Співвідношення: Людина – боги – Доля у творах Гомера

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

«Співвідношення: Людина - боги - Доля у творах Гомера»

Науковий керівник

К.Ф.Н., доц

Гриценко Світлана Павлівна

Виконавець

студент І курсу

(спеціальність - «переклад»)

Паляднік Василь Сергійович

Київ - 2009

ЗМІСТ

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Народність Гомерівських творів та зображення в них духовного світу людей

2. Образи богів та значення їхньої волі у житті античної людини

3. Воля богів і призначення долі в античній трагедії

ІІІ. ВИСНОВОК

ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. ВСТУП

Старогрецька трагедія, що сформувалася на рубежі VI-V сторічч до н.е., мала за собою приблизно два сторіччя художнього розвитку, що в історії античної культури прийнято позначати як етап архаїки. Греко-римська література стала однією з важливих підвалин при створенні літератури народів Західної Європи і, безперечно, прискорила цей процес.

Є відомі елементи подібності між трагедією й епосом у використанні міфологічних сюжетів, не говорячи вже про лексичні засоби, що є загальними для обох жанрів. У той же час світ епосу і його героїв існують за своїми особливими законами, обумовленими специфікою героїчного сказання і багато в чому відмінними від тих закономірностей, що бачать грецькі драматурги і Гомер у першу чергу.

Гомер - геніальний поет. Найбільше у його творах вражає двоплановість, тобто перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до плану небожителів, життя олімпійських богів. Тому іноді мимоволі замислюєшся, хто ж все-таки в античні часи був головніший: боги, чи люди. Поеми Гомера мають велике художнє значення, водночас вони є переконливим свідченням високого рівня античної цивілізації, відображають особливості давньогрецької культури, вірувань, морально-етичних норм, звичаїв, побуту.

Гомер заглянув у душі людські і описав кипіння пристрастей. Дотримуючись правил давньої епічної поезії, він не висловлює безпосередньо своїх уподобань. Він не ідеалізував ні своїх богів, які були в усьому подібні людям, ні своїх героїв, які були подібні їх богам, і в недостатках і в почестях. Мудрець не дозволив собі судити ні тих, ні інших. Вони були вище нього. Для нього, насправді, не було в світі винних. Все - і зло, і благо - все від богів, а у богів (вони теж не всесильні) - від великої і всемогутньої Долі.

В цій роботі я зробив спробу дослідити, як впливає воля богів на поведінку та вчинки людини, визначити чи здатна людина проявити свою волю в тих чи інших обставинах, що для античних людей означає доля. Для вирішення цих питань я проаналізував творчість Гомера.

Мета роботи - довести, що в творах Гомера людина дійсно може виступати проти волі богів, стверджуючи своє право на прояв власної волі; показати співвідношення долі, богів і людей в період античності.

При написанні роботи були використані цитати із «Іліади», «Одіcсеї».

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Народність Гомерівських творів та зображення в них духовного світу людей

У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общинно-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласницьких відносин.

Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор - патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхньою відданістю, сміливістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті тощо.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили Гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші і найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливе на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги мре буває людина з усіма її людськими якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.

Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Думаю, війни він сприймав як страшну і жорстоку необхідність - адже в той час племена безперервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це твердження хибне, бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб вирішення справ:

Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі.

Чвари війни міжусобної людям такі осоружні.

(«Іл.», V, 63-64)

А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчинили злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість такого обґрунтування війни, розв'язаної ахейцями. Про це говорить і Гектор - греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б'ється «проти мужів, що власних дружин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як покірливих виконавців волі богів, винагорода для них - смерть. Таким чином проявляється вплив богів на дії людей, на їх долю.

У творах митця образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього а не поглиблюють. Тобто з'являються певні зовнішні ознаки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у часи, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських переживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати подальші дії героя, Гомер вдається до постійного в його поемах прийому - втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.

Гомер створив велику галерею несхожих між собою образів головних героїв, кожен з яких має свої неповторні ознаки й риси характеру. Один з них, Одіссей, зауважує, що різні люди мають різні схильності - одні до мирної праці, «що множить добробут людини», інші - до морської справи й «кораблів многовеслих», треті - до боїв з ворогами тощо.

