Українська література початку ХХ століття

Зміст

1.Чинники розвитку літератури перших десятиріч ХХ століття

2. Особливості літературного життя 20-30-х років

3. Характеристика сучасної літературно-художньої та літературознавчої періодики

4. Творчість письменників української діаспори та еміграції

5. Сучасна українська поезія. Жанри і стилі. Тенденції розвитку

1.Чинники розвитку літератури перших десятиріч ХХ століття

Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом -- українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження.

Термiн "розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiп та прози 20-30-х рр. За це десятилiття (1921-1931) украпнська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйськоп зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Украпнi нараховувалося 5000 письменникiв).

Це вiдродження було пов'язано з тим, що украпнськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Украпною своєп державностi, з датою украпнiзацiп та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр.

Вийшовши в масi свопй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украпнськоп елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдноп Украпни", ЛОЧАФ (об'єднання армiп та флоту).

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки -- Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них -- П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище -- Фітильов), а першим її президентом -- М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві -- І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

2. Особливості літературного життя 20-30-х років

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм -- який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі -- «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Філіпович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів -- російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» -- В. Блакитний -- говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура -- явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925--28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше -- в 1930-31 рр. -- в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган -- щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький виступав проти перекладу роману «Мать» на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

3. Характеристика сучасної літературно-художньої та літературознавчої періодики

Сучасна періодика для дітей

Однією з прикмет сьогоднішнього літературного процесу в Україні є розмаїття періодичних видань. Однак, поряд з тим, виникає проблема періодичних видань, адресованих дітям. Це не є проблема кількості журналів та газет для дітей, що були видані і видаються протягом 15 років незалежної України, це питання якості інформації та смислового навантаження, які несуть дитячі видання.

Загальновідомо, що дитяча преса виконує, перш за все, функції популяризації пізнавальних та педагогічних ідей. Зміст дитячих часописів повинен розповідати читачам про нове в житті людей та навколишньому світі, відкриття науки і техніки. При цьому, всі матеріали, вміщені в дитячий друкований орган, не повинні суперечити морально-етичним нормам суспільства, більше того, вони мають пропагувати усталені цінності народу та суспільства в цілому.

Кількість періодичних видань для дітей у державі свідчить про рівень її цивілізованості, культури, інтелекту, а також про перспективи її розвитку, її майбутнє. Нове покоління повинно формуватися під впливом вдалої державної політики, сім'ї, громадськості та джерел інформації, які гарантуватимуть повноцінний всебічний розвиток дитини. Нам здається, що думка про занепад дитячої журналістики, у зв'язку з ростом впливовості телебачення, є хибною, оскільки телебачення, або ж комп'ютер, в жодній мірі не заміняє періодики - це різні засоби інформації, що по-різному впливають на інтелектуальну діяльність дитини.

Закономірно, що світ української дитячої преси шириться. Попри всі економічні, духовні, видавничі негаразди, на даний момент видається більше 50 видів дитячих журналів та газет всеукраїнського рівня. Зараз вони здатні задовольняти вимоги найпримхливішого читача. Тематична різнобарвність і поліграфічна якість дитячих видань, яскравість та виразність художнього оформлення приваблюють малих читачів та їх наставників. Варто зазначити, що поряд із добре відомими не одному поколінню читачів журнальних імен - “Малятко” (видається з 1960 р.), “Барвінок” (з 1928 р.), “Однокласник” - додалося багато нових: “Клас!”, “Розмалюйко”, “Пізнайко”, “Словознайка” (з 1990р.), “Зернятко” (з 1995р.), “Малеча” (з 1998р.), “Дитяча Академія” (з 2001р.), “Вулик” (з 2002 р.) і зовсім нове видання “Пізнайко від 2 до 5” вперше вийшло у січні 2005 року. Іноді - це не обов'язково власне київські видання “Клас!” “Дзвіночок”, “Світ дитини”, “Зернятко”, хоч і в столиці вони не дивина.

Тоді виникає запитання: “Як зорієнтуватись батькам, вчителям та методистам у такому потоці дитячої періодики ?” Через нестачу коштів журнали та газети не мають змоги рекламуватися, а вчителі, в свою чергу, не в змозі зорієнтуватися у цьому потоці дитячих видань через брак критично-методичного аналізу, а часом простого бібліографічного інформування.

