Проблематика роману Гюстава Флобера "Пані Боварі"

25

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЛЬВІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Проблематика роману

Гюстава Флобера

«Пані Боварі»

Курсова робота

з історії світової літератури

студентки ФКА-33

Сенищ І.В.

Керівник роботи

викладач Бичкова Т.С.

Львів-2007

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Гюстав Флобер - один із найяскравіших

представників французького реалізму ХІХ століття

1.1 Місце Гюстава Флобера у літературному процесі другої

половини ХІХ століття

1.2 Історія створення роману «Пані Боварі»

Розділ 2. Проблематика роману Гюстава Флобера «Пані Боварі»

2.1 Проблема жіночої долі у трактуванні Г. Флобера

2.2 Соціальна проблематика роману

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У провінційному містечку трапляється не так уже й багато подій, усі вони зосереджені навколо того, що одвічно супроводжує людське життя: народження, хрестини, весілля, смерть. Тому не дивно, що на початку травня 1880 року увагу руанців привернула траурна процесія, що повільно рухалася із Круассе вздовж Сени до Руана. Цікавість мешканців була підсилена присутністю на похоронах приїжджих аж із Парижа. Буржуа були здивовані: «Чия ж то смерть привернула до себе увагу столичних гостей? Кого ховають? Що то за Флобер? А, то брат лікаря Флобера! Ким там він був? А-а, кажуть письменником…» [12; 36]

Так прощалася Франція з видатним письменником-реалістом, який став фундатором нового етапу розвитку реалізму і всім своїм життям, усією своєю творчістю заперечував, викривав аморальність міщанства. Флобер, сповнений надзвичайно активною працею душі, напруженням думки, прагнув до досконалості стилю, до краси, передусім, жадав істини, яка у справжньому мистецтві невіддільна від досконалої форми.

«Жоден з відомих нам авторів не віддавався літературний творчості з такою відчайдушністю і з таким пересердям… Для Флобера сенс життя полягав не у тому, щоб жити, а в тому, щоб писати» [6; 23]

Письменницький геній одного з найблискучіших представників французького реалізму середини ХІХ століття Гюстава Флобера сягнув далеко за межі літератури його часу і по сьогодні становить справжній взірець неперевершеної художньої досконалості. А його найбільш відому «Пані Боварі» кожне покоління відкриває по-своєму. Ті проблеми, які з`являються у творі не втратили своєї актуальності й досі.

Тому, предметом дослідження є сам роман Г. Флобера «Пані Боварі».

Мета даної курсової роботи - дослідити художню майстерність Флобера у баченні проблем, які він підносить у своєму творі та визначити їх актуальність.

РОЗДІЛ 1 ГЮСТАВ ФЛОБЕР - ОДИН ІЗ НАЙЯСКРАВІШИХ ПРЕДСТАВНИКІВ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕАЛІЗМУ ХІХ СТОЛІТТЯ

1.1 Місце Гюстава Флобера у літературному процесі другої половини ХІХ століття

У розвитку кожної національної літератури є своя золота доба. Такою добою для французької літератури стало ХІХ - початок ХХ століття, коли відбувався поступовий перехід до реалізму та нових тенденцій у мистецтві. В цей період у французькій літературі формуються різні художні явища, які на багато років наперед визначили розвиток не тільки французької літератури, але й світового літературного процесу загалом. Реалізм, натуралізм, імпресіонізм, символізм розвивалися паралельно, тісно взаємодіяли між собою і по-різному виявлялися у творчості митців. Це свідчить про багатство і ґрунтовність змін художніх систем і стилів. Французька література ХІХ - початку ХХ століття спрямована на духовні потреби особистості й засвідчує великі можливості мистецтва Слова, яке звучить актуально й для нашого часу.

В ХІХ столітті у Франції, як і в інших європейських країнах, формується і активно розвивається реалізм. Саме в цій країні він набув класичних ознак і представлений великим розмаїттям художніх явищ, що увійшли до скарбниці світової літератури.

Реалізм - (лат. realis - речовий, дійсний) - літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Естетичними чинниками оформлення реалізму як художньої системи в ХІХ столітті стали ренесансний реалізм, а також просвітницький реалізм. На межі ХVШ-ХІХ століття поступово сформувалося поняття «реаліст» у його естетико-художньому значенні. Це художник, який звертається не до абстрактних ідеалів і форм, а до емпіричного досвіду, керується у своїй творчості вивченням дійсності, співвідносить свої образи та ідеї з реальністю. Реалізм від інших типів художньої творчості відрізняється тим, що йому притаманне неупереджене ставлення до дійсності, він заглиблюється в неї з метою об`єктивного пізнання і достовірного відтворення відповідно до справжніх їх закономірностей, добутій правді, притаманній дійсності.

Флобер - один із найяскравіших представників французького реалізму ХІХ століття. Його ім`я зазвичай ставлять в один ряд із Бальзаком та Стендалем. Останні, жили й творили в першій половині ХІХ століття, Флобер - у другій половині. І звідси ще одне стереотипне уявлення про нього як письменника, який продовжував і розвивав традицій своїх попередників. У загальному сенсі воно слушне, оскільки вони належали до реалістичного напряму, а Флобер його продовжував. Але при уважнішому розгляді виявляється, що реалізм Флобера на змістовому і на поетичному рівні настільки відрізняється від реалізму Стендаля і Бальзака, що, по суті, є якісно новим явищем.

