Світова література і культура

Але трагедія Печоріна саме і полягає в тім, що душа його "зіпсована світом", і змінити він уже нічого не може.

Печорін - велике соціальне узагальнення, герой одного з тих романів,

В которых отразился век,

И современный человек

Изображен довольно верно.

С его болезненной душой,

Себялюбивой и сухой,

Мечтанью преданный безмерно,

С его озлобленным умом,

Кишащим в действии пустом.

Так народжується поняття історико-літературного типу. І якщо Онєгін - породження 20-х років XIX століття, - пори райдужних надій, то Печорін - продукт епохи краху ідеалів, що пережив песимізм, розпач, що знаходиться в стані безвір'я.

Поведінка головного героя психологічно виправдана. Мотивація вчинків Печоріна очевидна: він не боїться смерті, але, як потопаючий хапається за соломину, так і він ганяється за життям, щоб чимось наситити, наповнити себе.

Чому? Відповідь знаходимо одну: мотивація вчинків - у безвір'ї, у цьому і трагізм печорінської долі, це розуміє і сам герой.

Читач приходить до думки про те, що безвір'я - ось філософське джерело страждань Печоріна, що виявився "розумною непотрібністю, зайвою людиною". Цим і пояснюється поведінка героя:

"если я причина нечастий других, то и сам не менее несчастлив";

"я стал читать, учиться -- науки также надоели; я видел что ни слава, ни счастье от них не зависит нисколько; потому что самые счастливые люди -- невежды, а слава -- удача". (А "ловчить" аристократу Печоріну не з руки.);

"во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, серце ненасытное".

Лермонтовський герой "так само дуже гідний жалю". Суспільство не мало потреби в розумній і талановитій людині і зробило її індивідуалістом, егоїстом і егоцентристом. Печорін зайнятий тільки собою, своїми внутрішніми переживаннями і відчуттями.

"Счастье для него - это насыщенная гордость", у дружбі - "всегда один раб другого", "да и какое мне дело до радостей и бедствий человеческих" - такий індивідуалістичний кодекс Печоріна. Світ зосередився на самому собі, і герой страждає від власного егоїзму. Єдине позитивне, що можна винести з індивідуалізму Печоріна, - це небажання стати юрбою. Грушницький став, підлість для аристократа принизлива. Дуель Печоріна і Грушницького висвітлює шляхетність героя роману.

"Гіркі ліки, яскраві істини" - пожива для розуму не занадто приємна. Герой мужній, хоча б тому, что виставляє напоказ свої пороки, він не кокетує, він щиро переживає трагедію своєї душі, він має дійсне знання людської природи. По В. Бєлінському, "осознание своей греховности есть первий шаг к спасению", до якого приходиш через страждання. "Душа Печорина -- не каменистая почва, но засохшая от зноя пламенной жизни земля". Так, дійсно, „она произрастит из себя пышные, роскошные цветы”. Якими б не були мізерними й аморальними вчинки Печоріна, його "демонізм", у них є гордість переконання. Він не принижує свої принципи лицемірством і відступництвом, він завжди готовий відповідати за них перед усім світом. Для нього життя - дійсний пошук істини, що складає духовний досвід людства. Історією своєї душі з нещадною відвертістю і граничною щирістю він указав шлях до істини.

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ (СПРАВЖНЄ ІМ'Я - АНРІ МАРІ БЕЙЛЬ) (1783 - 1842)

Ф. Стендаль народився в Греноблі, на півдні Франції, жив у добу великих потрясінь та змін у житті Франції (Велика Французька революція; Реставрація; революція 1830 р.). На формування особистості письменника відчутний вплив справили ідеї Просвітництва, зокрема Жан Жака Руссо і Вольтера.

Закінчивши школу, Стендаль їде в Париж, в чині офіцера наполеонівської армії бере участь у військових діях у Німеччині, в Австрії, у поході на Росію. Завершилась його військова кар'єра вже після падіння Наполеона. Коли до влади повернулися Бурбони, Стендаль переїздить до Італії, де сходиться з політичним рухом карбонаріїв, знайомиться з Байроном. Після революції 1830 р. знов вступає на державну службу - французьким консулом у центральній Італії. Смерть його навесні 1842 року настала від апоплексичного удару.

Письменник виріс і сформувався як особистість в умовах революції, тому йому була огидною затхла доба Реставрації.

Особливості методу Cтендаля. Свої погляди на літературу Стендаль виклав у трактаті "Расін і Шекспір" (1823 - 1825 рр.). Історія мистецтва, на думку Стендаля, - вічна зміна класицизму і романтизму. Расін був прапором класицистів, Шекспір - романтиків. Cтендаль вважав себе романтиком, хоча його творчим методом був реалізм.

Особливості психологізму. Cтендаль - один із найкращих письменників-психологів у світовій літературі. Пророчими для його творчості стали його ж слова про те, що ХІХ століття буде відрізнятися від усіх попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця. Письменник прагнув точно "прочитати" свою добу, але не стільки в її безпосередньо предметному ("зовнішньому") - об'єктивному вигляді, скільки пропущеному через свідомість, психіку, почуття, емоції, тобто через внутрішній світ сучасної йому людини.

