27

Міністерство науки та освіти України

Дніпродзержинський державний технічний університет

Факультет соціології та філології

Кафедра перекладу

Курсова робота

на тему:

«Жанрова своєрідність філософських повістей Вольтера в контексті французької літератури доби Просвітництва»

Виконала:

Cт.гр. Пр-06-1д

Демянюк М.С.

Науковий керівник:

Асистент

Астаф'єва М.О.

Дніпродзержинськ

2007

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. XVIII століття - доба Просвітництва

1.1 Соціально-економічні умови розвитку західноєвропейської культури доби Просвітництва

1.2 Раціоналістична філософія. Енциклопедизм

1.3 Просвітництво у Франції

Розділ 2. Вольтер та його творчість

2.1 Життя та творчість Вольтера

2.2 Етичні погляди Вольтера

2.3 Жанрова своєрідність філософських повістей Вольтера в контексті французької літератури доби Просвітництва

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської філософії і культури як визначальний чинник епохи Просвітництва.

Просвітництво - це культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером та Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV - XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми відношень людей в сфері права, моралі, економіки, моралі тощо.

Через усю філософію Нового часу проходить думка про "розумність" світу, яка у XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства.

Основними ідеями французького Просвітництва були - віра в вічний прогрес, культ розуму і науки, нещадна критика старого режиму, церкви і абсолютистської держави, вимоги свободи особистості.

Філософська література спиралась на суспільну думку, її підтримували, пускали в хід гуртки і салони, які слугували провідниками ідей в суспільство.

Головним засобом для здійснення своїх гуманістичних ідеалів просвітителі вважали розповсюдження науки, вони вірили в облагороджуючу дію мистецтва, просякнутого високими ідеями громадянського обов'язку, свободи і моральності, а тому і проблеми моралі і етики, мистецтва і естетики були в центрі уваги просвітителів.

В моду увійшли філософські салони, які часто відвідували Вольтер, Дідро, Руссо, Гельвецій.

Розум і наука - девіз вождя французького Просвітництва Вольтера (1694-1778).

Вольтер (1694-1778 р.р.), справжнє ім'я Франсуа Марі Аруе у своїх творах «Кандід», «Філософськи словники» та ін. висував ідеї проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму та деспотії. Вольтер - рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав можливість поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого» монарха, тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора. Але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Мета роботи: дослідити творчість Вольтера, аналізувати ії, виявити основні напрямки в його працях.

Завдання роботи: виявити філософські погляди автора в процессі дослідження його творчості, зв'язати їх з основною літературною концепцією того часу.

Предмет дослідження: філософські повісті Вольтера

Об'єкт дослідження: жанрова своєрідність філософських повістей Вольтера в контексті французької літератури епохи Просвітництва.

Актуальність роботи: зверненість до дійсності життя, до ії гострих суспільних та духовних конфліктам пронизає усю творчість Вольтера. При всій своїй актуальності вона глибоко проникає в сутність загальнолюдських проблем, що стоять далеко за межами тієї епохи, коли жив та творив письменник.

Практичне значення результатів: інформацію можна використати для лекцій по Вольтеру, для написання рефератів, доповідей та ін.

Робота складається з плану, вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. XVIII СТОЛІТТЯ - ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА

1.1 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспільства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.

Хронологічно - це приблизно друга половина XVII-XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Ознаки Просвітництва:

1. Головна ідея Просвітництва - завдяки знанням змінити цей недосконалий світ.

2. Головне завдання П. - боротьба з феодалізмом, абсолютизмом, духовенством.

3. Головні герої епохи - люди науки, мистецтва, державні діячі-реформатори.

4. Основна ідея П. - це ідея освіченої монархії (на чолі держави повинен був (мав) стояти досвідчений монарх (монарх-філософ), покровитель мистецтв, наук, ремесел.

5. Героєм у творах мистецтва стає також і звичайна людина. Вона зображується з симпатією і любов'ю.

6. Час Просвітництва (18 ст.) - час відкриттів і подорожей.

7. Пропаганда книг і знань - прикмета епохи.(бібліотеки, тощо) Створення перших енциклопедій.

8. Епоха Просвітництва (18 ст.) - епоха енциклопедистів ( людей обізнаних в різних галузях знань).

Із становленням у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних "природних прав" людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітництво в різних країнах мало й специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

1.2 РАЦІОНАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. ЕНЦИКЛОПЕДИЗМ

Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована "розумно", тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші "знаряддя" пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традиційна мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й людину та суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності - економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, - підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою "Закон природи є закон Божий".

Визначним представником англійського Просвітництва був філософ Джон Локк (1632-1704 рр.). У своїй філософській праці "Дослід про людський розум" він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду ("від народження") людська душа, на думку Джона Локка, схожа на "чисту дошку" і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ.

В економічних працях Джон Локк досліджував головним чином питання грошей і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки. У політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії.

Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди англійського науковця Джона Толанда (1670- 1722 рр.). У своїй праці "Християнство без таємниць" він визнає християнські істини одкровенням Бога, однак доводить, що вони не можуть бути ні надрозумними, ні протирозумними. В іншому творі "Листи до Серени" вчений стверджує, що світ як ціле є вічним, однак постійно змінюється. Він одним з перших сформулював положення про те, що рух є суттєвого властивістю матерії. Матерія ж лежить і в основі мислення.

У XVIII ст. особливо поширилася філософська та суспільно-політична думка французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького Просвітництва. Відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан Мельє (1664- 1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім'я Арус Марі-Франсуа, 1694-1778 рр.), Шарль Луї Монтеск'є (1689- 1755 рр.), Дені Дідро (1713-1784 рр.), Жан Жак Руссо (1712- 1778 рр.), Клод Андріан Гельвецій (1715-1771 рр.).

Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання багатотомної "Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", яка виходила у 1751-1780 рр. Засновниками цього видання були Дені Дідро, Жан Лерон д'Аламбер (1717-1783 рр.). Мета, яку прагнули досягти автори "Енциклопедії" - науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі - полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.

Для свого часу "Енциклопедія...", що охопила у двох десятках томів увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами.

Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно смислу "істинного" людського суспільства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють старі уявлення про людину, вважають її істотою природною, а почуття і розум проголошують продуктами тілесної організації. Те, що люди - природні істоти, робить їх рівними. Звідси - будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно з людською природою. Саме таке розуміння людини і людських відносин вони вважали розумними. З погляду просвітителів розумним проголошується відповідність між індивідуальною і суспільною природою. Таким чином, природний егоїзм замінюється "розумним егоїзмом". Отже, Їх погляди постійно коливаються між індивідуальним і суспільним. Тут міститься суперечливість просвітительської концепції, яка згодом приведе до переосмислення поняття людини - вона ніколи не буває просто природною, а завжди є суспільною істотою.

1.3 ПРОСВІТНИЦТВО У ФРАНЦІЇ

Французька література епохи Просвітництва мала розвиток в умовах наростаючої кризи феодально-абсолютистського устрою, який закінчився Великою французькою революцією 1789-1794 років. Усі аспекти політичного, суспільного та духовного життя у Франції XVIII ст. так чи інакше опинилися підготовкою до революції.

В духовній атмосфері французького суспільства визначились ознаки гострокритичного відношення до релігії, вседозвілля королівської влади, марнославства аристократії, продажності міністрів. Ці настрої спочатку з'являлися в літературі у вигляді гострих епіграм, памфлетів та інших сатиричних виступів. Пізніше, поступово збільшуючись, вони вилились в об'ємні праці за питаннями теорії права,державного устрою (Монтеск'є), філософії історії (Вольтер), критики церкви та релігійної догми (Вольтер, Дідро, Гельвецій, Гольбах).

Епоху Просвітництва у Франції умовно поділяють на три періоди. Перший починається зі смерті Людовика Чотирнадцятого (1715), що відзначила кінець «класичного» XVII ст., другий датується виходом першого тому Енциклопедії (1751), третій частково належить до другого, додаючи до нього суттєві відміни: він відзначений розповсюдженням ідей Жан-Жака Руссо (1760-1770-ті роки) та пов'язаного з ним сентименталізму та закінчується Великою французькою революцією.

Для першого етапу властиві боротьба з церквою та релігійною нетерпимістю, деспотизмом, проголошення основою моралі природної жаги людини до щастя, появлення питання розумного державного устрою. Головні фігури цього часу - Монтеск'є та Вольтер.

Другий етап відзначається більшою гостротою та радикальністю як філософських, так і політичних ідей. В цей період на перший план виходять такі філософи-матеріалісти, як Дідро, Гельвецій, Гольбах. Активізація передовій «партії філософів» має відповідь з боку церкви та політичних сил. Заборони посипалися на Енциклопедію, на твори Гельвеція та інших авторів. Проте авторитет філософів настільки великий в суспільній думці Франції та всієї Європи, що ніякі переслідування не були в змозі його похитнути.

Публіцистична гострота, тісний зв'язок з сьогоденними питаннями суспільного життя, наростання революційних поштовхів відзначають своєрідність французької літератури в зрівнянні з англійською та німецькою. Актуальність літератури XVII ст. відповідала потребам її аудиторії, суспільний діапазон якої помітно розширився.

Іншою характерною особливістю Просвітництва у Франції - це є її універсалізм, енциклопедичність, що з'явилися ще на ранньому етапі її розвитку, задовго ще до створення відомої Енциклопедії.

Філософське мислення французьких просвітників успадкувало досягнення раціоналізму XVII ст.( перш за все Рене Декарта), але зв'язувало із сенсуалістичною філософію, взятою з творів Локка та спиралося також на національну традицію сенсуалістичної філософії та матеріального розуміння світу, на вчення П'єра Гассенді та П'єра Бейля, філософа та публіциста. Головна праця Бейля «Історичний та критичний словар» (1695 - 1697) став попередником «Філософського словаря» Вольтера та частково Енциклопедії.