В наш час дитяча періодика здатна замінити дитячі енциклопедії, задачники, розмальовки, адже багато журналів особливу увагу звертають саме на розвиток інтелекту школяра, його творчих здібностей. Окрім розваг та анекдотів знаходимо цікаві розповіді з історії (“Дивосвіт”, “Світ дитини”, “Осьмомисл”), життя рослин і тварин, культура народів світу (“Дитяча Академія”, “Загадкова скарбничка”, “Соняшник”), твори літературних класиків та сучасних письменників (“Веселочка”, “ Терентій”, “Барвінок”), природничу тематику висвітлюють “Яблунька”, “Азбука природи”, “Джміль”, веселять та розвивають інтелект журнали: “Малеча”, “Вулик”, “Стежка”; вивчати англійську маленькі читачі можуть зі спеціалізованим виданням “Словознайка”, окремими рубриками журналів “Загадкова скарбничка”, “Котя”, “Стежка”, “Джміль” та ін.

Корисними для батьків та вчителів є додатки у газеті “Казковий вечір” та журналі “Загадкова скарбничка”. Це поради психологів та педагогів, як допомогти дитині вчитися і розвиватися, організувати дозвілля.

Зручними у користуванні та систематичному засвоєнні нових знань є тематичні випуски дитячих видань. Вони не тільки подають нову цікаву інформацію з гарними ілюстраціями, а й перевіряють засвоєні знання за допомогою ребусів, кросвордів, логічних завдань, саморобок, розмальовок та коміксів. У журналі “Малеча” є додаток “Розважальник інтелектуала”, журнал “Стежка” - сам є комплексною грою; головним героєм кожного нового випуску є відомий казковий або мультиплікаційний герой, де, поряд із завданнями на розвиток розумових здібностей, подаються завдання зі словами на розвиток зв'язного мовлення, цікаві відомості про рослинний та тваринний світ.

Унікальним можна назвати дитячий журнал “Зернятко”. Це перше дитяче видання, яке основну увагу приділяє вихованню християнської моралі, яка ненав'язливо подається у цікавих розповідях, коміксах, малюнках, кросвордах та саморобках. Розглядаються різні морально-етичні теми, які актуальні у середовищі маленького читача.

З 2000 року в Україні видається дитячий мистецький журнал “Джміль”. Він легко і цікаво знайомить читачів з азами живопису, музики і літератури. Матеріали журналу направлені на розвиток художньої культури, зв'язного мовлення, акторських здібностей, логіки, асоціативного мислення, подаються методичні вказівки щодо роботи батьків з дітьми, вчителів на уроках малювання та розвитку творчих здібностей в цілому. Тут можна знайти і тексти дитячих пісень з нотами, уроки танців.

Дитячий журнал “Вулик”, гаслом якого є “навчатися - граючись” - це світ дитячої фантазії, він спонукає до винахідливості, нестандартних рішень, веселих витівок і перипетій.

Головний герой - Бджілка - прототип дитини, що є активною у фізичному, емоційному та пізнавальному плані; моторна, жвава, весела, позитивна та оптимістична, не боїться помилок - розкута і смілива.

Рубрики журналу самі говорять за себе : “Школа Гідності”, “Криниця легенд”, “Логічні розваги, математична галявина”, “Лабораторія відкриттів”, “Академія Магії”, “Конкурси та призові завдання від “Вулика””, “Лісові цікавинки”, “Мовленнєві розваги”, “Лісова ігротека”, “Методичний плакат”. “Вулик” - один із небагатьох дитячих журналів, який твориться фахівцями-педагогами, тому він і став взірцем дитячої преси України.

Цікавий та неординарний журнал “Дитяча Академія” друкується лише з 2003 року, а вже встиг завоювати прихильність читачів, адже загальний тираж видання - близько 24000 примірників. Журнал ґрунтується на співпраці з читачами (друкуються їх матеріали, фото, існує “Клуб друзів”), висвітлюється активне життя сучасних дітей - участь у фестивалях та конкурсах. Крім цікавої інформації про історію, культуру, спорт і кумирів, подається підбірка різноманітних кросвордів, жартів та ребусів.