Роман "Червоне і чорне" (1830 рік). Задум роману виник ще в 1827 році, а надрукував його письменник лише після падіння режиму Реставрації (у ході липневої революції 1830 р.).

Ідейний пафос роману. Реставрація, за Cтендалем, вбиває в людині бажання діяти, енергію або направляє їх почуття в річище неприхованого користолюбства. Письменник був упевнений, що сучасне суспільство несумісне зі щастям.

Сюжетно-композиційні особливості твору. Жанр. Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Берте. У романі йдеться про трагічну долю талановитого плебея у Франції доби Реставрації. У сюжеті роману відтворені типові риси цілої доби в головних закономірностях її історичного розвитку. Хронікально-лінійна композиція роману організується біографією основного героя Жульєна Сореля.

Сюжет побудований на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений у складній та драматичній взаємодії з соціальним середовищем. Сюжет рухає не інтрига, а дія, яка перенесена в душу і розум Жульєна, котрий весь час суворо аналізує ситуацію і себе в ній, перед тим як наважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Тому особливо важливі у творі внутрішні монологи героя. Точне і проникливе зображення людського серця визначає поетику "Червоного і чорного" як соціально-психологічного роману.

Зміст назви. Проблематика. Назва роману має символічне значення. Червоне символізує революцію, чорне - колір реакції. Але цим не вичерпується визначення символічного змісту роману. Він може бути пов'язаний і з вибором кар'єри головним героєм. Якби він жив у часи Імперії, то був би військовим (червоне). Але в добу Реставрації вигідніше бути священиком, звідси - чорне. Підзаголовок роману - "Хроніка ХІХ століття" - визначає одну з проблем роману - історично точне відтворення картини суспільного життя Франції доби Реставрації. Друга проблема - трагічна доля талановитого юнака в умовах Реставрації.

Система образів. У романі представлені основні соціальні прошарки: аристократія (маєток де Ла Моля); провінційне дворянство (будинок де Реналя); вищі і середні прошарки духовенства (єпископ Агдський, преподобні отці Безансонської семінарії, абат Шелан); буржуазія (Вально), дрібні підприємці (друг героя Фуке), селяни (родина Сорелей). Основні процеси, які відбуваються в цих прошарках: 1) деградація дворянства; 2) зростання буржуазії; 3) влада грошей.

Мер Вер'єра де Реналь готовий на будь-які витрати заради того, щоб його не зарізали слуги, якщо повториться революція. Його суперник Вально доводить, що на зміну старій аристократії приходить буржуазія, яка все більше набирає силу. Вально нажив свій капітал шахрайством і підлістю. Це дуже цинічна людина, у якої немає ні честі, ні совісті. Але саме він кінець кінцем стає першою людиною Вер'єра, одержує титул барона і права головного судді, який і засуджує Жульєна на смертнуї кару.

У світі, який оточує Жульєна, жагою збагачення охоплений не тільки Вально. Cтендаль показав, що "обуржуазюватися суспільство почало задовго до липневої революції". Маркіз де Ла Моль вдало грає на біржі, де Реналь володіє цвяховим заводом і скупає землі, навіть старий Сорель, який за гроші уступив свого сина меру Вер'єра, радіє передсмертному заповіту Жульєна. Клерикальний світ письменник малює як ідеальне релігійне виправдання соціальної несправедливості, лицемірства морального пригноблення, яке існує в суспільстві.

Образ Жульєна Сореля. Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль "моделював" історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер'єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар'єру прямим і чесним шляхом неможливо.

Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна.

Шлях угору, який він проходить в романі, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Коли Жульєн досягає мети, стає віконтом де Ля Верней та зятем маркіза, з'ясовується, що гра не варта свічок. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому - жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Він пережив сильне потрясіння, коли стріляв у Луїзу де Реналь, яку палко кохав. Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства.

На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі.

Жіночі образи. Луїза де Реналь утілює моральний ідеал Стендаля. Образ Матильди - честолюбний ідеал Жульєна.

Стендаль - чудовий аналітик людської душі. Толстой захоплювався талантом Стендаля-психолога і вважав себе його учнем.

З теорії літератури

Сюжет - перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

Фабула - перебіг подій, а сюжет - розповідь про них.

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК(1799 - 1850)

Бальзак - оригінальний письменник, філософ, який порушував у своїх творах складні питання людського буття. "Король романістів" - так назвав його Стендаль. У романах Бальзака втілені такі характерні риси реалізму, як намагання наблизитися до реалій життя, відтворити типові характери за типових обставин, соціальність.

За своїми політичними поглядами Бальзак був легітимістом, тобто прихильником монархії. Свої надії на майбутнє він пов'язував із законною монархією, а не з Липневою, яка прийшла до влади в особі Луї Філіпа внаслідок революції 1830 р. Захоплення легітимізмом не заважали письменникові об'єктивно оцінювати це явище. Бальзак був оригінальним мислителем. Він намагався наблизити мистецтво до життя. Роль письменника, на його думку, подібна до ролі державного діяча. "Письменник повиннен бути вчителем людей", - пише Бальзак у передмові до "Людської комедії". Дійсно, на противагу штучній моралі і лицемірним законам суспільства, він завжди прагнув невигаданих почуттів, сильних пристрастей, справжнього життя.

