Головний герой роману -- молодий науковець Гріффін, який винайшов спосіб знебарвлювати біологічну тканину аж до її повної невидимості. Талановитий науковець-дослідник, попри матеріальні нестатки, самотужки здійснює сміливий експеримент: робить невидимою спочатку кішку, а потім, уникаючи переслідування, і сам стає невидимкою.

Невидимість спокушає його спочатку до дрібних правопорушень, а згодом - до великих злочинів. Гріффін мріє утворити "царство терору" й утримувати під своєю владою весь світ. Надзвичайне відкриття його веде до повного зруйнування моральних засад та духовних цінностей: він доводить до самогубства збанкрутілого батька, безжалісно поводиться з людьми, жорстоко "бавиться" з мешканцями міста, тероризує п'яничку Томаса Марвелла. Ніщо не зупиняє Гріффіна, бо світ його навчив бути жорстоким та егоїстичним, а суспільство - дбати лише про себе.

Проте у дивного відкриття є і непередбачений бік - невидимість залишає Гріффіна безпомічним і самотнім: голодний і холодний, він вештається містом, шукаючи безпечного притулку; по залишених слідах його можуть вистежити; йому вкрай бракує помічника.

Кульмінаційним моментом твору є звернення за допомогою до колеги-вченого доктора Кемпа, колишнього університетського знайомого Гріффіна. Від його рішення залежить доля дивного і небезпечного відкриття. У разі згоди відкривається шлях до необмеженої злочинної влади. Відмова ж веде до поразки Гріффіна та знищення його наукового винаходу. Доктор Кемп був вражений його відкриттям, але допомагати в здійсненні злочинних намірів не схотів. Навпаки, він організував пошуки невидимця.

Виклик суспільству, кинутий Гріффіном, обернувся війною суспільства проти вченого. Переслідування "добропорядними громадянами" незрозумілого і небезпечного невидимця перетворилося на жорстоке і захоплююче полювання на людину, у якому відкрилася агресивність та бездушність переслідувачів. Громадськість згуртувалася для переслідування інакомислячого вченого, наче загнаного звіра. Автор поволі змінює інтонаційні акценти від осуду -- до співчуття, відповідно до того, як зростає агресивне ставлення громадян до людини-невидимки. У кінці твору автор глибоко сумує через трагічну долю його героя.

В останніх епізодах роману читач бачить не амбіційного вченого, а закатовану жертву суспільного злочину. У такому двобої між неординарною особистістю науковця та ворожою обмеженістю обивателів виявляються застарілі моральні "хвороби" суспільства, розкриваються гострі проблеми сучасного світу.

У романі "Машина часу" Г. Уеллс звертається до проблеми майбутнього людства. Автор задається питаннями: що очікує рід людський, людину як "вид", у неосяжному майбутньому; до чого призведуть наслідки сучасних моральних і соціальних вад, у які трагічні картини розгорнуться тенденції сучасної експлуатації людини людиною, яку загрозу приховує класове розшарування суспільства. Ці питання і визначають проблематику твору.

Час дії в романі -- дев'ятсоте тисячоліття нашої ери. Винахідник "машини часу" здійснює переліт з теперішнього часу до майбутнього. Очікуючи побачити людей майбутнього щасливими і прекрасними, розумними і благородними, він знаходить зовсім інше. Люди майбуття виродилися у дві кволі гілки древа людського роду; вони поділилися на два ворожих табори - елоїв та морлоків.

Елої живуть на поверхні землі, насолоджуючись її красою та розважаючись іграми. Морлоки важко працюють під землею, аби забезпечувати елоїв. Вони вже не схожі на людей: нещадна праця спотворила їхній фізичний вигляд, очі пристосувалися бачити в темряві, бездушне ставлення перетворило їх на мавпоподібних істот, що вночі полюють на своїх господарів. Проте й елої не виглядають справжніми нащадками роду людського: вони перетворилися на беззахисних і недоумкуватих істот, що наївно тішаться з життя, немов діти, і цілковито залежать від морлоків. Протиріччя між тими, хто працює, і тими, хто живе за рахунок праці інших, доведене до трагічного краю.

Г. Уеллс використовує оригінальні художні засоби, серед яких -- прийом "машини часу", що надає можливість перетинати час в прямому та зворотному напрямках, ускладнюючи композицію твору та моделюючи образи майбуття. Письменник використовує прийом фантастики, аби дослідити сучасні соціальні проблеми в їхній логічній завершеності в майбутньому. Поєднуючи наукові та фантастичні ідеї, автор створює сатиричну пародію на сучасне суспільство. Прагнення застерегти суспільство від морального і фізичного занепаду людства є провідною ідеєю твору.

З теорії літератури

Наукова фантастика -- галузь художньої літератури, яка набула широкої популярності у ХХ ст. Твори наукової фантастики відбили намагання письменників (К.-А. Потер, Р. Шекли, Р. Д. Бредбері, С. Лем, А. і Б. Стругацькі та ін.) осмислити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини. Основний художній прийом - розумовий експеримент. Жанрові форми: роман-антиутопія, прогностичний роман, фантастична притча, соціально-утопічний роман та ін.

Сатира -- особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осміянні негативного.

СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЄСЕНІН(1895--1925)

Сергій Олександрович Єсенін -- російський поет, співець російської природи, людина бурхливої і сумної долі, автор задушевних і музичних віршів, багато з яких і тепер звучать як романси -- "Отговорила роща золотая", "Не жалею, не зову, не плачу", "Письмо к женщине".

Сергій Єсенін родом із селянської сім'ї, дитячі й юнацькі роки провів серед рідної рязанської природи. Вірші почав писати рано під сприятливим впливом своєї бабусі, що зуміла передати онукові всю красу народної усної і пісенної мови. Поетичну палітру він освоював у живому спілкуванні з природою і "народом-язикотворцем", для якого барвиста образність була не прийомом, а самою сутністю мислення; світ бачився йому як "омут розовых туманов", "осеннее золото лип", "дярный мак заката". Тема зворушливо-прекрасної російської природи назавжди ввійшла в поезію С. Єсеніна.