Рання творчість Флобера розвивалася у руслі «несамовитої романтики», течії пізнього французького романтизму, що поширилася в 1820-1840-х роках. Несамовиті романтики прагнули «вивернути світ», показати приховану потворність сучасності. Вони шукали жахливе й відразливе в житті й засуджували його у своїх творах. Їхні праці були здебільшого песимістичними, похмурими.

У 1830-х - на початку 1840-х років Гюстав Флобер потрапляє під вплив «несамовитої романтики». Він пише твори: «Записки божевільного» (1838), «Листопад» (1841), «Танок смерті», «Мрії в пеклі». Уже назви деяких із них свідчать про належність письменника до згаданої течії. Так, у «Танку смерті» історія людства зображається як нескінченність людських страждань, що їх переможець Сатана демонструє Христу, який плаче, дивлячись на ці страждання.

У другій половині 40-х років Флобер відходить від «несамовитої романтики» і стає на шлях реалізму, але реалізму іншого типу, ніж бальзаківський. Шанобливо ставлячись до Бальзака, Флобер водночас закидав йому сюжетні «невірогідності» й «перебільшення» в змалюванні персонажів. Він заперечував бальзаківську тенденцію наділяти скромних героїв, серед них і провінційних міщан, могутніми пристрастями, силою волі і таким чином підносити їх над усіма завдяки гіперболізованому втіленню високих чеснот або - частіше - нищих пороків. Реалісти другої половини ХІХ століття, і насамперед Флобер, відмовляються від поділу героїв на «позитивних» і «негативних», «носіїв добра» і «носіїв зла», слушно вважаючи цей поділ літературною умовністю. Як і реальні люди, їхні персонажі поєднують позитивні й негативні риси в складному переплетінні, в різних співвідношеннях, письменники оволодівають мистецтвом світлотіні в змалюванні людських характерів.

Переломними для Флобера були 1842-1845 роки. У 1843-1845 роках він пише перший великий роман, який називає «Виховання почуттів». Тут уперше в творчості Флобера детально зображується соціальне середовище, герої шукають свій шлях у різноманітному людському оточенні. Замальовки суспільного життя є точними й достовірними, у більшості своїй вони сатиричні, побут широко входить у роман через деталі, окремі картини, розмови, тощо. Автор рішуче відмежовується від реальності, він перебуває ніби збоку, спостерігає й аналізує з якоїсь вищої об'єктивної точки зору, уподібнюючись вченому, котрий проводить експеримент. Об'єктивний стиль Флобера втілився у широкому використанні невласне прямої мови (що давала можливості уникнути прямих авторських оцінок, а змушувала персонажів говорити начебто за самих себе), «поезії речей» (речі, одяг, деталі, тощо надзвичайно промовисті у творах Флобера, вони «говорять» більше про героїв, ніж автор), підтексту.

У другій половині ХІХ століття Флобер вже прямо закликає наслідувати науку й надихатися прикладом вчених у прагненні до точного, безпристрасного оцінювання життя й людини. Він писав: «Пора озброїти мистецтво методом і точністю природознавчих наук» [3; 673].

Характер навколишньої дійсності також позначився на творчості французьких реалістів, зокрема, це стосується Флобера. Буржуазний світ викликав у митців відразу. Їм здавалося, що життя суспільства стабілізувалося надовго, що не варто плекати надії та ілюзії, треба відсторонитися від нього й здійснити нещадний науково-критичний аналіз.

У вересні 1851 року письменник розпочав роботу над романом «Пані Боварі», твором, який ознаменував новий етап не тільки його творчої біографії, а й розвитку французької літератури.

У його творчості бере початок чимало нових установок і тенденцій, які набудуть розвитку в літературі наступних епох. Тому він вважається однією з ключових постатей літературного процесу другої половини ХІХ століття.

1.2 Історія створення роману «Пані Боварі»

Все літо 1851 року Флобер присвятив обробці щоденників, які вів у Єгипті. І тільки через чотири місяці, не закінчивши цієї роботи, він взявся за новий роман, який потребував п'ять років напруженої праці.

«Пані Боварі» було розпочато 19 вересня 1851 року. Майже весь день Флобер просиджував у зручно обставленому кабінеті, спостерігаючи за змінами погоди і пейзажу тільки через вікно, не покидаючи свого робочого місця. Зимою жарко топився камін, перетворюючи кімнату в тропіки, літом відкривалось вікно на залиту сонцем Сену. День і ніч із кабінету доносився незадоволений крик: це господар декламував свої фрази і шукав особливо виразні, адекватні ідеї, підхожі ритми. Авторові було важко зосередитись. Всілякі розваги чи, навіть, просто стороння думка надовго проганяли робочий настрій, і Флобер, на скільки це було можливо, уникав непотрібних візитів і домашніх клопотів. Він довгі роки продовжував працювати навіть ві сні, так як інколи потрібні йому фрази він чув у напівдрімоті або, коли прокидався. Одна сторінка переписувалася багато разів, а п'ятсот сторінок «Пані Боварі» створювались протягом п'яти років. Саме на Сході, у зовсім іншому середовищі, серед незвичайного, сліпучого колориту Флобер зміг повністю відчути художню якість тогочасної французької цивілізації. «Особливо гостро я бачу дане середовище, коли знаходяться в іншому, зовсім йому протилежному», - пише він [12; 194]. Східна цивілізація дала йому багатий матеріал для порівнянь і дозволила зобразити французьке життя точнішим, ніж раніше.