У 1834 році Бальзак вирішив об'єднати все, що було ним написано в один твір "Людська комедія". У 1841 році остаточно утверджується назва твору. У Данте в "Божественній комедії" об'єктом художнього зображення був потойбічний світ; Бальзак став літописцем сучасного йому світу в усіх його виявах. Підхід письменника до зображення світу був критичним. За Бальзаком, істориком у його творі мало стати саме суспільство, собі ж він відвів лише роль його секретаря. "Людська комедія" - це драматизована історія Франції першої третини XIX ст., це епос негероїчної доби. "Людська комедія" мала містити 144 твори, з яких Бальзак встиг написати 96.

Структура твору. Складається твір з трьох великих частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди".

"Етюди про звичаї" поділяються спочатку на три, а потім на шість циклів: сцени приватного, паризького, провінційного, політичного, воєнного і селянського життя.

Кожна культура, епоха давала свій зразок епопеї. "Людська комедія" Бальзака - один із різновидів епопеї XIX ст., це великий і складний цикл романів з різноманітною тематикою, який не має аналогів у світовій літературі. У "Людській комедії" майже дві тисячі персонажів. У цьому безмежному морі існує своя система. Можна простежити еволюцію персонажів і навіть скласти їх біографію. Бальзак хотів написати твір з найширшою проблематикою, який охоплював би три форми буття: "…чоловіків, жінок і речі", тобто людей і матеріальне втілення їхнього мислення, - зобразити людину і її життя.

Тематика твору: 1) тема грошей, збагачення, впливу багатства на людське життя; 2) проблема становлення молодої людини, яка приїхала до Парижа з порожніми кишенями, але з великим бажанням завоювати столицю; 3) проблема втрачених ілюзій.

Характерною особливістю художньої структури є те, що кожен твір постає як складова частина цілого. Єдність романів забезпечується не лише спільним предметом зображення (французьке суспільство), а й внутрішніми зв'язками. Щоб закріпити їх, письменник використовує винайдений ним композиційний засіб - "перехідні персонажі".

"Батько Горіо" (1835 р.) належить до циклу "Етюди про звичаї". Задуманий роман у 1830 р. У ньому йдеться про сімейний пансіон Воке, про те, що старий батько Горіо позбавляє себе всього заради своїх доньок Анастазі де Ресто та Дельфіни Нюсінжен, і врешті помирає в самоті. Ховає його Растіньяк. У романі автор застосовує принцип поліцентричності та "техніку перехідних персонажів".

Тематика твору. Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Невипадково з-поміж імен багатьох персонажів роману Бальзак обрав для його назви саме ім'я Горіо. Тільки перед смертю Горіо зрозумів, що доньки любили не його, а гроші, які отримували від нього. Таким чином, тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою - темою грошей. Під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки. Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох персонажів і, зокрема, Растіньяка. На початку роману - це чесний юнак, який приїхав у Париж вивчати право. Швидко він зрозумів, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті. Він прагне потрапити у вищі кола. Вотрен переконує його, що своєю чесністю він нічого не досягне, а віконтеса де Босеан радить знайти багату коханку. Поховавши батька Горіо, Растіньяк кидає виклик Парижу. Тепер він за будь-яку ціну прагне досягти своєї мети.

Сюжетно-композиційні особливості твору. Система образів. Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому багато сюжетних ліній, які переплітаються. На початку роману - це сімейний пансіон пані Воке. У 1819 р. тут випадково зустрілися колишній макаронник Горіо, стара діва Мішоно, дідуган Пуаре, мадемуазель Вікторина Тайфер, батько якої мав підстави не визнавати дочки, "студент" Ежен Растіньяк і Вотрен. Кожен з них має свою передісторію і свою таємницю. Роман розпочинається з довгої експозиції, детальних описів зовнішності героїв та інтер'єру.

Помітну роль у композиції роману відіграє прийом контрасту. Протягом усього твору відчувається протиставлення "верху" і "низу". "Низ" - це пансіон Воке, де жила біднота; "верх" - великосвітські салони Сен-Жерменського передмістя. За допомогою образів Растіньяка, Вотрена та інших героїв авторові вдається поєднати ці "світи". Справжнім учителем для Растіньяка стає життя, у якому мораль каторжника Вотрена і віконтеси де Босеан не дуже відрізняються.

"Батько Горіо" - яскравий приклад поліцентричності бальзаківського роману. Виходячи з однієї "точки" - пансіону Воке, сюжетні лінії роману розходяться в різні боки, перетинаються, створюючи нові сюжетні вузли. У кожного героя своя доля. Пуаре і Мішоно переходять до іншого пансіону. Колишній каторжник Жак Коллен знову опинився у в'язниці. Вікторина Тайфер після смерті брата повертається в дім багатого батька-банкіра. Горіо помирає, так і не зрозумівши, що за гроші любові не купиш.

