Художні особливості рицарського роману

Міністерство освіти і науки України

Педагогічний коледж

Львівського національного університету імені Івана Франка

КУРСОВА РОБОТА

з історії світової література

на тему:

„Художні особливості рицарського роману”

Студентки

групи ФКА-21

Мирон М.І.

Керівник роботи:

Данилюк М.М.

Львів - 2005

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Художні особливості рицарського роману

1.1 Історична основа рицарського роману

1.2 Художні особливості рицарського роману

1.3 Композиція рицарського роману

Висновки

Бібліографія

ВСТУП

Рицарська література, яка виникла у період зрілого Середньовіччя, відображає історію та життя людей у ті часи. І в тому, що це дійсно так, ми можемо переконатись у подальшому розгляді теми курсової роботи. Рицарська література не втрачає своєї актуальності саме завдяки своїй історичній основі, розкриттю культурного та духовного розвитку цієї доби. Мета курсової роботи: розкрити художнє різноманіття рицарського роману та показати його значення та важливість у формуванні європейської літератури.

Але без уявлення про цей період не можна зрозуміти ті особливості, які вплинули на розвиток літератури і, зокрема, на становлення такого жанру, як рицарський роман. Середньовіччя в Європі - це величезний проміжок часу з V по XV ст. Початок його умовно пов`язують із падінням Західної Римської імперії (476 р.), а кінець - з новітніми географічними відкриттями - приблизно XV ст.

Середньовічна література умовно поділяється на три періоди: раннє Середньовіччя (V-XI ст.), зріле Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.) та Пізнє (XIV-XV ст.).

У ранньому Середньовіччі, особливо на його початку, переважав фольклор. Нові народи, з одного боку, не знали давньогрецької мови та латині, тому не могли читати античної літератури, з другого - не мали власних літературних мов, були не писемними, тож обмежувались усною народною творчістю, фольклором. Згодом починає переважати героїчна епічна поезія, яка відіграла значну роль в національному самоусвідомленні народів, а відтак - у їхньому державотворенні. Саме наприкінці цього періоду і починають формуватися національні мови народів Європи: французька, німецька, англійська та ін.

У зрілому Середньовіччі утворилася розгалужена система літературних жанрів. Тут оригінальним чином переплелися фольклорна і писемна, ксирикальні (церковна) і світська, антична і нова рицарська і міська літературні традиції. Крім того, не слід забувати, що література Західної Європи аж до XVII ст. поділялась ще на 2 частини: „національномовна” та латиномовна.

Зріле Середньовіччя в Зх. Європі суттєво відрізнялося від раннього. Передусім, починається активне державотворення. Саме в цей період виникла більшість Європейських країн. Тому національні літератури стають щодалі самобутніми, не схожими одна на одну. Саме в цей час остаточно формуються національні мови європейських народів. Це вже не ті діалекти або латинізовані суржики, якими обходилася переважна більшість європейців раніше. Крім того, остаточно утверджується феодальна система господарства. Населення Європи ділиться на декілька головних суспільних верств.

Передусім - селян, які годували господарські райони, ділянки - феоди. Неписемні селяни створювали і виконували весільні та застільні пісні, заплачки, казки тощо, тобто те, що прийнято називати фольклором.

Окрему групу населення становили жителі замків-фортець. Тут жили самі феодали, володарі феодів - земельних ділянок і їхнього населення: барони, герцоги, князі. Феодали були один з одним у сюзеренсько-васальних стосунках. Сюзерен - головний, васал - підлеглий; найголовніший сюзерен країни - король, бо він не є нічиїм васалом, якщо країна незалежна, суверенна („сюзеренна”). Якщо ж країна поневолена, то її король ставав васалом володаря країни переможниці.

Та самі замки від нападу не рятують, потрібні були люди, які, в разі необхідності, зустріли б ворога на мурах чи поблизу них. І такі люди жили в кожній середньовічній фортеці, утворюючи найближче оточення феодала. Ці вояки-охоронці називалися рицарями. Щоб носити на собі важку броню і бути боєздатними, їм доводилося все життя тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списа, битися сам на сам або ватага на ватагу на рицарських турнірах.

Спочатку для того, щоб вважатися рицарями, цього було досить. Власне рицарі в ранньому Середньовіччі відрізнялися від простих селян тільки родом занять, а також тим, що мали зброю і коней були фізично сильнішими.

Ближче до доби зрілого Середньовіччя колишні грубі вояки перетворилися на вишуканих, галантних, ввічливих людей. Справжній рицар повинен був уміти підтримувати світську бесіду, бути вишукано вихованим у спілкуванні, особливо з дамами. Така манера поведінки отримала тоді ж назву куртуазної. Звичайно найвишуканішими були рицарі при дворах Європейських монархів.

Рицар повинен був володіти музичними інструментами не гірше, ніж зброєю. Більше того, він повинен був уміти виконувати (бажано свої) вірші у супроводі цих інструментів.