Роман, який за задумом Флобера повинен був зобразити страшну і сумну йому сучасність, описував провінційне життя. Ця тема здавалась Флоберу особливо актуальною. І, дійсно, вона була досить таки поширеною в літературі. Романи та драми розробляли її старанно і з пафосом, який не втратив своєї сили протягом цілого століття. Після Липневої революції становище різко змінилося. Звільнені ідеї торкнулись позиції жінок в сім`ї та державі. «Жіноче питання» отримало гостру актуальність і проявилося в багатьох творах, які мали світовий резонанс.

Таким чином, тема провінційного життя до початку 50-х років стала улюбленою серед романістів. У ній із надзвичайною ясністю висвітлювалася проблема духовного рабства жінок, обплетена низкою умовностей, вульгарність міщанства, моральна нищість, марність прагнень і безсилля волі людини.

За словами Максима Дюкана (редактора літературного журналу «Revue de Paris»), друзі нібито радили Флоберу взяти який-небудь побутовий «міщанський» сюжет, такий як в «Кузині Бетті» чи «Кузині Поісі» Бальзака. Йому запропонували написати історію Деламара, а Флобер, ніби, знайшовши те, що шукав, радісно вигукнув: «Оце ідея!». Дюкан також говорить, що через декілька місяців, подорожуючи по Нілу, Флобер несподівано заявив: «Я знайшов! Еврика! Я назву її Еммою Боварі!» [12; 202].

Історія подружжя Делавар була розказана тим же Дюканом. Лікар Ежен Деламар, як і Шарль Боварі, одружився ще молодим на жінці, старшій за нього, жив і практикував у невеликому містечку Р. Коли його дружина померла, він одружився вдруге на юній Дельфіні Кутюр`є, яка померла 1848 року. Ніяких відомостей про те, що вона отруїлася, немає. Деламар з часом став головою республіканського клубу і не дуже побивався з приводу втрати дружини. Він помер через рік, 1849 року. Нічого невідомо про характер чи ставлення мадам Деламар до свого чоловічого оточення.

З того часу з`явилися десятки статей і книг, які вивчали побутове джерело і прототипи роману. Були опитані сучасники, які ще залишилися в живих, підняті архіви, вивчені надгробні пам`ятники. Все ще повторюються розповіді про те, які плаття носила Дельфіна Кутюр`є-Деламар, які портьєри вішала вона на вікна, який у неї був характер. А також розповідається біографія «вигаданого» Родольфа Беланже, вивчається місцезнаходження аптеки, замку Воб`єсар, таверни «Золотий лев». Особливо старанно намагаються відкрити прототип пана Оме серед багатьох аптекарів, що займалися своєю діяльністю на околицях Руана.

Одночасно з`являється й інша версія, згідно з якою основну ідею роману Флобер запозичив із історії пані Прадьє, дружини скульптора. Її зв`язок з одним юнаком набув широкого розголосу. Вона змушена була перервати шлюбні стосунки і жити на мізерну ренту, усіма покинута й самотня. Флобер відвідав її у 1845 році, був дуже вражений цією історією і писав у листі до Лепуатвена: «Усе це варто описати у подробицях, зобразити, відшліфувати» [3; 675].

Так він і зробив. На сорока сторінках він написав «Записки пані Людовіки», де докладно відображена історія пані Прадьє. Чоловік Людовіки був злий і нездатний до співчуття. Віддавшись повністю своєму захопленню, вона робить своєму коханцю дорогі подарунки, що приводить її до зубожіння.

Плани, які збереглися серед чорновиків, свідчать про те, що перший задум роману був дуже далеким від «Записок пані Людовіки» і тісно пов`язаним із «Листопадом». Еволюціонуючи, він все більше наближався до історії пані Прадьє і Дельфіни Деламар. Однак задум роману «Пані Боварі» сягнув далеко за рамки реальних історій. Флобер неодноразово підкреслював, що «Пані Боварі» - чиста вигадка. «Усі персонажі цієї книги цілком вигадані, і навіть Йонвіль - місто, яке не існувало… Якби я писав портрети, то вони були б менш схожі, оскільки я змальовував би особистості, а я хотів, навпаки, відтворити типи» [4; 37].

Коли була написана десь третина твору, Флобер влаштував його читання друзям літератором, і ті в один голос радили не продовжувати роботу над ним, заявляючи: «Сюжет тебе згубить» [4; 36].

Роман був завершений 30 квітня 1856 року, а вже через рік після його публікації, 31 січня 1857 року у палаті №6 паризького суду почалося слухання справи з приводу твору, який «зневажав мораль і релігію». На лаві підсудних опинилися автор «Пані Боварі», його видавець і хазяїн друкарні, завдяки яким роман побачив світ.