Композиція роману драматична. Манера оповіді максимально об'єктивована, події відібрані в їх вершинних проявах. Образ батька Горіо так само вічний, як і образ Короля Ліра. Тільки на відміну від В. Шекспіра, Бальзак змалював людину своєї епохи - буржуазної.

Бальзак і Україна. Письменник двічі відвідав Україну (у 1847 -- 1848 і 1848 -- 1850 рр.). Листуючись з Е. Ганською та перебуваючи в її маєтку, він цікавився життям українських селян. Українські враження знайшли відображення в романі "Селяни" (1848 р.). Творчість Бальзака на Україні стала відомою в останній третині ХІХ ст. Творчістю письменника захоплювались українські письменники другої половини ХІХ - початку ХХ століття від Марка Вовчка до М. Коцюбинського.

З 1989 року виходить 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович.

З теорії літератури

Епопея - значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, у якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом, багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Тема - коло життєвих явищ, відображених у творі в зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема - узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому.

ПРОСПЕР МЕРІМЕ (1803 -1870)

Драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, Проспер Меріме народився 28 вересня 1803 р. у Парижі. Його батько був художником. Мистецьки обдарованою була і мати письменника. У 1823 році закінчив правознавчий факультет, але юриспруденція цікавила його мало. За світоглядом близький ідеям Просвітництва. Протягом усього життя Меріме був аналітиком. Байдуже сприймав усі революції у Франції, свідком яких був, суспільні проблеми майже не відбилися в його творчості. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури.

Протягом 40 - 50 років написав низку праць з історії Стародавнього Риму, Росії та України (зокрема, трактати про історію запорізького козацтва та про Богдана Хмельницького), статті про іспанську та російську літератури, перекладав Пушкіна і Гоголя. У 1844 році його було обрано членом Французької академії наук, а потім академії написів.

Творчість Меріме збігається з періодом взаємодії в літературі романтизму та реалізму. З одного боку, письменник залишається в колі ідей, тем та образів романтизму, з іншого - дивиться на них з відстані та підриває романтичний світогляд зсередини.

Новела була улюбленою формою творчості Меріме.

Етапи розвитку. Жанрове розмаїття новелістики.

У 1833 р. Меріме опублікував книгу "Мозаїка". Найбільш відомі новели були створені в період з 1834 по 1845 роки. Для з'ясування жанрової специфіки новел Меріме і особливостей психологічного аналізу в його новелістиці умовно можна виділити два типи творів: 1) "екзотичні" новели ("Таманго", 1829; "Матео Фальконе", 1829; "Кармен", 1845); 2) новели соціально-психологічні ("Арсена Гійо", 1844; "Венера Ільська", 1837). У новелі "Коломба" (1844) органічно поєднується екзотична і соціально-аналітична традиція.

Загальні тенденції в розвитку новели: постійне поглиблення психологічного плану в оповіді, поступове зниження екзотичної теми і ролі місцевого колориту, розширення сучасної тематики, яке потребувало художнього втілення внутрішнього світу людини. Таким чином, становлення Меріме-новеліста йшло через романтизм до реалізму.

"Екзотичні" новели свідчать про прихильність письменника до романтичної естетики: 1) місце дії - периферія Європи; 2) у новелах значущий місцевий колорит, сюжет будується як відтворення драматично наростаючої конфліктної дії - звідси лаконічність цих новел. Вони трагічні за своєю проблематикою, відтвореним конфліктом, засобом його розв'язання. Трагічний зміст новел у значній мірі обумовлений характерами людей - натур цільних, ініціативних, твердих у своїх моральних принципах. Матео вбиває свого єдиного сина Фортунато, який зрадив честь сім'ї, роду ("Матео Фальконе"). Кармен гине від ножа Хосе Наварро, кохання якого вона не прийняла ("Кармен"), свободолюбивий, гордий негритянський ватажок Таманго втрачає свободу, батьківщину, кохану жінку і гине в неволі ("Таманго"). Моральна цільність та безкомпромісність героїв роблять їх романтичними характерами.

"Кармен"(1845 р.). Всесвітня слава цього твору почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу - циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем - він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє.

Проблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті.

Сюжетно-композиційні особливості. Структура оповіді в новелі ускладнює її композиційну і сюжетну побудову - це оповідь в оповіді. Така складна структура твору пов'язана з наміром письменника поглиблено пізнати людину в цілому, а не тільки її характер. Француз, фахівець давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марію, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Меріме використовує прийом контрасту: на фоні симпатичного, але стриманого і цілком зануреного в себе вченого особливо виразна сила почуття і темпераменту Хосе і Кармен.

Коли Хосе вперше побачив Кармен, він був єфрейтором і сподівався стати офіцером. Він змушений був супроводжувати красуню циганку до в'язниці, тому що вона полоснула ножем іншу робітницю тютюнової фабрики. Кармен тікає з-під варти. До в'язниці потрапляє закоханий Хосе. Його понизили в званні до простого солдата. Хосе стає рабом пристрасті. Кармен грається його почуттями. Через неї Хосе побився з поручиком свого полку, а це означало, що його військова кар'єра була остаточно зіпсована. Він стає контрабандистом. У Кармен новий коханець - пікадор Лукас. Усе закінчується трагічно. Хосе вбиває її ножем та віддає себе в руки правосуддя.