Якщо в головних філософських питаннях - про Бога та світостворення, про місто людини в ньому, про безсмертя душі - просвітники трималися сенсуалістичних та матеріалістичних поглядів, то в сфері суспільних явищ вони стояли на ідеалістичних позиціях; саме в цих питаннях просліджується їх зв'язок з філософським раціоналізмом. Розум виступає у них як головний критерій оцінювання державного устрою. Ця апеляція до розуму вирішувала також філософську історію французьких просвітників. Рушійною силою історичного процесу вони вважали не матеріальні фактори, а боротьбу ідей - розуму та неосвіченості, гуманності та фанатизму.

Художні напрямки французької літератури XVIII ст. відрізняються великим різноманіттям. З одного боку, зберігається черпання досвіду з минулого століття, насамперед це стосується класицизму. Високі приклади трагедії та комедії, що стали своєрідним еталоном для європейської літератури, зберігають своє значення. Трагедія зараз знаходиться у стані занепаду. Епігони Расіна без успіху варіюють любовно-психологічні конфлікти його п'єс. Швидкоплинний успіх мали трагедії Клода-проспера Жоліо де Кребійона-старшого (1674 - 1762), що намагалися за допомогою нагнітання жахіть та жорстоких страстей відродити зацікавленість до трагедій, але йому не вдалося вивести цей жанр з глухого кута. Тільки дебют молодого Вольтера та його послідуюча многолітня театральна діяльність склали новий етап у розвитку французької драматургії та створили нову трагедію просвітницького класицизму.

По іншому складалася доля класицистичної комедії. Послідовники Мол'єра - Рен'яр та Лесаж - зосередили свою увагу на моральних та суспільних питаннях. Іноді вони підіймалися до гострої критики дійсності (комедія Лесажа «Тюркаре»). При цьому вони зберігали основні структурно-композиційні принципи комедії класицизму - правило трьох єдностей, веселий діалог, динамічну компактність дії, в якій любовна інтрига помітно відступає на другій план перед основною сатирично-суспільною темою. Пізніше виникає так званий жанр «серйозної комедії» та її різновид - «слізна комедія», в котрій повністю зникає елемент смішного. Від старої класицистичної комедій вона зберігає зовнішні композиційні прийоми та звернення до повсякденного життєвому матеріалу.

З 1760-тих років францію охоплює потужне художньо-ідейна течія - сентименталізм. Його становлення в першу чергу пов'язано з творчістю Жан-Жака Руссо. Критика прогресу, цивілізації, міської культури та створення культу природи, детальний, майже любовний опис ландшафту - основні риси його творчості та взагалі жанру.

Заключний етап літератури Просвітництва у Франції припадає на роки революції, коли на перший план виходять публіцистика та драма.

РОЗДІЛ 2. ВОЛЬТЕР ТА ЙОГО ТВОРЧІСТЬ

2.1 ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ВОЛЬТЕРА

Франсуа Марі Аруе (відомий під псевдонімом Вольтер) народився в 1964 році в Парижі у родині заможного нотаріуса. Він виховувався в домі хрещеного батька, абата Шатонефа, а в 1704 році вчився в аристократичному єзуїтському коледжі Людовика Великого. Вже в цей час він показав свій живий розум та здібності, але, отримавши спадок, покинув коледж та почав вчити право; в цей же час він зійшовся з колом молодих вільнодумців. У 1713 році він їде до Голландії в статусі помічника маркіза де Шатонефа (брата свого хрещеного), який обіймав посаду посла Франції. Але незабаром через сильне захоплення юною протестанткою його батьки викликали Вольтера знову до Парижу. За два занадто вільнодумних та неповажних до регента памфлетів він був засланий в Сюллі-на-Луарі, а по поверненні до Парижу його посадили До Бастилії аж на одинадцять місяців ( с травня 1717 по квітень 1718 р.р.). Знаходячись в тюрмі, Вольтер написав трагедію «Едіп», яка була представлена в 1718 році та мала приголомшливий успіх. В 1723 році він надрукував епічну поему про лігу, написану на честь Генріха Четвертого, пізніше, в 1728 році вона надрукована під назвою «Генріада». Один з вельмож, кавалер де Роган, зачеплений сарказмом Вольтера, наказав слугам побити його. Це трапилося в 1726 році. Вольтер визвав на дуель кавалера де Рогана, але той зумів домогтися того, щоб його удруге посадили до Бастилії. Після тюрми Вольтер був висланий з Франції та три роки, з 1726 по 1729 рік жив у Лондоні.