Про джерела своєї творчості поет написав у "Автобиографии": незгладиме враження залишили "слепцы, странствующие по селам", які співали "духовные стихи о прекрасном рае, о Лазаре, о Миколе и о женихе, светлом госте из града неведомого". Патріархально-релігійні мотиви, відлуння переказів глибокої старовини дивним передзвоном відгукнулися в поезії С. Єсеніна (зб. "Радуница", 1916).

Після закінчення Костянтинівського земського чотирирічного училища і, пізніше, церковно-вчительської школи в Спас-Клепиках Сергій Єсенін, мріючи стати поетом, подався до Москви (1912), де став членом Суриковського музично-літературного гуртка, що об'єднував письменників-початківців з робітників і селян. У стінах народного університету Шанявського він одержував основи гуманітарної освіти, слухав лекції про західноєвропейську літературу, про російських письменників, на університетських поетичних вечорах читав свої вірші, за оцінкою О. Блока, "свіжі, чисті, голосні":

Гой ты, Русь, моя родная,

Хаты -- в ризах образа...

Не видать конца и края -

Только синь сосет глаза.

("Гой ты, Русь, моя родная", 1914).

Переїхавши до Петербурга (1915), С. Єсенін знайомиться з багатьма поетами "срібної доби" (О. Блоком, Г. Івановим, З. Гіппіус, Д. Мережковським та ін.), стає популярним у літературних салонах, багато працює й активно друкується в столичних журналах. Його величали "народним златоцвітом" за дивну здатність усе "перетворювати в золото поезії". Тоді ж було відзначено, що для поезії Єсеніна "нема нічого дорожчого за почуття Батьківщини".

Сам поет підкреслював: "Обратите внимание, что у меня почти совсем нет любовных мотивов... Моя лирика жива одной большой любовью, любовью к Родине. Чувство Родины -- основное в моем творчестве".

Темі Батьківщини присвячені кращі твори поета: "Край ты мой заброшеный", "Край любимый! Сердцу снятся...", "Русь". Рідний край бачиться поету то веселим із жвавою косовицею, з "громкой песней на лугу"; то нарядною і світлою "страной березового ситца"; то лагідною стороною, де "приютились к вербам сиротливо / Избы деревень". Поет із щемливою ніжністю згадує життя російського села з його"хилыми хижинами", "бороздами милыми", "несметными думами" народу.

Край любимый! Сердцу снятся

Скирды солнца в водах лонных.

Я хотел бы затеряться

В зеленях твоих стозвонных.

(" Край любимый! Сердцу снятся", 1914).

Особливості поетики С. Єсеніна виявляються в генетичному спорідненні його лірики з російським фольклором: там, у глибинах народної свідомості, він знаходив джерело живого поетичного образу. В основі його поетики - жива метафора, що наділяє рисами народного характеру світ навколишньої природи: "плачут глухари", "дремлет ряд плакучих ив", "месяц рогом облако бодает", "проплясал, проплакал дождь весенний". І, навпаки, у кожнім прояві народного життя присутня природа, стихія буття. Уся система образів заснована на почутті єдності людини і природи. Поетичний словник Єсеніна збагачений споконвічними народними словами й зворотами, авторськими неологізмами.

Ліричний герой Єсеніна -- молодий поет, "вечно странструющий странник", в душі якого уживаються дві Росії -- "земна" і "небесна", що крокує в майбутнє і загубилася в патріархальному минулому. Трагічна роздвоєність його душі відлунює щемливими нотками у віршах, сумно-пісенною інтонацією його любовних звірнень своєму краю. Мотив залишеної рідної домівки - провідний у ліриці Єсеніна:

Да! Тепер решено. Без возврата

Я покинул родные поля.

Уж не будут листвою крылатой

Надо мною звенеть тополя.

("Да! Тепер решено. Без возврата", 1922).

Характерними рисами ліричного героя є його наближеність до автора (вірші -- лірична автобіографія); природність і сповідальна відкритість душевного світу ("вірші -- лист від Єсеніна" (Ю. Тинянов); відчуття кровного зв'язку з усім живим на землі ("понятен мне земли глагол"); вдячне прийняття світу з його споконвічним законом коловерті життя і смерті ("Я пришел на эту землю, / Чтоб скорей ее покинуть"); відкритість Всесвіту ("Все встречаю, все приемлю"); туга про незнайдені в житті заповітні ідеали.

Революційні зміни підсилили роздвоєність лірики С. Єсеніна, поглибили трагічний підтекст його любові до батьківщини. Він вітає нову "стальную Русь" ("Отдам всю душу Октябрю и маю") і одночасно тужить про "Русь уходящую" ("Остался в прошлом я одной ногою"). Сприйнявши революцію з "селянським нахилом", Єсенін бачив майбутнє села мужицьким "раєм", "где нет податей за пашни, где избы новые, кипарисовым тесом крытые", -- так пояснює він свої ідеали в статті "Ключи Марии" (1918).

Я люблю родину.

Я очень люблю родину!

Хоть есть в ней грусти ивовая ржавь.

("Исповедь хулигана", 1920).

У післяреволюційні роки С. Єсенін шукає шляхи відновлення мистецтва, сміливо експериментує в складі групи поетів-імажиністів, куди входили О. Марієнгоф і В. Шершеневич. Заперечуючи "тему, зміст мистецтва", вони вважали основою поезії "самоцінний" образ, що було співзвучно поетиці С. Єсеніна. Однак відсутність "почуття батьківщини" у поезії імажиністів незабаром привело Єсеніна до розриву з цією течією авангардизму (ст. "Быт и искусство", 1921).

Значною подією в житті С. Єсеніна стала поїздка до Європи й Америки, де поет гостріше відчув духовну сутність російського народу, випробувань, що випали на його долю. Там, у "царстві міщанства", йому не вистачало "душі" народу, тепла отчого краю.