Своєрідність методу. Романтичне і реалістичне в новелі. На рівні сюжету - це типовий романтичний твір. Від романтизму - вибір персонажів ("цільні", природні люди, що нехтують мораллю), "місцевий колорит", тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії) і незвичайні події.

Схожість новели з творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється і викладається. На цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму: немає нічого піднесеного в образі Кармен, що добре усвідомлює і Хосе, який навіть у розпалі пристрасті об'єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої.

На думку оповідача, треба не захоплюватися, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та середовищі й оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує і рамкова організація оповіді. Твір починається сповіддю оповідача і закінчується (IV розділ) невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган.

Розлогість "дослідницької" частини новели не випадкова: історія Кармен і Хосе занурена в реалістичний опис країни, історії народу, його звичаїв.

Романтична історія одержує глибоко реалістичне обґрунтування. Новела виявила великий талант Меріме-психолога, який так переконливо, з такою силою і пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів й штучного пафосу зміг розповісти про вічну драму кохання.

З теорії літератури

Новела - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Художній (творчий) метод - це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу. Саме поняття "метод" позначає спосіб пізнання, поняття "художнього методу" - спосіб образного пізнання дійсності.

Реалізм - літературний метод, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

ГЮСТАВ ФЛОБЕР (1821 - 1880)

Народився 12 грудня 1821 р. у Руані. Після закінчення ліцею вивчав право в Парижі. Після смерті батька повертається в маєток Круассе. Юриспруденція його цікавила мало. З Круассе виїздив до Парижа або мандрував до Корсики, Ісландії, Італії, Греції або ж на місце давнього Карфагену в Алжир і Туніс.

Флобер сприймав свій час як "перехідний". Закономірний фінал цього переходу - падіння Луї Бонапарта, поразка у франко-пруській війні (1870), Паризька комуна й утвердження Третьої республіки. Усе це все більше поглиблювало песимізм Флобера. Він - письменник аналітичний та асоціальний; революційні рухи та події, свідком яких він був, не сприймав.

Свою головну мету вбачає в тому, щоб захистити інтереси духовності, відгородити літературу від руйнівної влади буржуазності. Його образ "вежі із слонової кості" підвищує художника над господарями життя - буржуа. Але таке бажане затворництво в піднебессі не вдається Флоберові: "цвяхи чобіт" тягнули його на землю.

Естетика Флобера. Творчість Флобера - зв'язуюча ланка між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник відчував себе ворогом буржуазності, причому слово "буржуа" у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" - це символічна назва усього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Усьому цьому письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї - "вежа із слонової кості". Для Флобера цей символ - антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Але його цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику. Усе в художньому творі, на його думку, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, - це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

"Пані Боварі". Історія створення роману. Розпочав роботу над романом восени 1851 р. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з'явилася його повість "Пристрасть і доброчинність", у сюжеті якої відчувається задум "Пані Боварі".

Уперше роман було надруковано в журналі "Ревю де Парі" у 1856 р. Готуючись до роботи над "Пані Боварі", Флобер планує створити дещо нове. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем.

Тематика твору. Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: "Провінційні звичаї".

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боварізмом" (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

Сюжет, композиція, жанр, особливості психологізму. За жанром "Пані Боварі" - реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посередність, розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти - рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип - опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині - відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" - похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Система образів роману. Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція - провінція, утілення загального зубожіння і деградації. Подано повний набір типів, характерних для того часу: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву - обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію - нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство - аптекар Оме. Флоберові належить відомий вислів "Емма Боварі - це я". Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала.

Особливості методу і стилю. Велику увагу Флобер приділяв формі твору. Його девіз - витонченість і краса. Характерна ознака його методу - стислість.

Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер - визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.

З теорії літератури

Психологізм - художнє зображення внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань, бажань, розкриття складності та суперечливості духовних процесів, свідомого та підсвідомого, яскраво індивідуального та неповторного.

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС (1812 - 1870)

Чарльз Діккенс увійшов у літературу як художник-реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і нищівної сатири. Романи письменника стали художніми символами Англії вікторіанської доби.

Народився письменник 7 лютого 1812 року на півдні Англії в родині чиновника морського відомства. Від батька, який любив музику, театр, Діккенс успадкував це захоплення. Систематичної освіти не одержав. У 1823 році сім'я, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де Чарльз став робітником на фабриці вакси. Це була найтяжча пора його життя. Не випадково тема важкого дитинства стає однією з провідних у його творчості. У 40-ві роки утверджується думка Діккенса про те, що суспільство можна змінити шляхом перевиховання людей. Викриваючи ганебні закони суспільства, митець своїм словом і активною громадською позицією намагався змінити жорстокі порядки.

Особливості світогляду, творчої манери письменника. Багато особливостей письменницької манери Діккенса пояснюються обставинами його духовного росту.

1. Насамперед, це органічна єдність з англійським народом, з найбіднішими верствами населення.

2. Творчість письменника - яскравий приклад англійського реалізму і відзначається глибоким соціальним аналізом навколишньої дійсності.