Ігровий журнал “Пізнайко” крім української виходить ще й російською та англійською мовами (російськомовний “Познайка” - то не традиційний у таких випадках варіант іншою мовою, а , судячи з усього, принципово окремий журнал).

Слід згадати осібно про три, можна сказати, патріархи української дитячої періодики - “Малятко”, “Барвінок”, “Однокласник” (“ОК”). Як бачимо, сьогодні їм не легко витримувати конкуренцію, та гадається, їм і надалі пощастить залишатися серед провідних дитячих видань України, завдяки багатолітнім традиціям, високій видавничій культурі, професійному підходу до компонування кожного номера. Маючи стабільне вікове коло своїх адресатів, журнали намагаються ставати дедалі цікавішими, поліграфічно якіснішими, пробують розширити діапазон зворотного зв'язку зі своїми читачами (дитячі малюнки, поетичні та прозові першотвори, різноманітні конкурси, лотереї, нагороди) спонукають читачів до активної пізнавальної та комунікативної діяльності. Сучасний “Однокласник” має понад 20 рубрик, цікаві інтерв'ю, плакати-постери з улюбленими виконавцями, бесіди на психологічні теми. В усіх виданнях - широкий вибір ігрових завдань, ребусів, кросвордів, лабіринтів, що робить дозвілля дитини максимально заповненим та корисно-пізнавальним.

Щодо дитячих газет, то їх асортимент не такий великий, як журналів. Відомі нам “Дитяча газета”, “Жива вода”, “Зірка”, “Літ- україночка”, “Перченя”, “Я сам(а)”, “Велика дитяча газета”, “Казковий вечір” заслуговують окремої розмови. Але варто згадати, що окрім всеукраїнських газет, починає розвиватись шкільна преса.

Окреслюючи контури сучасної української періодики для дітей ми дійшли висновку, що дитяча преса має великі перспективи розвитку, адже допоки на Україні дитяча україномовна книга не здобуде статус домінуючої, її завдання виконуватимуть періодичні видання для дітей, тиражі яких щороку збільшуються, а отже зростає потреба у якісному українському “продукті”.

4. Творчість письменників української діаспори та еміграції

Історичні обставини повоєнної доби змусили українське письменство розпорошитися по світах, та воно прагнуло до гуртування. Адже разом легше не тільки протистояти життєвим негараздам, а й організовувати літературне життя, витворювати спільну естетичну платформу, доводити незнищенність українського слова.

Особливо гостро така потреба відчувалася в еміграції. Вона й зумовила появу найпомітнішого об'єднання українських письменників «Слово», заснованого 24 червня 1954 року в США за ініціативою І. Костецького, В. Барки, С. Гординського, Докії Гуменної, Ю. Дивнича (Лавріненка), Галини Журби, Г. Костюка та ін. Повністю оформлене на з'їзді 6-- 7 грудня 1958 року, очолене Г. Костюком (почесний голова -- Є. Маланюк), це об'єднання покликалося організовувати видавничу справу, налагоджувати творчі контакти між розкиданими по всіх усюдах українськими письменниками, незважаючи на їхні ідейні переконання та естетичні смаки, продовжувати літературний процес на чужині. «Живемо далеко від літературного краю й народу, але не вважаємо себе духовно відірваними від нього»,--зазначав Г. Костюк. Небезпідставно угруповання називалося «Слово». У ньому наче єднався зв'язок із материнською мовою та історичною пам'яттю, засвідченою «Словом про закон і благодать» митрополита Іларіона чи «Словом о полку Ігоревім».

Першорядний інтерес у представників об'єднання викликала проблема творчої спадкоємності. Зумовлена тогочасною мистецькою діяльністю, просякнутою модерністськими та авангардистськими віяннями, вона була розв'язана в перебігу дискусії 26--27 грудня 1968 року. Учасники цієї дискусії після запальних полемік дійшли висновку: ні традиція, ні новаторство не існують у чистому вигляді. На прикладі проаналізованих поезій романтика XIX ст. Л. Боровиковського («Розставання»), народницької письменниці Олени Пчілки («Прощання») та яскравого постмодерніста Ю. Тарнавського («Прощання») критик Ю. Шерех довів, що художню традицію й модернізм слід розглядати через їх зіставлення, а не протиставлення, як рівновеликі мистецькі явища. Така настанова відповідала його теорії «національно-органічного стилю», що втілився в українській літературі у вигляді бароко, романтизму та сюрреалізму. Ішлося про синтез стильових тенденцій, названий Ю. Лавріненком необароко, у якому вбачався шлях духовного «омолодження» нашого письменства. В. Барка розглядав цей процес як запоруку саморуху літератури за внутрішніми, лише їй притаманними, законами.