Незважаючи на перепади настрою, смуток і розчарування, Єсенін в останні роки життя багато пише, їздить країною -- відвідує Грузію, Азербайджан (1924-1925). Його лірика стає трагічнішою і складнішою, назви говорять про пророче передбачення поетом тернистого і тяжкого шляху нової Русі в "маленьких поемах": "Возвращение на Родину", "Русь советская", "Русь бесприютная", "Письмо к женщине". Душа його розривається від надій, що не збулися, від розчарування й відчаю. Але навіть крізь трагічну розв'язку його особистої долі звучить безсмертний голос поета, що прославляє свою батьківщину:

Я буду воспевать

Всем существом в поэте

Шестую часть земли

С названьем кратким "Русь"

("Русь советская", 1924).

З теорії літератури

Імажизм (від франц. "образ") -- модерністська течія в англійській та американській поезії 10-х -- початку 20-х рр. XX ст. Його засновники та теоретики -- англійський філософ Томас Х'юм та американський поет Езра Луміс Паунд. Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтивізму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній "чистий" образ, вільний вірш. Найвидатніші представники імажизму -- англійські поети Томас Стернз Еліот, Дейвід Герберт Лоуренс, Річард Олдінгтон, американські поети Емі Лоуелл, Хілда Дулітл, Джон Флетчер. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії. У російській версії має назву імажинізм.

АННА АНДРІЇВНА АХМАТОВА(1889--1966)

Анна Ахматова (справжнє ім'я Анна Андріївна Горенко) -- видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму, створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники "Вечер" (1912), "Четки" (1914), "Белая стая" (1917), "Подорожник" (1921), "Anno Domini" (1921), поеми "Реквием" (1935--1940), "Поэма без героя" (1940--1963).

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства - стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім'я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів. Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці "Коротко о себе" (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910 р.), захоплення акмеїзмом, народження віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання. Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила "златоустой Анне -- всея Руси искупительному глаголу", звучить захоплене всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської героїні.

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник "Вечер" (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої "вогненною недугою", де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах "Песня последней встречи", "Сжала руки под темной вуалью", "Белой ночью", "любовь", баладі "Сероглазый король".

Любовь покоряет обманно,

Напевом простым, неискусным.

Еще так недавно-странно

Ты не был седым и грустным.

("Любовь покоряет обманно", 1911).

"Нетленной любви" представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: "Я улыбаться перестала", "Песня о песне", "Муза ушла по дороге", "Все отнято, и сила, и любовь", "Уединение".

Муза-сестра заглянула в лицо,

Взгляд ее ясен и ярок.

И отняла золотое кольцо,

Первый весенний подарок.

("Муза-сестра заглянула в лицо", 1911).

Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії ("Царскосельськая статуя", "Городу Пушкина"), але й у літературознавчих роботах "Александрина", "Пушкин и Невское взморье". Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової -- І. Анненському, О. Блоку, О. Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М. Булгакову, Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно "проривається" крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл "Северные елегии"). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину ("Не з тем я, кто бросил землю", "Мне голос был..."):

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.

("Не с теми я, кто бросил землю", 1922).

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни ("Птицы смерти в зените стоят", "Первый дальнобойный в Ленинграде", "Шели в саду вырыли"). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом ("Клятва", "Мужество", цикл віршів "Ветер войни"):

И та, что сегодня прощается с милым, --

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!

("Клятва", 1941).

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба. "Реквием" (1935--1940) -- вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов'язана з біографією Ахматової. "Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде" породили необхідність розповісти про "страшные годы ежовщини", безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними "каторжные норы"

И смертельная тоска...

("Реквием. Посвящение").

Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, "каменным словом" западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

("Реквием. Распятие").

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, "снова научиться жить" і, будучи вірною обов'язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам'ятають сучасники і знатимуть нащадки:

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

("Реквием. Эпилог").

Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, "подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала ".

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: "Я не переставала писать стихи. Для меня в них -- связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их -- я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных".

З теорії літератури

Акмеїзм (від грец. "розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь") -- літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи "лірику природи" та "лірику культури". Друкувались у журналі "Аполлон" (1909--1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію "Цех поетів".

Реквієм - багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.

МАРИНА ІВАНІВНА ЦВЄТАЄВА(1892--1941)

Марина Цвєтаєва -- російська поетеса; у її творчій спадщині -- ліричні вірші, поеми, віршовані драми і трагедії. Оригінальність поетичного голосу Цветаєвої поєднує в собі "абсолютну природність і разючу норовливість" (Н. Я. Мандельштам). Її лірична героїня завжди знаходиться на межі пристрастей -- войовнича амазонка й рятівна Аріадна, віща Кассандра й молитовна Магдалина. Прихильниця бунтарського індивідуалізму, Цвєтаєва в літературі зволіла залишитися поза поетичними течіями. Серед її творчої спадщини -- збірники "Вечерний альбом" (1910), "Волшебный фонарь" (1912), "Из двух книг" (1913), "Версты" (1921).

Марина Цвєтаєва народилася в сім'ї професора, мистецтвознавця, засновника Московського музею образотворчих мистецтв Івана Цвєтаєва, який власним працелюбством пробив дорогу в науку. Мати, Марія Олександрівна, була обдарованою піаністкою і прагнула прищепити любов до музики своїм дочкам Марині та Анастасії. Перші вірші Марина почала писати ще в шестирічному віці, друкуватися -- у шістнадцять років, а у вісімнадцять, після виходу першого збірника віршів "Вечерний альбом" (1910), стала визнаною поетесою. Її творчий дебют високо оцінили відомі поети В. Брюсов, М. Волошин. М. Гумільов відзначив, що Цвєтаєвою "инстинктивно угаданы все главнейшие законы поэзии, так что это не только милая книга девичьих признаний, но и книга прекрасных стихов".

