прийняло католицтво.

10 Bertrand L. Les chemins du Sud // Anthologie des ecrivains francais du Maghreb. - Paris, 1965. - P. 97.

11 Hadj Hamou A. Zohra, la femme du mineur. - Alger, 1925.

12 Fares N. Un passager de l'Occident. - Paris, 1974.

13 Boudjedra R. Insolation. - Paris, 1972.

14 Assia Djebar. L'amour, la fantasia. - Paris, 1985.

15 Див., напр.: Вступ А. Меммі до “Антології франкомовних письменників Маґрибу” (Anthologie des ecrivains maghrebins d'expression francaise. - Paris, 1965).

16 Цікаво зазначити, що маґрибські франкомовні письменники, котрі вивчились у “школі” Камю, особливо алжирець Буджедра, не приховуючи своїх “перегукувань” із майстром, використовували цей епізод “сонячного наслання” як спосіб прямо протилежної властивости: саме Сонце, його Влада дозволяють герою Буджедри прозріти (а не осліпнути), а тому та повстати проти ненависного Порядку, проти чужого свідомості хлопця засилля Традиції, соціального пригноблення та політичної корупції свого суспільства (“Сонячний удар”, 1970 р.). І хоч акцент чужости переноситься нібито зі світу зовнішнього, в сенсі протиставлення Заходу - Сходу, на світ власний, східний, сама трансформація екзистенціальної чужости в майже “класову” у творчості алжирця свідчить про глибину впливу французького письменника та його невід'ємної “присутности” в маґрибській літературі загалом, що засвоїла урок “метафізики” як урок національної історії.

17 Дозволяючи собі саме такий відтінок у визначенні, я поділяю загалом разом із моїм Учителем С. І. Великовським бачення творчості А. Камю крізь призму граней “нещасної свідомости” (див.: Великовский С.И. Грани “несчастного сознания”. - М., 1973).

18 Згадаймо рядки Бодлера, його “L'etranger” (Baudelaire. Ch. Poemes en prose. - Paris, 1970):

- “Qui aimes - tu le mieux, homme enigmatique, dis? Ton pere, ta mere, ta soeur, ou ton frere?

- Je n'ai ni pere, ni mere, ni soeur, ni frere.

- Tes amis?

- Vous vous servez la d'une parole dont le sens m'est reste jusqu'a ce jour inconnu.

- Ta patrie?

- J'ignore sous quelle latitude elle est situee.

- La beaute?

- Je, l'aimerais volontiers deesse et immortelle.

- L'or?

- Je le hais comme vous hadssez Dieu.

- Eh! Qu'aimes - tu dons, extraordinaire etranger?

- J'aime les nuages… les nuages qui passent… la-bas, les merveilleux nuages.

(“Скажи мені, загадкова людино, кого більше любиш ти, батька, чи матір, чи сестру, чи брата? - Ні матері немає в мене, ні батька, ні сестри й ні брата. - Друзів, можливо? - Не знав я раніше такого слова. - То, Батьківщину, можливо? - Не відаю, де, на широтах яких, є така країна. - Але, можливо, любиш ти Красу? - Любив би охоче, якби вічною, безсмертною, як боги, була вона. - Золото, мабуть, любиш? - Ненавиджу його, як ви ненавидите Бога. - Але все ж таки, що ж ти любиш, дивна людино, всім чужа? - Я люблю хмари… хмари, що пливуть у височині, лише чудові хмари.”)

В епоху розквіту екзистенціалізму у Франції виходить і невеликий роман Ф. Саґан (1961 р.) під назвою “Чудові хмари”, в якому вже як епіграф стоїть цей вірш Бодлера.

19 Згадаймо назву одного з opera postum Камю, роману, написаного в епоху до створення “Стороннього” - “Щаслива смерть”, де герой мало не з посмішкою прощається із життям, приречений на смерть довгою хворобою, не просто з усвідомленням свого звільнення від страждань, а саме з полегшенням від свого невідворотного “усунення” з життя.