Якщо у Середньовіччі книги палили на вогнищах інквізиції, або, скажімо, за доби Просвітництва потрапляли до реєстру не дозволених до друку, то в цивілізованому ХІХ столітті, у цивілізованої країні все повинно було бути за законом: прокурор, адвокат, суд. На лаву підсудних потрапила Література, судили Творчість. Обвинувач Ернест Пінар вимагав, щоб суд став на захист порушеної моральності, свою промову присвятив не тільки конкретному творові, а й самому методові письменника, звинувативши його твір в зображенні «бруду і брутальності» шлюбу, висміюванні священик церковних обрядів. Суд не виніс обвинувального вироку за «недоведеність злого наміру».

На початку 1857 року «Пані Боварі» вийшла в світ окремим виданням. В додатку до книги були надруковані постанова суду і промови прокурора та захисника. Незважаючи на напади преси роман мав великий успіх серед читачів. Дехто з друзів Флобера пояснював це судовим процесом, який прославив його ім`я в широких громадських колах.

Пізніше сталося те, що буває досить часто. Після того як «Пані Боварі» завоювала собі широкого читача і стала зразком для багатьох послідовників, критика почала протиставляти його всім наступним творам Флобера. Цим вона демонструвала «спад» великого письменника. Флобер не міг слухати про «Пані Боварі», так як саме ім`я приводило його в злість.

Дійсно, цей твір, ніби заступив собою інші його праці, і залишився найбільш популярним із всього, що було ним написано. Це твір, якому судилося засвідчити творчий перехід митця від особистих романів раннього періоду митця до безособових романів його зрілості.

Роман був новаторським твором за своєю поетикою та основними компонентами. Він мав великий і різнобічний вплив на світову літературу, який захоплює й ХХ століття.

РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ Г. ФЛОБЕРА «ПАНІ БОВАРІ»

2.1 Проблема жіночої долі у трактуванні Г. Флобера

Письменник у прагненні бути неупередженим виробив об`єктивний стиль. У книзі немає ліричних відступів, авторських коментарів та втручань. Дійсність показана з точки зору інших персонажів. З`являється образ-символ.

Флобера не цікавлять матеріальний світ, описів у романі дуже мало, переважають деталі. Авторське ставлення простежується у відборі характерних деталей та тонких відтінків слів. Не знайдеться у творі й розгорнутою опису зовнішності героїні, передано лише враження від неї Шарля, Леона, Родольфа.

Історія головної героїні, ім`ям якої названо твір, дає змогу побачити залежність її характеру від поглядів і звичаїв середовища, в якому вона живе. Автор ставить свою героїню в особливу позицію: вона належить до міщанського світу й водночас протистоїть йому. «Але як висловити ці невловно бентежні пориви, мінливі, мов хмари, летючі, мов вихор? Вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги» [16; 54].

Можна сперечатись про те, що це за образ. Провінційна панночка з претензією на аристократизм чи піднесена, незадоволена життям жінка, що хоче вирватись з буденності? Але відповідь - одна. Емма - поетична особистість, що шукає, але не знаходить. «У неї існування холодне, як горище віконцем на північ, і нудьга, як мовчазний павук у темноті, обсновує своїм павутинням усі закутки її серця» [16; 58].

Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освітою, ні гарним смаком, у духовному плані вона не піднімається над йонвільським рівнем. Все те, про що мріє Емма, чим вона захоплюється, до чого поривається, позначене заяложеністю і може викликати лише іронічну посмішку. «Їй хотілось жити в якомусь вікодавньому замку, як ті вельможні дами в довгих корсажах…, спершись ліктем на кам`яне підвіконня…, і виглядати якогось рицаря…» [16; 51]. Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, під впливом яких формується життєвий ідеал Емми. Саме в цьому Флобер вбачає головне джерело розбещеності героїні. Неприродна ізоляція від реального життя розвинула у цій здоровій від природи сільській дівчині містичну млосність та романтичну меланхолію. Потяг до реальності виявився у читанні книг, де «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках, поштарі, яких замордовують на всіх станціях, коні, що гинуть на кожній сторінці» [16; 51].

Емма хотіла вінчатися опівночі, з факелами, що свідчить про романтичну настроєність її натури. Утім, дядько Руо не зрозумів таких забаганок. І весілля відбулося по-міщанські, звичайно. Автор детально описує, як були одягнені обивателі, що вони їли, які пласкі розмови точилися за столом. На сукню Емми, коли молоді йшли до мерії, постійно чіплялися реп`яшки. Ця виразна деталь підкреслює невідповідність очікуваного й дійсного. Еммі вдалося уникнути дурних весільних жартів. Але не полишило її нище міщанське існування. «Майбутнє здавалось темним коридором, в кінці якого були наглухо забиті двері» [16; 73].

Їй судилося жити в сонному провінційному Йонвілі, в середовищі ситих тілом і душею обивателів, із чоловіком, який щовечора, написавши свої рецепти, «задоволений із самого себе, доїсть рештки печені, погризе шматочок сиру, схрумає яблуко, доп`є графинчик вина, а потім піде в спальню, ляже горілиць і захропе.» [16; 56].

Флобер начебто безпристрасно описує все, що оточувало Емму, але за всіма цими описами прихована глибока авторська іронія, яка дозволяє відчути всю відразу до дійсності. Романтичний розлад мрії та дійсності переживає Емма, але не автор. Сама іронія свідчить про те, що в автора немає вже тих ілюзій, що є в героїні. Іронія стає засобом пізнання, дозволяє викривати вади сучасного суспільства, а також краще пізнати і світ, і людину.