Поетика її творчості відрізняється експресивністю, напором, зухвалістю, руйнуванням звичних канонів і стихійним пошуком єдино вірної інтонації. "Эмоциональный напор у Цветаевой так силен и обилен, -- відзначав В. Ходасевич, -- что автор едва поспевает за течением этого лирического потока. Цветаева словно так дорожит каждым впечатлением, каждым душевным движением, что главной ее заботой становится -- закрепить наибольшее число их в наиболее строгой последовательности, не расценивая, не отделяя важного от второстепенного, ища не художественной, но психологической достоверности". Поезію М. Цвєтаєвої відрізняє інтонаційне багатство: вона випромінює любов і щирість, її вірші "рвутся к миру и как бы пытаются заключить весь мир в объятья" (Г. Адамович). Її вірші -- поетичний щоденник невгамовної, жагучої, бунтівної жіночої душі, написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Її поезія, що виткана з заперечень, протиріч, крайностей, характеризується як "поетика парадоксів". Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність мови, близьку до техніки "потоку свідомості", речення тяжіє до еліпса, між ключовими словами фрази - цілий Всесвіт.

Темами її перших поетичних збірників стали дівоча закоханість, поетичне призначення, діалектика життя і смерті ("Уж сколько их упало в эту бездну", "Идеш, на меня похожий", "Литературным рокурорам", "Мне нравится, что вы больны не мной", "Душа и имя").

Христос и Бог! Я жажду чуда

Теперь, сейчас, в начале дня!

О, дай мне умереть, покуда

Вся жизнь как книга для меня.

("Молитва", 1909).

Тема кохання стала основною у поезії М. Цвєтаєвої. Кохання для цвєтаєвської героїні -- "пожар в груди", вічне чудо, до якого неможливо звикнути. Це кохання всеосяжне, воно відкриває поезію світу. Тема кохання в її поезії знаходить безліч інтерпретацій. Це ніжне, проникливе почуття ("Мы стобою лишь два отголоска", "Наклон") і безоглядна і жагуча стихія ("Два солнца стынут, -- о Господи, пощади!"). Кохання -- це і лукава гра ("Комедьянт"), і суворий іспит ("Любовь"). Вона і велично мудра ("Никто ничег не отнял") і трагична ("Циганская страсть разлуки"). З коханням зв'язує поетеса тверду рішучість і почуття приреченості ("Поэма Конца").

Нескінченна безліч відтінків любовних переживань свідчать про безкрайність почуттів і багатство душі ліричної героїні Цвєтаєвої. Вона тонко відчуває красу світу, її вабить і реальність, і світ фантазій і мрій. Їй в однаковій мірі дорогі і сьогодення, і минуле, і "область преданий". Це сильна, яскрава особистість, нею рухає бажання все зрозуміти і пережити: "Я жажду сразу -- всех дорог!". Стихійна сила її натури така велика, що вона готова кинути виклик усьому світу:

Под свист глупца и мещанина смех

Одна из всех -- за всех -- противу всех!

Стою…

Переломний момент у долі і творчості визначили жовтневі революційні події 1917 року, які вона "не зрозуміла і не сприйняла". У циклі віршів "Лебединый стан" (1917--1920) відображені ностальгічні почуття до Росії, яка відійшла вминуле. Цвєтаєва поетизує російське воїнство, звертається до світлих ідеалів російської культури, до лицарського духу її захисників у віршах "За Отрока -- за Голубя -- за Сына", "Московский герб: герой пронзает гада", у циклі віршів "Москве".

В воротах, как Благая Весть,

Белым стражем да встанет -- Честь.

("Мракобесие. -- Смерч. -- Содом", 1918).

Розлука з чоловіком Сергієм Ефроном, офіцером білої гвардії, прагнення возз'єднати сім'ю змусили Марину Цвєтаєву виїхати слідом за чоловіком з Радянської Росії в еміграцію. У 1922 році Цвєтаєва з дочкою Аріадною виїхала за кордон. Сім'я жила в Чехії, Франції; тут їх чекав гіркий хліб чужини, постійні нестатки і переїзди в пошуках найскромнішого житла. У своїй творчості цього періоду Марина Цвєтаева зверталася до читача, який залишився в Росії, у її віршах -- туга за батьківщиною, роздуми про життя, яке проходить, переосмислення "вічних" тем і образів -- Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри й Іполіта. У 1928 році вийшов останній її прижиттєвий збірник віршів -- "После Росии".

Тема "поетичного ремесла" займає одне з центральних місць у спадщині Цвєтаєвої. Вона упевнена в рятівній силі слова. Творчість для неї -- моральна опора, спосіб протистояти злу, невірі, смерті. Вона бачить призначення поета в богослужінні істині й красі ("Литературным прокурорам", "Моим стихам, написанным так рано"). Її поезія з юних років несла в собі пророчу печать передбачення:

Разбросанным в пыли по магазинам,

(Где их никто не брал и не берет!),

Моим стихам, как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

("Моим стихам, написанным так рано", 1913).

М. Цвєтаєва відчуває внутрішнє споріднення з поетичною музою О. С. Пушкіна, перед генієм якого вона благоговіла. Пушкінська тема займає особливе місце у творчості Цвєтаєвої: для неї він бог і побратим по перу. Серед присвят великому поету -- цикл "Стихи к Пушкину" (1931). Бунтівливість пушкінського духу, неприборканість його поезії знаходили гарячий відгук у її творчості (книга "Мой Пушкин", 1937).

Вся его наука --

Мощь. Светло -- гляжу:

Пушкинскую руку

Жму, а не лижу.

("Станок", 1931).