Там лорд Болінгброк увів його до кола найосвідченіших людей англійського суспільства: Вольтер спілкувався з Берклі, Свіфтом Поупом та іншими англійськими вченими. Він уважно вивчає англійські політичні заклади та філософські вчення Локка та Ньютона, а потім їх поглиблює. «Труды Локка познайомили його с философией, книги Свифта явились образцом, работы Ньютона снабдили научной теорией. Бастилия вдохновила его жаждой обновления общества, но Англия показала, что такое общество может существовать» (А.Моруа). Результатом його буття в Англії стали «Філософські листи ( або « Англійські листи»), надруковані в 1733 році англійською мовою, а в 1734 році - французькою. Описуючи свої спогади про Англію, Вольтер критикував феодальний улад Франції та релігійну нетерпимість. Він протиставляє громадські свободи в Англії французькому політичному абсолютизму, викладає засади емпіричної філософії Бекона, Локка та Ньютона, порівнює наукові теорії Ньютона та Декарта. Звісно, Вольтер не відригає математичних досягнень Декарта, але вважає, що той «создал философию, похожую на хороший роман: все кажется правдоподобным, но ничто не является истинным. Декарт, однако, ошибался, применяя последовательно строгие методы; он разрушил нелепые фантазии, которыми в течение двух тысячелетий забивала себе голову молодежь; он научил своих современников здраво рассуждать, и, более того, его критикуя, пользоваться его же оружием. И даже если его труды не были достойно вознаграждены, то важен сам факт, что он учил разделять истинное и ложное».

Вольтер повернувся із Англії у Францію у 1729 році, а 15 березня 1730 року померла актриса Адрієнна Лекуврьор, котру через професію заборонили ховати на святій землі цвинтаря. Вольтер в «Смерти мадам Лекуврер» показав різницю між приниженням акторки у Франції та ту шану, яку надали своїй улюбленій актрисі англійці, поховавши її в Вестмінстері. В 1730 році Вольтер друкує трагедію «Брут», в 1731 - «Історію Карла Дванадцятого», в 1732 з тріумфом проходить його найкраща трагедія «Заїра» ( за сюжетом схожа на «Отелло»). В 1734 році, як це вже згадувалося, з'явилися «Англійські листи», за вироком паризького парламенту книга була знищена як «противная религии, добрым нравам и власти». Вольтер покидає Париж та ховається в замку Сіре у своїй прихильниці та друга маркізи дю Шатле. Тоді й сформувався той зв'язок, що поєднував їх майже півтора десятків років. Саме там склалося щось на кшталт братерства, к якому належали такі люди, як Альгаротті, Бернуллі, Мопертюі. Для Вольтера цей період життя видався плодовитим та щасливим: він написав трагедії «Смерть Цезаря» (1735), «Альзіра» (1736), «Магомет» (1741), «Мєропа» (1745), а також філософську працю « Основні засади філософії Ньютона» (1740). Завдяки підтримці мадам де Помпадур, Вольтер отримує милість короля та за приказом стає історіографом Франції, а 15 квітня 1746 року його обирають членом академії. Того ж року виходить його філософський твір «Видіння Бабука»; послідуючи два - «Мемнон» та «Задіг» виходять в 1747 та 1748 р.р. «Тем временем бывший король Польши Станислав Лещинский стал свидетелем еще одной трагедии, изменившей жизнь Вольтера: мадам дю Шатле пылко влюбилась в молодого и красивого Сен-Ламбера. Потрясенный Вольтер бушевал, но потом - как истинный философ - простил ее. Мадам умерла при родах; горе Вольтера было глубоким и искренним» (А.Моруа).

Мадам дю Шатле померла в 1749 році, а в 1750 Вольтер поїхав до Берлину за запрошенням прусського монарха Фридриха, що хотів бути освітченим, надавши Вольтерові посаду камергера. Зустрінутий з великою шаною, Вольтер прожив у Пруссії три роки, але покинувши володіння «северного Соломона», жорстоко розкритикував казармено-палочний режим Пруссії в своїх «Мемуарах» . У період перебування Вольтера в Пруссії вийшло перше видання його книги « Епоха Людовика Чотирнадцятого» (1751). У 1755 році Вольтер придбав маєток Отрада недалеко від Женеви, де від почув про страшний землетрус в Лісабоні, і у 1756 році він публікує « Поему про загибель Лісабону». Тоді ж він починає співпрацю в « Енциклопедії». Виходить його семитомна праця « Опыт о всеобщей истории и о нравах и духе народов» (1756-1769), одна з перших книжок по філософії історії, де Вольтер багаторазово підкреслює думку про те, що злочини проти народу мають свою кару.

У 1766 році був звинувачений у єретицтві та страчений маркіз де Лабарр; над його тілом спопелили екземпляр вольтерівського «Філософського словника». Ось що написав Вольтер з приводу страти: « Когда кавалер де Лабарр, внук военного генерала-наместника, юноша одаренный и подававший большие надежды, но склонный к необдуманным поступкам…был уличен в пении нечестивых песен, а также в том, что пришел перед процессией капуцинов, не сняв шляпы, судьи Аббвиля, которых можно сравнить с римскими сенаторами, не просто вырвали язык, отрубили руку и жгли его на медленном огне, но и пытали, чтобы узнать, какие именно песни он распевали перед сколькими процессиями не снимал шляпы. Эта занятная история произошла не в 13 или 14 веке, а во второй половине 18!»