Дискусія відображала своєрідність творчої практики письменників-емігрантів, рівень усвідомлення ними сутності мистецтва, намагання нарешті належно розв'язати традиційні, задавнені проблеми вітчизняного художнього життя. Вона відбивала також посутні зміни, що стались у творчій практиці. Так, Є. Маланюк приємно подивував літературну громадськість своєю повоєнною поезією, у якій жорсткі інтонації поступилися шляхетним переживанням. Подібні тенденції спостерігались і в доробку іншого представника «празької школи» -- Наталі Лівицької-Холодної. Написані нею повоєнні збірки («На грані», «Перекотиполе», «Остання надія», а також «Поезії старі й нові») виявили замість патетичної пристрасті інтимне зосередження автора на багатстві людського серця. Водночас змінилася тональність її лірики, ритмомелодика стала музичнішою та гнучкішою, ямби та строфи поступилися розкутому віршеві, близькому до верлібру.

Посилення особистого начала характеризувало й інших письменників, котрі поступово відходили від ідеологічних настанов, переконувались у потребі розмежовувати літературу й політику. Такі тенденції були типовими. Наприклад, Б. Кравців, який пережив внутрішню драму поета й виконавця громадянського обов'язку (збірка «Остання осінь», 1940), уже в книжці «Зимозелень» (1951) чітко визначив свій вибір: «Служу Камені знов». У цей час посилюється його інтерес до античної культури, київської «неокласики», необароко та національної міфології. Необарокові вподобання проявились у ліриці Б. Нижанківського та Ю. Косача. Але, мабуть, найбільше -- у В. Барки, котрий еволюціонував від тичининської панмузичності (збірки «Апостоли», 1946; «Білий світ», 1947) до книжки «Океан» (1959), виповненої багатоплановою символікою глибоко національного змісту (сад, човен, коло), поєднанням контрастних явищ, їхнім взаємопроникненням. Передовсім це стосувалося понять «земного» та «небесного», осмислюваних письменниками бароко. Виникає враження, як пише М. Ільницький, ніби Барчині образи витворюють щось ціле, подібне до тропічного суцільного «дерева-лісу», «гілки якого вростають у землю корінням і дають нові стовбури». Це вже відповідало естетиці сюрреалізму. Традиційні набутки й модерністські віяння віднаходили тут своє неповторне втілення.

В. Барка відомий також як прозаїк і літературознавець. Його роман «Рай» (1953) вражав читача органічним ліризмом та чуттям фольклору, містерійним трактуванням українського побуту під більшовицьким режимом. Наступний свій прозовий твір він назвав «Жовтий князь» (1963). Тут мовилося про жахи голодомору 1932--1933 рр. Роман привернув до себе увагу не тільки українських шанувальників літератури -- він був високо поцінований зарубіжною критикою, зокрема французькою, невдовзі з'явився у перекладі французькою мовою. Значно раніше подібний успіх випав романові І. Багряного «Сад Гетсиманський» (1950), у якому аналізувався цинічний механізм нищення людського начала в людині, практикованого комуністичною системою, простежувався тернистий шлях випробування Андрія Чумака та його братів, що набував панорамного євангелічного узагальнення. Трагедію «недержавного» народу, змушеного воювати під чужими прапорами, зображено в повісті «Огненне коло» (1953), де висвітлюється нещасна доля вояків дивізії «СС-Галичина». Темі спотвореного життя української молоді присвячувалась повість «Маруся Богуславка», задумана як перша частина нереалізованої трилогії «Буйний вітер». І. Багряний знаний також і як драматург, автор п'єс «Розгром», «Морітурі», «Генерал», що з'явилися ще в період МУРу.