Характери головних героїв не повторюються, кожен являє собою яскраво виражену індивідуальність. Навіть численними епізодичним персонажам поет намагається надати певних рис, які роблять їх образ більш рельєфним. Цієї індивідуалізації Гомер досягає, по-перше, показуючи вчинки героя, його дії в різних обставинах, коли найяскравіше виявляється його вдача. По-друге, він використовує систему постійних епітетів, тобто визначень, що закріплюються за даним героєм, божеством та навіть річчю. Функція кожного з постійних епітетів полягає втому, щоб підкреслити певну рису характеру. Очевидно, деякі з них виникли ще в догомерівську епоху. Окремі герої мають по одному чи по два й більше десятків епітетів: Ахілл - прудконогий, короткочасний, богоподібний, могутній, непереборний, богорівний, бездоганний; Одіссей - велемудрий, мудрий, хитрий, розумний, багаторозумний, хитромудрий, незламний в біді, богорівний, городоборець, тямущий, досвідчений, витривалий; Гектор - «шоломосяйний», «осяйливий»; Агамемнон - «владущий», «вождь народів», «широкодержавний», «владар мужів», «поводатар люду», «Атрід», «державець». У поемах багато загальних епітетів, що супроводжують імена всіх інших героїв, підкреслюючи їхні достоїнства. Усі вони «божественні», «богосвітні», «гучномовні», «відважні», «сміливі», «мідяно збройні» тощо. Якщо постає група воїнів, то епітет підкреслює специфіку їхнього одягу: ахейці - «міднохітонні», іоняни - «довгохітонні», афінські юнаки - «щитоносні» і т.д.

Одіссея Гомер наділяє рисами справжнього героя. Він показує його в різних проявах його натури, але чесноти й вади героя можна звести до найголовнішого: він здатен тамувати свої почуття задля досягнення мети. У зображенні Гомера він постає натурою цілісною, й у цьому його перевага над іншими людьми. Він багато разів мужньо дивився смерті в очі й перемагав не тільки ворогів, а й саму долю.

Гомер не може приховати свого постійного любування і світом, і людиною. Світ грандіозний, великий, він прекрасний, він може бути грізним, він може нести смерть людині, але він не принижує людини. Людина підкоряється неминучості, оскільки їй підкоряються і боги, але ніколи не проявляє по відношенню до богів рабського самоприниження. Вона сперечається, протестує і навіть замахується на богів. Ахілл приречений долею і богами на загибель ще до падіння Трої і знає про це пророцтво. Але герой, нехтуючи цим, мужньо б'ється з троянцями, не маючи сумніву щодо неминучої перемоги над супротивником. Крім мужності й сили, Ахіллу властиві також почуття справедливості, власної гідності та героїчної честі.

Поеми Гомера дають дуже багатий матеріал для розуміння епохи розкладу родового ладу і переходу до рабовласницького суспільства і людей цієї епохи, людей красивих душею, багатих добрими почуттями, людей, які в страхітливих умовах жорстокої війни не втрачають людяності, здатності розуміти чуже горе і співчувати іншим. Гомер возвеличує людину, славить її чесноти, здібності, добрі вчинки, подвиги, розум, почуття справедливості, любов до Вітчизни та рідних, вірність у дружбі та подружньому житті. Він розкриває повноту і красу життя, вчить добра і засуджує зло, допомагає людині стати людиною. В цьому його невмируще багатство, в цьому безсмертя його поем.

В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші моменти людського буття, усе багатство дійсності, у якій живе людина. Важливим елементом цієї дійсності є боги; вони постійно присутні у світі людей, впливають на їхні вчинки і долі. Хоча вони і безсмертні, але своїм поводженням і переживаннями нагадують людей, а уподібнення це піднімає і як би освячує усе, що властиво людині.

2. Образи богів та значення їхньої волі у житті античної людини

Перші, найдревніші боги були жахливі. Вони і видом своїм і своїми діями могли навіяти тільки страх. Людина була ще надто слабкою і хиткою перед незрозумілими і грізними силами природи. Розбурхане море, шторми, величезні хвилі, все це лякало. Раптовий, нічим не вмотивований рух земної поверхні, що до того здавалася непорушною, - землетрус; вибухи дихаючої вогнем гори, розігріте каміння, що летить до небес, стовп диму і вогню, вогняні ріки, що стікають по горі; страшенні бурі, урагани, смерчі, що перетворюють все в хаос, - все це потрясало душі і потребувало пояснень. Природа здавалася ворожою, готовою будь-якої миті принести людині смерть чи страждання. Сили природи здавалися живими істотами, і вони були страшними. Боги першого покоління жорстокі. Уран (небо) скидав своїх дітей до Тартару. Один із титанів (синів Урана і Геї (землі) жорстоко побив свого батька. Кран, який скинув з престолу свого батька, пожирав своїх дітей. Щоб врятувати Зевса, його мати Рея кинула в пащеку богу-батьку не дитину, а величезну колоду, яку той преспокійно проковтнув. Світ населений був страшними чудовиськами і з цими чудовиськами вступала в боротьбу людина.