Незважаючи на вік Вольтер не припиняю свою літературну діяльність: в 1767 році з'явилися «Важное исследование милорда Болингброка», «В защиту моего дяди»,» Простодушный». В 1770-1772 р.р. на світ з'являються тома «Вопросов по энциклопедии», а в 1776 - «Объясненная Библия». 10 лютого 1778 року, після 28 років відсутності, Вольтер повертається до Парижу на показ своєї останньої комедії «Ирина». На шляху його зустрічав великий натовп з вигуками: « Хай живе Вольтер!», « Слава захиснику Каласа!». За три місяця, 30 травня 1778 року, Вольтер помер.

«Обладая мужеством и воображением, и сам страдая от нетерпимости, наглости и всевластия сильных мира сего, он стал убежденным и упорным противником всякого фанатизма и деспотизма. Как буржуа и деловой человек, он восхищался государственным устройством Англии, нацией торговцев, Поскольку талант, изобретательность и деловые качества помогли нажить солидное состояние, такой реформатор никогда не мог стать революционером. И, наконец, в силу необычайного ума и любознательности он интересовался науками от теологии до политики и от астрономии до истории, что способствовало ясному и доступному изложению самых запутанных вещей; как никто другой из писателей, он будет оказывать влияние на людей не только своего времени, но и последующих столетий».

2.2 ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ВОЛЬТЕРА

Як і більшість просвітителів Вольтер не обходив увагою питання моралі, естетики і мистецтва.

Визначимо основні положення етики Вольтера - це, по-перше, визнання загальності та незмінності морального закону, по-друге, ідея «розумного егоїзму", така як любов до себе, до свого потомства приводить людину до ідеї суспільного блага, яке стоїть вище особистого, по-третє, як і англійські мислителі XVIII ст., Вольтер надавав велике значення пристрастям і темпераменту в поведінці людини; розглядав проблему "свободи" і "несвободи", шляхи і механізми усвідомлення людиною свого обов'язку і виводить моральний закон, який є в свою чергу усвідомленням природного закону всього буття. Тому, за Вальтером, всі етичні поняття і всі норми моральних вчинків виходять з природного закону. "Природній закон" моральності закликає людство до миролюбства, дружби і братерства.

Етичні погляди Вольтер тісним чином пов'язані з його естетикою, поглядами на мистецтво. В мистецтві, насамперед в театрі, він вбачав школу моралі, трибуну для пропаганди нових ідей, могутній засіб просвіти.

Свої естетичні, художні погляди Вольтер висловив у багатьох передмовах до своїх драм ("Гебрах", "Брут"; "Магомет", "Едип"), в критичних статтях листах, в «Філософському словнику».

В своїх роботах мислитель ставить і пропонує вирішення цілого ряду естетичних і мистецтвознавчих проблем: смак, стиль, уява, вишуканість, бурлеск, буффонада, епопея тощо.

Підсумком його етичних і естетичних пошуків може бути життєва мудрість, яка в формулі "треба вирощувати наш сад", працювати, щоб не сталось - визначає смисл і призначення людського життя.

Необхідно зазначити, що гостра теоретична боротьба в XVIII ст. проводилась навколо нової естетичної позиції, яка виникла в цей час. Головною вимогою якої було активне втручання художника в суспільне життя.

В межах цього підходу серед різноманітних літературних шкіл і напрямків найбільш яскраво вимальовуються три головних, очолюваних Вольтером, Руссо і Дідро.

Вольтер, як ми вже зазначили вище, був в основному продовжувачем французького класицизму, Руссо був родоначальником школи революційного романтизму, а Дідро був засновником і головою школи французького матеріалізму в філософії, так і творцем школи реалізму в літературі і мистецтві.

Погляди Вольтера помітно еволюціонували. Особливо принципи класицизму проступають у його трагедіях. Він сприймав в цілому систему класицистичної трагедії - стиль, композицію. Сенсуаліст за своїми переконаннями, Вольтер прагнув впливати не тільки на розум, на свідомість людей, але й на їх почуття - він не раз це казав. Тому Вольтер був єдиним, кому на той час вдалося підняти класицистичний жанр трагедій на новий рівень.

Вольтер допомагав формуванню світосприйняття таких людей, як Дідро, Д'Аламбер, Бомарше та ін. Своєю саркастичною прозою, гострим та елегантним стилем, жагою справедливості та терплячості, зі своїм міхом та сполохами, Вольтер став емблемою культури доби Просвітництва.