Помітне місце в «Слові» посідав У. Самчук, який завершив роман «Ост», розпочатий у Німеччині, у часи МУРу. Тоді з'явився перший том під назвою «Морозів хутір» (1948), наступний -- 1957 р. («Темнота»), останній -- 1982 р. («Втеча від себе»). У романі охоплено пекельну дійсність не лише України, а й Східної Європи, що знемагала під двома тоталітарними режимами -- нацистським та більшовицьким. Яскраві драматичні сторінки присвячуються подіям, пов'язаним із примусовим виселенням до Німеччини мільйонів українців, таврованих принизливим назвиськом «ост» (тобто, «схід»), розкривається картина гірких поневірянь родини Морозів. Схильний до реальної документальності, У. Самчук у романі-хроніці «Чого не гоїть вогонь» осмислював одчайдушну боротьбу УПА (Української повстанської армії) на Волині проти окупаційних військ. Певну цінність має мемуарна проза письменника, зокрема, його книги спогадів про події Другої Світової війни «П'ять по дванадцятій» (1954) та «На білому коні» (1956), на сторінках яких оживає чимало сучасників автора, зокрема, такі легендарні постаті, як О. Ольжич та Олена Теліга.

Попри помітні здобутки, проза об'єднання українських письменників поступалася перед поезією, де спостерігалося тяжіння до синтезу, притаманне С. Гординському, який зростав від «футурних химер» до строгої ясності думки та чітких контурів віршованої форми, обстоюваної «неокласиками», та Б. Олександріву, здатному порушувати гармонійну рівновагу ліричного сюжету особистісними переживаннями. М. Орест - брат М. Зерова також не цурався елементів інших стильових течій, дарма що він намагався дотримуватися «неокласичної традиції», поділяв проблематику екзистенціалізму (збірка «Пізні вруна», 1965), зосереджену на процесах постійного драматичного становлення. Він створював свій варіант «неокласики».

Можливо, єдиним поетом, якого не звабили модерністські принади, був І. Качуровський, відомий також як прозаїк і літературознавець. Він послідовно запроваджував естетичні принципи «неокласики». У версифікаційній досконалості І. Качуровський міг би позмагатися з О. Зуєвським, хоча той вподобав собі традицію символізму, поривався за межі реальності, вважав мову єдино можливою дійсністю. Слово в ліриці О. Зуєвського стало самоцінним значенням, немовби замкненим на собі. Це дало підстави назвати його лірику «герметичною». Тут марно шукати безпосередніх зв'язків із дійсністю. Натомість -- натяки у вигляді певних символів. Скажімо, у збірці «Золоті ворота» (1947) мовиться про знак віри, духовний ідеал, а не про історичну паралель із відомими ворітьми в Києві. Збірка «Під знаком "Фенікса"» (1958) втілювала символ згорання й воскресіння незнищенного духу, пізнаваного інтуїтивно.

Естетичний смак О. Зуєвського був близьким до поглядів на мистецтво не лише пізнього символіста С. Малларме, а й сюрреалістів. Першим поетом він захоплювався й перекладав його твори, та неабиякий інтерес викликала в нього творчість Л. Бретона, Б. Магрі, С. Даллі та ін. Але техніка автоматичного письма, жорстке ставлення до світу, естетизація потворного були для нього несприйнятними. Національне чуття прекрасного виявилося невитравним у душі О. Зуєвського. Це сприяло створенню власного стилю на перетині символізму та сюрреалізму, зокрема, у циклі «Парафрази». Тут було вдало використано метод колажу, тобто «набору» інтелектуальних, емоційних та предметних значень, між якими не існує зовнішніх зв'язків.