Основними темами і мотивами творчості М. І. Цвєтаєвої також є тема дитинства ("Наши царства"), де відтворено "рай дитячого життя" героїні; тема будинку з його "лицарським духом" і "життям на високий лад". Особливим звучанням наповнений образ матері у цвєтаєвській поезії, їй присвячені не тільки вірші ("Маме"), але й проза, "Сказка матери" (1934). Московська тема проникнута ностальгією й ароматом давніх спогадів ("Домики старой Москвы", "Стихи о Москве"). Поетичні звернення до поетів-сучасників склали одну із кращих сторінок у спадщині Цвєтаєвої ("Стихи к Блоку", „Ахматовой”. Обурення поетеси викликало поширення фашизму в Європі, антифашистська тема звучить у її пізніх віршах (цикл "Стихи к Чехии").

У червні 1939 року Марина Цвєтаєва з сином Георгієм повернулася до СРСР, слідом за чоловіком і дочкою Аріадною, які повернулися двома роками раніше. Тоталітарна дійсність, арешти членів родини надломили її душу і привели до трагічної розв'язки 31 серпня 1941 року. Так завершилася земна і почалася посмертна доля великої поетеси.

"Любое ее произведение подчинено только правде сердца, -- відзначала А. Саакянц, автор книги про Марину Цвєтаеву. -- Сотни лирических призведений, восемь пьес, более десяти поэм. И около полусотни произведений в прозе: воспоминания о детстве, о семье, о современниках-поэтах, трактаты о поэзии. Можно только поражаться неугасимости этого творческого горения..."

Йосип Бродський писав: "Сила Цветаевой -- именно в ее психологическом реализме, в этом ничем и никем не умиротворяемом голосе совести…"

З теорії літератури

Ліричний герой -- друге ліричне "я" поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Проте ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям, у новій художній дійсності.

Поетика - у широкому розумінні - галузь теорії літератури, що вивчає структуру літературного твору та систему використаних у ньому естетичних засобів. У вузькому розумінні - система художніх засобів та прийомів, притаманна окремому письменнику, течії тощо.

Експресія (лат. expressio -- "вислів", "вираз", від exprimo -- "чітко вимовляю, зображую") -- особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні різноманітних художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо). Експресія сприяє "стрімкості" ритму при вираженні поліфонії динамічних переживань, втілених у яскраву художню форму.

АНТУАН де СЕНТ- ЕКЗЮПЕРІ(1900--1944)

Антуан де Сент-Екзюпері - видатний французький письменник-гуманіст, льотчик, філософ; автор таких відомих творів, як "Льотчик" (1926), "Південний поштовий" (1929), "Нічний політ" (1931), "Земля людей" (1939), "Військовий льотчик" (1942), "Маленький принц" (1942). Борець-антифашист, він віддав життя за свободу Франції. Його інтелектуально-лірична проза поєднує автобіографічну сповідь з невигаданими льотними пригодами та філософськими роздумами про призначення Людини на планеті Земля.

Антуан де Сент-Екзюпері народився в шляхетній старовинній родині, проте вище за графське походження цінував інший родовід: "Звідки я родом? Я родом з мого дитинства, немовби з якоїсь країни". Пам'ять про дім та дитинство з роками яскравішала, перетворюючись на міф про країну дитинства, чистоту й прозорість дитячої душі. У 12 років Антуан разом з відомим льотчиком Ж. Ведріном уперше піднявсь у повітря і відкрив надзвичайну красу і незахищеність "планети людей". У 20-ті роки він обрав своїм фахом авіацію, що лише тільки почала освоювати навколоземний простір, і став одним з піонерів повітряного простору. Проте вважав, що його літак -- це лише засіб, метою льотної справи є пізнання світу, осмислення своєї ролі на землі. "Для мене літати і писати -- одне й те саме, головне -- діяти, головне -- знайти себе. Авіатор і письменник зливаються, обидва однаково пізнають світ".

Саме в авіації Сент-Екзюпері знайшов усе, що відповідало його романтичній та дієвій вдачі: відчуття повноти життя, смак постійного ризику, випробування власної мужності, можливість відбутися як особистість. В авіації він вбачав героїчний лицарський кодекс, культ мужності, дружби, відповідальності. Саме таким духом пройняті його твори "Південний поштовий" (1929) і "Нічний політ" (1931). Закони "льотного братства" в його творчості протиставлені буденному життю "безкрилих чиновників", вдоволених собою міщан, поміркованих обивателів. Напередодні другої світової війни журналіст Сент-Екзюпері відвідує країни Європи, Африки, опікуючись охороною прав людини в цих державах. "У світі, де запанував би Гітлер, мені немає місця", - зазначав письменник-гуманіст. Його публіцистика має гостре антифашистське спрямування, у своїх творах він прагне розбудити в кожному жителі планети Людину.

У 1939 році з'являється книга під назвою "Земля людей", за яку її автор отримав "Велику премію роману" французької академії. Цей твір важко віднести до певного традиційного жанру; її часто називають повістю, ліричними нарисами, репортажем, філософським есе. Новаторська ліро-епічна проза Сент-Екзюпері характеризується відмовою від традиційного сюжету. Рушієм оповіді виступають філософські роздуми письменника щодо сенсу людського життя.

Автор органічно поєднує репортаж з кабіни літака, факти реального життя, вставні новели, пейзажні замальовки, портретні ескізи, спогади про дитинство, роздуми про людину і землю, діалоги з читачем тощо. Стильове розмаїття прози включає художнє, публіцистичне, розмовно-побутове, наукове мовлення, філософську оповідь, притчову метамову. За жанром книга близька до філософської повісті, великими попередниками Сент-Екзюпері в цьому жанрі були Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро.

Головним героєм книги, як і багатьох інших творів Сент-Екзюпері, є льотчик -- мужня і самовіддана людина. Образ пілота постає художнім двійником автора, він сповідує ті ж самі ідеали, опікується тими ж проблемами, що й письменник. Його сповнює велика любов до людей, тривога за їхнє майбутнє, прагнення пробудити їх до пошуку істини.

Композиційно твір складається з ліричного вступу, восьми частин, що у свою чергу утворюються з окремих різножанрових фрагментів.