Контраст стає основним засобом розкриття конфлікту, який переживає героїня. Це вже не той романтичний конфлікт, що підносив героя над буденною дійсністю. У Флобера, навпаки, контраст ще більше підкреслює зв`язок героїні з нищою дійсністю, від якої їй нікуди тікати. Контраст може виявлятися у різних художніх формах, наприклад в одязі. Шарль і Емма одягаються на бал у Воб`єссарі. Емма «взялась до свого туалету з запопадливістю й ретельністю актриси-дебютантки [16; 62]., а Шарль «скаржився, що панталони ріжуть йому в поясі», «штрипки заважатимуть танцювати». За цим контрастом у ставленні до одягу прихований контраст життєвих позицій. Ємма прагнула яскравого світського життя, а Шарля цілком вдовольняло провінційне існування, і будь-які відхилення від нього сприймалися ним як зайві й непотрібні: «… на селі і так добре.» [16; 756]. У цій сцені приготування до балу велике значення відіграє підтекст. Взагалі, у Флобера нерідко набуває великого значення не стільки те, що сказано, скільки те, що не сказано, що пропущено. «Шарль хотів поцілувати Емму в плече. - Облиш! - сказала вона, - Сукню помнеш.» [16; 62]. Не про сукню йдеться. Шарль не відповідає її мрії, більше того - він може зруйнувати цей казковий світ своєю брутальністю.

Контраст проникає і в думки Емми. Перебуваючи у Воб`єссарі, вона побачила селян, що припадали до вікон, заглядаючи в залу. І їй пригадалася ферма Берто. «Вона побачила перед собою селянський двір, грязький ставок, … саму себе… Але в сьогоднішній пишності її минуле відходило в тінь. Вона була тут, і поза цим балом усе було оповите якимось туманом» [16; 64].

Однак у реальності контраст є більш жахливим і разючим. Коли подружжя повернулося з балу, Емму дратує все. Подробиці, що подає автор у цій сцені, підкреслюють те, що викликало відразу в неї: «…на обід був суп із цибулею і телятина під щавлем» [16; 67]. Це прості міщанські справи, які любив їсти Шарль. Тут яскраво виявляється підтекст.

Для Емми важливо жити і діяти подібно до романтичних героїнь - шукати порятунку від чоловіка у пристрасному коханні, одягатися й говорити, як прекрасні героїні романів: зрізати волосся на знак вірності в коханні, писати емоційні любовні листи і навіть помирати від кохання.

У своїх бажаннях вона змішувала чуттєву втіху розкошування із сердечною радістю, делікатність манер з витонченістю душі. Прагнути кохання, про яке читала в романах, Емма тішиться тим, що у неї є коханець, не зауважуючи різниці у поняттях «кохати» і «мати коханця».

Флобер показує поступову моральну деградацію своєї героїні, якій уже пропонують сплатити борг, ставши коханкою кредитора. Якщо на початку роману автор змусив Шарля захопитися «відкритим, сміливим, довірливим поглядом» юної Емми, то у фіналі «все її життя перетворилося на суцільну брехню. Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою» [16; 259].

Проте Флобер аж ніяк не прагнув змалювати морально звироднілу істоту: його Емма - єдиний персонаж роману, котрий не може змиритися із замореністю провінціалізму, у неї єдиної є ідеали, які не можуть принести їй жодної практичної користі. Вона керується у своїх вчинках не розрахунком, а почуттями (і це в той час, коли розрахунок, гроші вирішували стосунки людей).

Отже пориви прикрасити своє життя, привести його у відповідність до мрії потерпають поразку. Дійсність перемагає. Життя не відбулося, воно згорає без цілі, без щастя, без надії. Навіть переїзд, вагітність, нові зустрічі нічого не міняють.

Честь, совість, віра, любов, щастя - усе це розпливлося в тумані, потонуло і загубилося в тому вульгарному і затхлому світі, із яким зіткнулася юна, мрійлива, повна сил, енергії і пристрасті романтична душа Емми.

Через думки Емми, Флобер висвітлює становище жінки. Чоловікові доступні всі пристрасті, всі чужі краї, він може «долати всі перешкоди, зазнавати найнеприступніших утіх» [16; 94]. А у жінки всюди перепони. Вона опиняється між двох вогнів: своєю тілесною слабкістю та приписами суспільних законів. «Воля її, ніби стримувана тасьмою вуалька на її капелюшку, тріпоче від найменшого вітерця. Жінку вабить якесь бажання і завжди стримує якась умовність» [16; 94].

Суспільство із своїми примхливими політичними, економічними законами прирікає людину на виснажливе, трагічне існування, на життя подібне смерті. Доля Емми - це доля будь-якої людини, що не може знайти себе серед оточуючого середовища, яка мріє про красу і потопає в брехні.

Викривальна суть роману Флобера переважно стосується краху нафантазованих та книжних ідеалів героїні. В цьому загальнолюдське і позачасове значення твору.