Олімпійські боги запрошують людей брати участь у їхніх битвах зі страшними гігантами, з усіма чудовиськами, яких породила Гея. Так почали з'являтись люди-герої. Геракл убив, будучи ще юнаком, дикого німейського лева, заволодівши його шкурою, яка була невразливою для стріл, убив лернейську гідру з дев'ятьма головами, почистив Авгієві стайні, убив на Криті чудовисько-бика. Так він здійснив 12 подвигів, очищаючи світ від скверни і чудовиськ.

Історія грецьких богів йшла від хаосу до порядку, від потворності до краси, від богів до людини. Світ богів патріархальний. Вони живуть на Олімпі, у кожного свій дім, збудований за «замислами творчими» ковалем, художником і архітектором кульгавим Гефестом. Вони сперечаються і сваряться, насолоджуються співами Муз і вкушають, як і люди, «солодкий сон». Блаженні жителі неба!»

Боги хоч і живуть на високому Олімпі, але в постійному спілкуванні з людьми, майже по-приятельськи, майже по-сусідськи. Мати Ахіллеса Фетіда повідомляє сину, що вчора Зевс з усіма богами, «з сином безсмертних», відправився до віддалених вод Океану в гості, на пір до «непорочних ефіопів». Судячи з усього, пір мав бути багатоденним, адже Зевс повернувся на Олімп тільки на дванадцятий день.

Боги літали, вони одягали золоті сандалі з крильцями, як робив це Гермес, або підносились у вигляді хмаринки. Фетіда піднялася «із пінного моря» з «раннім туманом». Вона постала перед плачучим сином «як легка хмаринка».

Боги для древніх греків завжди були разом з ними, вони допомагали або заважали їм, вони являлись їм в образі їх близьких або відомих їм людей. Найчастіше вони приходили до людей уві сні. Так, Афіна проникла в спальню до Пенелопи через щілину в замку, постала перед нею в образі її сестри Іфтіми, «прекрасної доньки царя Ікарія». Вони посилали людям свої знаки. Яку б серйозну справу людина не задумала, першою її турботою було умилостивити богів, щоб ті допомогли їй. Заради цього люди приносили їм жертви.

Гомер дуже детально описує акт жертвоприношення на честь богині Афіни. Привезли із стада кращу телицю, окували їй золотом роги, сини Нестора помили руки в посудині, обкладеній квітами, принесли короб з ячменем. Нестор, помивши руки, взяв жменю ячменю і посипав ним голову телиці, сини зробили те ж саме, потім кинули у вогонь шерсть з голови телиці, молячись Афіні, і потім Фразімед встромив їй у тіло сокиру. Телиця впала. Закричали жінки - дочки Нестора, невістки і «ранима серцем» його дружина. Ця деталь прекрасна: які гуманні були жінки часів Гомера!

Боги, звісно на стражі справедливості. (Так і має бути.) Та це, як то кажуть, в ідеалі, насправді вони страждають всіма пороками людей. Вони і брехливі, і підступні, і злобні. Гера і Афіна переслідують усіх троянців тільки тому, що один із них, пастушок Паріс, назвав найкрасивішою не їх, а Афродіту, яка в свою чергу вболіває за Паріса і всіх троянців, ніскільки не дбаючи про справедливість.

Ставлення Гомера до богів досить суперечливе і своєрідне. Він їх визнає, сповнює поему епізодами, у яких герої благають богів у молитвах, приносять їм жертви, влаштовують на їхню честь вшанування, вірять у віщування оракулів. Проте сам автор часто не поділяє думок і почуттів своїх персонажів, у його ремарках помітне скептично-іронічне ставлення до богів і оракулів. Наприклад, він уїдливо зауважує, що хоч троянець Енном і був птахо віщуном, але «від загибелі чорної не врятували його птахи», так само як тлумач снів Еврідамант не розгадав віщих снів своїх синів і вони обоє загинули.