20 “Можна чинити опір Масю (командир французьких парашутистів під час Алжирської війни. - С. П.), але не Мольєрові”, - писав Малек Хаддад в есе “Нулі обертаються вхолосту” (Haddad M. Les zeros tournent en rond. - Paris, 1961).

21 Марокканець А. Катібі у своїй книзі “Татуйована пам'ять” показав всю блискучу здатність маґрибської літературної франкомовности до засвоєння авангардних форм світового мистецтва ХХ ст. і водночас констатував глибину ненависти колонізованих до “чужого”.

22 Souffles. - №1. - Rabat-Casablanca, 1966.

23 Див.: М. Ніссабурі, М. Лоакіра та ін. Докладно про марокканську поезію див. мою статтю в кн.: Литература Марокко. - М., 1993. - С. 252-314.

24 М. Діб, М. Маммері, А. Меммі, Д. Шрайбі та багато ін. Про їхню творчість див.: История национальных литератур стран Магриба. В 3-х тт. / Под об. ред. С. Прожогиной. - М., 1993.

25 Див. романи марокканця Д. Шрайбі, тунісця А. Меммі, алжирця М. Діба (Chrad'bi D. Le passe simple. - Paris, 1953; Memmi A. La statue de sel. - Paris, 1954; Dib M. La grande maison. - Paris, 1952) та ін.

26 Романи Р. Буджедри, Р. Мімуні, А. Меддеба, М. Діба та багатьох ін.

27 Творчість А. Сефріуї, М. Уарі, М. Таос та ін.

28 Про це - романи Р. Буджедри “Безлад речей”, Р. Мімуні “Прокляття”, “Тягар життя”, М. Діба “Якщо захоче Диявол” (Boudjedra R. La desordre des choses. - Paris, 1990; Mimouni R. La malediction. - Paris, 1993; Mimouni R. La peine a vivre. - Paris, 1992; Dib M. Si Diable veut. - Paris, 1998) та ін.

29 Саме так називався роман Д. Шрайбі - “Le passe simple”.

30 Про це - романи Р. Буджедри, особливо “Жевріння” (Boudjedra R. La maceration. - Paris, 1985), і М. Хайреддіна.

31 Mimouni R. “La maledition”, “Le fleuve detourne”, “Le printemps n'en sera que plus beau”, “La peuie” та ін.

32 Boudjedra R. La pluie. - Paris, 1986; Khair-Eddine M. Agadir. - Paris, 1967.

33 Mammeri M. La traversee. - Paris, 1982.

34 Див., наприклад, трагічний роман Діба “Танок смерті” (1968) чи новелу Тахара Ваттара “Герої повертаються наступного тижня” (1974).

35 Романи Р. Буджедри “Ломка”, Т. Джаута “Збирачі кісток” (Boudjedra R. Le dementellement. - Paris, 1982; Djacut T. Les chercheur d'os. - Paris, 1984).

36 Memmi A. “La statue de sel”; Chraibi D. “Le passe simple”, “La succession ouvert” (1961); Fares N. Yahia, pas de chance. - Paris, 1970; Boudjedra R. La topographie ideale pour une agression caracterisee. - Paris, 1974; Tlili M. La rage aux tripes. - Paris, 1975; Tlili M. La bruit dort. - Paris, 1978; Tlili M. La montagne de Lion. - Paris, 1988; Dib M. Neiges des marbre. - Paris, 1990 та ін.

37 Chraibi D. Les boucs. - Paris, 1954; Chraibi D. La foule. - Paris, 1960.

38 Memmi A. Le pharaon. - Paris, 1988.

39 Dib M. “Habel” (1977), “Le sommeil d'Eve” (1989).

40 Bhiri S. L'espoir etait pour demain. - Paris, 1992.

41 Boudjedra R. Le Vainqueur de Coupe. - Paris, 1981.

42 “Le mepris de l'Autre” - так називалася публічна лекція, прочитана в Парижі Рашидом Буджедрою в 1994 р., яка зібрала величезну авдиторію, котра почула з уст доволі відомого і на Заході, і на Сході письменника правду про джерела і причини ненависті до всього “чужого”, що знову набирала силу як по той, так і по інший бік Середземного моря, а в його рідній країні - Алжирі - набувала (в рамках ісламського фундаменталізму) характер “полювання на відьом” і загрожувала письменникові смертю.