2.2 Соціальна проблематика роману

Флобер не лише намагався якомога повніше дослідити особистість. Головним для письменника залишається соціальний чинник. Він створює «Етюд провінційних звичаїв», як сказано в підзаголовку твору. Основний предмет зображення митця - провінція і провінційні типи, тобто пересічні обивателі та їх звичаї, стосунки, мораль. Герої нічим не вирізняються зі свого середовища. Це звичайний провінційний лікар Шарль Боварі, його дружина Емма, аптекар Оме, священик, лихвар Лере та багато інших. Але в цій звичайності приховується та трагічна закономірність, що тяжіє над суспільством загалом. І проблема, навіть, не в тому, що все і всі звичайне, а в тому, що це духовно обмежене, морально нище товариство, де за простотою прихована мізерність існування, міщанство, які гублять людину. «Йонвіль так і залишився глухим закутком, незважаючи на доступ до ринків збуту. Мешканці уперто тримаються малоприбуткового лугівництва, замість підносити рільничу продукцію, і ледаче містечко, одвертаючись од нив, розростається до води» [16; 79].

Що ж являло собою Йонвільське товариство? Жіноцтво, в основному, займалося плітками: Варто було Еммі пройтися з Леоном до мамки Берти, як «увечері про це вже знали у всьому Йонвілі, і мерова жінка, пані Тюваш, заявила в присутності своєї служниці, що пані Боварі себе компрометує» [16; 97].

Чудовим прикладом передачі зовнішнього світу, як видовища, може служити бал у Воб`єссарі. І знову майстерність Флобера: бал «перетворився» на маскарад студентів, прикажчиків. «Добірне» товариство, що й казати. Точність у зображенні подібна точності в науці: за науку говорять факти, так само й митець повинен уникати висновків, моралізаторства, оцінок. Точні описи і характеристики, чоловіки в більярдній, портрети предків, зал, ряди сидячих жінок. Автор звертає увагу на чоловіче товариство, яке уособлює в собі так званих «світських левів». «В їхніх байдужих поглядах відбивалася спокійність щоденно задоволених бажань; крізь делікатні манери просвічувалася та особлива брутальність, яку породжує панування над істотами, покірними і норовитими: їзда на конях і товариство купованих жінок» [16; 63].

Важливе місце в романі посідає тема розрахунку, грошей. Флобер пише про свій час, коли через гроші одружуються, через них страждають, мають любовні стосунки, гинуть. Гроші в романі рахують усі. Шарль одружується вперше з розрахунку, «… сподівався, що одруження поліпшить його становище, гадав, що стане вільнішим буде порядкувати самим собою і своїми грішми» [16; 31]. Та й вдруге, хоч він і відчував пристрасть до Емми, посаг мав для нього неабияке значення. «Дядько Руо такий багатий, а вона така вродлива!» [16; 40] Емма теж знає силу грошей, тому вона й вмовляє Іполіта на безглузду операцію, використавши останній аргумент - це буде безкоштовно. Проблема грошей розроблена Флобером у вражаюче буденному плані. Гроші міцно увійшли в тогочасний побут, вони є важливою частиною мерзенного існування, яке викриває автор.

Вервечку провінційних типів продовжує кюре Бурнізьєн, змальований Флобером з убивчою іронією. Як священик, він мав би бути найбільше причетним до духовного, насправді ж найтупіший серед обивателів Йонвіля і найбільш «матеріалістичний» за своїми інтересами й схильностями. Суспільна функція священика - бути духовним наставником своєї пастви, вміти зціляти стражденні людські душі. Але добродій Бурнізьєн найменше до цього вдатний, зате добре вміє лікувати корів і серед фермерів має репутацію гарного ветеринара. «От сьогодні вранці мені довелося їхати аж у Нижній Діовіль, а все через корову» [16; 115]. Бурнізьєн невипадково показаний у буденних ситуаціях: то він прикидається до чарочки, то лає хлопчаків, які бешкетують у церкві. У сцені розмови Емми із священиком автор використовує прийом семантичної несумісності: Емма говорить йому про одне, а він відповідає зовсім інше.

« - Погано, - відповіла вона, - Важко мені.

- І мені теж, - сказав священик. - Ці перші жаркі дні так розслабляють» [16; 114]

Емма шукає в нього допомоги, розради «…а ті, панотче, у яких є хліб, але нема … - дров на зиму? - перехопив священик» [16; 116]. Невипадково роман Флобера викликав обурення в клерикальних колах Франції, де Бурнізьєн був сприйнятий як карикатура на духовенство.

По-своєму виразні в «побуті провінції» коханці головної героїні Леон і Родольф. Перший із них - клерк нотаріальної контори, людина незначна й практично обережна, він вдається до романтичних поз, скаржиться на розчарування, самотність, чим і приваблює Емму. Перша їх зустріч зображена на контрастному фоні. Образ Леона вияскравлюється на фоні Шарля. «Картуз Шарля був насунутий мало не на самі очі, товсті губи ворушилися, що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого виразу» [16; 105]. Уперед виступив Леон «… великі голубі очі, мрійливо задивлені в хмари, здавались Еммі яснішими й гарнішими від гірських озер…» [16; 105]. На той час (дія роману відбувається десь в 30-х роках) романтизм у Франції був серед міщанського середовища, він став набутком Леонів і Родольфів. При цьому відбулося його окарикатурення, що і обігрується іронічно автором «Пані Боварі».