2.3 ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОВІСТЕЙ ВОЛЬТЕРА В КОНТЕКСТІ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

За своїми філософськими поглядами Вольтер був деїстом. Він відригав безсмертя та нематеріальність душі, рішуче відмовлявся від вчення Декарта про «вродженні ідеї», протипоставляючи йому філософію Локка. В питаннях про Бога та про акт створення Вольтер займав позиції стриманого агностика. В «Трактаті про метафізику» (1734) він навів ряд аргументів «за» та «проти» існування Бога, прийшов до висновку про нестабільність тих та інших, але так і дав рішення цього питання. До всіх офіціальних віросповідань він ставився дуже критично, релігійні догми та звичаї висміював нещадно, як не сумісні з розумом ( особливо в «Поясненній Біблії», 1776, «Філософському словнику», 1764), однак вважав, що критику релігії може собі дозволити тільки просвітна еліта, між тим як простий народ потребує релігійного вчення як стримуючого стимулу («Если бы Бога не было, надо было бы его выдумать»).

З часом філософські погляди Вольтера помітно еволюціонували. Так, до 1750 року він, хоча і з обмовками, розділяв оптимістичне світосприйняття, притаманне європейському Просвітництву на ранніх етапах (Лейбниць, Шефтсбері, А.Поуп), та пов'язаний х цим детермінізм - визнання причинно- наслідкового зв'язку, утворюючий баланс добра та зла. Ці погляди відбилися у його ранніх філософських творах («Задіг», 1747), та поемах (Роздуми про людину», 1737). В середині 1750- років Вольтер відходить від цієї концепції і починає рішучу критику оптимістичної критики Лейбниця.

Великий простір в творчості Вольтера займають історичні праці. Самою визначною з них є його «Опыт о нравах и духе народов» (1756), що по задуму та обсягу описаних подій може зрівнятися з «О духе законов» Монтескьє. На відміну від своїх попередників, що починали історію існування людини з гріхопадіння Адама та Єви, Вольтер починає все з первісного стану ( о якому судить з життя дикунів на островах Тихого океану) та доводить її до відкриття Америки. Тут особливо чітко виступає його погляд на філософію історії: світові події подаються під гаслом боротьби ідей - розуму та забубонів, гуманізму та фанатизму. Тим самим історичні дослідження підкорені у Вольтера все тому публіцистичному та ідеологічному завданню - розкриття вад священиків та засновників різноманітних релігійних вчень та інститутів.

Набагато цільнішими та художньо дійовими виявилися спроби Вольтера у новому жанрі «філософської поеми», народженої епохою Просвітництва. В 1722 році він написав поему «За і проти», де сформулював основні положення «естественной религии» - деїзму. В поемі він відкидає саму ідею догматичної та канонічної релігії, уявлення про Бога як про невблаганну караючу силу, вступає на захист постраждалих від фанатизму. В подальшому Вольтер ще не раз звертався к жанру «філософської поеми», безсюжетної, що містить патетичне красномовство з гострою сатирою та парадоксами.

Помітне місто в художній творчості Вольтера займають драматичні жанри, в особливості трагедія, яких він за шістдесят років написав десь біля тридцяти. Вольтер дуже добре розумів дійовість театрального впливу в пропаганді просвітницьких ідей. Він сам був чудовим декламатором, брав участь в домашніх постановах своїх п'єс. До нього часто навідувалися актори з Парижа. Багато часу він присвічував теорії драматичного мистецтва.

Трагедії Вольтера присвячені актуальним суспільним проблемам, що хвилювали письменника на протязі всього його життя: насамперед це боротьба з релігійною нетерпимістю та фанатизмом, політичне вседозвілля, деспотизм та тиранія, котрим протистоять республіканська доброчесність та громадський обов'язок. Релігійні питання розкриті в таких поемах Вольтера, як «Єдіп» (1718), «Заїра» (1732), «Магомет» (1742), «Смерть Цезаря» (1735), «Агафокл» (1778) та ін.

В драматургії Вольтера знайшлося місце й для інших жанрів: він писав комедії, тексти опер, памфлети. Віддав належне й серйозній повчальній комедії «Блудный сын» (1736). Саме в передмові до цієї п'єси він промовив в майбутньому крилату фразу: «Все жанры хороши, кроме скучного».

Найяскравішим в творчості Вольтера і до сих пір залишаються його філософські оповідання. Цей жанр сформувався в добу Просвітництва та увібрав в себе основні її проблеми та художні відкриття. В кожному такому оповіданні полягає якась філософська теза, котра доводиться або спростовується в ході оповідання. Часто це можна помітити вже з самої назви: «Задиг, или Судьба» (1747), «Мемнон, или Благоразумие людское» (1749), «Кандид, или Оптимизм» (1759).

В ранніх оповіданнях Вольтер широко користується звичною для французької літератури 18 століття східною стилізацією. Так, «Задиг» присвячений «султанше Шераа» (у котрій схильні бачити маркізу де Помпадур, коханку короля), та поданий як переклад арабського рукопису. Труднощі та щастя, дані долею Задігу, кожного разу несуть в себе протилежну думку, ніж та, що очікувалась. Те, що люди вважають випадковістю, насправді є причинно-наслідковим. В цьому оповіданні Вольтер ще стоїть на позиціях оптимізму та детермінізму, хоча це зовсім не заважає йому сатирично змальовувати розбещеність двору, безкарність фаворитів, недосвідченість вчених та лікарів. Прозора східна декорація легко дозволяють розгледіти Париж та Версаль.