Найкращі з цих віршів (а також переказів, легенд тощо) записувалися, запам`ятовувалися (зокрема, щоб переказати їх своїй дамі серця), і так формувалася замкова, рицарська або культуазна література. Найвищі досягнення культуазної літератури - рицарський роман і куртуазна лірика.

РОЗДІЛ 1.

ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ РИЦАРСЬКОГО РОМАНУ

1.1 Історична основа рицарського роману

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література і розквіт якої припадає на ХІ-ХІІІ ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, приблизно у ХІІ ст. Остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред`являє претензії на монопольне володіння „благородством” як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою „рицарства” - спільності всіх благородних вогнів, рівних між собою. Рицарство ідеологічно згуртувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від „неблагородних”, тобто від усього іншого населення. Пинсий Л. Реалізм епохи Відродження. - с. 223.

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі і доблесті. Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з невірними, захищати слабких і скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері, зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот.

Розквіт рицарської літератури зумовило багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (внаслідок хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв`язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомлення їх з вищою витонченішою культурою арабських країн, досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Але головною причиною є економічна стабілізація, культурний вибух ХІІ століття. Це час піднесення європейських міст, котрі стають центром світської освіти і вільнодумства. Велике значення для розвитку роману мало посилення інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Все це вело до послаблення церковно-релігійного впливу та поглиблення процесу секуляризації С секуляризація (лат. Secularis - мирський, світський) - звільнення від впливу церкви в громадській та розумовій діяльності, у худ.творчості. європейської культури. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела: екзотичний фольклор сусідніх країн і місцевий-нельтський (бретонський, з його надзвичайно своєрідною фантастикою.

На цей час певною мірою змінюються спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський „кодекс честі” поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям „куртуазія” Французький cour - двір; courtos - чемний, ввічливий, галантний. . Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, радість, поміркованість. Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, передусім в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття .

Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських розвагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери і витончений побут. Перед колишніми розвагами - полюванням, військовими вправами - широко культивується захоплення музикою, літературою, стає модним меценатство. Пом`якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадковування. За законами куртуазії благородна дама повинна була з люб`язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати гідне товариство у свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ „Прекрасної Дами” - складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, врода та честь оспівуються у віршах.

З`являється тип мандрівного рицаря. Шукаючи подвигів і слави в ім`я своєї дами, він блукає країнами Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім`ям на устах.

Часто мандрівним рицарям був бідний рицар-однощитник, схильний до всякого роду авантюр у надії здобути багатство та становище в суспільстві.

Заповіді культуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі прийнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, залишилися стихією рицарства. Проте, поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарства, сприяла пом`якшенню звичаїв і розвитку нового світського середньовічного стану, прийнятого аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів. Особливості рицарського життя відбилися в придворно-рицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалась у формах лірики, романі і близької до нього романтичної поеми.

1.2 Художні особливості рицарського роману

З другої половини ХІІ ст. У творах трубадурів, поряд із сучасними історичними особами, біблійними персонажами дедалі частіше згадуються нові герої: Трістан, Ізольда, Король Артур, Ланселот... Ці персонажі прийшли з рицарських романів - літературного жанру, що виник на півночі Франції.

У романах описувалися пригоди, авантюри благородного рицаря, під час яких перевіряється, наскільки герой годен честі належати до рицарського стану. Авантюра - подія несподівана й ризикована, але її посилає небо. Зустрівшись з небезпекою, герой, на відміну від авантюристів пізніших часів, що діяли на свій страх і ризик, повинен був суворо додержуватися у своїх вчинках кодексу рицарської поведінки.

Романи сприймалися слухачами не як розповідь про реальні події далекого минулого, а як вигадка, казка, створена поетом-трувером (від фр. trouwer - вигадувати, створювати). Звичайно автор роману не приховував своєї схильності до вигадки, хоча й завжди спирався на певні літературні чи фольклорні джерела. У пошуках сюжетів творців куртуазних романів звертались до фольклору європейських і східних народів, використовували дохристиянську міфологію, стародавні сказання, сюжети античних авторів і т.п. Риси реальної дійсності і реальні відносини між людьми переплітаються з барвистою фантастикою: описами казкових замків, всесильних чаклунів, фей, карликів тощо.

Як і в героїчному епосі, герой роману здійснює ряд подвигів, але не в інтересах роду або держави, а на честь своєї дами або заради особистої слави. Роман властивий також авантюрно-пригодницький елемент.

Отже, рицарський роман - один із плідних жанрів середньовічної куртуазної літератури. Він почасти є спадкоємцем героїчного епосу. Від попереднього роман відрізняє чимало специфічних рис. Героїчний епос - результат „колективного авторства”; рицарський роман має автора, що зумовлює індивідуальну манеру і певний рівень професійної майстерності. Як і героїчна поема, роман - велике віршоване епічне полотно, але він вже вільний від традиційних прийомів і рис епічно-билинного стилю. Героїчні поеми співались, роман читався вголос, і це відмежування від музичного акомпанементу знаменує появу літератури в повному розумінні цього слова.