Родольф протиставлений Леону активністю. У зображенні стосунків Родольфа і Емми автор знову вдається до контрастного зіставлення як на рівні форми так і на рівні змісту. Сцена першої зустрічі героїв підчас виставки, коли Родольф говорить Еммі ніжні слова на тлі пафосних промов, які відображають всю лицемірну мораль суспільства; сцена ставання, коли він пише одне, а думає про зовсім інше. «Бідолашна, вона вважатиме мене за бездушний камінь… Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш - я не вмію плакати» [16; 194].

У такий спосіб автор підкреслює контраст дійсного і сутнісного. Те, що зовні аж ніяк не відповідає істинній сутності речей, явищ, стосунків. Цей художній прийом допомагає авторові викрити приховану сутність суспільства. «Обов`язок - це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами» [16; 142].

Та найвизначніша й найколоритніша постать йонвільського середовища аптекар Оле. На відміну від інших обивателів містечка, він ніби й не замикається в побуті, його інтереси нібито широкі та різноманітні. Він схиляється перед наукою - «мій бог - це бог Сократа, Франкліна, Вольтера і Беранже!» [16; 85]. Він поборник прогресу й освіти, «філософ» і «вільнодумець», що висміює релігію. «Але мені нема потреби ходити до церкви, цілувати срібні тарілки і годувати своїм коштом зграю шарлатанів, які й без того їдять краще, ніж ми з вами» [16; 85]. За політичними поглядами він ліберал і перебуває в опозиції до уряду, співпрацює в місцевій газеті й часто виступає з критикою властей. Та справа передусім у тому, що за всім цим криється поверховість розуміння, міщанська обмеженість і самовдоволеність, а головне - дріб`язковий практичний розрахунок. «… аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оле враховував різницю в їх суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків» [16; 38] Опозиційність Оле, зрештою, пояснюється тим, що, на його думку, уряд «не вміє цінувати й відзначати гідних людей», а найдостойніша в світі людина в його очах - він сам. Цей активіст-кар`єрист бере участь у фальсифікації результатів виборів «він зробив потай чималі послуги панові перфектові» [16; 317]. Саме в такий спосіб він, «примирившись з урядом», добивається омріяної державної нагороди - ордену Почесного легіону, «Фармацевта гризло потаємне честолюбство: йому кортіло хреста» [16; 316]. Після смерті лікаря Боварі «… клієнтура в нього величезна; начальство його не чіпає. Нещодавно його нагородили орденом Почесного легіону» [16; 319].

Особливе місце у романі посідає лихвар Лере, пересічний, буденний. «З цього крамаря був дуже спритний ділок» [16; 106]. Це дрібний хижак, павук, що тихенько і облесливо тче павутину, в якій заплутується недосвідчена Емма. Виждавши момент, він накидається на свою жертву й стає безпосередньою причиною її самогубства. Лихвар Лере доповнює картину «побуту провінції», без нього вона була б трохи площинною.

На тлі життєвої трагедії жінки, яка не знайшла себе у житті тогочасного суспільства, Флобер змальовує розлогу картину життя сучасної йому французької провінції, відтворює галерею характерних для неї людських типів. Висновки, до яких приходить автор внаслідок цього спостереження, ще більш песимістичні, ніж ті, які мав на увазі Бальзак у своїх критичних оцінках основ буржуазного суспільства. Картини провінційної рутини з її сірим, нікчемним існуванням перетворюються в романі Флобера не уособлення усієї Франції, здоровий дух якої неухильно деградує, підпорядковуючись антилюдяним законам буржуазної моралі.

Франція в романі - лише назва провінційної кав`ярні, яку, до речі, ось-ось опишуть, бо її, як і Емму, «доконав векселями» торговець Лере. Минула слава великої держави - Наполеон - тепер спокійнісінько сидить на колінах у нового її господаря - Оме (один із синів аптекаря був названий Наполеоном). «Оме полюбляв імена, що нагадували б про якусь велику людину, славетний подвиг або благородну ідею, і за цим принципом охрестив усіх своїх чотирьох дітей» [16; 95]. А нинішній «державний корабель» представлено в романі парою «худющих шкап», що привозять на свято представника префектури. Героїчну історію Франції тепер, за пропозицією Оме замінить «список пияк», який «з точки зору статистики, це становило би своєрідний літопис, до якого можна було б звертатися по довідки» [16; 150].

Що людина може протиставити цій лаві безглуздя, що змиває на своєму шляху красиві почуття, великі держави, самовіддану працю? Звідси й непевність того враження, яке самому письменнику навіювали образи його твору і, яке у його листах вилилося у метафоричний вислів: «пишу сірим по сірому».

Ті проблеми, які підносить Флобер у своєму романі й досі залишаються актуальними. Людина в цьому світі опиняється перед вибором: або високі моральні цінності і бідність, або розлучення з найкращими властивостями душі й успіх та процвітання в суспільстві.