5. Сучасна українська поезія. Жанри і стилі. Тенденції розвитку

Сьогодні ж мова про молодих поетів України, які Є, серед яких (нехай пробачать мені ті, кого, незабутнього, забув) Анна Багряна, Микола Байдюк, Віра Балдинюк, Ярослав Бантина, Ольга Башкирова, Олександра Бердник, Валерій Богуненко, Настя Богуславська, Богдана Бойко, Андрій Босий, Марина Брацило, Рута Вітер, Надія Гаврилюк, Олена Гаран, Галина Гевків, Ольга Германова, Петро Гнида, Олена Горбатюк, Ольга Городецька, Юрко Гуцуляк, Лілія Демидюк, Тетяна Дорош-Мішеніна, Михайло Зарічний, Юрій Заруцький, Зиновій, Катерина Калитко, Вікторія Каневська, Тетяна Каплунова, Ольга Кирилова, Марія Ковалик, Олесь Корж, Олег Коцарев, той же Тарас Кремінь, Марія Криштопа, Ніна Кур'ята, Юрій Кучерявий, Іван Кушнір, Дмитро Лазуткін, Олеся Лященко, Марія Макуха, Оксана Максимчук, Анна Малігон, Альбіна Маляр, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Ліда Мельник, Тетяна Мігунова, Олеся Мудрак, Олена Никора, Олексій Онуфрієнко, Наталія Палій, Наталя Пасічник, Наталя Петрів, Оксана Радушинська, Іваф Рицібух, Оляна Рута, Марина Соколян, Дмитро Стаховський, Поліна Стіже, Галина Ткачук, Тор Варра, Роман Трифонов, Ірина Цілик, Вікторія Черняхівська, Наталя Чибісова, Людмила Шевченко, Ярослава Шекера, Олекса Юр, Олександр Юськів, Тетяна Яков'юк…

Звичайно, цікавіше і повчальніше шукати між ними те, що різнить їх між собою і від попередників, аніж спільне. Бо спільного і так удосталь - це екзистенція одного і того ж часу у тому ж самому просторі.

Названі вище поети - репрезентанти різних регіонів України (Київ, Запоріжжя, Хмельниччина, Львів, Івано-Франківськ, Шпола Черкаської області, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Сумщина, Вінниця і Вінниччина… Волинь, навіть Філадельфія (США) - Оксана Максимчук. Більша частина з них - жителі великих міст, молоді люди з вищою гуманітарною, а то й інженерно-фізичною (Дмитро Лазуткін) освітою. Вони всі, як правило, займалися у тих чи інших поетичних студіях… Частина з них є аспірантами, здобувачами наукових ступенів та кандидатами наук (Ольга Кирилова, Тетяна Дорош-Мішеніна, Марина Брацило, Олеся Лященко, Ольга Германова), лауреатами різних поетичних конкурсів із «Гранословом» та «Смолоскипом» включно, як-от та ж Ольга Германова, Анна Багряна, Оксана Радушинська, Дмитро Лазуткін, Людмила Шевченко, Олена Гаран, Ліда Мельник, Анна Малігон, набуваючи подекуди не зовсім зрозумілого мені спортивного олімпійського азарту, дещо оспортивненого інтересу до літературних лаврових перемог які хвороби росту, яку найкращі з поетів, я впевнений, переростуть і набудуть натомість олімпійської шляхетності. Адже поезія - це Шлях, а не дистанція… Хтось коми вжива, хтось пише без ком, блондином є чи брюнетом… (перегуки із рядками віршів Ліни Костенко). Хтось із молодих поетів зі стьобу починав, хтось ним завершує… Але ніхто з них не є непоетом.

У когось із них поетичніша, драматичніша біографія як основний твір Долі-музи і Музи-долі, в когось «тексти», хтось уже перестав писати, хтось лише починає… Так чи інакше названі тут поети вже є авторами книг віршів, декого з них як своїх близьких побратимів я благословляв у вільний політ передмовами, декого добрим словом, і відчуваю їх не лише з публікацій і не лише з парадного входу, а так, як лише поет може любити і знати іншого поета.

Ось кілька (взятих довільно) прикладів автобіографій молодих поетів України:

«Юрій Заруцький. Народився 1978 року на Тернопільщині. В 2000 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. З 1997 року працює на “Радіо Тернопіль”. Пройшов шлях від ведучого авторських програм, ведучого прямого ефіру до редактора інформаційного відділу. Є співзасновником низки молодіжних та громадських організацій, інформаційним референтом Спілки української молоді в Україні. Разом з друзями створив у Тернополі неформальне мистецьке об'єднання “Зелена брама”, був співавтором самвидавських альманахів “Зелена фея” та “Зелена брама”. Вірші Юрка Заруцького друкували часописи “Крилаті”, “Вітрила”, “Гроно”, Шлях перемоги”. Лауреат премії Кабінету Міністрів України “За внесок молоді в розбудову української держави”, хреста “За заслуги перед Тернополем”.