Якщо основним пафосом епосу є служіння батьківщині й сюзерену (Роланд, Ігор, Сид та ін.), то в рицарському романі на перший план висувається служіння дамі серця, ідеальне рицарське кохання, бажання особистої слави.

Так, у „Пісні про Роланда” і „Романі про Трістана і Ізольду” головні герої - Роланд і Трістан мають багато спільних рис: обидва мужні й сміливі воїни, які здійснюють подвиги, борються проти несправедливості. Але перший воює за свою батьківщину, а другий має риси якогось християнського вояка (схожого на Георгія-змієбоця), який б`ється не лише за свою землю, а й за усіх ображених і скривджених. Так, вступивши у небезпечний двобій з богатирем Морг альтом Ірландським, Трістан захистив не своє королівство Лоонуа, а дядькове - Корнуельс. Ще яскравіше ця риса розкрилася під час двобою Трістана з вогнедимним драконом за те саме Ірландське королівство, найголовнішого богатиря, якого він нещодавно вбив.

Найважливіше те, що Трістан, на відміну від того ж Роланда, служить не тільки й не стільки державі (а він служив безлічі держав!), а передусім своїй дамі серця - Ізольді Білявій.

Таким чином, у системі літературних жанрів Середньовіччя рицарські романи найтісніше пов`язані із вторами героїчного епосу. За традиційною теорією роману, започаткованою ще естетичною концепцією Гегеля цей жанр принципово протистоїть епосові у розкритті внутрішнього світу головного героя, його здатності до коливань між рівнозначними для нього власним світом почуттів та соціальним (рицарським) статусом. Історія роману постає з такого погляду як послідовне зростання у творі ваги особистого внутрішнього світу героя від однієї літературної доби до іншої. Так вважають найавторитетніші сучасні літературознавці-медієвісти - Є.Мелетинський, О.Михайлов. Однак останнім часом деякі вчені наполягають, зокрема, на необхідності вбачати головний критерій романної типології у способі художнього уявлення відповідної історичної доби про локалізацію певного суспільно-етичного матеріалу (джерелом якого можуть поставати закони оточення героя, тобто соціальної дійсності, або коло його індивідуальних намірів і мрій). І.Косиков вважав, що рицарський роман не протистоїть епосові і не наслідує його, а розвивається паралельно, виступаючи у ролі своєрідного корелятора до епічних творів (із наголосом на внутрішньому житті героїв). Авторів рицарського роману цікавлять деталі побуту, які майже проігноровані в багатьох героїчних епосах.

Для зацікавлення читача використовуються фантастичні мотиви: наприклад, пошук (чаша Грааля) і „приборкання” (лич Ескалібур) чарівних предметів. Це зближує рицарський роман і з міфом (пошук яблук Гесперид Гераклом), і з казкою (пошук молодильних яблук або чарівної лампи Аладіна; „приборкання” булави Котигорошком), і з героїчним епосом: „приборкання лука Одисеєм (Гомер „Одісея”); пошук чарівних скарбів, зокрема, персня, гномів-нібелунгів (німецька „пісня про Нібелунгів”).

Попри наявність вимислу, казкового елементу, символіки та алегорії, рицарському роману властивий незмінний інтерес до сучасності. Щоправда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але їхні твори відображають певні сторони буття європейських і східних країн. Чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарків тощо), тобто є виражене прагнення до конкретизації обстановки. Але головна ознака рицарського роману - поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, зображення душевних переживань, глибини почуттів, боротьби пристрастей. Роман відзначається також гуманізмом - повагою до жінки і до природних людських почуттів. У цьому плані він сміливий виступив проти церковної ідеології та її феодальних законів. Якщо рицарська лірика виникла у Провансі, то роман у Пн.Франції, звідки поширився і на інші європейські країни. До ХІІІ ст. Роман був віршованим, потім з`явився у прозі.

За тематикою французький роман поділявся на три цикли: античний, бретонський, і менш значний візантійський.

1.3 Композиція рицарського роману

Як уже було сказано раніше, французький рицарський роман можна умовно розділити на три цикли: античний, бретонський та візантійський. Отже, охарактеризуємо тепер кожен зокрема.

Античний цикл.

Приблизно у 50-ті роки ХІІ ст. відбувається початковий період у розвитку рицарського роману. Основними пам`ятками цього періоду є „Роман про Олександра”, „Роман про Фіви”, „Роман про Трою”, а також „Роман про Енея”. В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античність до середньовічної епохи і тих смаків, що формувалися. Античні події, сказання, твори переосмислювалися, а герої і персонажі переносились у феодальне оточення і виступаєш вже в ролі зразкових рицарів.