3. Шляхи вирішення життєвих і соціальних проблем письменник шукає в морально-етичній площині (риси світогляду: християнське милосердя, культ затишку, уміння тішитися малим, оптимізм, стійкість і навіть жахи й упередженість - усе це пов'язане з народним духом).

4. Гумор, який має в письменника свою специфіку.

5. Діккенс мав два великі таланти: вміння писати смішно та зображувати жахливе.

Роман "Пригоди Олівера Твіста" (1838). Історія створення. Роман був написаний під впливом вражень від "Закону про бідних" (1834). За цим законом безробітних розлучали із сім'ями силоміць, забирали до спеціальних притулків т. зв. "робітних домів". Трагедія мешканців цих гуртожитків, особливо дітей, вразила Діккенса. Він збирався написати модернізований "шахрайський роман", у якому б злодії виявилися "благородними героями". Але на цей задум наклалася соціально-викривальна ідея і з'явився не зовсім звичайний пригодницький роман.

Проблематика та ідейний пафос роману.

1. Проблема становлення особистості. Історія молодої людини.

2. Показ страшних умов життя мешканців „робітних домів”, зокрема, трагедії дітей, які потрапили до цих будинків-в'язниць. Письменник засуджує чиновників, які керують такими закладами, їх жадобу до грошей.

3. Тема лондонського "дна", злочинного світу (побут злодіїв, їхні звичаї, жорстокі та аморальні). На цьому тлі автор утверджує ідею добра і справедливості, висвітлює віру в краще майбутнє.

Сюжетно-композиційні особливості. В основі сюжету - історія знедоленого хлопчика Олівера Твіста, який народився в робітному домі, після смерті матері пройшов тяжку школу знущань, а потім опинився на "дні" Лондона - у жахливих нетрях столиці. Він потрапляє до ватаги злодіїв на чолі з Фейджином. Добрий містер Браунлоу рятує хлопчика. Але ватага знову викрадає його і примушує брати участь у злочинах. Олівера було поранено в будинку місіс Мейлі, яка з жахом бачить, що злочинець - маленький хлопчик. Вона та її названа дочка виліковують хлопчика.

Ще одна група його пригод пов'язана зі спадщиною, якою родич Олівера Монкс незаконно хоче скористатися. Повія Ненсі, з якою Олівер познайомився у ватазі Фейджина, відвідує Розу Мейлі і допомагає розкрити правду, за що злодій Білл Сайкс убиває її. Істину встановлює містер Браунлоу.

Роман завершується щасливо: Олівер отримує спадщину, з'ясовується, що Роза Мейлі є його тіткою, містер Браунлоу всиновлює Олівера. А Фейджина карають на смерть.

У романі відображені християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра.

Добро і зло - два композиційні центри в романі. Якщо добро в "Олівері Твісті" постає піднесено ідеальним, то зло хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Монксу недостатньо просто вбити Олівера, а треба розбестити його серце. Світло і темрява, прекрасне й огидне стикаються в романі і становлять романтичні контрасти. Добро обов'язково мусить перемогти - ось надія, яка живить уяву письменника.

Особливості роману - в поєднанні реалістичних та нереалістичних рис.

Саме з цих причин соціальні конфлікти врешті-решт усуваються і поступаються місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них -- це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс.

Важливою особливістю композиції та стилю роману є численні авторські коментарі з роздумами про театр і літературу, про діючі закони тощо. Вони мають різне стилістичне забарвлення і містять гумористичні, іронічні, а то й саркастичні елементи. Письменник майстерно використовує засіб "контрастного монтажу" (несподіване чергування сцен і швидка зміна часу й місця дії), а також лірико-гуманістичну тональність, що найбільшою мірою відповідає його задуму.

Система образів. Герої чітко поділяються на "добрих" і "злих". До добрих в "Олівері Твісті" належать містер Браунлоу, місіс Мейлі, Роз Мейлі, лікар Лосберн. Втіленням зла є підступний Монкс та члени злодійської зграї Фейджина.

Жанр роману. Це "роман виховання", але водночас - перший роман гостро критичного спрямування в англійській літературі XIX століття.

Діккенс створив у своїх романах великий уявний світ, у якому вікторіанська Англія впізнала себе. Життя всіх прошарків населення Лондона знайшло в цьому світі яскраве відображення. Але водночас Діккенс - великий мрійник-романтик і в житті, і у творчості. Він вірив, що за допомогою проповіді добра, правди і краси можна зробити світ кращим.

З теорії літератури

Гумор - різновид комічного відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах, доброзичлива насмішка.

Сатира - 1) різновид комічного, який полягає в гострому осміянні негативного; 2) особливий спосіб художнього відображення дійсності, який змальовує її як алогічне, потворне, неспроможне явище.

Образ-тип - образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним або неповторним.

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ НЕКРАСОВ (1821-1878)

Некрасов - народний поет не тільки тому, що він говорив про народ, але й тому, що ним говорив народ. Звідси всі особливості його поетичного світу: герої, теми, образи, ритми.