У вступі автор вводить наскрізний мотив твору -- мотив самопізнання за допомогою землі: "Земля краще за всі книги допомагає нам збагнути самих себе. Бо вона чинить опір. Людина пізнає себе у змаганні з перешкодами. Проте, щоб подолати їх, потрібне знаряддя. Потрібний рубанок чи плуг. Ходячи коло землі, хлібороб потроху вириває в природи деякі з її таємниць і добуває вселюдську правду. Так само і літак - знаряддя, що прокладає повітряні дороги, -- приводить людину до всіх одвічних питань".

У частині "Лінія" ліричний герой згадує напутні слова свого друга, досвідченого пілота Гійоме перед першим польотом. Це був незабутній урок географії! Гійоме замість технічного інструктажу вчив любити землю, над якою летиш у літаку, розуміти її серцем.

"Незримі скарби" льотної родини оповідач дарує читачам у частині "Товариші": Льотне братство - це особливий світ взаємин, що побудований на непорушній дружбі, взаємній відповідальності, щирій допомозі, глибокому розумінні товариша. Навіть у час смерті думай не про себе, а про тих, за кого ти відповідаєш, хто вірить у тебе і унеможливлює твою слабкість. Саме так думав Гійоме, зазнавши авіакатастрофи, і ця відповідальність надала йому мужності вижити й перемогти.

Про багатство людських зв'язків, що по'єднує окрему людину з людством, планетою, культурою, про "прекрасну несвободу" веде роздуми льотчик у частині "Літак". "На небі стільки зірок, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Вона і є особливим тяжінням, що повертає мене до себе. Я відчуваю, багато до чого притягає моє тяжіння".

Які шляхи ведуть до істини? Це питання турбує льотчика. Він упевнений, що літак -- не мета, а знаряддя. "Завдяки йому ми відкриваємо вічні істини, що їх здавна знають садівники, мореплавці, поети". Шлях до істини лежить через наполегливу працю, саме тоді починаєш розуміти смисл загальнолюдських істин.

Про свободу та рабство в житті та свідомості людини веде діалог з читачем письменник у частині "Пустеля". Співчуття до поневоленої людини привело льотчика до рішення викупити у маврів їхнього раба. Льотчики ладні були віддати останні гроші, аби повернути людині її власний світ. Історія звільнення з полону чорношкірого Барка якнайкраще свідчить, що справжня свобода -- це не тільки фізична незалежність. Свобода надає можливості утворювати духовні зв'язки з людьми: турбуватися про друзів, опікуватися рідними, допомагати нужденним і таким чином набувати сенсу існування на землі.

Кульмінацією твору можна назвати епізод авіакатастрофи, якої зазнав льотчик у Лівійській пустелі (частина "У серці пустелі"). Вода - це символ життя, вона і є істиною в пустелі. Помираючого від спраги пілота врятував бедуїн, напоївши його. Разом з водою він ніби наповнив душу милосердям, воскресив у серці істину про любов до ближнього, бо ж вода є символом життєдайної сили, джерела життя. Оповідь Сент-Екзюпері сповнена біблійних алюзій, алегорій, філософських узагальнень та афоризмів: "Ти - людина, і я в тобі впізнаю всіх людей".

"У чому ж істина для людини?" - узагальнює роздуми в останній частині льотчик ("Люди"). У тому, "що надає людині відчуття душевної повноти, могутності, про яку вона навіть не здогадувалася". Автор веде нас до думки, що "істина - це мова, що допомагає зрозуміти загальне", це єдина для всіх мета, співпраця, злагода. "Геть ідеології! Нас несе одна планета, ми екіпаж одного корабля".

Ліричний герой упевнений, що "істина для людини - це те, що робить її Людиною". Найвищу цінність життя осягаєш завдяки тому, наскільки ти корисний іншим людям, наскільки твій власний внесок буде вагомим у загальнолюдському бутті планети Земля. "І тільки Дух, торкнувшись Глею, творить з неї Людину". В останніх словах твору звучить віра в духовну сутність людини, що веде її до істини.

У 1943 році, за рік до свого останнього, трагічного польоту, Антуан де Сент-Екзюпері опублікував твір "Маленький принц" - своєрідний духовний заповіт, де в алегоричних образах втілив свої найдорожчі ідеали. Тут сходяться лейтмотиви та наскрізні образи всієї творчості письменника. За жанром це філософська казка, якій притаманне прагнення до вічних істин. "Маленький принц" - це художній підсумок морально-естетичних шукань творця в період найбільшої біди для людства - фашистської навали в роки другої світової війни.

Книга присвячена найкращому другові письменника Леонові Верту, "коли він був маленьким", разом з тим вона адресована дитині, яку назавжди має зберегти у своїй душі кожен дорослий. Проте автор не вважав книгу дитячою забавкою. Твір має циклічну композицію: це подорож від дому і додому головних героїв твору -- Маленького принца і льотчика, який зазнав аварії в центрі Сахари, де й перетнулися їхні шляхи.

Маленький принц -- шляхетний самотній герой, який шукає відповідей на свої внутрішні питання, подорожуючи Всесвітом. Його власна планета завбільшки з дім, проте тут встановлені певні принципи життя: щоденне піклування про планету та її єдину мешканку - прекрасну і трошки вередливу троянду. Саме через непорозуміння з коханою квіткою вирушає в подорож Маленький принц.

Подорожуючи Всесвітом, маленький герой на кожному з сусідніх астероїдів зустрічається з алегоричними вадами світу дорослих, яких не може збагнути, прийняти до душі. Це Король, Честолюбець, Пияк, Бізнесмен, Ліхтарник, Географ. Разом з ними Маленький принц відкидає такі пороки, як владність, честолюбство, безвілля, скнарість, рутинність, прагматизм. "Дорослі таки справді дивацьке поріддя", -- пересвідчився мандрівник після цих відвідин.