„Роман про Олександра”.

В Середньовіччі до теми життя і подвигів знаменитого полководця зверталось декілька поетів і кожен вносив в уже складене легендарне життєописання Олександра свої доповнення і трактування. Повністю зберігся лише пізніший варіант роману написаний Ласибероми Ле-Тора та Олександром Паризьким близько 1175 р. Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися „Олександрівським віршем”. Олександрійський вірш - це парні римовані дванадцятискладові вірші з цензурою після шостого складу.

В романі переважає міфологічність, частка історизму є дуже малою. Так, наприклад, для змалювання образу Олександра використані казкові прийоми: одне око у нього - голубе, як у дракона, друге чорне, як у гриора; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга від ран тощо. У творі Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його. Прагнення збагнути невідоме змушує його спуститися на дно моря у скляній бочці та піднестися у піднебесся за допомогою птахів.

Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися „Олександрівським віршем. Ідентичним за структурою до „Роману про Олександра” є „Роман про Брута” нормандця Васа. Цей роман є історичною вигадкою. В ньому розповідається історія змужніння і подвигів героя з раннього дитинства аж до трагічної смерті внаслідок зради.

Вільним перекладом поеми „Фівеїди” римського письменника Стація є „роман про Фіви” невідомого автора. Від попередній пам`яток роман відрізняється акцентуванням на любовному елементі й трактуванням його в куртуазному стилі.

„Роман про Трою” Бенца де Сент-Мора створений на основі двох середньовічних переказів Гомера. У творі автор не лише переказує ряд міфів про Трою, „Іліаду” Гомера, а подає все, що йому відомо про Близький Схід. Роман насичений описами битв, облог, військових рад і переговорів. „Роман про Трою” послужив основою для багатьох обробок; з часом він зацікавив Чосера, Боккаччо, Шекспіра та ін.

Переказом „Енеїди” Вергіліє є „Роман про Енея” анонімного автора, який виник, мабуть у Нормандії близько 1160 р. Дослідники вважають, що роман є важливою віхою у розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману, адже в романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. У трактуванні цього питання відчувається вплив творчості Овідія, інтерес до якого у Франції посилився у другій половині ХІІ ст. Автор запозичив у Овідія його ідею кохання-хвороби, фатуму і широко розгортає їх у творі. Роман відрізняється від інших творів цього циклу фабульною чіткістю, концентрацією дії навколо одного героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань. Високий рівень художньої майстерності французького поета зробив „Енея” взірцем для наступних романістів.

Вважається, що ці ранні твори мають перехідний характер від „шансон де жест” до нового жанру - роману, період зрілості якого починається з 60-х років ХІІ ст.

Бретонський цикл.

Сюжети творів бретонського циклу пов`язані з бретонськими (кельтськими)фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними мотивами, що сприяло зростанню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З великої кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле; 2) роман про Трістана та Ізольду; 3) артурівські романи; 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є локанізм, велика сконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов заміжньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т.ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле позбувались фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасного кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман.

Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка називала себе Марією Французькою (друга пол. ХІІ ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але опрацьовуючи їх, вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. В них Французька поетеса оспівує ніжне та щире кохання. Її поезія пройнята співчуттям до простих людей, передусім до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім`я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання. Трістана та Ізольди (ле „Про козолист”). Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької „перлиною середньовічної поезії”. Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр вилились у куртуазний роман у другій половині ХІІІ ст.

Романи про Трістана та Ізольду.

Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших, а вивчення їх з часом перетворилося на цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів. З того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького Жангеяра Беруля і нормандці Тоела. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з`являється перша французька обробка цього роману, в якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв`язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність. Трістан був сином короля Меліадука. Коли королева при родах померла, М еліадук поручив сина під опіку Гуверналу. Після смерті короля Гувернал благає Трістана їхати в Галію, в Корнуельс до свого дядька Марка.

На жителях Корнуельса лежала повинність: щорічна дань в кількості 100 дівчат та хлопців, яким було 15 років та 100 чистокровних коней і уникнути її можна було лише вбивши Морхульта Ірландського. Трістан просить дядька посвятити його в рицарі, бореться з Морхультом і перемагає його, але й сам зазнає рани ядовитим списом. Щоб вилікувати свою рану Трістан вирішує змінити обстановку життя. Він припливає до Ірландії, де його вилікувала Ізольда протягом десяти днів. Трістан хоче висватати для свого дядька Ізольду і щоб її здобути вбиває дракона. По дорозі в Корнуельє Трістан та Ізольда випадково випивають любовне зілля, яке королева дала дочці і закохуються один в одного.