Народився 10 грудня 1821 р. (за новим стилем) в українському містечку Немирові. Там служив його батько. Незабаром він вийшов у відставку, і родина переїхала у свій ярославський маєток, сіло Грешнево. Багато чого з того, що буде змістом творчості Некрасова, пройшло через досвід юного поета, і насамперед - людські муки. Страждання дворових, селян, бурлаків зливалися з відчуттям страждання найближчої людини - матері, людини великої душі, високої культури, що багато терпіла від самодура-чоловіка і рано померла. Загальне страждання сприймалося як особисте, народжуючи ненависть до його джерела - кріпосного права та його носіїв. Ненависть волала до боротьби.

М.О. Некрасов - новий тип письменника. Талант його надзвичайно багатогранний. Це - поет, обдарований могутнім талантом, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець, який протягом трьох десятиліть був редактором демократичних журналів "Современник" і "Отечественные записки".

До середини ХІХ століття в російській поезії сформувалися дві школи: "чистого мистецтва" і "некрасівська школа" демократичної поезії.

Реалізм Некрасова - якісно новий ступінь у розвитку російської поезії. Він продовжив і творчо розвинув традиції кращих російських поетів, збагатив їх новим конкретно-історичним змістом, додав до їхніх художніх завоювань свою індивідуальну, неповторну художню систему.

Естетика Некрасова.

В основі її - утвердження моральних принципів:

1) мета і сенс життя - любов (у широкому розумінні);

2) людина створена бути опорою іншому, тому що їй самій потрібна опора.

Поезія 40 - 50-х років: мотиви, образи, художнє новаторство.

Творча діяльність поета продовжувалася біля сорока років. Уже в ранній період з достатньою визначеністю вимальовуються контури некрасівського поетичного світу:

1) це світ соціальних протиріч, світ трудівників, незаможних і пригноблених, з їхніми нагальними потребами й інтересами;

2) світ убогості, самітності, затхлої сирості та пронизливого вітру.

Сюжети його віршів - історії неблагополучні: 1) смерть дитини; 2) нерівний шлюб; 3) проводи рекрутів.

"Еду ли ночью по улице темной" (1847) - один із найдраматичніших творів поета, присвячений протиріччям великого міста. У ньому розкривається повсякденна драма бідняків, типова для столиці: від голоду вмирає дитина, і для того, щоб заробити їй на труну безутішна мати йде на вулицю торгувати собою. "В дороге" (1845). Ідейно-художня значимість вірша визначається сполученням 3-х аспектів: 1) ідеологічного; 2) морально-психологічного; 3) естетичного.

Поетичне відкриття Некрасова - у зображенні характеру мужика. У вірші розповідається про трагічну історію селянської дівчини, вихованої в панській родині, яка за примхою пана віддана в мужицьку родину, на власну загибель і на горе своєму чоловіку - селянину. Селянин представлений у новій якості, як людина зі своєю власною долею, зі своїм індивідуальним нещастям, що не вкладається в пісню про загальне лихо рекрутського набору чи розлуки. Загальні долі народу виражені як приватний варіант, особиста доля.

У 1856 році виходить перша книга віршів Некрасова, яка мала успіх, небачений з часів Пушкіна. Збірник цей набув значення маніфесту нового напрямку російської поезії. У збірник увійшли вірші: "Псовая охота", "Блажен незлобивый поэт", "Размышления у парадного подъезда" та ін.

Проблематика й особливості композиції. Книга має чіткий план, внутрішнє співвідношення розділів. Збірник 1856 р. будується так: 1) один розділ являв собою щось на зразок поеми про народ; 2) окремо Некрасов надрукував у книжці поему "Саша"; 3) велике місце в збірнику зайняла інтимна лірика (за силою і драматизмом людських почуттів, втілених у любовній ліриці, Некрасов був найбільшим поетом у світовій літературі). У поезії Некрасова створюється щось на кшталт психологічного ліричного роману, що утворить групу віршів так званого "панаєвського циклу". Вірші цього циклу мають автобіографічну основу (тривалий і часом болісний роман Некрасова з А. Я. Панаєвою).

"Поэт и гражданин" -- один з найглибших творів російської поезії про співвідношення громадянськості і мистецтва. Вірш побудований у формі діалога-спору Поета і Громадянина, за образом якого вгадувалися вчителі та друзі поета, великі громадяни Росії - Бєлінський, Чернишевський. Некрасов вустами Громадянина стверджує нову концепцію мистецтва, нове розуміння ролі і значення поезії в житті людини і суспільства. Основне положення некрасівської естетичної концепції: вимога соціальної дієвості поезії і громадської ролі поета в суспільному житті. Сама доба вимагала від сучасників активної громадянської діяльності.

"Тяжкий крест достался ей на долю". Цей некрасівський вірш "панаєвського" циклу Чернишевський назвав кращим ліричним твором російською мовою. Вірш - один із найбільш трагічних у Некрасова, -- вірш високого ладу, що визначений перш за все дивною єдністю основного образу, який осіняє весь вірш, -- образу хреста. Він відповідає високості страждання й остаточній перед ликом смерті розмові, яка наближається.

"Прости". Цей вірш - істинно пушкінський акорд, яким закінчується історія нелегкого кохання, що проходило в боротьбі.