У пошуках істини він потрапляє на планету Земля, де спілкується зі змією, трилистою квіткою, луною, трояндами, стрілочником, крамарем. Він дивується з незрозумілого життя людей на планеті, порівнює її з необачно залишеною домівкою. Довгоочікуваним другом, який пояснив прості, проте давно забуті на землі істини, став Лис. Він допоміг осягнути, що таке дружба, турбота, відповідальність. У словах Лиса -- символ віри письменника: пізнати щось можна лише полюбивши: "Узнати можна тільки те, що приручиш", "Ми відповідальні за тих, кого приручили". На прощання Лис подарував Маленькому принцеві свій секрет: "Він дуже простий. Добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш". Світло цих істин надихнуло Маленького принца повернутися до покинутої троянди, до своєї планети.

У пустелі, звідки мав вирушати Маленький принц, він зустрів льотчика, який потерпав від спраги та розпачу, бо не міг полагодити свого літака. Протягом тижня переповідав Маленький принц свої мандри, ділився відкритими на землі істинами. Разом з льотчиком він вирушив на пошук колодязя, коли той випив останній ковток води. Вода, знайдена ними в пустелі, -- символ істини, що відтепер осяватиме і життя льотчика. У цьому образі відчутне відлуння біблійної притчі про "воду життя" і зустрічі біля колодязя Ісуса та самаритянки (Іоанна 4: 15).

Казка насичена символами, алегоричними образами, фольклорно-міфологічними алюзіями, біблійними мотивами, культурологічними ремінісценціями. Пустеля, дім, сад, колодязь, вода - це міфологічні топоси людського захищеного осередку; образи змії, лиса, троянди повертають нас до біблійних, фольклорних та середньовічних літературних джерел. Образ дороги виступає одвічним філософським символом пошуку істини. Уся система образів - від головних героїв (Людина і Істина) до художніх деталей - цілком алегорична. За її допомогою автор розкриває ідею твору: "Є тільки одна проблема, одна-єдина у світі - повернути людям духовний зміст, духовні турботи".

З теорії літератури

Алегорія (грецьк. allegoria, від allos -- "інший" і agoreuo -- "говорю" -- інакомовлення) -- спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями та характерними ознаками приховуваного. Алегорія ґрунтується на асоціативному переосмисленні самої сутності явищ і предметів у їх сукупності.

Лірична повість - прозовий (рідше віршований) ліро-епічний твір, який визначається домінуванням авторського "Я", ослабленою фабулою, високим ступенем емоційності мови.

МИХАЙЛО опанасович БУЛГАКОВ (1891--1940)

Михайло Опанасович Булгаков - видатний російський письменник-сатирик, автор відомих романів "Белая гвардия", "Жизнь господина де Мольера", містичної меніппеї "Мастер и Маргарита", сатиричних повістей "Собачье сердце", "Роковые яйца". Він автор п'єс, що не сходять з підмостків сцен провідних театрів світу, - "Дни Турбиних", "Зойкина квартира", "Бег". У його численних оповіданнях, фейлетонах, нарисах відбилася драматична епоха російської дійсності 20--30-х років ХХ століття.

Письменницька доля нині всесвітньо визнаного класика літератури ХХ століття складалася драматично: він не побачив надрукованими свої кращі твори, а все опубліковане стало об'єктом жорстокої критики, ідеологічних і політичних обвинувачень. Його творчість пройшла випробування часом і зайняла своє місце в скарбниці світової культури.

Михайло Опанасович Булгаков народився і виріс у Києві, у сім'ї професора Київської духовної академії. Панас Іванович викладав курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна, виховувала сімох дітей у глибокій повазі до людей і в любові до мистецтва. Михайло Булгаков одержав освіту спочатку в Олександрівській гімназії, а після закінчення - у Київському університеті, де вивчав медицину. Тут його наздогнав вихор військово-революційних подій. Історична трагедія, свідком якої він став, обпалила його душу непозбутним почуттям провини перед "вічним містом". Київ назавжди залишився духовною батьківщиною письменника, символом трагічних поворотів історії, ключовим образом його творчості.

Початок активної літературної творчості М. Булгакова пов'язаний з Москвою, куди письменник переїхав у 1921 році після закінчення громадянської війни і розгрому "білої гвардії", у лавах якої він знаходився як військовий лікарь. У 20-і роки він пише сатиричні повісті "Дьяволиада" (1923--1924), "Роковые яйца" (1924), "Собаче серце" (1928), де піддає сатиричному осміянню диявольські експерименти над країною, "шариковщину" як масове соціальне явище спроби обігнати "Велику Еволюцію". Тема трагічної долі російської інтелігенції знайшла втілення у своєрідній трилогії Булгакова, до якої увійшли роман "Белая гвардия", п'єси "Дни Турбиних" і "Бег" (1925--1928).

Відкрита ідеологічна позиція, внутрішня воля письменника не могли не викликати реакції з боку влади: його твори не пропускали до друку, сам письменник знаходився під таємним наглядом, зазначав обшуків. Конфлікт "письменник і влада", "особистість і система" стає лейтмотивом його творчості і особливого звучання набуває в підсумковому романі "Мастер и Маргарита".

Історія його створення драматична. Булгаков приступив до роботи над романом у 1929 році, у наступному році спалив його перший варіант. Знову повернувся до твору і продовжував над ним працювати з 1931 по 1938 рік, до самої смерті редагував і допрацьовував його. Крізь десятиліття забуття роман дійшов до широкого читача лише в 1967 році, завдяки старанням вдови Булгакова Олени Сергіївни.

Жанрова унікальність твору не дозволяє його якось однозначно визначити. "Мастер и Маргарита" -- роман сатиричний, філософський, в єршалаїмських сценах -- епічний; його визначають як "роман-міф", меніппею. Художній простір роману складається з трьох світів - стародавній єршалаїмський, вічний потойбічний, сучасний московський. "Трьохмірність" роману можна співвіднести з поглядами великих філософів Г. Сковороди, П. Флоренського, В. Соловйова, які розвивали думку про триєдиність буття.