Навіть після одруження з королем Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Але через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою, хоча ніяк не може витіснити з свого серця образ Ізольди Золотоволосої. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою, наказуючи при повернені підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда тікає від короля до Трістана, але коли на обрії з`явився корабель Ізольда білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає, вмирає і Ізольда Золотоволоса. Їх поховали по обидві боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через Каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували цей кущ, і тричі він виростав як символ непорушності кохання.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика - роман приваблює глибиною духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим в інших середньовічних жанрах.

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігався в к кількох десятках рукописів. Французькі романи викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвежською та деякими слов`янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфріда Страсбурзького (поч. ХІІІ ст.). Вперше роман надрукований наприкінці ХV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р.Вагнер створив відому музичну драму „Трістан та Ізольда”. Леся Українка написала прекрасну поему „Ізольда Білорука”. Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку ХХ ст. П.Шампіоном і Ж.Бедоє. Перший використав рукопис ХV ст., другий переробив роман Твела за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж.Бердьє українською мовою переклав М.Рильський.

Артурівські романи і рицарі Круглого столу.

Свої витоки цей цикл бере у надзвичайно багатому й химерному фольклорі кельтів-народів, які колись жили на велетенських територіях у Європі (кельтський монастир до монголо-татарської навали був навіть у Києві). Саме у кельтському фольклорі народилися або видозмінилися образи напівлегендарного короля бриттів Артура і королеви Ісолт, і рицаря Ростана (майбутніх Трістана і Ізольди), і їхніх літературних прототипів - молодих трагічно закоханих Діармайда і Драйдре.

Головними образами циклу є сам Артур-король фантастичної країни Конгрес зі столицею Камлот. Юнаком Артур став володарем згаданої країни як казковий герой: витягши із кам`яної наковальні меча Ескалібура (за іншою версією його дала Артурові чарівна Дама Озера), якого до того не зміг витягти ніхто з чисельних дорослих рицарів - претендентів на Логреський трон. Як було сказано вище, середньовічні рицарі давали ім`я своїй зброї. У рицарських романах артурівського циклу і в „Пісні про Роланда” мечі головних героїв мають спільне у своїх іменах: Роландів меч називається Дюренталь „твердий”; Артурів - Ескалібур - „той, що рубає залізо і камінь”. Помираючи, Артур наказав своєму рицареві Гіфенту викинути Ескалібура в озеро, що той і зробив, і не встиг чарівний меч торкнутися воли, як з озера з`явилася чарівна рука, і схопивши меча, тричі (як у казці) махнула ним і зникла під водою.

Артур з`їздив уздовж і впоперек свою країну, захищаючи слабких і знедолених і караючи злочинців, обороняючи її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, тим заслужив повагу і любов свого народу і вірних рицарів.

Не менш важливими є образи рицарів Круглого столу. Передусім, цікаво історія виникнення самого цього столу. Він у прямому значенні слова „упав з неба” - його послали Артурові небеса. Круглий він був для того, щоб ніхто з рицарів не відчував себе з краю, що він сидить не так близько до короля, як інші. За столом було 150 стільців, на кожному з яких було написане ім`я того, хто там мав сидіти. Отже, ми можемо уявити кількість Артурових рицарів. Але одне місце було порожнім: туди мав сісти той рицар, у якого була бездоганно чиста душа і совість, саме він міг здійснити найголовніший з-поміж славних рицарських подвигів - знайти знамениту чашу Грааля. Туди зразу ніхто не наважився сісти. Не тому, що ніхто не хотів знайти чарівну чашу, а тому, що маг Марлін попередив, що як тільки на цього стільця сяде недостойний, він зразу згорить від небесного вогню. Цей стілець назвали Місцем Ризику. Згодом один із рицарів наважився туди сісти, і за мить від нього залишилася тільки купка попелу.

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де Труа. Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу. Поет випробував себе в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів Овідія), але найбільш повно його обдарованість виявилася у жанрі роману. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Він має свою концепцію світу і людини, стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. Провідний сюжет його творів можна визначити приблизно так: „молодий герой (рицар) в пошуках моральної гармонії” Пинський Л. Реализм эпохи Возрождения. ст. 119-120. У п`яти його романах наслідується схема артурівського двору з хронік Гальфріда-Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Автор протиставляє ідеальну країну Артура рицарському суспільству, далекому від його ідеалу. Проте, фантастичний світ романів Кретьєна співіснує з історично реальною дійсністю. Митець створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально і точно зображуються будні і свята при дворах королів, у замках сеньйорів, містах; є також натяки на історичні події, згадуються назви відомих міст тощо.

Книги Кретьєна насичені кельтською фантастикою. Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 рр. І вже у першому творі Кретьєн виявив себе новатором. Його „Ерек та Сніда” є взірцем нового куртуазного роману, в якому чільне місце посідають „авантюри - пригоди і рицарські подвиги, а також світ інтимних почуттів.

Перша частина роману сповнена світла, радості щастя. Королевич Ерек, один із рицарів при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда, дочка збіднілого рицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному платті Еніда вражає всіх красою і витонченістю. Портрет Егіди (біляве, золотисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди.

Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забуває про обов`язки сюзерена, що обурює його васалів. Ганьба чоловіка гнітить душу Егіди, тому вона признається йому, що усі називають його боягузом та сміються з нього. Тому Ерек негайно збирається в дорогу, щоб довести усім, що він, як і раніше готовий на будь-які подвиги.

Друга частина роману насичена „авантюрами”. Ерек і Еніда вступають у стихію лісу, у світ похмурої і тривожної невідомості. За наказом чоловіка, Еніда іде вперед. Її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чоловіка про близьку небезпеку. Він сам виявить мужність, рятуючи її стільки разів, скільки це буде необхідно. Та Еніда не завжди дотримувалась цієї заборони. Одного разу вона рятує чоловіка лише завдяки своїй хоробрості. Автор розкриває не лише зовнішній, а й внутрішній світ своїх героїв, показує еволюцію їхніх почуттів. Кохання Ерека та Еніти витримує усі випробування. І він, як і годиться рицарю, знову здійснює нові подвиги. Наскрізною у романі є думка про велику виховану роль подвигу, адже у небезпеках гартується мужність, розкриваються духовні можливості людини.

У романі широко використані прислів`я, приказки, афоризми, сентенції. В епоху Кретьєна де Пруа, згідно з правилами тогочасної риторики, прислів`я, сентенції, афоризми були обов`язковими атрибутами літературних творів. Вони використовуються з дидактичною силою, для уточнення ідеї твору, надання іронічної тональності, індивідуалізації мови героїв тощо.

Ще один роман Кретьєна де Труа „Ланселот, або Рицар Воза” витриманий у дусі куртуазного розуміння кохання. Славний Рицар Ланселот закоханий у королеву Генієвру і заради неї здатний не лише на відвагу, а й приниження, тому він погоджується навіть проїхатись на возі, що ганьбило рицарську честь. Але горда та примхлива королева відвертається від рицаря, бо бачила його вагання перед тим, як сісти на віз. Очманілий від любові та відчаю, Ланселот готовий на самогубство, але королева нарешті вибачає його і дозволяє побачення йому у своїй спальні. Цього твору Кретьєн де Труа не дописав, а доручив завершити одному з послідовників.

Зав`язка ще одного роману „Івейн, або Рицар Лева” ґрунтується на елементах кельтської фантастики. Рицарі Артура дізнаються про те, що у лісі є чарівне джерело, воду якого небезпечно тривожити - піднімається страшна буря, з`являється чорний рицар і неодмінно вбиває кожного, хто посмів порушити лісовий спокій. Почуши це, рицар Іван відправляється у лісові хащі і в поєдинку смертельно ранить чорного рицаря. Полонений у замку загиблого, Івейн закохується у прекрасну Лодіну - вдову чорного рицаря і переконує її вийти за нього заміж. Король Артур і рицар кличить Івейна взяти участь у рицарських забавах, і він проводить півтора року безтурботного життя, забувши про дружину. Схаменувшись, Івейн поспішає в замок, але ображена Родіна не впустила його навіть за ворота і тоді Івейн вирушає світ за очі. Він здійснює чимало подвигів, наприклад, витягає з лапи кульгавого лева величезну скалку, і той стає його вірним супутником. Врешті подружжя помирилося і знову стало щасливим. Івейн знову здійснює героїчні вчинки: він допомагає бідним, захищає слабких і знедолених, карає кривдників. Завдяки мужності і душевному благородству Івейн стає одним із прославлених рицарів Круглого Столу.

Роман відзначається тонкими спостереженнями душевних переживань героїв.

Роман про святий Крааль.

У „бретонський” цикл рицарських романі входять романи про святий Крааль. Мотиви і образи кельтського фольклору переплітаються із народними казками і легендами про християнських святих. У розвитку міфа про Крааль є декілька нашарувань. У поганських віруваннях та ритуалах з Краалем пов`язані відголоси культу плодороддя; в кельтському фольклорі Крааль - це талісман, здатний насичувати і підтримувати соли людей. Поступово Крааль перетворився на релігійну святиню - чашу Тайної вечері, в яку один із самих вірних учнів Ісуса Йосиф Аримафейський зібрав кров розп`ятого на хресті Учителя. Після чудесного спасіння від переслідувачів Йосиф повіз чашу в Британію і заснував там братство хоронителів святого Грааля. Про це розповідається у романі про Йосифа Аримафейського Роберта де Борона.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа „Персеваль, або Повість про Крааль” є однією з перших спроб обробки переказу про Крааль. Історія рицаря Персеваля починається з дитинства. Його мати хоче зберегти від небезпеки рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі, адже її чоловік і старші сини загинули на війнах і турнірах. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. Він покидає матір і вирушає на пошуки Грааля разом з Говеном та іншими рицарями Круглого Столу. У романі Крааль зображується у вигляді блискучої посудини, що здатна зцілювати та чинити добро. Але роман Кретьєна де Труа залишився незакінченим, а символіка Грааля не закритою до кінця.