Марія Ковалик. Народилася 8 квітня 1983 р. у Львові. У 2000 р. закінчила СШ №89; зараз навчається на театральному факультеті ЛДУ культури і мистецтв та на факультеті журналістики ЛНУ ім. Ів. Франка. З 1997 р. займається у літературно-журналістській студії “На горищі”. Брала участь у літературних конкурсах: “Трикрилий птах” (Львів, 1998 р.), всеукраїнському “О мово моя, душа голосна України” (Львів, 1999 р. - нагороджена грамотою як переможець міського туру), у літ. конкурсі “Привітання життя” 1999 р. і 2000 р. присвяченого Б.-І. Антоничу (вірші відібрано до колективної збірки), у конкурсі юних літераторів Львівщини, організованого МАН ЛНУ ім. Ів.Франка (2000 р., твори увійшли до колективного збірника “Весняний легіт”), “Країна весняного воскресіння” (2000 р.) та у всеукраїнському конкурсі “Христос - моя любов” (Ів.-Франківськ, 2001 р.); була учасницею фестивалю поезії “Молоде вино”.

Людмила Шевченко. Спроба автобіографії. Я, Людмила Шевченко, народилася 1977 року в місті Шпола, що на Черкащині. Моя мама - вчитель, батько - ветеринарний лікар. Молодша сестра - (на даний момент) студентка КНУ ім. Тараса Шевченка. Цей же навчальний заклад (філологічний факультет, відділення класичної філології) два роки тому закінчила я сама. Рік пропрацювала в Київському медичному університеті ім. О.О. Богомольця на посаді викладача латинської мови. Нині мешкаю в батьків, у м. Городищі Черкаської області. Працюю кореспондентом городищенського радіо, маю дві власні передачі. Вірші пишу із шести років, з восьми - друкуюся в періодиці, регулярно беру участь у конкурсах різноманітних видавництв, які на мене не реагують аж ніяк. Захоплююся перекладом (з латини, давньогрецької - я ж фахівець, з англійської). В однієї американської дівчинки були такі рядки:

От якби я була поетом!..

Розказала б себе, як вірша,

Аби люди з навколо світу

Повернулись послухать мене.

От якби!.. І не заради слави, а щоби справді послухали і зрозуміли. Вважаю, що найдовершеніший витвір - це світ. Нічого вигадувати не треба, слід лише уважно помічати і влучно передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Поки що все.

Ярослава Шекера. У 13 -- майстер традиційного народного мистецтва; в 16 -- перша поетична збірка “Кольорова тиша” (К.: Задруга, 1998. -- 48 с.); в 19 -- член НСПУ; у 20 -- викладач ВНЗу (асистент Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка). Інші збірки: “А небо журавками вишите” (К.: Задруга, 2000. -- 48 с.), “Танське небо: китайська поезія доби Тан” (К.: Задруга, 2003. -- 64 с.) та ще дві невидані. Невиправна мрійниця і романтик. Життєве кредо -- китаїстика і Україна.

Ірина Шувалова. Народилася у Києві 13 березня 1986 року. Штудіюю філософію в Київському національному університеті. Книжок не видавала, в літературних колах не тусувалася. Маю маленьку дочку і великі плани на майбутнє. Живу з метою жити».

Прочитавши вибірково навіть такі біографії та анотації до окремих (також стихійно вибраних) поетичних збірок, уже можна скласти більш-менш об'єктивну картину про сучасну молоду поезію:

Каневська Вікторія. Плач за світлим: Поезії. - Рівне: Волинські обереги, 2004. - 64 с.

Основні мотиви цієї книжки - прагнення філософського осмислення нашого буття, роздуми про минуле. Сьогодення і майбутнє, про внутрішній світ сучасника, утвердження краси і добра у людських взаєминах.

Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. - К.: Гопак, 2003. - 40 с.

Парадоксальні й, можливо, не завжди оправдані, але завжди інтригуючо-несподівані образи, трепетна свіжість сприймання життя, багата лексика й оте - ледь-ледь - зависання над землею та часом, аби краще побачити і відчути, - це вірші Анни Малігон.

Маляр Альбіна. Причетність: Поезії. - Броварі: Українська ідея, 2003. - 96 с.