Роман має складну і разом з тим чітку композицію, таку чіткість додає роману переплетення сюжетних ліній, об'єднаних наскрізною темою -- темою вільної особистості в пошуках правди. "Мастер и Маргарита" - це роман у романі. Тут глави про московське життя кінця 20-х років переплітаються з главами роману, написаного Майстром, де переосмислюються біблійні події -- суд Понтія Пілата і страта Ієшуа. "Московські" глави сатирично відображають псевдолітературну діяльність "Массоліта", москвичів, яких зіпсувало "квартирне питання", розгул чиновницької бюрократії, атмосферу взаємного стеження. Саме тут розігралася бісівська містерія під проводом Воланда.

Центральною темою роману є тема справжнього і мнимого мистецтва. Головним героєм роману є письменник, який за свій талант і працю одержав від улюбленої жінки нове ім'я -- Майстер. Всупереч ідеологічній кон'юнктурі, він створює роман про вічні істини - про добро і зло, істину і її зневаження, каяття і прощення.

Одна з провідних тем роману -- тема кохання Майстра і Маргарити. Для Булгакова щире кохання є невіддільним від вірності й самопожертви. Усі ці якості властиві Маргариті: заради порятунку коханого вона перетворюється на відьму, мстить його кривдникам, стає королевою на балі у Воланда, повертає Майстра і спалений рукопис роману, стає охоронницею його спокою в їх "вічному притулку".

Епіграфом до роману взяті слова з "Фауста": "…так кто же ты, наконец? - Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо", що визначають філософську спрямованість роману і його зв'язок з геніальною трагедією Гете. Образ Воланда навіяний образом Мефістофеля, який через спокуси і болісні шукання веде головних героїв (Майстра - Фауста, Маргариту -- Гретхен) до усвідомлення істини. Воланд у романі Булгакова -- вершитель справедливої віддяки, своєрідне дзеркало, у якому все відбивається в щирій сутності. Прощення ж грішників - "не по його відомству". Милосердя властиве лише Ієшуа.

Світло і Тінь у романі утворюють нерозривний філософський образ, що визначає нерозривність злочину і покарання в художньому світі Булгакова. Так Понтій Пілат, який відступився від істини через страх перед кесарем, прирік себе на вічні муки совісті, перервати які здатне лише прощення Ієшуа.

Система образів відображає триєдність світу булгаківського роману: герої живуть і діють відповідно до власної космологічної структури: земної, потойбічної, міфологічної. І в той же час вони знаходяться у відношенні пародійної відповідності й утворюють типологічні паралелі. Майстер багато в чому близький Ієшуа Га-Ноцрі; він так само, як і його улюблений герой, прагне до істини. Воланд - Понтій Пілат - професор Стравінський представляють у трьох світах образи влади. У романі біблейська Пасха представлена в "переверненому" за принципом карнавалу вигляді в Москві передоднем Христового Воскресіння на початку 30-х років ХХ ст.

Образи Воланда і його свити - кота Бегемота, Коров'єва на прізвисько Фагот, рудого Азазелло і "нагої відьми" Гелли - дозволяють автору відтворити в яскравих сатиричних картинах дійсність з її убогим, обивательським світом, з'єднати комічне і трагічне, реальність і містику. Особлива булгаківська дійсність, де фантастика вплітається в побутову картину повсякденного життя, а потойбічний світ невіддільний від земного, належить до так званого "магічного реалізму".

У поетиці роману розкрився різнобічний талант М. Булгакова, проявилась вся палітра його художніх прийомів: він щедро використовує фантастику, гротеск, фантасмагорію, сатиру і гумор у сміливому поєднанні з монументальною епічністю, ліризмом оповіді, строгістю реалістичної прози. "Мастер и Маргарита" -- вершинне явище художньої культури ХХ століття, підсумкова праця письменника, яка багато в чому визначала шляхи розвитку сучасної прози.

З теорії літератури

Меніппея - термін історичної поетики, що позначає один з "серйозно-сміхових" жанрів античної літератури. Термін був переосмислений і введений у науковий обіг М. Бахтіним, який позначав ним універсальний тип жанрового змісту серйозно-сміхової спрямованості, вияву його амбівалентної природи, що полягає в пошуках філософських морально-етичних істин при панібратському ставленні до дійсності, у висвітленні злободенної проблематики крізь призму сміху; стильовій неоднорідності; авантюрному сюжеті; зміщеному часопросторі та системі образів, що побудована за принципом оксиморона.

Фантасмагорія - художній прийом, який полягає в зображенні нереальних, фантастичних елементів на тлі реальних подій у художньому творі.

МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ ЗОЩЕНКО (1894--1958)

Михайло Михайлович Зощенко -- російський письменник-сатирик, спадкоємець традицій російської сатири ХІХ століття, чий талант найбільше розкрився у жанрі короткого оповідання. Об'єктом сатири Зощенка став новий побут післяреволюційної Росії 20-х років, а ліричним героєм -- недалекий і курйозний "напівпролетарій", у наївній оцінці якого подані зміни в житті російського суспільства. Оповідання майстра не втратили своєї актуальності і дотепер, виконуються на поровідних сценах країни та на телебаченні, серед них -- "Человеческое достоинство" (1923), "Аристократка" (1923), "Баня" (1924), "Галоша" (1926) та ін.

Михайло Михайлович Зощенко народився в сім'ї українського дворянина, уродженця Полтавської губернії. Отримав гімназичну освіту, у 1913 році вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет. На початку першої світової війни виїхав прапорщиком на фронт, був поранений, потрапив під газову атаку; за хоробрість одержав ордени і Георгіївський хрест. З 1918 року воював добровольцем у Червоній армії. У післявоєнні роки в пошуках хліба насущного перемінив безліч професій, не зраджуючи своїй мрії стати письменником.