Гомерові боги мають ті ж почуття й бажання, що й люди. Але якщо героїв поет оспівує, намагається показати з кращого боку, наділяє різними чеснотами, то боги у цьому відношенні їм значно програють. Вони показані автором жорстокими, несправедливими, злими, вередливими, підступними, брехливими, невдячними тощо. Прикладами подібної їхньої поведінки рясніє поема «Одіссея». От кілька з них : Афіна обманює Гектора - і через те він гине. Щоб допомогти ахейцям, Гера спокушає Зевса, і він засинає, а вона добивається свого, хоч Зевс і заборонив дружині втручатися в людські справи. Загалом вона постійно обманює свого грізного чоловіка. За надмірну цікавість Зевс обіцяє побити Геру і нагадує, як вона вже була покарана. Аполлон обманює Ахілла: набувши вигляду троянця Агенора, відвертає увагу героя від Трої і рятує її. Афродіта зраджує Гефеста з Арестом. Загибель Патрокла спричинена втручанням Аполлона, який вдарив героя в спину і той на мить непритомніє, чим і користується Гектор.

Подібно до людей боги часто сваряться між собою й одного разу справа доходить навіть до бійки. Арес називає Афіну «мухою собачою… гордою і зухвалою», а та, у свою чергу, обзиває його «дурнем» і вдаряє каменем так, що він падає. Розпалена Гера ображає Афродіту, б'є Артеміду:

Мовила так і лівицею в неї обидві схопила

Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши

З пліч її, била богиню по вухах із сміхом глузливим.

(«Іл.», ХХІ, 489-491)

У цій так званій «великій битві богів» цікавою є реакція Зевса, який щиро тішиться, спостерігаючи картину бійки:

З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала

Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських

Зевс їх почув, і радісно серце у ньому заграло

В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.

(«Іл.», ХХІ, 387-390)

Характерно, що бог ніколи не плачуть (сльози - це доля людей), але постійно і нестримно сміються, і цей сміх часто переходить у регіт («гомеричний сміх»). Сміються вони цілий день під час бенкетів, які дуже полюбляють, сміються над кимсь із собі подібних:

Сміхом лунким почали все блаженні боги реготати,

Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий.

(«Іл.», І, 599-600)

Спостерігаючи Афродіту й Ареса, які лежали на ліжку, спіймані сіткою ревнивого Гефеста:

Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:

Сміхом лунким почали все блаженні боги реготатись,

Глянувши, що змайструвати умудрився Гефест хитромудрий.

(«Іл.», VІІІ, 325-327)

Коли ж Гермес зізнається, що навіть і в цій комічній ситуації він радий був би «із золотою лягти Афродітою», то «безсмертні від реготу знов аж лягли» (VІІІ, 343).

Активні, життєрадісні й оптимістичні герої Гомера не дуже бояться богів, їхні несправедливі дії чи вчинки викликають критику смертних людей, незгоду і навіть протидію. Одіссей не бажає проміняти коротке життя і земну дружину на вічне безсмертне блаженство з красунею Каліпсо. Обманутий Аполлоном Ахілл звинувачує бога в тому, що він одібрав у нього славу:

Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший,

В даль заманивши від мурів…

(«Іл.», ХХІІ, 15-16)

Менелай, звертаючись до Зевса, свого покровителя, прямо говорить, що «ніхто із богів не вредніший за тебе!» («Іл.», ІІІ, 365). Деякі герої просто повстають проти богів, Діомед ранить Афродіту й Ареса.

В олімпійських богах Гомера розкрита вся їхня тисячолітня історія. Попри численні негативні риси, вони певною мірою уже втратили якості, притаманні дикунству і варварству, і наблизились до культури гомерівської епохи, стали зрозумілішими у своїх учинках. Головним художнім прийомом для зображення олімпійців, загалом усього укладу їхнього життя, їхніх взаємин, Гомер обрав постійну іронію і гумор, які часто переходять у сарказм. Тому майже всі сцени на Олімпі виглядають як бурлескні, коли «висока» тема - діяльність самих богів - розкривається у знижено-пародійному плані. Ці художні засоби поета - іронія, гумор, сарказм, бурлеск не зменшують загального трагічного напруження поеми. І якщо для пізніше виниклої трагедії «Іліада» та «Одіссея» стали невичерпним сюжетним джерелом, то бурлескні сцени на Олімпі та їхні персонажі чималою мірою визначили характер античної комедії й появу вній комічних персонажів.