43 Algerie. Un reve de fraternite. - Paris, 1997. Серед імен - Ізабелла Ебергардт, Жан Пелеґрі, Жуль Руа, Ґабріель Одізіо та багато ін.

44 Stoneqwist. The Marginal Man // Studies on personality and culture conflict. - 1960. - No 4.

45 Memmi A. Scorpion. - Paris, 1968; Memmi A. Le Desert. - Paris, 1970.

46 Khatibi A. L'Amour bilingue. - Paris, 1991.

47 Dib M. L'infante maure. - Paris, 1994.

48 Певним чином цей роман “вирвався” за межі простору пустелі, що все тісніше оточував героїв маґрибської літератури, особливо нещадно “наступаючи” в останнє десятиліття: Djaout T. L'invention du desert. - Paris, 1989; Dib M. Le desert sans detour.--Paris, 1992; Boudjedra R. Timimoun. - Paris, 1994.

49 Djura. Le voile de silence. - Paris, 1990.

50 Вислів Л. Уарі в романі “Leila de nulle part” (1993).

51 Наприклад, у творах Фаріди Бельгуль “Жоржет” чи Маліки Вагнер “Північний вокзал” (Belgoul F. “Georgette!”. - Paris, 1986; Wagner M. Terminus nord. - Paris, 1992).

52 Наприклад, в романах Мусси Лебкірі “Зірка, що потрапила моєму братові в око” чи Арріза Тамзи “Місяць та Оріан” (Lebkiri M. Une etoile dans l'oeil de mon frere. - Paris, 1991; Tamsa A. Lune et Orian. - Paris, 1987).

53 Твори Мусси Лебкірі, Мехді Шарефа (“Чай у гаремі Архі Ахмеда”), Аклі Таджера (“Безпаспортні пасажири “Тассилії”), Азуза Бегага (“Хлоп'я із зони”), Мехді Лаллаулі (“Бьори з берегів Сени”), Мунсі (“Весілля бузумців, “Попіл міст”) та багатьох інших - яскраві свідчення такої культурної та соціальної марґінальности, психологічної “окраїнности”, політичної “відмежованости”. (Charef M. Le The au harem d'Archi Ahmed. - Paris, 1983; Tadjer A. Les A. N. I. du “Tassili”. - Paris, 1984; Begag A. Le gone du Chaaba. -Paris, 1986; Lallauli M. Les Beurs de la Seine. - Paris, 1986; Mounsi. La noce des fous. - Paris, 1990; Mounsi. La cendre des villes. - Paris, 1993).

54 Право бути і жити повноцінно на тій землі, в тому “багатоколірному” суспільстві, де вони народились, мабуть, найчіткіше формулюється в повісті Мехді Лаллауї “Бьори з берегів Сени”, в романі Азуза Бегага “Бені, або Приватний рай” (Begag A. Beni ou le paradis prive. - Paris, 1989) і в повісті Тассідіт Імаш “Просте дівча” (Imache T. Une fille sans histoire. - Paris, 1989).

55 Як, наприклад, у творі Еуліки Букорт “Понівечена плоть”.

56 Наприклад, у повістях Ж. Л. Ясина “Отупіння”, А. Калуаза “На 190-му кілометрі”, “Факт чорної хроніки”, “Урок відсутности”, Насера Кеттана “Посмішка Браїма”, Ахмеда Зітуні “Вдова і той, що повісився” (Boukort Z. Le corps en piecls. - Paris, 1977; Yacine J. L. La beotie. - Paris, 1977; Kalouaz A. Point Kilometrique 190. - Paris, 1986; Kalouaz A. L'encre d'un fait divers. - Paris, 1984; Kalouaz A. La leson d'absence. - Paris, 1991; Kettan N. Le sourire de Brahim. - Paris, 1985; Zitouni A. La veuve et le pendu. - Paris, 1993) та ін.