ВИСНОВКИ

Автор роману приголомшив читачів і критиків, заявивши: «Емма Боварі - та це ж я!» В одній паризькій газеті з`явилася карикатура, де Флобер, майже двометровий чоловік, з широченними плечима й могутніми вусами, був зображений в легковажному дамському наряді своєї героїні. Але це був, власне, не жарт і не містифікація читачів, а зізнання автора в тому, що, створюючи образ пані Боварі, він спирався й на свій психологічний досвід. Він теж переживав розлад із навколишнім світом, невдоволенням життя, бажання іншого, того, що конкретно не існує, але все це, певна річ, він переживав на іншому, незрівнянно вищому духовному й душевному рівні.

Персонажів Флобера не можна рахувати ні на тисячі, ні на сотні. Проте в цих порівняно нечисленних героях письменник із надзвичайною майстерністю втілив типові риси своєї сучасності. Це «глибокі» герої, так як за ними ховаються тенденції суспільного розвитку, долі багатьох людей, щось близьке і знайоме всім. Це герої, які змушують роздумувати, і ці міркування приводять сучасного читача до висновків, про які не думав і сам Флобер.

Композиція і стиль «Пані Боварі» - наслідок важкої роботи письменника із самим собою: Флобер намагався перемогти свою відразу від вульгарного буржуазного світу, або поглянути на нього неупереджено й збагнути його суть. Одна сторінка протягом 5 днів, 5-6 сторінок протягом тижня, 25 сторінок за 6 тижнів, ціла ніч проведена у полюванні на єдиний епітет, - ось свідчення напруженості творчих пошуків Флобера. Така самовіддана праця не була даремною. Великій романіст залишив нащадкам один з найдосконаліших у світовій літературі витворів мистецтва, який вирізняється небаченою глибиною думки й гармонією форми і змісту.

Роман «Пані Боварі» був новаторським твором за своєю художньою структурою, її основними складовими та їхніми співвідношеннями. Одночасно Флобер відмовляється і від докладних описів, враховуючи ту психологічну закономірність, що чим далі детальніше письменник описує, тим менше читач бачить. Він замінює описання показом, при цьому цей показ розрахований не на суто візуальне сприйняття, а на «внутрішній зір» читача. Таким чином, для чіткої передачі дійсності Флобер використовує різні художні засоби, насамперед, це контраст та іронія. Автор вводить у твір різні «документи епохи» - листи, газетні статті, судові постанови. Використовує також і досвід фізіології, медицини з відповідною термінологією, пояснює ті чи інші явища з медичної точки зору. Формально, як поборник «об`єктивного методу Флобер займає відсторонену позицію у розповіді, але насправді, сповнений емоцій, втягнутий в дійство, що розгортається в романі. Звідси його вражаюча проникливість, що виникає із відчуттів відрази й ненависті, до яких домішується співчуття, яке властиве людині. Ця суміш почуттів придає роману «Пані Боварі» вражаючу силу й надзвичайну тонкість.

Запропонувавши об`єктивізм як принцип зображення, він сприяв розширенню можливостей реалізму. Неперевершений віртуоз стилю і майстер композиції, Флобер зумів не тільки створити правдиву картину французького життя, а й розкрити драму повсякденного існування людини новітнього часу. Майже все, написане романістом, не втратило актуальності для читачів сьогодення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. - Київ: Либідь, 2001. - с.378-387.

2. Дитькова С.А. «Счастье - обман, поиски которого причиняют все житейские бедствия…» Проблемное изучение романа Г. Флобера. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України; №6, 2000. - с.29-34.

3. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2т. Т.2: Л-Я / За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2006. - с.672-678.

4. Іванов М.Г. Гірка реальність, перетворена силою слова на високе мистецтво. // Всесвітня література, №4, 2002. - с.35-38.

5. Ковбасенко Ю.І. Гюстав Флобер // Тема, №2, 2002. - с.61-64.

6. Моруа А. Гюстав Флобер «Госпожа Бовари». - В кн.: Моруа А. Литературные портреты. - Кишинёв, 1974. - с.391-425.

7. Мигальчинська В.М. Провінційні історії // Зарубіжна література, №9, 2005. - с.25-26.

8. Наливайко Д.С. Роман, що започаткував новітню прозу // Флобер Г. «Пані Боварі». Проста душа. - Харків, 2002, - с.3-18.

9. Наливайко Д.С. Великий майстер художньої прози: Літературний портрет Гюстава Флобера. - К.: Веселка, 2004. - 21с.

10. Ніколенко О.М. Від Флобера до Аполіінера. Французька література другої половини ХІХ - поч.ХХ століття: Посібник. - К.: КГОВЦ «Полікультурний світ», 2005. - 232с.

11. Пронкевич О.В. Секрет довголіття «нецікавого сюжету» або «Емма Боварі - це я!» // Зарубіжна література, №9, 1991. - с.17-20.

12. Реизов Б.Г. Творчество Флобера. - М., 1955. - 523с.

13. Реизов Б.Г. Французкий роман ХIХ века. - М., 1969. - с.171-214.

14. Рибакова О.В. Клітина живої істоти. Флобер «Пані Боварі» // Зарубіжна література, №5, 1997. - с.24-26.

15. Сташух Г.В. Соціально-психологічна проза ХІХ століття: французька, англійська та російська // Зарубіжна література, №6, 2005. - с.6-9.

16. Флобер Г. Твори: В 2-х т. Т.1. Пані Боварі; Саламбо: Романи. - К.: Дніпро, 1987. - 587с.