«Причетність» - перша книжка Альбіни Маляр. Пульс її поезії по-молодому пристрасний прискорений. Юна поетеса шукає себе в собі, у навколишньому світі, у Всесвіті; пробує означити духовні й морально-етичні орієнтири та цінності. Часом у віршах Альбіни звучать не по літах дорослі ноти, які змушують дивуватись і замислюватись. Чи не здається вам, читачу, що це і є одна з іпостасей поезії?

Оксана Поживіл. Відкритий простір: Поезії. - К.: Гопак, 2004. - 28 с.

У першій книжці автора той, хто любить поезію, знайде легку філософію юного чистого серця, яке ще не вміє, не хоче танцювати під загальні ритми нового тисячоліття, а шукає свої кольори і звуки. Через вірш-другий інтуїтивно вловлюєш енергетику жінки…

Сергій Осока. Сьома сніжинка січня: Поезія. - Редакції загально-педагогічних газет, 2002. - 84 с.

Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні - Я і Воно, - відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки - молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам'ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне - втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.

У поезії Сергія Осоки трапляється певна причетність, міфологізація, здавалося би, буденного і звичайного, перетворення його на надреальне і надзвичайне.

Формозмісти і змістоформи їх творів можна порівнювати між собою, можна із попередниками, можна шукати паралелі в інших літературах та інших видах мистецтв з якими вони акустують, а можна (і треба) у них просто вчитися, просто черпати внутрішню енергію захисту від зовнішнього непоетичного світу, вчитися кольороподілу, найтоншому інструментуванню вірша, вмінню складати ціну римованим рядкам про несуттєві дрібниці і про головне.

Адже їхнє покоління, як і покоління їх прадідів, яке писало вірші в окопах Великої вітчизняної, батьків-«афганців», захищаються від світу молитвою та (іноді) щирою лайкою… яку їм час пробачить, як пробачає Артюру Рембо, Федеріко Гарсіа Лорці, Володимирові Сосюрі, Павлові Васільєву, Євгенові Плужнику, Миколі Вінграновському, Сергію Єсєніну…

А те, що написано під анотаціями до їх перших і наступних книжок: «Для широкого читацького загалу» - зараз звучить дещо знущально, бо ж усі ми чудово знаємо, що кількість екземплярів видаваних у світ поетичних книг десь у п'ять разів менша, ніж кількість самих членів Спілки письменників. І винні у цьому в першу чергу явно не поети, які (за визначенням того ж Лорки) - дуенте: тобто ті, що дарують душу, українську душу, бо, як не дивно це звучить на п'ятнадцятому році незалежності, відважуються писати українською, зрівноважуючи наші внутрішні та зовнішні перехідні світи (мезозої).

І говорити про них у контексті якихось модних, але енергетично немістких теорійізмів, як-от модернізм, постмодернізм, фемінізм - ущербно і несерйозно. Називати їх дев'яностиками - просто смішно, бо це асоціюється з якимось довгоносиками, п'тидесятниками… одне слово від таких термінів віє сектанством і до маразму здрібнює Парнас.

Щодо впливів на молодих, хоча краще казати сучасних, поетів України інших літератур світу, - то це тема окремого дослідження, хоча певні тенденції, ґенеза наяву: якщо ще років двадцять тому українські поети свідомо, підсвідомо чи надсвідомо відчували на собі вплив російського поетичного космосу, то тепер горизонт розірвано, і дехто з молодих упав-запав у іншу крайність: запопадливо європеїзувався… Хоча, повторюю, на останніх семінарах у Спілці письменників я відчув, як поети - сторожі генетичного коду нації - летять у глибину, в корінь, до фольклору, до ріднобожжя, до рідної природи та історії - тобто до дерев на соборах.

Жанри і види літератури закономірно змінюють один одного, як пори року: після розквіту прози йде драматургія, потім - публіцистика, а після неї, як весна духу, - поезія. Зараз, на початку нового тисячоліття, гряде Її час, час нетерплячої і вічно молодої Евтерпи.

Я прийшла,

щоб з'єднати століття…-

написала Ольга Городецька в епіграфі до свого вірша «Хтось зім'яв почуття».

Ці ж слова, можна вважати, - кредо сучасної вічно молодої поезії України, молодого і знайомого нам племені, яке ми поважно любимо, бо воно наше продовження, як і ми його…