Ця специфіка зображення богів у поемах Гомера вже в пізнішій античності викликала критику, оскільки виглядала як нешанобливість до них. Навряд чи це було справедливо. Адже в гомерівську епоху міфологічне уявлення про олімпійців прогресувало. Боги постають в очищеному від архаїчних нашарувань вигляді, їхнє ставлення до людей стає більш вмотивованим. Крім того, за гомерівської доби вже почалася криза грецької релігії. Зародження філософської думки посилювало скептичне ставлення до самого поняття божества, а тим більше - до благосні й справедливості його задумів.

Можливо також, що Гомер наділив олімпійських богів всіма зазначеними негативними рисами в зв'язку зі своїм ставленням до родової аристократії. Воно було негативним - це можна простежити за тими нищівними оцінками, що їх дають персонажі «Одіссеї» женихам - представникам вищих аристократичних родині таки. Оскільки, за міфами, суспільство самих олімпійців - цієї еліти, вищої знаті серед богів - побудоване за принципом людського, то Гомер на них переніс і негативні якості родової аристократі.

Значна роль богів у земних справах є характерною рисою поетики «Іліади». Вони втручаються в хід бою, допомагають одним і перешкоджають іншим. У боях з обох боків беруть участь могутні воїни, але їх дії не відіграють значної ролі. Попід стінами Трої йде битва, а на Олімпі боги спостерігають, інтригують, постійно втручаючись у хід подій. Серед богів є і прихильники, і недоброзичливці обох ворогуючих сторін. Афродіта, вдячна Парісові, допомагає троянцям, а ображені ним Гера та Афіна виступають на боці ахейців. Афіна й Аполлон навіть з'являються на полі бою. Показова сцена ради богів на Олімпі під час бою, вона характеризує особливості релігійних уявлень давніх греків. Спостерігаючи з Олімпу бій Ахілла й Гектора, боги дивувались могутності героїв. Зевс засмутився долею Гектора: «Горе! На власнії очі я милого серцеві мужа гнаного бачу», - бідкається він і звертається до богів за порадою: «Отже, боги, поміркуйте і добрую раду подайте: Як - чи врятуєм його ми від смерті чи, може, Ахіллу, сину Пелея, дозволим героя того подолати?». У бій втрутилась Афіна, допомагаючи Ахіллу, Аполлон залишив Гектора, і він загинув від Ахіллового списа.

Втручання богів у справи людей стає для них трагічним у творі. Боги в поемах з'являються не як миротворці чи посередники в мирних переговорах між двома ворожими таборами, а щоб підбурити їх ще завзятіше знищувати один одного. «Іліада», як і «Одіссея», має два плани. Поет спостерігає реальне життя. Вчинки його героїв умотивовані конкретними обставинами, середовищем, логікою характерів, але поет дає їм інше пояснення - для Гомера це типова міфологічна концепція. Ось запальний Ахілл, обурений несправедливістю Агамемнона, хапається за меч, щоб убити кривдника, але, переборовши себе, вкладає меч у піхви: «Серце в грудях його волохатих… завагалось: вихопити зразу… свій меч… чи побороть в собі гнів». Це суто психологічний момент. Яке ж пояснення дає йому поет? З'явилася, мовляв, богиня - і, «покорившись слову Афіни», Ахілл зупинився.

Боги в Гомера з'являються як перша спроба відповість на запитання «чому?» та збагнути причинні зв'язки між явищами. Згадаймо ще один з епізодів поеми. Біжать наввипередки Одіссей та Аякс. В останню мить переможець Аякс посковзнувся і впав. Чому? Богиня Афіна воліє, щоб приз отримав її улюбленець Одіссей.

Герої Гомера бувають величні, як боги, а боги - то людська подоба, а не безплотні духи. Вони наскрізь земні: бог-коваль Гефест обливається потом за роботою, а Гера, готуючись до побачення, змиває бруд з тіла і маститься олією. З одного боку, боги є втіленням уявлення про ідеальну людину: вони сильніші за людину, вищі на зріст, могутні й прекрасні. З іншого боку, Гомерові боги мають людські вади. Гомер уміє іронічно подивитися на своїх олімпійців.