В одному з самих визначних оповідань Вольтера є «Кандид», чітко проступає філософський перелом, що відбувся в свідомості письменника після повернення з Пруссії. Оптимістична ідея Лейбніца про «предустановленную гармонию добра и зла», и причинно-наслідкового зв'язка, пануючого в «лучшем из существующих миров», послідовно спростовується подіями з життя - добродійного юнака Кандіда; після несправедливого вигнання з замку, де він виховувався через милість, йде несправедливе вигнання, потім його силою роблять рекрутом, нівечать шпіцрутенами. Замальовуються картини кровавої бійні та мародерства солдат (відголоски прусських спогадів Вольтера). Оповідання має незвичайний сюжет: героїв спіткають надзвичайні пригоди, що йдуть одна за одною в дуже швидкому темпі. Дія переноситься із Німеччини в Португалію, в Новий Світ, в утопічну країну Ельдорадо, де дорогоцінні каміння розкидані прямо долу. Сам контраст між відносно примітивною кінцівкою та напружено-драматичними подіями самого оповідання є характерним для гротескного стилю оповіді. Така кінцівка. У Вольтера може значити уникнення від будь-якого рішення, від можливості обрати одну з концепцій світу. Але є й інша трактовка - заклик перейти від слів до діла.

У філософських оповіданнях Вольтера ми марно стали б шукати психологізм, занурення у духовний світ персонажів, достеменний опис людського характеру або правдивий сюжет. Головне в них - надмірно загострене сатиричне зображення соціального зла, бездумність існуючих суспільних інститутів та відношень. Цією суровою реальністю і перевіряється істинна цінність філософських пояснень світу.

Зверненість к дійсному життю, до ії гострих суспільних та духовних конфліктів проходить через всю творчість Вольтера - його філософію, публіцистику, поезію, прозу та драматургію. Зі всією своєю актуальністю воно глибоко проникає в саму суть загальнолюдських проблем, що виходять далеко за межі тієї епохи, в якій жив та творив письменник.

ВИСНОВКИ

Вольтер, ім'ям якого називають 18 століття, зібрав усі надбання мислителів попередніх епох, увібравши в себе найкращі їх традиції.

У своїй творчості Вольтер спирався насамперед на ідеї гуманістів, представників Відродження, ідеологів тоді ще молодій та рішучої буржуазії, котрі захищали не вузько класові егоїстичні інтереси свого прошарку, а людини взагалі. Гуманісти гостро критикували усі феодальні укладини та церковні догмати, і тим самим руйнували ідеологію старого суспільства. У той же час гуманісти перші виступили за розкриття тих вад, що були закладені в самому буржуазному суспільстві.

Суть нового ідейного руху, що утворився в країнах Західної Європи та отримав назву Просвітництва, містилася в остаточному знищенні феодально-релігійного світогляду, вже достатньо зруйнованому гуманістами, а головне, в ліквідації усієї феодально-кріпосницької системи. Буржуазія, захопив до себе владу економічну, прагнула тепер влади політичної.

Головним критерієм істини для просвітників стає розум. Саме з цих позицій просвітники оцінюють як всі укладини феодалізму, так і його ідеологію, рішуче відкидаючи все, що не відповідає принципам розуму й не служило на користь людині.

Просвітницький культ розуму прийняв конкретний задум, відродивши ідею гуманізму про «природну людину». Потреби, бажання і цілі такої людини проголошувалися розумними, тому він став могутньою зброєю у боротьбі просвітників з феодальною мораллю, релігією та церквою.

В країнах Західної Європи найбільш послідовним й революційним виявилось французьке Просвітництво. Особливу демократичність йому надавала активність широких народних мас. В підготовці революційних подій 1789 р., просвітники зіграли особливу роль, пропагандуючи в своїх творах сміливі думки о соціальних змінах.

В своїй боротьбі з феодальною ідеологією просвітники спиралися на фундамент, закладений французькими матеріалістами. Вольтер, Руссо, Монтескьє, Дідро, Гольбах і Гельвецій, Мореллі та Маблі, Бюффон зробили великий внесок в створення єдиної всеохоплюючої системи світогляду оточуючої їх дійсності.