"Размышления у парадного подъезда" (1858). Проблематика. Сюжетно-композиційні особливості, художнє новаторство. Композиція складна. Вірш нагадує поему. У центрі її -- народ. В образах мужиків, які підійшли до під'їзду великого начальника, символізоване російське селянство в цілому. Якщо спочатку до під'їзду під'їжджало ціле місто холопське, то тепер до нього підійшла ціла країна, селянська. Реальні прикмети: засмаглі обличчя і руки, хрест на шиї -- один на всіх, "крест на шее и кровь на ногах" - остання прикмета, що збирає всю групу в один образ і додає образу майже символічну узагальненість страждання і подвижництва. Моральність втілена в релігійну форму. У Некрасова немає "чистої релігії", вона в нього скоріше синонім національних рис: подвижництва, самовідданості, здатності до високого страждання і соціального протесту.

Новаторський характер поезії Некрасова полягав у наступному: 1) він першим звернувся до соціально-конкретного зображення народу; 2) показав специфічні особливості життя і побуту російського селянства як соціальної категорії; 3) його поезії властива соціальна визначеність створюваних характерів; соціальна обумовленість емоційних переживань, втілених у ліриці.

У вірші три частини, три композиційні вузли: 1) опис драматичних сцен біля парадного під'їзду; 2) викривальний, спрямований проти власників цих хоромів; 3) скорботно-ліричний: роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє російського народу. При відносній своїй самостійності частини спаяні між собою єдиною поетичною думкою. Авторське "Я" відіграє надзвичайно важливу роль у загальній структурі вірша. Ця соціальна активність авторської позиції, що знаходить вираження в тенденційності твору, була характерною для реалізму Некрасова.

У 60-і роки Некрасов пише цикл віршів, присвячених історичній ролі революційних діячів. Він створює новий жанр віршованих біографій-нарисів про героїв обов'язку. Бєлінському присвячені: поема "В. Г. Белинский"; вірші "В больнице", "Русскому писателю", "Памяти приятеля". Риси Чернишевського відображені у вірші "Пророк", Добролюбова - "Памяти Добролюбова". Пам'яті Шевченка присвячений вірш "На смерть Шевченко". За словами самого поета, він піклувався в цьому циклі не стільки про вірність фактам, скільки намагався виразити ідеал суспільного діяча. Народна самосвідомість ще не дозріла для того, щоб усвідомити свою роль - рушійної сили прийдешньої бурі; тому доля тих, хто віддає своє життя боротьбі за щастя народу, неминуче виявляється трагічною. Вірші циклу повні високої патетики, насичені християнською образністю, революційною спрямованістю, романтичним пафосом, високою громадянськістю.

З теорії літератури

Нарис - малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує реальні події і факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, з якими був знайомий письменник.

Поема - це великий віршований твір, у якому відображені важливі проблеми минулого, сьогодення і майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (ліричні відступи, ліричні герої).

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ ТУРГЕНЄВ(1818-1883)

Тургенєв-художник наділений особливим почуттям часу, його невблаганної стрімкої хіди. Коли письменнику виповнилося вісім років, відбулося повстання декабристів. У силу незвичайності своєї долі, велику частину життя він провів у Парижі і був очевидцем французької революції 1848 р., Паризької комуни. Його творчість припадає на останні десятиліття кріпацтва в Росії і перші десятиліття капіталізму в ній. Письменник був свідком кризи дворянської революційності 20 - 30 р., боротьби лібералів з демократами 60-х років ХІХ ст. Позиції Тургенєва в дуже непростих умовах його часу можна визначити так: ліберал з демократичними симпатіями. Письменник був переконаний у тім, що в його час необхідно уловити сучасність у її перехідних образах, особливо чуйний він був до того, що було "напередодні", тільки носилося в повітрі.

Тургенєв був переконаний, що повсякденне життя в країні роблять чесні вчинки поміщиків, а колесо історії рухають люди ідеї, що "битися хочуть". В умовах дисгармонійного століття соціальних потрясінь і революційних катаклізмів письменник намагався утримати у своїй творчості естетичний ідеал пушкінського гармонійного світовідчуття.

Роман "Отцы и дети" (1862). Проблематика. Трагічний характер конфлікту. Задум роману виник у 1860 році, а опублікований він був у лютневому номері "Русского вестника" за 1862 рік.

Російська класична література завжди вивіряла стійкість і міцність соціальних устоїв суспільства сім'єю і сімейними стосунками. Починаючи роман із зображення сімейного конфлікту між батьком і сином Кірсановими, Тургенєв іде далі до зіткнення суспільного характеру. Але сімейна тема в романі надає соціальному конфлікту особливого гуманістичного забарвлення.

Конфлікт роману в сімейних сферах не замикається, але трагічна глибина його вивіряється порушенням "сімейності" у зв'язках між поколіннями, між протилежними суспільними течіями. Протиріччя зайшли так далеко, що торкнулися основ буття.

Проблеми: 1) родини; 2) народної селянської Росії; 3) героя часу. Тургенєв спробував створити тип "нової" людини, який тільки зароджувався в російському суспільстві.