Коли боги й люди Гомера стають на герць, трапляється, що прості смертні долають богів. Діомед наздогнав Афродіту і списом влучив їй у руку. Закривавлена богиня мусила кинути на землю свого сина Енея. Діомед б'ється навіть з богом війни Аресом. Гострим списом герой вражає бога в живіт. Від болю Арес реве, «наче десять тисяч вояків». Навіть жінки в Гомера не завжди поштиві до богів. Богині Афродіті, яка примушує Єлену йти до Паріса і пестити його, та відповідає: «Йди до нього сама». Навіть головного із богів іноді не щадять. Один із персонажів Гомера так в розпуці звертається до небес: «Зевсе-олімпійцю, і ти вже зробився явним лжелюбцем». Яким би не був Зевс грізним, але дружини своєї явно побоюється. Вона і сперечається з ним, і кричить, і може «озлобити його образливою мовою».

Гомер всюди бачив богів, і вони були прекрасні не в своїх божественних, а в людських почуттях, людей він підносив до ідеалу божества, богів принижував до людей.

Греки боялись гніву богів і всіляким чином старались їх умилостивити. Здається, жодного найменш серйозного вчинку вони не робили без поради чи прямого наказу богів: тяжко образив Агамемнон Ахілла, гнівом палким загорівся воїн, та одразу ж явилась йому Афіна, послана Герою і зупинила його, говорячи: «Злими словами язви, та рукою меча не торкайся».

3. Воля богів і призначення долі в античній трагедії

Часто говорять, що воля богів і веління долі заздалегідь визначають весь розвиток дії і поводження персонажів у гомеровському епосі, не залишаючи місця для прояву самостійності індивіда. Така характеристика є одночасно і правильною і неправильною.

У рамки призначеного долею укладається як життя окремих героїв, так і майбутнє цілих міст. Так, Ахіллу відомо, що йому, незважаючи на усі його богатирські можливості, не призначено взяти Трою і повернутися додому переможцем; відомо і його супротивнику Гектору, що Ахілл не довго буде насолоджуватись життям після перемоги над ним у смертельному поєдинку. Але водночас Гектор знає і про те, що Трої не призначено вистояти в десятилітній війні:

Будет некогда день, и погибнет священная Троя,

С нею погибнет Приам и народ копьеносца Приама.

(«Іл.», VI, 448-449)

Якщо Одиссею «випасла доля» після всіх митарств і іспитів повернутися додому і побачити рідних, то з цим змушений рахуватися й осліплений їм киклоп Полифем, що молить Посейдона про помсту, і самий Посейдон, спроможний тільки віддалити повернення Одиссея, але не скасувати його зовсім.

Всі ці факти говорять про те, що для художнього мислення древніх греків зацікавленість богів у подіях, що відбуваються на землі, була непорушною істиною. Розходження між жанрами або окремими представниками того самого жанру зводилося не до визнання або заперечення ролі богів, а тому, у чому автори бачили сенс і сутність божественного керування світом. У цьому відношенні гомеровский епос пропонує нам достатньо своєрідну картину.

Теза: «Людина-міра всіх речей» - був логічним результатом суспільного розвитку афінської демократії, але він же вносив у її діяльність і у свідомість громадян уявлення про відносність суспільних встановлень і моральних норм, не говорячи вже про скептичне відношення до релігії: якщо людина міряє усе навколишньою власною мірою, що залишається робити богам із їхньою турботою про справедливу відплату? І що узагалі вважати справедливим? Довіра, що афиняни робили Периклу, або його осуд? Шанування божественних святилищ або ненависть до своїх політичних супротивників? Традиційна етика безсумнівно потребувала першого і вважала природним друге, але що було робити, якщо обидва постулати заходили в суперечність один з одним? На це релігія не давала відповіді.

Не могла вона розв'язати і ще одного протиріччя. Приступаючи до якогось діла, серйозні люди керуються звичайно своїм життєвим досвідом, оцінкою своїх можливостей, спроможністю зважтити всі обставини справи. Попри все те розвиток подій нерідко порушує навіть найбільш пробумані плани.

Чому ж так відбувається? У епосі, де діяла незбагненна для смертних воля богів, легко було пояснити невдачу людських починань утручанням якого-небудь злобливого демона. Боги постійно втручались у справи людей, нав'язували їм свою думку. Люди були в їх руках ніби маріонетками, вони могли робити все що їм заманеться людськими руками. Хіба можна назвати це долею, коли твоє майбутнє підлаштовує хтось інший? Якщо ж боги здійснюють керівництво світом за законами вічного розуму, то чому він заходить у суперечність із розумом людським?

Відповідь на це питання можна було шукати в двох напрямках.