Вперше у романі „Персеваль” висувається проблема самозречення в ім`я обов`язку. Таким чином, об`єктивно в романі домінує ідеал релігійного та гуманістичного характеру. В центрі уваги - проблеми освіти, морального самовдосконалення, які, на думку Кретьєна, є актуальними упродовж усього життя. Традиційна любовна тема у романі явно на другому місці.

Стиль романів Кретьєн має ряд особливостей. Твір має чималу історико-пізнавальну цінність, адже поет відтворює реальні взаємини і реальні картини життя. Він виробив нові прийоми віршування і створив зразок точного і гнучкого діалогу. Кретьєн де Труа - центральна фігура в Європейському куртуазному романі. Його „авантюрний” (і водночас вихований) роман виявився найбільш продуктивним взірцем у межах цього жанру. Високий моральний ідеал, важливі етичні проблеми. Художня майстерність французького поета мали значний вплив на романістів наступних поколінь, викликавши величезну кількість наслідувань, перекладів у Франції та інших країнах.

Візантійський цикл.

Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом „злиднів”. У романах цього типу майже відсутнє надприроднє. На перший план висувається мінливість людської долі, в подолані якої, головну роль відіграють не рицарська мудрість і вправність, а терпіння, наполегливість, а інколи й хитрощі. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які отримали назву „ідилічних” романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих, пошуки один одного, зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі негоди долі не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.

Класичним зразком такого жанру є французький роман „Флуар і Бланшефлор” (бл. 1170р.) невідомого автора, винятково популярний у середні роки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Луара і дочки полоненої християнки Бланшефлор. Початок роману забарвлений ідилічними тонами: юна любов не знає тривог і сумнівів, це - ніжність і радість тільки що пробудженого почуття. Народилися вони обоє в один день, разом бавилися, вчилися, захоплювалися музикою. Дитяча дружба поступово переросла у кохання, чому сприяло не поспішне спілкування, а й чарівна природа Середземномор`я. На перешкоді закоханим стає батько Луара, який вважає, що вин повинен обрати наречену зі свого кола, і відправляє його у заморську школу, а дівчину продає заїжджим купцям. Флуар, життя якого стало безрадісним, вирушає на пошуки коханої.

У романі немає описів рицарських подвигів (хоч принц готовий на будь-які випробування), основна увага приділяється описам морських мандрів, різних країн і міст, передусім побутової сторони життя і комедних пригод. Душевна частота і благородність юнака повсюди викликають замилування і бажання допомогти йому якнайшвидше знайти свою подругу. Нарешті принц знаходить її у Вавилоні, де місцевий емір тримає красуню в неприступній вежі. Підкупивши вартового подарунками, Флуар проникає до кімнати коханої в камику з трояндами і ліліями. Але ця таємна радість нетривка: емір захопив їх зненацька, юних коханців чекає кара. Та навіть загроза смертельної кари не затьмарює ніжної прихильності, кожен з них бере провину на себе і хоче вмерти першим, щоб продовжити життя другого. Роман завершується щасливим шлюбом. Географія роману, інтерес до екзотики свідчать про те, що створювався він не без впливу контактів з Близьким Сходом та арабською культурою.

Німецький рицарський роман.

У Німеччину рицарський роман проникає наприкінці ХІІ ст. Своєї вершини німецький куртуазний роман досяг у творчості трьох поетів кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. - Готфріда Страсбурзького, Гартмана фон Ауе та Вольфрама фон Еменбаха. Готфрід Страсбурзький прославився як творець віршованої обробки французького роману про Трістана та Ізольду. Його роман відзначається психологічною глибиною та майстерністю у відтворенні рицарського побуту. В епоху романтизму, коли пробудився інтерес до Середньовіччя, саме німецький роман спряв зацікавленню цією старовинною любовною історією.

Гартман фон Ауе познайомив земляків з артурівськими романами Кретьєна де Труа („Ерек” та „Івейн”). Самобутнім його твором є віршований роман „Бідний Генріх” з яскраво вираженою провідною ідеєю: прості люди добрі та співчутливі, заради врятування інших здатні на подвижництво. Ясність і чистота мови, глибока людяність його роману, захоплювали багатьох письменників, зокрема Івана Франка.

Видатним поетом був Вольфрам фон Еменбах, автор знаменитого роману „Парцифаль” - німецької версії „Персеваля” Кретьєна де Труа. Німецький поет розкрив до кінця всі не вирішені Кретьєном проблеми і, головне, поглибив мотив Грааля. У Еменбаха Крааль - чарівний камінь, який дає людям наснагу, силу і блаженство. Життєвий шлях Парцифаля складний. І тільки зіткнувшись з людськими стражданнями, він доходить висновку, що справжнє призначення рицаря - не виконанні куртуазних заповідей, а в служінні високим моральним ідеалам. Він стає на чолі рицарського братства тамплієрів, для яких поклоніння Граалю означає активну проповідь моральної чистоти і людяності.