Однак табір просвітників не був однорідним й єдиним. До нього належали представники різноманітних політичних та релігійних поглядів, які не рідко не могли прийти до згоди, сперечалися, а й іноді починали жорстоку боротьбу, такі як, наприклад, Вольтер та Руссо. У їх світоглядах було немало суперечливого та помилкового. Але просвітники щиро вірили в людину, її розум та світле майбутнє, вважаючи її творцем історії. На їхню думку створювати історію до цього часу можливостей не було, тому що на протязі століть процес розвитку суспільства знаходився під негативним впливом жорстоких церковно-феодальних відносин. Сама людина силу цих же умов була темна й безправна. Для визволення суспільства від варварства необхідно було насамперед визволити людину від релігійного гніту й пережитків. Єдиний шлях для досягнення цієї мети багато з просвітників бачили в освіті та науці, які допомогли перебудуванню суспільства.

Подібна помилка пояснювалась ідеалістичним поглядом просвітників на явища суспільного життя., бо загально відомо, що «голі» ідеї не в змозі змінити ні суспільство, ні його матеріалістичну основу. Невиправданими також були надії деяких просвітників на рішення класових та суспільних проблем шляхом возведення на трон освідчених королів. Саме цьому деякі з крупних просвітників листувалися з тими з них, кого вважали освідченими монархами, при цьому не помічаючи або не бажаючи помічати їх недоліки.

Не знали просвітники й того, що запропонований ними лозунг «свобода, рівність й братерство», в правдивість якого вони щиро вірили і під яким пройде революція 1789 р., буде цинічно використаний й спотворений буржуазією. Палко борючись за втілення своїх ідеалів та встановлювання царства розуму, вони й не гадали, що «це царство розума було нічим іншим, ніж ідеалізованим царством буржуазії».

Суперечливий та складний в своїх думках Вольтер став якби символом Просвітництва, що достатньо чітко відображав слабкі та сильні сторони цього руху. Багаточисельні труди, художні твори і листи Вольтера, склавши більш 90 об'ємних томів, в умовах передреволюційної Франції перетворилися на могутню суспільну зброю боротьби проти абсолютизму, а їх автор на протязі десятиліть помітно вливав на духовне життя усієї Європи.

Ідеї Вольтера не пішли разом з 18 століттям. Вони продовжують бути надзвичайно актуальними й в наші дні. Боротьба Вольтера за спільні ідеали і прогрес не менш наближені до нашого часу, ніж обвинувачення їм усього старого й реакційного, бо ці проблеми і зараз продовжують залишатися сьогоденними. Все своє життя не зважаючи на коливання й протиріччя, він залишався вірним боротьбі за звільнення людини, духовне й фізичне, й ніщо не могло змусити його зійти з цього шляху.

Творчість великого письменника й досі є прекрасним взірцем ідеального сполучення блискучих по своїй глибині думок і завжди ідеальної форми - йдеться то чи про його лірику, драму чи прозу. В промові, проголошеній на привід століття зі дня смерті Вольтера, Віктор Гюго так визначив мету діяльності великого попередника: «Бороться против фарисейства, разоблачать лицемерие, повергать в прах тиранию, узурпацию, ложь, предрассудки, суеверия, разрушить храм, чтобі соорудить новый, то есть заменить ложь истиной, нападать на жестокость суда, нападать на кровожадное духовенство, взять бич и изгнать всех торгашей из святилища, требовать наследства для лишенных его, защищать слабых, бедных, страждущих, подавленных, сражаться за преследуемых и угнетенных - вот война Иисуса Христа. И кто же тот человек, который вел эту войну? Вольтер!»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев М.П., Жирмунский Н.А., Мокульский С.С.; История зарубежной литературы. - М.:Высш.шк., 1987. - с. 300 - 326

2. Акимова А.М.; Вольтер. - М.; 1970. с. 3 - 24; - с. 56 - 78

3. Барг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987.

4. Бахмутский В.Я.; История эстетики в памятниках и документах. - М.: Искусство, 1976. - с 124 - 135

5. Волкова М.Р. - Зарубежная литература. - М.: Высш.шк., 1987. - с.69 - 123

6. Вольтер. Философские повести. Пер. с франц. - Л.: Худ. лит., Ленинградское отделение, 1988. - с. 3 - 18

7. Дубинский М.; Женщина в жизни великих и знаменитых. - К.: 1995. - с. 87 - 95

8. Кертман Л.Е.; История культуры стран Европы и Америки. М.,1987.- с. 173 - 184

9. Кузнецов В.Н.; Франсуа Мари Вольтер. - М., 1978

10. Михайлова А.Н.; Вольтер. Философские повести. - М.: Худ. лит., 1978. - с. 187 - 193

11. Пащенко В.И.; Вольтер. Философские повести. - Л.: Сеятель, 1990 г., - с.3-19.

12. Реале Д., Актисели Д.; Западная философия от истоков до наших дней. Кн. 3. - С. - П.; 1996. - с. 234 - 267

13. Сидорченко Л.В., Апенко Е.М., Белобратов А.В.и др.; История зарубежной литературы XVIII века - М.: Высш.шк., 1999 г. - с. 109-123, с. 136-152

14. Таранов В.А.; 120 философов: Жизнь. Судьба. Учение. В 2 т. Т. 2. - Симферополь, 1997. - с. 203 - 219