Або, продовжуючи вірити у всемогутність Зевса й Афін, у всезнання Аполлона, не жадати від них пояснення тих мотивів, по яких вони діють. Достатньо того, що боги існують і що задуми їх незбагненні для смертних, така відповідь перепиняла шлях недовіри і релігійному скептицизму, але робила ще більш незрозумілим походження іспитів, що випадають на долю людей. Протиріччя людського і божественного знання, розбіжність розумних людських зусиль із досяганеним результатом ставало воістину трагічною проблемою.

ІІІ. ВИСНОВОК

Таким чином, можна зробити висновок, що у творах Гомера наявне почуття приреченості і слабості людини, не дивлячись на весь героїчний оптимізм і захоплення пригодами. Герої Гомера, як нам відомо, багатостраждальні, і автор не приховує страдницьку долю людини взагалі. Наприклад, Одіссей заздрить свинопасу Євмею і його скромним статкам, Демодок славиться співом, але боги відняли у нього зір, щасливий і багатий Менелай плаче, згадуючи друзів, які загинули під Троєю. Одіссей проводить дні в жалю і тузі, хоч німфа Каліпсо пропонує йому безсмертя. Боги всім людям «випрядають» нещастя, небожителі вже втратили свою колишню близькість з людьми і з'являються серед них найчастіше під виглядом подорожніх. Тільки в землях казкових чудес, серед циклопів і гігантів, боги з'являються у власному вигляді.

В «Одіссеї» відсутня та умиротвореність, яка наступає після багаточисельних убивств і смертей «Іліади». Там один із героїв говорить, що покоління людей змінюються, як листя на деревах. Там утверджується вічність цілого роду, а не окремої людини, спільність героїчної сутності славних поколінь, незнищенна і не підвладна часу.

У творах Гомера в кожній людині помічено щось особливе. Сам Одіссей говорить: «Люди не схожі: одні люблять одне, а інші - інше». І ця, ніби проста, цілком очевидна для нас істина дуже глибока, не дивлячись на свою наївність. Усвідомлена несхожість однієї людини на іншу виокремлює в ній її особистісні якості, веде кожного своїм шляхом, створює теж цілком усвідомлено неповторність саме її долі. Звідси все нові й нові пригоди, жага все випробувати, перевірити, пізнати, загострити розум і мужність, проявивши їх так, як інший цього не зробить ніколи. Всі гинуть навколо Одіссея, не зумівши проявити себе в повній мірі сил і розуму. Однак навіть багато чисельні перемоги не приносять задоволення Одіссею, адже він уже не може примиритися з безперестанними смертями друзів, яких ніхто не замінить, туга знову і знову жене його з дому. А в царстві мертвих Одіссея дуже цікавила його майбутня доля, тоді тінь Тіресія передбачила герою нові пригоди, а значить, і новий неспокій.

Образи «Одіссеї» та «Іліади» перейшли до нащадків як величезний символ ненаситної безмежної жаги пізнання світу, неспокою людського духу, відмови від багатства і слави в пошуках мудрої досконалості.

Гомерівські поеми про подорожуючих героїв незмінно прославляють людину, яка переборює стихію древніх жахів, вступаючи в союз з мудрими богами Олімпу.

Ось чому «Одіссея» і «Іліада» - це не тільки бурхливе море, загибель кораблів, голі скелі, гаряче сонце і морок Аїда.

Епічна поезія Гомера дає нам приклад особливого творчо радісного відношення до світу. Недаремно поеми переповнені описами прекрасних речей, в ролі майстрів і художників яких виступають тут люди і боги, підтверджуючи всією своєю діяльністю нероздільність мистецтва й ремесла.

Чого в цих творах більше - самостійності людини, чи її залежності від богів? Самостійність героїв Гомера підкреслюється не раз. Наприклад, боги повертають Одіссея на його батьківщину, побоюючись, як би цей герой не повернувся туди наперекір долі. Виявляється, Одіссей діє відчайдушно сміливо не тільки в повсякденному житті, але й коли намагається проникнути в чудеса світу, і головне - вирішити свою долю. Мужність героя, його витримка, його сміливі спроби самоутвердитися заставляють богів іти йому на допомогу.

Древня людина задумувалася над могутністю природи і над своїм втручанням в її порядок. Частіше за все вона боялася такого втручання, передбачаючи великі негаразди для себе особисто і для плину життя, боязко відступала, переповнена почуттями страху і непереборним потягом переступити заборону. Небагато сміливців наважувалися перебороти заборони богів. Такими були головні герої поем Гомера.