„Парциораль” Еменбаха - твір багатоплановий. У ньому відбувались не тільки пошуки морального ідеалу, а й тяжіння до відтворення повсякденного: побуту замків, міст, заморських подорожей, війн, поєдинків, що становить яскраву і різнобарвну картину тогочасного життя.

Перші романи англійською мовою з`явилися на поч. ХІІІ ст. Створювались вони на основі творів нормандських поетів. Особливо популярними в рицарському середовищі (а також у народному) були романи на сюжети легенд про короля Артура (роман „Артур”, „Артур і Мерейн”, „Ланселот Озерний” та ін.). Перлиною англійської літератури вважається роман Томаса Мелорі (бл. 14-17-1470рр.) „Смерть Артура” - систематизована обробка французьких та англійських переказів і романів про короля Артура.

ВИСНОВКИ

Отже, рицарський роман відіграв важливу роль у розвитку літератури епохи Середньовіччя. Середньовічний роман - мабуть, перший в історії Європи прояв того явища, яке нині називаємо „масовою культурою”.

Рицарські романи адресувалися перш за все знаті. Розповіді про відважних героїв, їхні подвиги подобалися французьким простолюдинам; бродячі музиканти і поети за рахунок рицарських романі розширили свій репертуар.

Ось як пише про рицарський роман Михайлов: „Роман тоже не только развлекал; он заменял историю, повествуя о временах стародавних и легендарных; он был как бы «научно-популярным» чтением, сообщая сведения, скажем, по фортификации или географии; он, наконец, давал уроки морали, рассказывая о случаях высочайшего нравственного совершенства. Поэтому в средневековом романе мы находили не только причудливость вымысла, прихотливую игру аллегориями, организованными в стройную и строгую иерархическую систему, но и бескомпромиссность моральных требований, их суровую свободу выбора и сочетающую в себе категорическую императивность с большой долей терпимости и даже какой-то беспечной уверенностью в изначальной доброте человека. Роман отразил иллюзии и мечтания людей средневековья, их надежды на торжество справедливости, их наивную веру в чудо, совершающее не только в макрокосме - окружающем человека мире, но и микрокосме - человеческой души». Вступительная статья и примечание А.Д.Михайлова. Издательство «Художественная литература», 1974 г.

Куртуазний роман зіграв важливу роль у розвитку європейської літератури. Саме починаючи з нього усталюється право літератури на художній вимисел. Він збагатив її елементами реалістичного зображення дійсності, поглибленням психологічного аспекту, спробою дати пейзаж; роман визначається також гуманізмом - повагою до жінки і до природних людських почуттів... Середньовічний роман передав наступним епохам високе уявлення про людський обов`язок, про честь і благородство, про безкорисливість і подвижництво, про доброту і співчуття... уявлення про те, що потім почало називатися важко визначеним, але всім зрозумілим словом „рицарськість”. Пинський Л. Реалізм епохи Возрождения. ст. 129.

Рицарська літератури відіграла певну роль у підготовці гуманістичної ідеології та мистецтва доби Відродження.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Э.Ренан. Собр. соч., Т. 3, Киев, 1902. - с. 189.

2. Хрестоматия по зарубежной литературе средних веков. Сост. Б.И.Пуришев и Р.О.Мор. - М., Учпедиздат, 1953

3. Кожинов В. Происхождение романа. - М., «Советский писатель», 1963.

4. А.Мортон. От Мэлори до Элиота. - М., 1970. - с. 25.

5. Библиотека всемирной литературы / Средневековый роман и повесть / Издательство «Художественная литература». - Москва, 1974.

6. Библиотека всемирной литературы / Роман о Тристане и Изольде / Издательство «Художественная литература». - Москва, 1974.

7. Михайлов А.Д. Французский рыцарский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе. - М.: Наука, 1976.

8. История зарубежной литературы: Раннее средневековье и Возрождение / Алексеев М.П., Жирмунский В.М., Мокульский С.С., Смирнов А.А. - М., 1978.

9. Малетинский Е.М. Средневековый роман: Происхождение и классические формы. - М., 1983.

10. Кирнозе З.И., Пронин В.Н. Практикум по истории Французской литературы. Пособие для студентов. - Т. 4, 1991. - с. 7-10.

11. Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. - Львів: Світ, 1993. - 311с.

12. Всесвітня література. Доба Середньовіччя. Посібник для вчителів та учнів. „Тема”. - № 3, 2000. - с. 38-35.

13. Все для вчителя. - 2001. - № 24. - с. 32-35.

14. Література Середньовіччя. - 2001. - с. 83.3(0).