57 Так називається один з віршів Ш. Бодлера з циклу “Квіти зла” (“Le crepuscule de matin”).

58 Як у творах Ф. Кессас, А. Калуаза, С. Букеденни й ін. (Kessas F. Beur's story. - Paris, 1990; Kalouaz A. De Barcelone au silence. - Paris, 1994; Boukedenna S. Nationalite: immigree. - Paris, 1987).

59 “Той, що вдерся в чужий сад” Камеля Земурі, “Борсанняв кам'яному мішку” Раїса Мустафи (Lemouri R. Le jardin de l'intrus. - Alger, 1986; Raїth M. Palpitations intramuros. - Paris, 1986) та ін.

60 Особливо яскраво цей процес самопочуття віддзеркалено в романі марокканця, кортий відавна жив на Заході, Т. Бенджеллуна “Гіркота винограду” (чи, дослівно, “Виноград каторги”) (Bendjelloun T. Les raisins de la galere. - Paris, 1996).

61 Див. романи Ісаада Рамдана “Пегас”, “Дай тільки час”, “Запаморочення в районі площі Аббатис” та ін. (Ramdan I. Pegase. - Paris, 1991; Ramdan I. Donne-moi le temps. - Paris, 1993; Ramdan I. Le vertige des Abbesses. - Paris, 1990).

62 У Тахара Бенджеллуна таке самопочуття у просторі двох світів героїні його роману “Опустивши очі” здається присутністю в якомусь “третьому місці” (troisieme lieu), не пов'язаному ні зі Сходом, ні з Заходом (Bendjelloun T. Les yeux baisses. - Paris, 1991).

63 Bouraoui N. La voyeuse interdite. - Paris, 1991.

64 Bouraoui N. Poing mort. - Paris, 1992.

65 Див.: “Авель”, “Тераси Орсоля”, “Мармур снігів” М. Діба; “Одиночне ув'язнення” Т. Бенджеллуна; “Заповіт” і “Козли” Д. Шрайбі; “Фараон” А. Меммі; “Набережна квітів” та ін.

66 Своєрідну еволюцію самономінації у франкомовних маґрибців можна простежити від перших поетичних дослідів епохи опору, що урочисто стверджували: “Алжирець! Це є ім'я моє, моя візитна картка!” (Х. Бухазер), до західної “Жоржет” у романі Ф. Бельгуль і, нарешті, до просто “chien” (собака) в алегорії Азуза Бегага (“Et les chiens aussi”, 1997).

67 Докладніше про це див. нашу книгу: Прожогина С.В. “Для берегов отчизны дальней...” (“Изгнанничество” и литература североафриканцев на Западе). - М., 1992.

68 Цей своєрідний, споконвічно маґрибський мотив, що виникає майже у всіх романах (особливо останніх) М. Діба, Р. Буджедри та ін. і особливо яскраво звучить в романі Лейли Себбар “Мовчання берегів” (Sebbar L. Le silence des rives. - Paris, 1993), без сумніву, є своєрідною трансформацією мотиву “Стороннього” Камю, герой якого сприймає смерть матері як певне свідчення власної байдужости, чужости світові, кревного зв'язку з яким він не почуває.

69 Boudjedra R. “Le desorde des choses”, “La prise de Gibraltar”; Mimouni R. “La malediction” та ін.

70 Цей образ виникає не лише у творчості А. Меммі 70-80-х рр., але й останнім часом у романі Т. Бенджеллуна “L'homme rompu” (1994).

71 Les hommes sous le linceul du silence. - Casablanca, 1971.

72 Так називався роман М. Діба: Dib M. Le desert sans detour. - Paris, 1992.

73 Begag A., Chaouite A. Ecarts d'identite. - Paris, 1990.

74 Tlili M. La montagne de Lion. - Paris, 1988.

75 Meddeb A. Talismano. - Paris, 1987.