Міф і дійсність переплелися у творах Гомера. У Гомерівському епосі, створеному на рубежі двох великих епох, минаючого патріархату і зародження рабовласницького суспільства, можна знайти пласти глибокої міфологічної старовини, архаїчних вірувань, найдревніших форм суспільного життя. Але всі вони уживаються між собою, органічно пов'язані з новою, не тільки общинно-родовою свідомістю, але й з уявленням про сильного, розумного, самостійного героя, який сам будує свою долю всупереч передбаченням, бажанням і діям богів.

ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антична література: Довідник/ За ред.. С.В.Семчинського. - К., 1993.;

2. Антична література: Хрестоматія/ Упор. О.І.Білецький. - К., 1936; 1968.;

3. Античная лирика/ Пер. с древнегреч. и лат.; Сост. С. Апт. - М., 1968.;

4. Артамонов С.Д. - Литература древнего мира: Кн. для учащихся ст. клас сов. - М.: Просвящение, 1988. - 256 с.;

5. Асєєв Ю.С. - Подорож в античний світ. - К., 1970.;

6. Блаватский В.Д. - Природа и античное общество. - М., 1976.;

7. Боннар А. - Античная цивилизация. М., 1958-1962; М., 1992.;

8. Винничук Л. - Люди, нравы и обычаи в древній Греции и Риме/ Пер. с польск. - М., 1938.;

9. Віхи в історії античної естетики: Збірник/ Перекл. з давньогрецької та латинської Й.У.Кобова, А.О.Содомори та Ю.В.Цимбалюка. - К.,1988;

10. Гомер. - Одиссея/ Пер. В.А.Жуковского; Предисл. А.Тахо-Годи;

11. Гомер, о нём. Маркиш С. Гомер и его поэмы.- М., 1962. - 426 с.;

12. Гомер, о нём. Флоренсов Н. А. Троянская война и поэмы Гомера. М.: Наука, 1991. - 144 с.;

13. Гомер, про нього. Іст. повісті. - К., 1989.;

14. Греческая литература в избранных переводах/ Сост. В.Нилендер. М., 1939;

15. Давня римська поезія в українських переказах і переспівах. Хрестоматія/ Укладач В.Масеюк. - Л., 2000.;

16. Иллиада; пер. с древнегреч. Н.Гнедича/ Предисл. А.Нейхард; Прим. и словарь С.Омерова; Ил. Д.Бис - М.: Правда, 1985. - 432 с. ил.;

17. Кирилюк З.В. - Зарубіжна література. Античність. Середньовіччя. Відродження. Бароко. Класицизм. Тернопіль: Астон, 2002. - 259 с.;

18. Корж Н.Г., Луцька Ф.Й. - Із скарбниці античної мудрості. - 2-е вид., доп. І перероб. - К., 1994.;

19. Кун М.А. - Легенди і міфи Давньої Греції - К.: Видавничий центр «Академія», 2005. - 448 с.;

20. Лісовий І. - Античний світ у термінах, іменах і назвах. - К., 1988.;

21. Міфи давньої Греції/ Переказ К.Гловацької. - К., 1980.;

22. О происхождении богов: [Древнегреческий эпос: Перевод/ Сост. и вступ. ст., с.5-20, И.В.шталь; Примеч. И.В.Шталь, В.В.Версаева; Худож. П.С.Сацкий]. - М.: Советская Россия, 1990. - 316, [2] С.: Ш: 21 см.;

23. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. - Антична література: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 718 с.;

24. Підлісна Г.Н. - Антична література. - К.: Вища школа, 1992. - 259 с.;

25. Підлісна Г.Н. - Антична література для всіх і кожного. - К.: Техніка, 2003. - 384 с.: іл.;

26. Підлісна Г.Н. - Про красу та античну літературу. - К.: Техніка, 1997. - 192 с.;

27. Примеч. С.Ошерова. - М.: Худож. лит., 1987. - 349 с.;

28. Словник античної міфології/ Укл. І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів. - К., 1989.;

29. Суздальский Ю.П., Селецкий Е.П., Герман М.Ю. На семи холмах: Очерки культуры древнего Рима. - М., 1966.; М., 1965.;

30. Тронський І.М. - Історія античної літератури/ Переклад з рос. - К., 1959.